— Маріє!
— Гай!
— Нагадай мені, аби я на малім ланку під “сусіднім” лісом викопав сими днями шанець. Я посію там гречку, і як прийдуть дощі, аби мені не замулили гречки. Знаєш, насіння від швабів роздобув, дорого коштувало, і гріх був би не схоронити.
— Таже Михайло копав там щось, як був тепер дома!
— Ая, але він лише почав був. Докінчити мушу я. Він той ланок любить,— тягнув далі вдоволений Івоніка, — тому що припирає до лісу. Все каже: “Тулиться до лісу, як до своєї мами, треба його добре обробити!” Він і той лісок любить…
— Аякже, любить! — відповіла Марія спокійно.— Любив ще малим хлопцем та все забігав там шукати грибів, хоч я не позволяла. Мені все здавалося, що він мусить там пропасти за тими грибами.
— Ліс невеликий! — сказав Івоніка, ледве замітно добродушно всміхаючися.
— Та відтак. Як де кого блуд візьме, то най буде і яке мале, задурить чоловіка. Я не люблю того лісу. Стоїть там так, як би лиш на те, аби в нім злодії ховалися. З нашого і з тамтого села.
— Але гречці буде добре під ним, все буде захована від вітру. І Михайло наказував, аби там гречку посіяти. І для бджіл буде добре, що будуть її мати близько. Будуть мати конюшину і гречку.
Марія мовчала, мішала кулешу.
— Може, дасть бог, що сей рік буде добрий; весна така, коби щороку так…
Івоніка відітхнув. Мав дуже багато роботи, силу роботи. Але богу дякувати, що було на чім працювати. Коби він лише здоров, то зі всім упорається. З роботою в полі, коло товару, коло бджіл… Коби він лише здоров! Але бог добрий, простить людям, хоч як вони його гнівають, хоч мордують одні одних, убивають, ошукують, присягають фальшиво, крадуть. Він все ще добрий для них…
Між старими зовсім утихло.
Під піччю в однім закутку почав сверщок цвіркати. Полумінь у печі згасла, ледве блимала, а світло дрібної лампини освічувало лиш слабо невелику хатину.
Марія вилізла по скінченій роботі на піч і, перечесавши своє сиве волосся, уснула таки там. Не чула, як скінчив Івоніка теребити кукурудзу. Але він сидів он тут, у слабім освітленні, ще довго, як його тверді, мозолисті пальці стереблювали механічно дрібні зернята. Його уста неустанно ворушилися. Він молився. Голосним шепотом говорив довгі молитви, а побожні, щирі й покірні слова оживляли чудово тишину, що чимраз більше зростала…
ХІІІ
Анна працювала тепер у попових паннів. День у день ходила туди на роботу, а від осені мала у них на стало лишитися. Так порадив їй Михайло, з яким бачилася на великодні свята.
— Мама та, брат не будуть над тобою стільки збиткуватися,— казав їй,— а як я прийду додому на день-два, зможемо бачитися. Коли б я, як вояк, заходив до тебе до хати, то сварили би, та й таки не треба, аби хто про се знав. Коли верну з війська, покажемо людям, що знаєм!
На те вона усміхнулася.
— Вже най би так, як ти кажеш.
— А мама та й брат що казали, як ти пішла від них? — спитав. Обоє знаходилися в поповім городі. Вона чистила стежки, а він, перескочивши невисокий тин, лежав у цілій своїй довготі на землі, щоб його здалека ніхто з хати не заздрів.
— Та що! — відповіла.— Мама казала, що я її знати не хочу, а брат — що я стріляю за якимсь голодником, та як коли мене з ним переловить, то поб’є, що попам’ятаю його. “Ти,— каже,— даєш йому всі крейцари на тютюн, чи чорт знає на що, а мене та й тих, що тебе вигодували, знати не хочеш”. Не вірить,—додала,—що панотець мало платить. Каже: “Я колись прийду та розвідаюся, ти, мудрагельнице панська!”
Михайло зморщив чоло і збив кулак.
— Гай, гай,— погрозив похмуро,— коби він лише коли мені в руки не попався. Я добрий, доки добрий, але нехай ніхто мене не зачіпає, бо в мене кулак тяжкий.
— А я вже волю за менше служити, та й у панотця, та й тут у селі, ніж десь у жида або в німця, та й не снити, коли ти прийдеш.
— Чекай, чекай! Дасть бог, усе мине! Тоді будемо інакше в трубу грати! — потішав, притім вийняв цілого лева з кишені та й простягнув із ним до неї руку.—На, сховай собі! Сховай собі або купи, що хочеш! Се я собі при війську ушпарував для тебе. Хотів тобі хустку купити, але не ставало. То вже купи ти собі сама, коли захочеш.
