Рахіра вп’ялила свої блискучі очі вигребуще в лице противниці і, помовчавши хвилину, додала:
— А відтак ще сказала: “Я була від Анни всього надіялася, але вже такого стиду мамі і братові наробити, де брат хоче в порядного ґазди засватати дочку, то, ану, де і хто таке чув? Тепер нехай іде до жидів на службу!”
Тут Анна підняла голову. Була цілком біла. Її очі стемніли аж вчорне, і несказанна погорда і ненависть пробилися в них.
— Ти! — просила вона.— Чого ти прийшла сюди і під’їдаєш мене твоїми мельдунками? Іди собі геть, звідки прийшла, і не лізь мені в очі! Я тобі не оповідаю, що люди про тебе розказують!
Рахіра зірвалася миттю на рівні ноги. Витріщивши свої круглі очі широко на Анну, мовчала хвилинку… Та лише недовгу хвилинку. В слідуючім уже моменті урвалася нитка її терпливості і чисто градом посипалося їй з уст:
— Ти… ти… ти знаєш, що люди про мене розказують? Ти, що в тебе шкіра на плечах самими синцями вкрита, ти, що завтра будеш милостині від людей просити? Ти знаєш, що люди про мене розказують? Агій на твою голову, що таке знаєш? Ану, кажи зараз, най почую! — кликнула без віддиху а непоборканими рухами.— Лише не бреши, як Івонічина Сойка коло бурдея, а кажи правду!
— Хочеш знати що? — відповіла вже й собі роз’ярена Анна.— Зараз тобі скажу. Ти, кажуть, така злодійка, як твій тато, і не страшно тобі перед жодним гріхом, як йому. Ти дала Саві матригунів та й розволочила його за собою, як теля на мотузку, що він не слухає ні тата, ні мами, ні нікого. Так. Ти гадаєш, що про се ніхто не знає? Га? Ти гадаєш, що він тебе засватає і ти будеш розводитися на Івонікових грунтах? Зараз-таки! — розсміялася вона на ціле горло, потрясаючи головою в якійсь розбурханій бутності.— На се почекаєш ти ще трохи! Таких ґаздинь, як ти, Івоніка на своїх грунтах не потрібує! Злодійських невісток та чарівниць він не потрібує, на те можеш спуститися. І нічого тобі не поможе, ані твоя матригуна, ані твої різні ворожбитства, а мене не маєш шпигати, бо тобі до вінчання також не вільно вінка брати, се всі знають, а Сава тебе не засватає! Впрочім…
Вона хотіла ще щось доказати, та Рахіра опинилася вже близько неї, відсапуючи широко випнятимй грудьми. Вона взялася попід боки і кричала:
— То він тебе засватає, га?
— Мене ні, але й тебе ні. Івоніка і Марія ніколи на те не дозволять! Я знаю! — кликнула Анна дрижачим голосом із цілковито збліднілим лицем.
Се було найгірше, чим можна було вразити Рахіру, і перед чим жахалася, мов перед їдовитим шпиганням голки. Її очі заіскрилися недобре, одначе і вона розреготалася, як перед хвилею Анна, на ціле горло.
— Мене Сава не засватає, кажеш,— спитала вона,— і ти се знаєш? Він тобі казав? Можеш забожитися? А хто пішле до тебе сватів, ти, покойова на ласці, коли ти так усе добре знаєш? Котрий з багацьких синів? Чи, може, собі вибереш, котрого схочеш? Їх у тебе стільки, що перснів у багачки на пальцях. А може, ти вже вибрала та забула, як його на ім’я охрестити, та й через те лишишся з сивою косою? Може, се старий Петро, що сидить у своєї сестри на ласці, як ти тепер, а може, се Сава тебе візьме, як не мене? Га? Або, може, візьмеш його брата Михайла? Він буде, може, колись двірником, хвалився раз перед Савою, то й ти будеш попри нього пані двірничка. Старий Івоніка і Марія відчинять двері заздалегідь перед тобою, та й в куми можеш їх запросити…— і, не докінчивши речення, розреготалася наново на ціле горло.
