І
Колись давно, віків шість тому назад, жив собі співець у далекій від нас стороні. Зручних [тут: вправний, майстерний] співців називали тоді в тій стороні трубадурами: «трубадур» — значить, вигадник, перебендя, бо то ж, власне, ті співці складали пісні з своєї голови, ходячи з одного місця в друге, співали вони свої пісні на послухання убогим і багатим.
Той співець, про якого я хочу вам розповідати, звався Артур Вродливий. Він мешкав у великому стольному городі, де жив сам король, але часто Артур ходив і в інші місця, від більшого до меншого, від города до села. Складав він прехороші пісні і, приграваючи хороше на кобзі, співав їх то по вулицях, то по дворах.
Часто заходив Артур до одного знатного двора, де жила графиня Еліза, правдива красна панночка, вродлива напрочуд. Артурові здавалося, що кучері у неї як «сонячне проміння», очі як «небо весняне», личенько як «біла лілея», уста як «розквітлая рожа». Хороші пісні співав Артур панночці Елізі, і вона охоче слухала його, дуже охоче! Припав їй до вподоби і замислений вродливець Артур-перебендя, і вона часто навіть так думала: «Яка шкода, що він тільки убогий співець! Чом би йому не бути графом або князем — тоді я стала б йому за дружину!»
Так, убогий Артур-перебендя був нерівня графині Елізі — куди там!.. Хутко пройшла чутка, що вона заручилася з найвельможнішим і найбагатшим у цілому панстві князем Тибальтом.
Тож саме під той час, як справлялися ті заручини, прийшовся в тому городі й співецький турнір. Турнір — значить, герець, перемагання; на турнір часто сходилися рицарі, один проти одного, хто дужчий та зручніший, і билися на конях у цілій рицарській зброї; отак часом збиралися й співці на співецьке перемагання, вони приходили зі своїми кобзами й співали прилюдно кожен свої пісні; хто співав найкраще, тому була слава і давано було вінок з лаврів та квітів.
От на такий-то співецький герець покликано було співців у двір до графа, до батька панночки Елізи. Урядилося правдиве свято: зібралося багато вельможних гостей, убрано було розкішно подвір’я й світлицю; всюди був рух, гомін, музика.
Вступили до свого місця співці, а між ними й Артур той Вродливий. О! Хто не глянув, то сказав би, що недарма його так прозвано: сам стрункий, як явір, золоті кучері спускаються на плечі, очі, як у сокола винозора, дивляться сміливо та ясно перед собою, аж промінням грають, а з хороших уст готова злетіти пісня.
Проспівав один співець, проспівав другий, далі вийшов наперед Артур. Вийшов, поглянув — не вперше йому було бачити вельможне панство: сяє добірна зброя, сріблянії лати, сяють розкішні шати, ясні сяєти, квітчасті адамашки [гатунок шовкової тканини] та золотом шиті дорогі оксамити, мигтять самоцвіти і ковані цепки,— дарма, оте все не здивує Артура! А між гарними дамами шукав він бистрим поглядом Елізу — і знайшов; та не гарний її убір зупинив його око, не тая срібная сукня, гафтована [гаптована, вишита шовковими, вкритими тонким шаром золота або срібла нитками] дивно, не перли в косах, не діаманти, що сяяли, запинаючи білий великий, штучно плетений комір: ні, Артур бачить у Елізі тільки золото її кіс, рубіни її уст та діамантовий проріз її очей, що пильнують його.
«А хто ж то такий сидить біля неї, отой суворий, поважного віку рицар? — подумав Артур.— А се ж, певно, її наречений, вельможний князь Тибальд».
Загомоніли струни, і почав Артур свою пісню. Отак він співав:
— Кажуть, князь єсть багатий, вельможний,
В краю цілому володар він можний,
Всякий боїться його.
А хіба ж і співець — не багатий?
Чи ж не має він красні палати?
Панства не має свого?
По полях, по ланах його погляд вітає,
У палаті-діброві співець спочиває,
В милій країні рідній;
Там міжгір’я — розкішні світлиці,
Там кришталями грають криниці,
Перли в траві росяній!
