Переляканий Сава протер очі.
— Що вам бог дав? Вчора ж не казали ви ще нічого! — відповів заспаний.
— Та що з того, що не казав? Так прийшло, що мушу йти. Я боюся, що з ним лучилося щось недобре!
— Та що мало б йому статися? — обізвався хлопець неохотно, запалюючи маленьку ліхтарню і освічуючи нею батька.
— Він мені недобре снився! Та й ти не знаєш. Як кого має що найти, то най він і двері зачинить, то, воно до нього прийде. Інший хотів би, аби воно прийшло, а воно не прийде, а до іншого прийде само й застукає просто в двері!
— Ет! Ви вигадали щось таке, тату! Ідіть та лягайте спати! Тепер лиш що північ минула! Куди вам іти в місто?
— Ні, сину, я таки піду!
Старий стояв при своїм.
— Не кажи мамі нічого, що він мені недобре снився… та й уважай…
Пішов.
Ішов справді окриленим кроком. Не довго тривало, як перейшов поля, що ділили його від його сільської хати. Витривалий, мов лісна звірина, був загартований проти всяких утяжливостей непогоди й мав ноги, мов олень.
Вступив і до Марійки, збудив її. Вона злякалася.
— Що там такого? — спитала перестрашена й заспана, шукаючи за клямкою від дверей, щоб їх створити.
— Нічого! — відповів.— Я вибрався до Михайла та й поступив, може, передаси що для нього?..
— А чому ж ви мені се вчора не сказали? — кликнула, як Сава, зчудовано, а заразом докірливо.— Та— же було мені вчора сказати!
— Вчора не сказав, бо не знав сам напевно. А тепер не гайся, давай, як що маєш! — Квапив. Про сон, що гриз його ненастанно та гнав вперед, мов огонь, мовчав, мов німий. Не був би ні за що в світі спімнув їй про нього.
Вона засвітила світло, почала нарікати, а притім нишпорила по всіх полицях, щоб зібрати щось доброго для свойого любчика. Дала масла, сиру, дещо іншого й мамалиґу, яку, бог знає чому, увечір зварила й прилагодила на полиці.
— Так, як би знала! — говорила раз по раз.— Так, як би знала. А я була вже така втомлена! — тягнула дальше одностайно.— Ледве на ногах держалася! Я носила вчора ввечір воду звідти, з гирла, з великої керниці, хочу завтра прати. Та й так погадала собі: “Ей, зварю я ще одну мамаличку, може, буде треба, най буде!” Та й дивіться, як воно склалося! Михайлик буде її їсти! Я її для нього зварила!
“Се воно вже так мало бути!” —подумав собі Івоніка поважно. Відтак поміг їй вложити все в один старий мішок.
Взяв на себе киптар, поверх того старий сердак, скрутив із соломи посторонок, обперезався ним і, засунувши на голову стару високу шапку, перехрестився, закинув мішок на плечі і, взявши бук у руки, пішов.
Ледве що мож було замітити, як день присунувся крізь лінивий сумрак. Лежав такий здавлений і тяжкий, такий сірий, мов смуток над землею. Але враз із дниною станув і Івоніка при тихій касарнякій брамі.
Було щастя, що прийшов. Так се відчув.
По-перше, син був хорий, а по-друге, звірився йому, гірко жалуючись, що хоче дезертирувати. Не міг тут витримати. Дальше ні. Радше волів утекти до Молдави або до Бессарабії, волів не бачити ні батька, ні матері, не бачити більше і свого села, ніж терпіти тут тяжкі муки і зносити збиткування. Не хоче нічого більше, лише геть і геть. Се добре, що батько прийшов, він день і ніч думав об тім, аби батько прийшов до нього, очікував його. Слава богу, що прийшов…
Він писав додому лист, чи тато не одержав того листа?
Ні!
А він казав написати лист. Натискав, аби лист якнайскорше відіслано…
Кілька крапельок поту виступило на чолі батька. Отже, так річ малася. На тім усім було щось. На тім, що його привело сюди…
Він уже від тижня хорий на горло, — оповідав син дальше, — мельдувався [Мельдуватися — заявитися] хорий, але лікар, що оглядав його, казав, що йому нічого не хибує і нехай вертає назад до служби. А він і вернув. По правді сказавши, в шпиталі ще чи не гірше, як у касарні, та й, врешті, то йому, може, і само перейде, але нога його болить. Має затісні черевики, вони натиснули йому цілу рану, і лише бог знає, як гірко ходить він по всяких маршах та яка у нього нога, коли скине вечором ті кайдани.
