Тепер вона неначе за ніщо не відповідала. Так мало бути, як буде. Не хотіла нічим журитися; хотіла лише дістати чоловіка. Мала вже тридцять років. Їй стало нараз зовсім байдужно, чи той чоловік звався б Ілія, чи Дмитро. Дмитро знав про її давній нещасний гріх, а Ілія був дурний.
З обома буде гірко. “Нехай буде, як бог схоче! — так казали карти.— Не журіться нічим!”
Ворожка вгадала все, все; вона й тоді все вгадала і, як ялося чесній і побожній жінці, навчала розуму і ганила…
Жінка, про яку говорили карти, що вона їй прихильна, се була, мабуть, писарка, а про чоловіка, що думав її сватати, було їй байдуже, хто се був, він же й так не мав її брати.
Два дні по тім ходив Ілія до панотця, аби не оголошував третьої заповіді, а в день по тім пішов просити, аби таки оголосив. Вісім днів пізніше відбулося їх весілля.
В селі висміяли люди Ілію, що він, мов худобу, відступив дівчину іншому, а Марійка напоминала Домніку не випускати “дурня” з полем із руки, бо вона все-таки не могла напевно знати, чи Дмитро ожениться з нею. Бо, як толкувала вона їй ту річ,— Дмитро тепер жовнір, а жовнір може дівчині все обіцяти, але коли він знов по-своєму перебереться і запустить волосся, тоді він уже інший і може на все сказати:
“Я був тоді жовніром, було мені не вірити”.
Домніка признала далекосяглість тих слів і звернулася наново до Ілії, котрий рвав собі волосся, що випустив “таку робітницю” з рук. І так узяло все мирний і щасливий кінець.
Не довго по їх вінчанню вернув старий Петро із своєї вандрівки. Він приніс гроші й показався в прегарній одежі, на яку покладав завсіди велику вагу. Як почув, що Домніка віддалась за Ілію, сплюнув і кликнув: “За дурного Ілію?”
— За дурного Ілію! — дістав поважно у відповідь.
— Ото! — аж заспівав та й покивав головою. Відтак устав, буркнув півголосом, що “дурному щастя само в руки лізе”, вхопив свою високу кучеряву шапку і попрямував прямо до корчми. Там просидів чотири дні. Пив, доки не пропив останнього гроша, доки майже не запух, відтак вернув назад до своєї сестри Докії і взявся наново до праці. Але все, коли бував підохочений, жалкував:
— З нею,— говорив жалісно,— був би я іншим чоловіком став, з нею можна було яке-небудь діло почати, а так, ет! — і махав з резиґнацією [З резиґнацією — безнадійно] рукою.
— Нема за чим жалкувати! — потішала сухо Докія, що не дуже симпатизувала з дівчиною.— В неї очі зроду-віку не були добрі, а розум, як у старої жидівки! Буде колись перша шахрайка в селі!
— Але зате не буде в її хаті пусто! — відгризався Петро, що почувався обидженим у своїм смаку.
— Та відтак; але її в селі ніхто не любить! Вона, що чорне під нігтем, не зробить добра нікому задурно, все виманить щось від тебе! Лише Марійка з нею у великій приязні, але вона розумніша від Марійки! Добре її скубає!
І так минуло вже цілих два роки, як Ілія з Домнікою побралися. Поставили собі недалеко од Григорія малу хатину і жили доволі мирно. Але більша половина праці спочивала на плечах Домніки, Ілія пересипляв кращу половину свого життя, і вона працювала за двох, помагаючи собі якомога, аби свого діпняти й сяк-так збагатити свою хатину.
Гарувала невпинно, а як лучилася нагода, то простягала руку й за чужим добром. Брала все, що сунулося під руку, — збіжжя, насіння, хатні знаряддя або начиння, а особливо делікатніші речі. Те все зносила, мов бджола, до своєї хатини і невимовне тішилася тим потайки. І, щоправда, у неї в хаті було, мов у дзеркалі, чисто й гарно. Ніколи не можна було її піймати на гарячім учинку. Виступала проти всіх так поважно й чемно, говорила так розсудно й чесно, що ніхто не важився прямо її зачепити, і все наново вертало назад довір’я до неї.