Інших скарбів співець не збирає —
О, бо скарбів доволі він має:
Духом він, серцем багач!
Не хова ж своїх скарбів у скриню,
Свого серденька чисту святиню,
Всім віддає той дукач:
Ви ходіте усі, послухайте,
Ви ходіте усі, привітайте
Думку та пісню співця!
Йому ж більшої плати не треба,
Як, почувши ту пісню, мов з неба,
Погляд блисне молодця.
Так, не треба співцю нагороди,
Як між гуртом у дівчини-вроди
Мило всміхнуться уста;
Як громада його вислухає,
Як його і дитина вітає,
Серденьком чиста, свята!
О, співцю утішання ті милі —
Так, як рибці — глибокії хвилі
В морі просторім її,
Так, як місяцю — зіроньки гожі,
Соловейкові — пахощі рожі,
Соколу — рясні гаї.
І як сокіл високо літає,
Вільним оком весь світ оглядає,—
Так і співець на крилах
Своїх буйних пісень, своїх думок,
Своїх мрій, сизокрилих голубок,
Вільно літа по світах.
Ні, не князь щасливіший за нього!
О, співець йому щастя свого
Не проміняє повік,—
Одного він благатиме в бога,
Щоб не зрадила кобза-небога,
Вільним щоб був він навік!
Скінчив Артур пісню. Після нього співали інші співці, а далі й знов прохано було, щоб заспівав ще Артур. Отож герольди [Герольд – глашатай, оповісник при дворах феодальних правителів, монархів] викликали його, а сама графиня Еліза дала йому почесну нагороду: вона встала з свого високого різьбленого крісла і, коли Артур підійшов, то графиня положила на голову співцеві чудовий вінок із лаврів і рож.
Пішла луна від покликів горожан: «Слава, слава співцеві Артурові!» Пішов утішний гомін, гримнула музика…
О, який був радий Артур з своєї заслуги! Ось він вертається додому з тим преславним рожевим вінком на своїх кучерях. Той прекрасний вінець слави сяє далеко — і всі перестрічні говорять: «Ось іде співець Артур, що своїми піснями переважив усіх на співецькому герці!» Вступив увінчаний співець у свою вулицю. Жив він далеко, і вулиця його була дуже бідна. Там жили робітники, ремісники, що перебивалися з дня на день своєю працею. Однак всі вони знали свого співця: він співав свої пісні на вулиці, на базарі, і ті убогі люди не раз чули, «свого Артура», власне, бо він і виріс серед них. Тепер, бачивши, що їх співець іде увінчаний, бачивши, що то він дістався переможцем на співецькому герці, його сусіди, тая сірома, дуже тішились і сердечно вітали його. Старі й малі оточили його, провадили далі вулицею, розпитували (бо вони не були на пишному подвір’ї у графівни),— співець охоче відповідав, пограваючи на струнах та даруючи приспівками.
Так ішов він проміж гуртом сіроми, коли це підійшла до нього одна маленька дівчинка й промовила, показуючи на його рожевий вінок: «Дай мені квітку!» Усміхнувся співець, зняв свого вінка і одщипнув одну квітку для малої. Побачивши те, інші діти оточили його і теж просили: «Дай і мені квіточку! Дай і мені квіточку!» Мусив співець роздати одну по одній мало не всі рожі з свого вінка, і йому досталася тільки одна квітка. І тую єдину милу пам’ятку-квітку ніс він в руках, тішачись нею. Аж от з темного закоморка близько його воріт вийшла маленька дівчинка, така маленька та худесенька, й мовила, несміливо простягаючи ручку: «Дай і мені цяцьку!» Вона показала на його рожу.
Шкода стало співцеві тієї єдиної квітки, і він відказав:
— Ні, моє серденько, не можу я тобі дати цієї квітки,— бачиш, вона одна у мене зосталась!..
Відступилась дівчинка, закрила рученятами очка й гірко так заплакала вголос: «Всім дав цяцьки, а мені нема!..»