А перед кількома днями…— чи батько слухає?..
Слухає…
…Був би мало що не пішов на два місяці до гарнізонового арешту. Уснув на варті… і його мало що не зловили на тім. Але, богу дякувати, скінчилося лиш на тім, що дістав кілька разів у лице. Він був такий втомлений і змучений; від хороби був такий, як поламаний, і так сон найшов якось на нього, що він і сам не стямився, коли і як? А все мав на думці не вснути. А прецінь таки уснув на хвильку. Але певно не був би уснув. Абияк не був би піддався.
Чи тато собі пригадує, аби він коли засипав коло товару в полі або коли наглядав за розложеним хлібом на току?
Ніколи…
Але се він так з біди й утоми… з болю… його нога й тепер ще дуже болить…
— Домніка примовить тобі болячку! — обізвався батько, що сидів мовчки досі, сперши голову на руки. — Дай лиш який значок від себе! Зараз як прийду додому, закличу її, і вона відмовить її. Дай дрібку твого волосся!
Хлопець утяв трохи волосся, завив у шматину і передав батькові. Відтак тягнув дальше:
— А ті муштри! Все стрільбу мати коло себе й перед собою! Мені так тяжко, тату, я не видержу, я не видержу!
Він схилив голову глибоко вниз і почав пальцями рити в волоссі. Відтак сказав тихо, здавленим голосом :
— Тату… я втікну…
Батькові підлізло волосся вгору.
— Ет, не говори таке, Михайло! — відповів з удаваним спокоєм, а душа так і тремтіла в нього з жаху.— Замельдуйся, що хочеш бути горністом! — радив.
Деякі розумні вояки відраджують від того. Кажуть, що се ще тяжче і що майже ніколи не можна дістати відпустки, так що йому за хосен із того? Казали, що мусить привикнути. Але одна днина по другій минає, один тиждень по другім стелеться, а він не звикає тут і все однаково. А вчора лучилося щось таке, чого він, відколи на світі, такого не бачив і не чув.
Один вояк мав кімнату, до якої і він належав, вимести і впорядкувати. Всі мали се, властиво, робити разом, але він зобов’язався се сам зробити, і всі інші згодилися на те. Він вимів кімнату, але сміття згорнув на купу й лишив у однім закутку. Прийшов каштан, побачив се й укарав за те шаржу. Капрал пімстився, але на всіх пімстився за се. Кричав, як звір, та грозив. Відтак вчинив отаке: казав із того сміття протягнути пасемця наохрест через кімнату, лягати всім воякам на землю і язиками з підлоги вилизати сміття. Хто б не послухав, той “побачив би”.
Він і один гуцул… одніський, з котрим товаришував тут, не хотіли сього вчинити й — видите, тату, яка в мене запухла ліва щока? То він мені її своїм кулаком так справив… а вкінці ми мусили-таки сміття вилизати. Я ще й донині ситий!
Старий чоловік не сказав нічого. Він став лише о один відтінок на лиці темнішим, щось мов сльоза заблисла в його добрих синіх очах, а голова почала незамітно трястися. Але він мовчав. Глядів хвильку німо в землю і відітхнув сильно.
Перший раз у житті заграло обурення з невимовною силою в ньому, майже відібрало йому можність гамувати себе. Все знялося в його душі до пімсти. Його дитину, над якою дрижав так, тіло і кров його, суть життя його,— над ним так збиткуватися? Хто мав право до того? Хто мав таке право? Був би тут вже вголос ревнув, такий був обурений, так заболіло його серце за дитиною. Його сильні, залізні руки, чорні та тверді, заворушилися незамітно…
Се тривало хвилину, але відтак згадав про задуману втечу сина і, мов поборений, спустив голову вниз. Мабуть, якесь невидиме полум’я грало геть під його волоссям на чолі під шкірою, бо там усе ставало йому гаряче, коли згадав оце. Що значило оце все проти втечі?..