В однім напрямі була необхідна для сільських газдинь. Розумілася знамените на кухні в місті та знала випікати різні білі й чорні хліби. Кожним разом, коли мала йти в місто, заповідала знайомим ґаздиням уже вперед, і ті находили різні орудки для неї. Одній мала купити краски, іншій волічки. Он тій дівчині цітки на ґердан, а тій молодій ґаздині ікону й дещо з начиння. І вона купувала і вдоволяла всіх.
Часом, коли ні крейцарка не мала в хаті, говорила ніби побіжно, що йде в місто. Зараз знаходилися для неї орудки. Відтак повторялося се правильно, та дивно, що більша половина речей, які приносила з міста, належала до неї.
Була їм і в іншім напрямі необхідною. Ніхто не вмів так добре примовляти проти недуг або від злих очей, як вона. Ніхто не вмів так добре варити й пекти, як вона. Притім була жвава й обзорна, і можна було на неї хоч із яким великим, весільним чи посмертним обідом спуститися [Спуститися — покластися], вона все перевела до самого кінця в найкращім порядку.
Була справді найліпшою товаришкою Марійки, одинока (з виїмком ще двох чи трьох старих сусідок), з якою зносилася Марія з довір’ям і перед якою не мала ніякої тайни, хоч Івоніка від часу до часу остерігав її, аби не була перед нею відверта, бо “хто мав уже раз жіночий язик, не вмів мовчати”.
Але досі Домніка ще їй ні в чім не споневірилася. Була їй у кожній праці, коли б і не захотіла, щиро помічна, а коли не могла вже до чого рук прикласти, то бодай порадою і добрими словами рятувала, а се вміла Марійка цінити… За те обдаровувала її щедро молоком і хлібом, а на храм відділяла для неї окремо мисочку меду, так, аби Івоніка не видів. Домніка тішилася в неї ласкою ще й через те, що доносила їй і найменшу дрібницю, яку лиш дізналася про Саву і Рахіру. А се було для неї важніше, як усе інше. Що Домніка бачила все на свої очі, не було сумніву. Григорій був її найближчим сусідом, і коли Сава хотів до нього заходити, мусив усе минати її хату.
З нею одною могла говорити одверто про своє нещастя. Домніка була мудра й хитра і вміла не лиш “промовляти” як треба, але й “мовчати”.
Неначе половик, що з найбільшої висоти задержує в оці між травою захований дріб, так і Домніка слідила за молодими людьми і зносила пильно, мов бджола або та вірна собака, всі новини, дотично хлопця і дівчини, до матері, повідомляючи її про кожну появу Сави у Рахіри й інші її поступки. Часами ставала їй гризота Марійчина розрадою. Коли її лінивство й байдужість Ілії приводили іноді до розпуки, забігала до Марії з якою-небудь новиною про Саву або його дівчину, аби, впровадивши матір у їдкий настрій, насититися її гризотою і роздразненням. Вкінці оповідала їй свої клопоти і так відзискувала рівновагу. Так, нажалівшись досхочу, потішала одна одну й остерігала одна одну перед ворогами… Сказано, Домніка була найлуччою товаришкою Марійки, і була їй у радості чи в смутних хвилях необхідною людиною.
Коли Івоніка повернув із смутними звістками про Михайла та з його “знаком” на примівку, Марійка побігла ще того самого дня до своєї приятельки з просьбою, аби прийшла відмовити недугу синові.
— Поможіть, Домнічко, поможіть, душко,— просила вона,— я вам красно подякую і не зроблю вам кривди! —І Домнічка примкнула свою буду, почислила кури (перед добрими сусідами), витягнула з-під стріхи малий там захований ножик, і обі жінки махнули живенько до Маріїної хати.