Жовнір штурхнув дівчинку, промовивши:
— Іди, іди геть, чого лізеш!
— За що кривдиш бідну сирітку! — озвалась одна жінка.— Вона нічого не зробила: просила квітки, як і інші діти,— ну, а не дали, то й не дали!
Оглянувся тоді співець на дівчинку, і жалко йому стало її, що вона плакала.
— Ну,— сказав він,— ходи сюди, мала! Візьми уже цю квітку останню та знай, моя пташко, що віддаю тобі найдорожче, що маю у себе!
Взяла дівчинка рожу та так-то вже втішилась нею! Ще сльози не висохли на очах, а очки ті вже так весело сяють, дивлячись то на рожу, то на співця.
Так закінчився для співця день його слави, його щастя. Минали дні, минали місяці, роки Співець все складав та співав убогим та багатим свої пісні. Однак пісні його дедалі все менше подобались вельможним людям, і не злюбили його ті люди. А далі… далі прийшло до того, що співця за ті прикрі пісні посадили в тюрму.
Сидить співець у темниці за ґратами не рік і не два, а цілих сім літ. То зима, то літо настава, а співцеві у його в’язниці все одна тільки журба та нудьга. Помарнів він, змінився, а все мусить сидіти!
Раз була весна уповні, та така-то вже хороша, що співець Артур аж у темниці почув її, і блискуче золоте проміння, розливаючись по світу, зазирнуло і в його темний куток, а легесенький весняний вітрець приніс і через його грати пахощі молодого листу, відгук пташиного співу.
О, який був би радий співець хоч годину побути на подвір’ї, подивитися вільним оком, як сяє весна-краса! Та ба! Мусить сидіти у вежі…
Коли це прийшов наказ вести в’язнів на роботу — копати землю. Між іншими повели на роботу і співця Артура; він був дуже радий з цього — бо все ж, ідучи, дихав вільним повітрям, бачив сонечко святе, міг поглянути в лице весни-краси! Привели в’язнів аж на ту улицю, де колись-то жив наш співець: там малося будувати нову вежу, і в’язням наказали копати рів під тую вежу. Копають вони, уже глибокий рів викопали; коли чує Артур, мовби хтось голосніше гомонить улицею. А то йшло весілля: старших кілька душ і молодий робітник з своєю молодою; та молода була теж робітниця, дуже бідно одягнена — єдиною оздобою її убогого вбрання був вінок на голові із невеличких свіжих рож. Однак молода була весела — щебетала й сміялась. Молодий її теж був радий. Вони довго збирались, поки змогли взяти шлюб — і тепер були щасливі, хоч знали вони, що цілий вік будуть тяжко працювати, але й знали те, що, яка б не судилась їм доля, вони від цього часу будуть вкупі, вкупі!
Весело розмовляють молоді, не вважають і на те, що почала зриватися негода.
Коли це як повійне дужий вітер,— зірвав у молодої з голови вінок і покотив його улицею, а далі аж у рів, якраз під ноги Артурові. Підняв співець того вінка, держить у руках, і так йому пригадався його колишній рожевий вінок, що було йому дано на співецькому святові… От цею самою улицею ішов він тоді увінчаний, веселий та щасливий! Зітхнув співець, похитав головою і подав молодій її вінок. Молода подивилася на його бліде, смутне обличчя, постерегла його чулий погляд, немов заволочений сльозима, мовчки одірвала одну рожу від свого вінка і подала в’язневі.
— Спасибі!.. Спасибі,— промовив співець.— Я так давно не бачив рож!
Молода усміхнулась і сказала:
— А ти думаєш, що я часто їх бачу? О ні! То вже я тільки для свого великого свята купила собі цих рож! Скажу тобі, що до цього дня я тільки раз на віку мала в своїх власних руках живу рожу, давно, як ще була малою, це було перший і останній раз до цієї пори! Але ж бо то й рожа була! Мені дав її наш славутній співець Артур,— останню з свого вінка, що дали йому на співецькому герці за найкращі співи. О, яка ж я була йому вдячна, як я тішилася тією квіткою! До того часу я не мала в своїх руках ніякої живої квітки — і мені здалося, що я стала якоюсь княжною!.. Потім знов не доводилось мені мати таких квіток, але, вже ладнаючись до шлюбу, я сказала собі, що конечне, конечне, хоть на останні гроші, куплю собі віночок із рож!..