Він, неначе проковтнув усі розбурхані у нім почування й думки і сказав дрижачим голосом:
— Се вже так буває, Михайле, буває так! Усе було так, що нещастя ніколи не приходить само, ще як і мій батько жили, але що робити? Все має свій час — добре і лихе. Тобі ще не одно прийдеться стерпіти, та ти вже терпи! Гадаєш, мені легко? Мамі? Від рання до вечора топчемо землю та й згадуємо тебе, але й се скінчиться. Ти згадай лише, якби ти був, не дай господи, калікою. Сліпий або переламаний, або якби втратив тата та маму… а так… ти ще молодий і здоровий… маєш тата й маму… і служиш цісареві… се… гонор…
При тім слові йому голос урвався. Він не вмів брехати. Він говорив про честь, а дрижав ще перед хвилею за тяжку зневагу сина. Йому краялося серце за сина. Скільки терпіння стоїла його та честь, і з якими жертвами була вона сполучена, а що найбільше, що сталося з сина!
Скільки перемінилося, відколи він пішов, і скільки переміниться ще відтепер! Навіть і та землиця, від якої були всі залежні, відчує його неприсутність. А тепер до того всього ще страх, що він утікне,— се було вже найстрашніше.
Він бачив його зловленого, розстріляного перед собою, бо се чув він ще давніше від когось, здається, від Петра, що дезертирів розстрілюють… Він надав своєму голосові рівного й твердого звуку й почав наново:
— Воно вже так є! Але ти, синку, того не роби! Най тебе бог боронить, щоб ти се зробив! Ти ж якийсь хлопець, син ґазди, але то най не приступає до тебе. Не втікай! Смійся! Все мине! Не роби того, синку! Знай, тато й мама лишуться, та хіба будуть тими стежками ходити, що ти ними ходив, бо яку пам’ятку лишиш по собі, як утікнеш? Будеш тата ночами відвідувати, як померші, що також ночами ходять? Синку, не на те тебе твоя мамка годувала, аби чужі коло тебе тулилися!
Я буду до тебе приходити, Михайле, як зможу часто! — тягнув далі, потішаючи.— Досі не міг я так часто приходити, робота приковувала до хати, але відтепер буду щонеділі в тебе. Скоро по півночі, встану й піду. Щонеділі, кажу. А тут,— тягнув дальше й перебрав голос, неначе перед ним сиділо мале хлоп’я, яке обожав невимовною любов’ю,— тут післали тобі мамка їстки…
Він силувався розв’язати клуночок своїми грубими мозолистими пальцями й розложити принесене перед ним. Се йому не дуже вдавалося. Його руки дрижали, а пальці не складалися до розв’язання вузла.
Врешті, розв’язав і розложив усе.
По лиці хлопця перебіг усміх, як побачив розложене їдло від матері. Йому здавалося, що мати сама стоїть при нім у білім рушнику і з журливим лицем — і глядить на нього. Тішився в тій хвилі, мов дитина, і, помимо своїх сильних плечей і пишної фізичної сили, виглядав дуже дитинно.
— Се тобі мамка післали! — повторив Івоніка, і крізь його голос пробилася, як перше, преніжна, безгранична любов. Івоніка сидів на землі коло Михайлового ліжка; не хотів сідати на ліжко.
“Я можу й тут сидіти!” —мовляв скромно, в дійсності боявся усісти на постіль, щоб вона чим-небудь не заплямилася і син за те не потерпів кари. Молодий сидів на постелі, аби камрати не висміяли, їв поволі дещо з розложеного їдла.
Говорили про матір, що не могла помиритися з його неприсутністю.
— Я вже потішаю її, як можу! — говорив Івоніка.— Але вона все нарікає, що їй без тебе день — ніччю. Вліті приведу її до тебе. Дасть господь літа діждати, то вона розвеселиться!
Відтак перейшли незамітно на інші господарські справи, і Михайло спитався, що чути нового в селі.
Нічого! Все здорово, все по-старому, лиш оноді підпалив хтось нову стодолу багача Іфтелія, і при гашенні вогню помагав і він, Івоніка; не можна чоловіка в нещасті без помочі оставити, бо сьогодні найшло його нещастя, а завтра може воно до нього звернутися. При тій нагоді украв йому хтось дві цілковито нові коновки, і мати сварила!
— Най на тім скінчиться, най вже на тім скінчиться і щось гіршого за собою не потягає! — потішав Михайло.— Як будемо здорові, заробимо більше, як дві коновки в кухні.
Відтак спитав про худобу і про Саву.
— Сава працює,— відповів Івоніка,— і я не можу на нього нічого казати! Не можу казати, що вже надто над роботою розпадається; але він помагає мені всюди, де треба. Оноді молотив самий цілий день овес. Я обіцяв, що куплю йому чорний сердак. Він усе хоче чорного.