Вона не хотіла прийняти.
— Або я вже не годна собі заробити на хустку? — боронилася.— Сховай! Тобі там скорше хибне, як мені тут! Деколи й їсти немає що!
Він стояв уже коло неї на рівних ногах, а в його очах блистіли сльози…
— Анно… Анно!..— говорив щирим, неголосним голосом.— Або я вже в тебе нічого не вартую, що дарунка не хочеш приймати? — Сказавши се, здавив їй так руку, що майже вголос з болю зойкнула; відтак, переглянувшися з ним, узяла дрібний дарунок.
Він кинувся вдоволений, як перше, на землю.
— Кажи що! — просив із внутрішнього, щасливого, майже батьківського вдоволення, з роз’ясненими очима.
— Та що казати, Михайлику? — відповіла вона.— Мені не раз так тяжко на душі, що й сказати не можу! Так, як би мені щось душу підгризало! Щодня… тоді раз… а тоді раз… не раз аж плачу! Не раз прямо так, як би мені хто казав: “Так має все бути!”
Він сплюнув крізь зуби.
— Ти така, як я. Я знаю, що мушу свої роки відбути при жовнірах, а все-таки думаю не раз, так як мама, не раз-таки день у день, чи не можна би якось звідти вирватися? Хоч знаю, що не можна!
—Не можна, Михайле! — сказала вона поважно.— Була би біда! Врешті, ти вже і звик там!
Він махнув рукою.
— Ет, звик! — сказав.— Мені вже тепер не так тяжко, як давно, але то змарнований час, що я його там переживаю; а чого найбільше боюся, се, не дай боже, смерті. Якби я знав, що маю загинути, то волів би таки зараз тут стратитися. Так тяжко там умирати!
— Без тата й мами на чужині! — додала вона стиха, смутно, неначе до себе, і сперлася на хвилину об паркан, мов відпочиваючи.
— Я вже знаю, як у війську гинуть і ховають…
Вона зітхнула глибоко.
— Ей боже добрий!.. День перед тим, заки я сюди приїхав,— тягнув він далі,— саме поховали одного хлопця. Відай, застудився на варті, відлежав свій час, не міг їсти, білів та й білів, кашляв, а одного раза як обернувся до стіни, то вже його аж камрати відвернули. Вже останній раз обернувся там. Йому зробили парад, музика грала. Але за його домовиною не йшов ані тато, ані мама. Не плакала ні сестра, ні дівчина жодна. Ішли лише його камрати у парах, все в парах, ішов обер-лейтнант, лейтнант, а на чорнім великім возі везли його. Його труна була начорно помальована, на труні стояло чако [Чако — головний убір в австрійській армії] та усе холіталося. Труна була така чорна, така чорна, кажу тобі, що я, відколи живу, не видів такої чорної. Гірше вугілля. Я все мусив дивитися на ту труну.
“Вайльо, яка вже чорна! — гадав я все собі.— Та й із нас по тобі може один піти так, як ти! — гадав я.— Та й я можу!”
— Іди, йди! Не говори такого! — зганила його дівчина з переляком.— Ще в лиху годину скажеш!
— “Гей, то буде твоя мамка радуватися,— гадав я собі,— як почує, що Іфтімко вже на тамтім світі! Гей, то буде заводити та й головою об стіну бити!” — тягнув Михайло дальше, не звертаючи уваги на дівочий закид.
— А вона не знала, що він був слабий? — спитала дівчина зі щирим співчуттям, утопивши свої тихі, поважні очі вигребущо в його зір.
— Та де знала! Він не писав! “Що вона мені ніби поможе?” — казав. Врешті, він хотів тепер іти на урльоп та й усе мав надію, що до того часу підійметься. “Підведуся та й піду”,— говорив заодно, сарака.
— Сарака!
— Пішов. Пішов та й не поверне вже відти! А розказував мені, як був останній раз дома на урльопі, і як від’їжджав, то його мама (тата не мав уже) і кілька знайомих людей відпроваджували його до колії. Мама, каже, так плакала за ним, що душа розривалася, та все кликала: “Синку, я вже тебе не бачитиму більше!” А як він уже сів до залізниці й вона рушила з місця, то мати кинулася за ним, і лише люди стримали її, аби під колеса не пішла… Геть без пам’яті була, такий жаль!
— Мамині очі добачили його смерть за плечима! — обізвалася дівчина страшно поважним тоном і немов до себе.
— Та й таки добре знала, що не увидить його більше!
— А він, сарака, гадав, що мами не застане вже живої! Така, як скіпка, все ходила!