Прийшовши тут, Домніка припочила трохи, а відтак вступила в сіни й під комин. Тут, саме посередині, поставила знак від хлопця (волосся) і, виконуючи руками різні рухи перед ними (вони представляли лице хорого), говорила без перерви й одностайним голосом ось що:
Болячка пухка,
Болячка з рожі,
Болячка з марини,
Болячка з лихим часом,
Болячка з гістцем,
Болячка з роботи,
Болячка з охоти,
Болячка з уроків,
Болячка з лихої волі,
Болячка наслана,
Болячка прислана,
Болячка вітрова,
Болячка польова!
Тут їй в голову не лупати,
В ухах не стріляти,
Зуби не лупати,
Кровйов не плювати,
Місця не шукати,
Але іти собі
На широкі броди,
На глибокі води,
Там їй піски пересипати,
Води міряти,
Каміння лупати,
Броди розширяти,—
Які заглибокі,
Які заширокі,
А чистого,
Божого,
Молитвенного
Михайла —
Лишити.
Як його мати на світ породила —
Аби його так злічила
Божими молитвами,
Своїми примівками,
Від бога на вік,
А від мене на лік!
Повторила се дев’ять разів, за кожним разом виконуючи нові рухи у воздусі, неначе фігури, і мов округ голови хорого, і за кожним разом щось здмухуючи і спльовуючи. Вкінці прорила в землі ножем хрест і шпурнула його далеко від себе.
Марійка не була при процедурі примовлення. Воно не було добре. Примівка тратила на силі в присутності другої особи, і її наслідки зволікалися…
Домніка опустила місце примівки і поступила до хати.
— Вже! — сказала поважно й потрохи втомлено й відітхнуга, усівши на лавці коло печі.— Як бог дасть, то йому зараз полегшає!
— Дав би бог святий! — відповіла Марійка побожно.— До всеї іншої жури причиняється ще й гризота про його здоров’я. Івоніка каже, що він дуже змарнів.
— Змарнів! — закинула Домніка глумливо.— То що, що змарнів? Таже їх тримають там, як собак! Я знаю! Спитайте його, чи він коли був ситий, відколи від вас пішов? Га! Я знаю; я була більш десяти років у місті; я не була сліпа! Я багато виділа й чула!
По хвилині бистрої надуми, під час якої її чорні очі оббігли блискавкою хату, додала:
— Я незадовго буду з ним і перекажу йому дещо від вас! З неділі, як бог дасть діждати і як мені що в дорозі не станеться і я не заслабну — бо я слаба, та лиш бог один знає, як я з отим бовваном гарую і яка я слаба — то підемо з Ілією в місто. Злагодьте дещо для нього! Спечіть кілька хлібів або малаїв, доложггь кусень сиру й масла, а як маєте солонини, то дайте й солонини; принесіть до мене, і я або Ілія передамо йому. Ілія викличе його з касарні, а я вже сама передам йому та перекажу, що треба. По слабості буде жадний маминого хлібця; а там дістає три рази денно їсти або, може, лише рано й увечір. Так, так, мамцю! — тягнула з великою щирістю дальші— Зробіть, як я кажу! Злагодіть усе, а я вже візьму те з собою та зроблю так, аби добре було. Буде тішитися, бідний. Якби ви не мали часу,— додала ввічливо,— то злагодьте лише усе, а я прибіжу сюди та й поможу вам зробити. А як ні, то дайте мені муки додому. Я все дома пороблю і вже готове принесу вам. Муку могла б я вже і тепер із собою взяти,— додала байдужніше,— не треба б було по два рази ходити. Ви, може, не будете мати часу, а що я вже сама тут, то зроблю вам те зі щирої душі, і ще як зроблю! — додала майже співучо.— У мене нема дітей, але я знаю, як мамі на серці, коли вона видить, що її дитина голодом мліє і над нею збиткуються. Я се добре знаю, і чому мені не помогти, як можу?
Марійка зворушилася тими словами до глибини серця і обтерла долонею сльози, що тиснулися їй до очей.
— Бог заплатить вам, Домніко, та й я вам ще зосібна красно подякую! — відповіла так само щиро.— Оце, що ви кажете, ви добре кажете! А якби ви були такі добрі та й спекли зо два буханці хліба й зо два малаї, то б мали поману [Помана — спогад] за мене, слабу та нездорову. Муку може вам Сава віднести. Він і так має іти по світло до Мендля.