На останні слова Анна схопилася на рівні ноги, мов на пружинах. Висока й обурена, станула перед молодою циганкою, погрозивши їй дико п’ястуком.
— Ая, ая, аби-сь знала! Я виберу собі Михайла, аби-сь знала! — процідила білими устами й погаслим голосом.— А заки він стане двірником і відділить тобі твою партику [Партика — доля, частка], я тобі її дам від себе.
Розмахнулась рукою, а ся спинилася на смаглявім лиці молодої дівчини, і голосний відляск пішов воздухом.
Рахіра кинулась, мов справдішня тигриця, з обома руками на Анну. Одначе Анна, до крайності роздразнена і зворушена, трутила її майже з мужеською силою в груди і так несподівано, що дівчина подалася о кілька кроків назад.
— А як Михайло буде двірником,— кликнула беззвучним голосом,— а я його ґаздиня, то він вижене таких ворожок і відьмів із села, як ти! Так! Тепер уже знаєш, що хотіла знати, і радуйся, як хочеш! Тепер уже можеш собі йти! Вже дістала свою партику, по яку прийшла!
Сказавши се, зібрала живо своє шитво і звернулася за товаром, що, пасучися, віддалився трохи від давнього місця.
Рахіра не пішла за нею.
Вона боялася тої роз’юшеної постаті й тих сильних п’ястуків, яких силу щойно спізнала.
Осталася на місці, минаючися з гніву й обурення, затискаючи раз по раз п’ястуки, погрожуючи ними та викликуючи голосно брутально-грубі і обидливі слова.
—Чекай, чекай!—кінчила кожне нове речення зневаги якимсь співучим голосом.— Попам’ятаєш ти ще оце! Попам’ятаєш ти ще, хто така Рахіра та й кого ти поличником почастувала! Тепер я тебе знаю, чекай, тепер видітимемо, хто піде з села, та й ще, до того, з торбами! Хто свою партику дістане! Че-кай! Че-кай!
Так вигрожувала довго різними словами, віддаляючися повільно, нескорим кроком із нещасного місця назад.
Але Анна не слухала її вже більше. Погнала товар у цілком противну сторону на пашу і вже ані разу не оглянулася більше, їй стало цілком байдуже, що поза нею діялося. Мала лише те виразне почуття, що якась тяжка пайка отруї, що гніздилася десь у неї на дні в душі вже здавна, спала тепер. В чім вона полягала, вона сього не знала. Чула лише, що їй тепер добре…
Рахіра не поступала більше в лісок до доньки Онуфрія Лопати по взірець до ґердану. Затягнувши хустку, що зсунулася їй при бурливих рухах із голови майже аж на плечі й очі, вернула поквапним кроком додому.
XV
Того вечора зайшов Сава до Рахіри, і так пересиділи обоє до опівночі.
Ніч була ясна й тиха; вони сиділи на призьбі, говорячи та сперечаючися.
Вона була страшенно зворушена, і її круглі очі прискали раз по раз іскрами. Оповідала йому приключку з Анною, може, по раз шостий, і все наново наказувала йому віддати їй, Анні, “партику”, інакше грозила:
— І не подивлюсь у той бік, де йдеш; очі тобі видряпаю, як приступиш на крок до мене!
Він обіцяв їй твердими словами покарати Анну. Був сам так глибоко обурений образою, заподіяною дівчині, що товк від часу до часу п’ястуком по призьбі, неначе мстився вже на неприятельці, одначе се не вдовольняло дівчини.
— Та коли почастуєш її? — допитувалася нетерпливо.— І як се зробиш? Я б се хотіла знати; найліпше, я б таки хотіла десь заховатися і дивитися, як ти частуватимеш двірничку!
— Не журися тим! — відповів він глумливо, з похмурим поглядом у своїх сталевих очах, що ніколи не спочивали.— Се вже моя річ. Я почастую її, де подиблю, на полі або й на дорозі. Відтак нехай іде до суду й подає мене.