Молода щебетала, а співець увесь затремтів і перепитав її:
— Так то тобі дав Артур останню рожу з свого вінка?
— Мені, мені,— проказала втішно молода,— милий, бідний співець! Кажуть, його посадили в тюрму і він досі перебуває в неволі та в кайданах! Не знаю, чи правда цьому.
— Правда,— тихо промовив співець.— Це він перед тобою!..
Молода зумілася покрикнути:
— Це ти?!
Пошанувала ж вона його ще добрим чулим словом, а відходячи, промовила:
— Хотіла б я тебе чим подарувати, нещасливого нашого в’язня-співця, але не маю нічого! Однак даю тобі найдорожчу річ, яку тепер маю. Візьми мій рожевий шлюбний вінок!
З тим словом молода опустила до нього свій вінок, одщіпнувши собі тільки одну квітку, й промовила:
— Це буде мені на спомин про мій щасливий день і — про тебе!
— Вінок за вінок,— прошепотів співець, беручи вінок, що спускався до нього, і сльози, як роса, упали на хороші квіти. Весілля пішло далі, а в’язнів незабаром повели назад у їх вежу. Увінчаний знову, співець поніс свій рожевий віночок з собою в темницю.
II
Співець сидів у темниці, а тим часом навколо його в місті все йшло своїм ладом.
Раз у самого короля був бенкет. Бавився король, бавилися придворні й гості — пані, рицарі. Однак щось-то сам король не дуже щиро бавився,— видно, ті придворні забави йому надокучили, дарма, що він королював ще недавно. Старшому царедворцеві було це прикро, бо він дбав про те, щоб приподобитися молодому королеві, догодити йому упорядкуванням всього при його дворі. Тим часом бенкет ішов далі. От вийшов придворний співець і почав співати нові пісні, які він зложив для короля. Король прослухав і не сказав співцеві нічого, але старшому царедворцеві він промовив з недогодою:
— Зовсім не має здібності твій новий співець! Він так же само складає свої пісні, як і ті два, що були перше. Так уже мені обридли їх думки та співанки,— все те саме, без серця, без щирості: все тільки лестки мені та вихваляння без кінця,— це все я чув уже давно, як складено було прославні пісні ще моєму батькові! Ні, не до сподоби мені твої співці! Рад би я послухати чогось правдивішого та свіжішого. Кликнув би ти мені ще якого незвісного співця, такого, щоб не знав, що то треба співати королеві…
Задумався царедворець, далі поклонився королю, мовлячи:
— Слухаю, ясний пане! Я тобі кликну ще одного співця. О, здатний співець! Він був провинився і тепер сидить у тюрмі, але його можна закликати. Не повинен би він забутися свого хисту. О, то вже так перебендя!
Ну, послали до в’язниці,— або ж довго послати, та ще по охоті самого короля,— і привели співця Артура, так як він був, у його кайданах. На голові він мав вінок з помарнілих рож. Привели його в світлицю і кажуть співати для прослухання величного товариства,— дали й пак йому кобзу. Всі з цікавістю й жадобою дивились на нього, насторожилися слухати славутнього митця.
Поважний блідий співець стояв стурбований, мовчазний, глибока дума склонила його чоло; далі він підвів свій погляд на товариство й почав:
— Згадали, панове, співця у неволі!
Та давньої втіхи вам з мене доволі!
Що маю співати, як думка не вільна?
Хіба про свою заспіваю вам долю:
Не злота, не срібла шукав я у світі,
Не влади великої,— думав, що волю
І щастя найбільше знайду в своїй пісні,
Як серцем отвертим [відкритим] співать її буду,
Співать, вимовляти душі на утіху,
На втіху своєму коханому люду;
А вийшло, що й сеє небеснеє щастя
Здолає та сила земна відібрати
В співця, коли схоче… і вільнії крила
У ластївки-думки приборкать, зв’язати,
Нехай же в неволі — і співам кінець! —
Не хоче співати в кайданах співець!