Домніка злякалася.
— Сава? — кликнула.— Ей боже! Сава не донесе до мене всієї муки. Він простісінько піде з мукою до Рахіри, та й там зроблять собі з неї празник. А хоч і принесе, то певно лише половину з того, що ви дасте. І хоч би він їй і сам не дав, то вона видере від нього. Він же не витримає, аби не вступити вперед до неї. Від мене недалеко до неї. Дайте мені вже ліпше все відразу; я собі сама понесу, попечу все красно і вже вам готове принесу. А як хочете, то віднесу вже прямо до хлопця, та й не будемо часу тратити. Йому кожний день там чорний, як ніч. Вже я для нього що зможу, то найліпшого зроблю; він у мене хлопець жвавий і добрий! — додала, як перше, щиро і побожно.— Спустіться лише на мене!
Вона звернула свої проникливі очі на засмучену жінку перед собою і додала:
— Село осиротіло, відколи він пішов.
Марійка хитала мовчки головою.
— Чи лиш воно осиротіло! — відповіла гірко.— Чи лиш воно осиротіло? Але я вже послухаю!—додала, підводячися з лавки.— Зроблю, як кажете! Дам вам тепер муки, візьміть із собою, а все, що злагоджу, наднесу завтра до вас сама! Богу дякувати, що йдете в місто! — додала, ущасливлена думкою, що бодай хтось її близький побачить любимця і передасть її посилку. Івоніка аж за тиждень буде у нього, а він, певно, зрадіє, як побачить знайомих із села, та ще, до того, Домніку із клуночком від мамки.
Утерши сльози, що мов мухи лізли їй в очі, почала нишпорити по хаті.
— Відколи знаю, що Михайло слабий, то не маю супокою ні вдень ні вночі,— говорила, обернена плечима до жінки, що сиділа на лаві та слідила за кожним її рухом.— Здається мені, що таки злетіла би до нього! Але де мені йти до нього? Доста, як Івоніка йде! Казав, що буде щонеділі ходити! Щонеділі! То вже хай він ходить! Я рада, що він буде ходити. Все йому буде легше, як побачить тата! Та й казав Івоніка, що він смутний… А мені при тих словах так, як би хто студений ніж у серце всадив… А ви як гадаєте, Домніко, як ви гадаєте?
Домніка потішала розумними словами, що промовляли щиро до серця, а відтак тим, що все “минає”. Все мало свій час і все минає. І не таке, та й минає. Вже які вона гризоти мала у своїм житті, гадала, що в землю піде з жури. А бог дав, та й усе минуло, та й вона і до сьогодні живе. Коби здоров’я…
Півгодини пізніше йшла назад тою дорогою, що перше. Сим разом несла мішок на плечах і ступала повільним кроком. Несла муку, з якої мала спекти колачі і хліб для рекрута, а далі й інші речі, які ще в останній хвилі передала за її намовами стурбована мати.
З чорного змарнілого лиця світилися вдоволено чорні очі. Тішилася добутком, думаючи: “Спечу йому два малі колачі й зо два буханочки хліба, а рештою поділюся. Що то хлопцеві пошкодить, як я собі зі всього потрошку візьму? Коби всім така біда, як йому! Гей, гей! Тато щотижня бігає, а мама день і ніч за нього пам’ятає. За мене хто дбає? Той туман?” Її уста викривилися в гіркій зневазі. “Якби я сама не заробила та не придбала, то хоч гинь із голоду! Тут є звідки брати! Вони мають більше, як я! Коби всі їх так кривдили, як я! Хто їм так усе добре зробить, як я? А мій труд не варт нічого? А то, що я йду? Гей, боже, боже!”—зітхнула глибоко і, підкинувши скручений в руках мішок вигідніше на плечі, пошкандибала до своєї хати, що стояла під великим, тепер змертвілим лісом, і прямувала до одинокої цілі в її житті.