Обоє замовкли.
— Я лиш того боюся! — обізвався він по хвилі глибокого поважного мовчання,— А більше нічого! Жодної роботи, жодних маневрів, лише того! Чоловік гадає, що він собі паном, а він…
Знов урвав.
— Часом гадаю, що ніколи не скінчиться той час, що я маю його ще сам перебути,— почав знов.— Такий мені довгий здається та нудний!
— Та й мені! — повторила вона за ним голосом, переповненим слізьми.
В тій хвилі переглянулися обоє, мов на чийсь приказ, і споважніли. Вона схилилася живо над своєю роботою, а він почав її потішати.
— Сього року по маневрах прийду на шість неділь додому, а на другий рік як прийду, то хіба знов аж за два місяці піду туди назад. А тоді піду лише на три місяці та й потім уже — гай, гай! — аж свиснув на потвердження своїх слів.
— Якби ти мав там умерти, Михайле,— обізвалася вона нараз (спиняючись в роботі), з поглядом, що розкривав цілу глибину її поважного з природи єства,— то я не знаю, що би тоді було! Не дай боже, Михайле! Михайле, не дай боже!
Він усміхнувся.
— Якби я се знав, то скорше приволікся б на ногах та на руках додому. Але того не буде. Я не такий грішний, аби мене вже бог святий кликав перед суд.
Знов замовкли.
— Може, я піду сього року із твоєю мамою на прощу до святого Івана,— обізвалася по короткій хвилині Анна побожно.— Твоя мама хоче йти, а я пішла би з нею. А якби я не могла сього року, то бодай на другий рік піду. А все піду! Так мені здається, якби лише там уступила, та й зараз би мені легше стало на душі. Аж там би я за наше щастя помолилася. Кажуть люди, що кому вдасться святого поцілувати, той міцніє на тілі й на душі.
— Так кажуть,— повторив задумчиво Михайло.— Я буду намовляти маму, аби йшли. Нехай помоляться там за мене, аби я щасливо перебув маневри. Кажуть, сього року будуть тяжкі маневри. Гей, страшно буде. Але не кажи сього нікому, Анно. Старі зараз би пожурилися. Доста, як мені гірко, нащо ще й їм гризтися.
— Мама таки хоче найбільше через тебе йти,— сказала Анна, а відтак додала:—А може, й через Саву, аби покинув Рахіру…
Тут Михайло підвів журливо брови вгору.
— Ой, той Сава, той Сава,— сказав він протяжно,— він мені не подобається! З одного боку, ніби припадає вже до землі, береться до роботи й до всього, як каже мені тато, а з другого, обходиться з нами, як зі своїми ворогами. Се вже гріх ним так править. Гріх, кажу тобі. Вчора ввечір трактую його своїм тютюном, кажу йому по-доброму, як ялося: “Брате,— кажу,— Саво, як стоїть річ із Рахірою? Відчепився вже ти від тої гадюки?” Я се сказав йому, як каже брат до брата, камрат до камрата, а він подивився на мене, та так уже, знаєш, погано. Його очі позеленіли й засвітилися, як оці твої срібні цітки на шиї. Відтак збив кулак, скривив рот, як собака, коли хоче несподівано на чоловіка напасти, і зойкнув: “Мой, мой, мой! Не чіпайте ви мене, люди добрі!” —та й увалив собі кулаком по коліні… По тих словах мав я вже доста. Я видів, що вона цідить його кров далі. То опириця якась. І що се гріх, що він за нею пропадав, йому й до голови не приходить. Я йому не казав більше нічого, бо не хочу з ним по-лихому розходитися. А по-друге, знаю, що як він піде до війська, то сам покине її. Там прийде він уже сам до розуму. Добре, що взявся бодай до роботи. Я боявся, що він розволочиться зовсім, як я піду з дому. Вона мусила йому матригунів [Матригуни — чар-зілля] дати або виробила щось інше, що він узявся так дуже за нею. Та й ще гадаю я собі, що коли поверну з маневрів, то побалакаю з нею сам. Буду видіти, що вона мені скаже. Хлопець змарнувався з нею цілком. Здурів ще.
— Вона й на мене недобра! — обізвалася Анна.— Від часу, як виділа, що я пару разів говорила з твоєю мамою. Раз, як я переходила попри їх хати, щоб зайти до Домніки, крикнула за мною: “Лизунка!” А як я оглянулася і хотіла їй щось відповісти, сховалася борзо за паркан, і я заздріла лише її чорне розпатлане волосся.
— Лиши біду, нехай щезає від тебе! — радив спокійно хлопець, сплюнувши далеко від себе.— Нема з ким говорити!