— А з Рахірою як?
Старий махнув рукою.
— Ти гадаєш, що розум приходить чоловікові через ніч, як він його так довго не мав? Лиш мама гадає, що він приходить через ніч! Я гадаю, що вона навкучиться йому. Погана, а до того, не має нічого й лінива. Чого доробиться чоловік із лінивою жінкою? Шкода, аби святу землю топтала! Він сам з часом те зміркує. Як візьметься порядно до праці, а з весною буде її доста, то переконається, що чоловік без праці нічого не варт. Сама земля навчить його того. Вона навчить його, що Рахіра не для нього дівчина. Я йому поки що нічого не кажу. Дивлюся, що робить, куди його тягне та як стелить собі дорогу на пізніше. Поки що я рад, що він не покидається роботи.
— А худоба, тату? — питав дальше хлопець.— Мені снилася недавно наша худоба! Я десь ніби стояв коло нашої керниці й оглядав себе. Ви стояли коло мене, тату, а нараз зарикала вона так сумно й так страшно, що я кинувся до неї. Коли увійшов я до стайні, дивлюсь, а вона так коротко до жолоба прив’язана, що не могла лягти на. землю, ніби кликала мене риканням. Тату,— докинув, упоминаючи,— уважайте, аби Сава не прив’язував на ніч волів закоротке. Я зловив його раз на тім. Се було тоді, як ми вернулися пізно вночі з ярмарку на Петра. Він прив’язав їх тому так коротко, аби не лягали спати на землю, не мастилися, аби він не мав відтак роботи коло них. Бідна худобина оглядалася, як скалічений чоловік. Я був тоді такий лютий на нього, що мало не вдарив його. Оноді, кажу, приснилося мені отаке.
— Ти думав, сину, про те, та й воно стало тобі в думці! — успокоював батько.— Я все увечір ходжу до стайні та заглядаю всюди; не спускаюся ні в чім на нього. Доки мене земля носить, та доки дивлюся своїми очима, та й доки я не каліка, не забуваю і про зерня коло хати.
Відтак розказав синові, що пан хоче перенестися до міста. По лиці хлопця перебігла легка полумінь. Перед його душею станула Анна такою, якою бачив її останній раз коло брами. Висока й тиха, з опущеними руками й вигребущим поглядом.
“Що тепер?”—крикнуло в ньому щось розпучливо.
— Коли? — спитав зі здержаним віддихом.
— Се ще не знати напевно! — відповів старий.— Але як я був оноді у пана й прийшла бесіда на те, що вони переселяться до міста, так пані жалувалася, що їй буде тяжко зразу з чужою наймичкою, та питалася, чи я не знаю якої доброї дівчини, щоб її взяли із собою. Отже, певно, може, за місяць-два переселяться. Я якось не смію допитуватися.
Михайло мовчав.
Се було перший раз і було так чудно, що батько заговорив про його дорогу дівчину перед ним. Та коби він усе знав, що там тепер скоїться, коби він усе знав! Але з тою відомістю пристала до нього нараз велика, бліда жура.
Що станеться з Анною? Вона піде додому, і там розпічнеться для неї пекло. Мама і брат будуть над нею збиткуватися, і їй нічого не лишиться, як наново поступити до якої служби або — перед чим його серце тремтіло — вийти за маминого сусіда.
Якби її пустили сюди з панею, як би то все для нього змінилося! При тій думці в його душі неначе роз’яснилося. Почув відразу, що життя тут не було б для нього таке тяжке, якби вона перебувала тут. Десь-колись побачив би її, розмовився б з нею, все, все було б інакше, але так він сидів ніби зі зв’язаними руками, і хіба довідався б, що там коїлося…
Опустив смутно голову, а по якійсь хвилині зложив і зв’язав назад у клуночок усе, що мама вислала, і що його зразу так утішило, й з чого ледве що покушав. Отже, нещастя таки не приходило само. Се казав тато недавно і сказав правду. Він був тут на літа прикований, а вона не зможе утриматися там супроти всякого лиха й гризоти, що її тепер грозить. Його будучність розривалася неначе перед його очима…
Він спер голову на руку і глядів, немов безтямки, вперед себе. А що не вмів лицемірити і причаюватися, так завважив Івоніка відразу його смуток.
Його серце стиснулося з жалю. Він згадав знов про втечу.
— Михайле, синку, чому ти не їси?