З тим словом співець кинув кобзу об землю. Всі ахнули, зумілися!.. [здивуватися] Старший царедворець скочив з місця і гукнув співцеві:
— Геть, зухвальцю! Як ти міг одважитися поводитися так у цьому місці! Я просив дозволу у ясного короля кликнути тебе сюди, щоб ти показав свій співецький хист, а ти мені завдав сорому перед всім світлим товариством! Геть звідси! Геть, ведіть його назад, звідки привели! Хутко!
Тюремна сторожа повела співця назад у в’язницю.
Старший царедворець по тій справі підійшов до короля і мовив:
— Ясний пане, не гнівайся на мене, що перебув єси прикру хвилину через того безрозумця! Чи міг я сподіватися такого? Гадав я розважити тебе, а тим часом вийшла несподівана прикрість. Прости, з своєї ласки великої!
Молодий король не слухав тих слів, він сидів мовчки, вражений душею, задуманий.
Тим часом знадвору почав доноситись якийсь гомін, гамір: то зібралася і почала ґвалтувати міська юрба: бачили бо перше городяни, як їх співця Артура вели з в’язниці, та ото й положили собі, що його випускають на волю; коли ж тепер побачили, що його, блідого, понурого, тюремники вели знов у в’язницю, — затурбувалася юрба, стала гукати, що сама доступить до короля, щоб не попустить дальшої зневаги своєму співцеві Артурові.
Отож юрба, оточивши співця, гукала, не давала його вести далі. Почули про те царедворці, збентежились, стали міркувати; найпаче заметушився старший царедворець, що то з його причини сталася вся пригода; думав собі: що він скаже королеві, як той попитає про гук надворі. Як розв’яжеться вся справа? Підступив же він до короля, щоб самому бути коло нього та краще відповідати, коли той попитає про гамір надворі. А король озвався до нього з таким словом:
— Шкода, шкода, що Артур не схотів співати, здатний він співець! Зручно орудує словом, недарма прославився! Так, це не те, що мої придворні співці, котрі мені так обридли: цей говорить од душі! Шкода, що не судилось мені милуватись його співецьким хистом! А що це за гамір надворі? — попитав король наостанку, бо гомін ставав усе більший та більший.
Царедворець збентежився ще більше. Що тут казати? А однак треба щось казати!..
— Ясний пане, то люд турбується,— почав царедворець.
— Люд? Чого? — попитав король здивований.
— З поводу співця!.. Нарікає на те, що його знову ведуть у вежу…
Почав придворець розповідать, аж бачить у вікно, що юрба рушила до королівського замку, дехто сперечається з замковою сторожею, либонь, з’явилася думка між людом доступитись до самого короля. «Кепська пригода — і все через того співця!» Раптом у царедворця прокинулась така думка:
— Величний пане,— мовив він королеві,— тобі так сподобались співи Артура, одважуся порадити тобі одну річ: даруй йому волю і зостав у себе за придворного співця! Буде з того спільна догода, матимеш вподобного собі співця, він теж буде тобі вдячний, буде статкувати повік, пам’ятаючи твою ласку,— а тим і городяни втішаться… Чуєш, який гамір! Ох, я чую брязкіт зброї! Хутчій, мій пане! Вели завернути співця?
— Велю! — мовив король.— Скажи завернути і об’яви йому мою волю, що наставляю його моїм придворним співцем!
Кинулись герольди чинити королеву волю і завернули співця.
І знов став на порозі ясної світлиці той блідий співець з помарнілими рожами на високому чолі.
— Дякуй величному добросердному нашому королеві! — мовив до Артура старший царедворець.— Його милість не тільки прощає твій безрозсудний вчинок, а ще дарує тобі велику честь — наставляє тебе своїм придворним співцем, і ти більше не підеш у темницю, зостанешся тут, при дворі. Тільки ж гляди: шануйся! Дбай об тім, щоб не втратити панської ласки,— лиши свої химери! Ну, дякуй же ясному королеві! Ось тобі й кобза: тепер співатимеш не в кайданах — зараз їх з тебе здіймуть.