— Нема! — відповіла вона слухняно.
Говорили ще довго, радилися, аби не казати тепер ще нічого ні татові, ні мамі про те, що хотять побратися за рік-півтора, як він поверне.
— Вже мовчім і далі, як мовчали досі! — радив він.— Мама розповість про все Домніці, Домніка селу, а се псує щастя. Недобре про щось наперед говорити. Я сам знаю, що недобре!
При розлуці наказував:
— Тримайся вже одного місця, отут, аби я мав уже одну стежку до тебе. Як прийду коли, аби я не шукав тебе щораз деінде. Знаєш, у мене небагато часу!
А вона сказала поважно, що “добре”.
Окремо сказав ще їй голос без її свідомості: “Чому ні? Він на те, аби хотів, а вона на те, аби хотіла того, що він хоче!”
Чомусь мало так бути, бог знає! Вже здавна… здавна… здавна вже… Сама природа зблизила їх до себе. Сильна, таємнича у своїх ділах, закинула сіть на обоїх, устроївши собі в них своїх пишних автоматів, що йшли насліпо за її незглибимими приказами, тулячися інстинктивно до себе, доповнюючи одне одного, мов земля з ростиною, в мріях про якесь щастя, не бачачи її руху і усміху надальше…
XIV
Більше як рік минуло з того часу. Ніщо не змінилося в наведених обставинах. У хаті Івоніки оставалося тихо і похмуро, а Марійка вешталася, яr звичайно, зжурена і невдоволена. Перечислювала дні й місяці, які мав перебувати ще при війську Михайло, передумувала, як то буде, як він уже поверне, як його в себе побачить і як він, як дасть бог, приведе їй в дім чемну і багату невістку. Вона постарілася передчасно й була би припочила із праці, і рада була б із внуками побавитися. Се була її найулюбленіша мрія. Бавитися з унучатами, пильнувати їх, годувати, пересиджувати з ними на вереті на призьбі вліті, на сонечку, вичісувати їх, як хлопців своїх чесала, а взимі на печі розказувати казки, аби тихо сиділи та не вирипували хати.
Але на те все треба було ще пождати. Більше, певно, як з півроку, може, таки ще добре з рік.
Тепер мала його в себе, мов у гостях. На різдво, на Великдень і на святу неділю. І так, як тішилася ним, коли приходив, так і сумувала, як відходив.
— Прийшов, розорав серце й пішов! — жалувалася перед своїми двома білоголовими старенькими сусідками, що приходили її опісля потішати, а до нього говорила, прощаючися: — Ідеш, синку, і не застанеш мене, може, вже більше, як повернеш!
Сього року по маневрах мав прийти додому на два місяці.
Вижидала того дня, мов сходу сонця. Коби лише бог святий допоміг, аби перебув щасливо ті маневри. Мав їх відбувати в іншім краю через три неділі. Там-того року не пішло йому на них щасливо. Як хотіла йти до святого Івана, просто тягнуло її туди піти й помолитися, аби перебув їх щасливо, та й не вспіла. Кілька день перед святим Іваном станула, не хотячи, на залізні граблі і пробила собі ногу. Мусила більше як тиждень бідувати та штигулькати з палицею, заки нога загоїлася. З призьби каліка мусила придивлятись, як Домніка або інші добрі люди сповняли за неї ту абу сю роботу. Як було їй пішком іти в таку дорогу, як до Сучави? А навіть хоч би й залізницею? Як би була там перебилася між стільки народом?
Не йшла. А Івоніка також не міг із дому віддалятися. Робота всюди кипіла. Саме під час жнива припадало. Він лише що до їди забігав до хати, а так, то все день у день пересиджував у бурдею і в полі. Жнива й покоси розпочалися, і кожний день приводив із собою свіжу, наглячу роботу. Ніяк було йому йти на прощу. Та й, мабуть, тому не відбув хлопець щасливо маневрів.
Саме як відбувалися, царювала тяжка спека. Марширували до Галичини. Маршируючи одного разу через село, спинилися тут на відпочинок.
“Все кинулося до води,— оповідав опісля Михайло, прибувши додому на відпустку.— Я гинув за водою. Ми посивіли з пороху, почорніли зі спеки. Ми марширували з ранку від третьої-четвертої до другої по обіді, а все рівниною, все полем, все у спеці так, що з нас лише піт ллявся.
Як же по такім марші в такій спеці опинилися в одному селі — хто б не кинувся за водою?
Все гуртом пігнало до керниці. І я кинувся до неї. Гинув за водою. Ви ще не знаєте, як то хочеться пити під час маневрів. Гірше, як у нас у жнива. Сто раз гірше.