Ототу хатину, що дивилася до неї, мов прикована на місце дитина, заповнити всячиною і прибрати стрійно знадвору й зсередини. І се їй удалося, її вроджена інтелігенція і розум перли все до дальшої праці й акції, а відколи Михайло Федорчук покинув хату своїх родичів, пішовши в рекрути, відколи Сава подався за Рахірою, хата Марійчина сталася для неї якимсь невичерпаним джерелом, із якого черпала свої зарібки, та точкою, коло якої кристалізувалися всі живі думки тої даровитої, хитрої голови, спинялись її жадібні руки, руки, що ніколи не спочивали…
IX
Глибока зима. На широкій площині за містом, де відбувалися звичайно військові вправи, уставили за розказом [Розказ — наказ] генерала кілька наметів. На ніч вислали туди кільканадцятьох рекрутів. Мали там провести ніч і тим випробувати, чи намети скажуться достаточною охороною проти тріскучих морозів і заметільниць.
Між висланими рекрутами був і Михайло Федорчук. Він і ще один камрат мав також ночувати в однім із наметів. Не сміли спати. Жоден з них не смів заспати, хіба що на коротеньку хвилиночку і то на переміну. “Щоби котрий туман не замерз!” — гукав за ними, остерігаючи їх, один підпоручник.
Настала ясна тиха ніч і привела мороз і студінь із собою. Легені, неначе хлипаючи, набирали морозячого воздуху в себе, а на вії насідали срібні іскорки палючого морозу. Зорі дрижали й миготіли, і їх світло здавалося очищене й відроджене в тій напрочуд ясній, мов кат, немилосердній ночі.
Оба рекрути були за приписом одягнені, одначе, коли зблизилася північ, студінь паралізувала сустави їх тіла. Вуха понапухали, а щоки розболіли й розпеклися, мов огнем поприскувані. Намети сказалися дуже марною охороною проти такої брутальної студені, коли в одній напрочуд ясній ночі, одначе, треба було в них видержати аж до рання.
Під час коли Михайловий камрат умостився на малу хвилину задрімати, він сам проходжувався машинально на означенім місці коло намету сюди й назад.
Грубі сльози тиснулися йому із зимна й з болю все наново в очі. Був до крайності огірчений і розжалоблений. Мерз страшенно, а ніч ясна та скреготяча здавалася безконечною, та супокоєм своїм лиш завзивала до ворохобні [Ворохобня — заворушення, бунт]. Своїм здоров’ям мали випробувати намети. І невже ж? Хто журився їх тілом? Хто журився їх здоров’ям? Хто журився мужиком? Ет! — збив кулаками докупи, мов грубими грудками землі, і протер морозом отяжілі очі. “А нехай би він свою силу і своє здоров’я стратив, які вніс отут, вернув калікою додому, яка нагорода ждала би його по тім всім? Хто рятував би його відтак? Хто, хто? Еге! Прийди, тату, та подивися, як твій син, як та собака, виє зі студні!” В його нутрі здіймився огірчений голос. “Прийди! І дома гризе студінь, з’їдає, як огонь, але дома ти не собака і не йдеш на безплатне каліцтво, як отут…”
Перед його душею спинилася нараз одна картина, яку бачив раз із своєю мамою на однім торзі і ще й досі її не забув. І його мама хрестилася все, коли згадувала ту стрічу.
То пробували на ярмарку. Був великий стиск, і одно товпилося галасливо округ одного. Погода була прегарна, і старе і молоде, жіноцтво, і дівоцтво, і чоловіки вешталися живо всюди.
В тім поквапнім здвигу зачули нараз музику. Хтось грав на катаринці чи на чімсь подібнім. Мимоволі подалися за звуками. Вони протиснулися крізь громаду, і який вид указався їх очам! Жовнір (в такім же самім мундирі, який він мав тепер на собі) незвичайної сили в плечах стояв,— ні, не стояв, плечі його стояли на землі, бо у нього були ноги майже по пояс відтяті,— стояв і крутив на землі уставлену катаринку. В колосальних плечах, здавалося, сила сконцентрована.