Вклонився співець королеві і, підвівши знов голову, промовив, опустивши руку на струни:
— Спасибі за ласку, величний владарю!
Я радий темницю свою занедбати.
Де й сонечка світа ніколи не бачу.
Сльозами кроплю тільки темни грати,
У тузі та в смутку літа свої трачу!
Я рад визволінню… Га тільки гадаю,
Що в тім не знайду собі світлого раю
І повної втіхи, коли я темницю
Тепер проміняю на ясну світлицю
В палатах у тебе!
Чи тут я для себе
Вигоду знайду найдорожчу для серця?
Ні! Буду невільцем, як перше, мій пане.
Ні! Щирої волі я тут не зазнаю:
Хоч з мене і здіймуть залізні кайдани,
Та інші — на душу співцеві наложать!
В’язниця та сама зостане, хоч краща…
Хоч в злоті, в єдвабах [сорт коштовної шовкової тканини] — та воля пропаща!
Спитайся у пташки, чи буде їй втіха,
Коли її з меншої клітки в міцнішу,
Окутую злотом, навіки посадять?
Чи знайде собі в тому долю милішу?..
Тож так, мій владарю, коли мене візьмеш
В свій царський будинок, для втіхи царської,
Я мушу співати тоді тільки теє,
Що скажуть співати!.. Ні, долі такої
Не прийме душа моя! Краще в темниці
Останок життя мого марно загине,
Ніж пісню продам свою, дану від бога!
Нехай же про мене та слава не лине.
Що я для нещасного лакомства того —
Навік відступився від співу свойого!
Іду я, мій пане, назад у темницю,
І знову там думку свою жалібницю
За ґратами стиха собі заспіваю;
Тим бучної слави собі не придбаю,—
Але й не бажаю вінків тих розкішних
Із ручок зрадливих, від пань тих препишних;
Коли ж я умру, то на грудях зомлілих
Вінок оцей ляже із рож помарнілих,
Вінок, що убога до мене спустила,
Коли у кайданах співця свого вздріла.
Прощайте, панове! Лишаю світлицю,
Ясную неволю,— іду у темницю!..
«Божевільний!.. Божевільний!» — пішло поміж гуртом придворним: «Таку честь відвернув!..»
— Що хотіти з божевільного,— мовив теж найстарший царедворець до короля.— Бачиш, ясний пане, сам: зовсім збожеволів неборака!..
— Ні,— відказав король,— він не божевільний! Він тямить те, що каже… Гей, слухай, стій! — гукнув далі зворушений молодий король до співця.— Ти не маєш іти в темницю, ти вільний! Я дарую тобі волю, і не з тим, щоб ти зостався у мене: іди, куди хочеш, співай, кому хочеш… Тільки візьми у мене оцю кобзу на спомин.
— Гей, подайте йому кобзу, оздоблену перлами!
Принесли кобзу, побивану злотом, цвяховану перлами; чудова була та кобза: її струни бриніли, як голос дівчини.
— До сподоби тобі ця кобза? — спитав король.
— Дякую,— відповів кобзар.— Чудова кобза! Але знай, мій пане, що дорожче цих перлів для мене — ті чисті перла, що блищать тепер в очах у тебе! Бувай здоров, щасти тобі боже! Коли забажаєш почути пісень вільного співця, то кликнеш мене — я буду до тебе приходити!
Незабаром, вийшовши з королівського будинку, з’явився співець на майдані. Коли народ побачив його вільного, без сторожі, без кайданів, то вельми зрадів. Дізнавшись про всю справу, люд почав гукати: «Слава, слава нашому мудрому королеві, слава!»
Пішов співець на свій давній куток; його проводила велика юрба, гукаючи: «Слава нашому співцеві Артурові, слава, слава!»
А діточки бігли попереду та й собі гукали: «Слава нашому співцеві Артурові, слава, слава!»