— Колись, як вона сидітиме сама в полі при товарі, без свідків.
— Тепер зараз я сього не можу зробити, бо вона буде зважлива,— додав,— але трохи пізніше, як уже й сама забуде. Я піду на наше поле… а наше поле об межу з Докіїним ланом, і там охрещу її. Зайду до неї цілком тихо, так, як би хотів спитатися, чи вона не має при собі глечика з водою, та й стану перед нею. Стану перед нею,— тягнув дальше нараз з обличчям зовсім зміненим, неначеб переживав у дійсності сцену, яку малював саме словами,— і буду на неї дивитися. Відтак спитаюся: “Слухай, Анно, хто така Рахіра? Хто вижене її з села?” А відтак почастую її поличниками то вправо, то вліво, що земля зігнеться під її ногами та й в очах почорніє. А відтак спитаюся її: “Відки ти знаєш, що Сава Івонікового Федорчука не засватає Рахіри? Відки ти знаєш, що вона відьма та й дає йому матригуни? Виділа ти те та й маєш на те свідків?” Потім промине їй вже охота чіпати тебе та й називати відьмою, не бійся. Не прийде охота й тоді, як Михайло стане двірником, а вона його жінкою. Спустися лише на мене, лиши мені се.
Він зблід страшенно і предивно під час тих небагатьох слів. Його очі зайнялися чудним блиском, збільшилися незвичайно і стали зимні, мов лід. Все те стояло у дивному контрасті до його ніжних, дитинячий черт. Його груди піднімалися й опадали, а він сопів, неначеб що лиш напружився тяжко при фізичній праці. Вона вхопила його за руку і глянула вдоволено на нього.
— Ти… як ти оце зробиш… як ти оце зробиш…— вона ледве могла промовляти з повздержаної утіхи,— то я не знаю що… Інакше я б і їй, і Докії, і всім тим, що ховають ту гаспиду в себе, запалила хату над головою. Бігме, Саво, що запалила би!
Він обіцяв ще раз сповнити своє слово, і вона вкінці впокоїлася. Пізніше всунулася безшелесне в хату, де старі спали, і винесла тютюн і пляшку з горівкою.
— Тепер напийся! — прошептала вдоволено й підсунула йому під рот трунок. Сама усіла на землю, підібравши під себе ноги на орієнтальний лад, і напихала люльку. Се був для неї найкращий момент, найбільше пожадана хвилина. Курила радо, до пристрасті, але не сміла того робити інакше, як тайком, бо мати била її за се, а вона боялася глуму людей. Ні одна дівчина в селі не курила, се було лише у циганів звичаєм, а вона не хотіла уходити за циганку. Ніяким способом, ні за що в світі… Супротивлялася тому з цілою амбіцією своєї дикої, неуговканої вдачі. Але так, уночі, коли вони сиділи на самоті і ні одна людська душа не доторкалася їх, могла поступати собі до вподоби.
І він любив, коли вона курила, бавився тим, мов забавкою. Купив їй сам у поблизькім містечку, що притикало до їхнього села, люльку, і любувалися в тишині незрадливої ночі оцею приємністю.
А що тепер були дні гарячі, то вона ходила лише в сорочці підперезана. І так сиділа й тепер у його ногах. Густе неподатне волосся спадало їй дрібними кучерями на чоло, а коротка груба коса теліпалася при скорих руках її голови на плечах, мов жива. Курячи, гляділа ненастанно на Саву. Припала до нього цілою пристрасною своєю душею. Тішилася, бачачи, що справила йому приємність принесеним трунком, що він оживився ним і став говірливий. Іноді й побоювалася його. Та все, коли трохи попив, було легше дібратися до нього або випросити що-небудь у нього. Ніч була така ясна, круг них виднілися всі предмети так докладно, що можна було з легкістю виразно почислити дрібне листя вишневих дерев, що здіймалися довкола нужденної хатини. З темної зелені малого яринового садка визначувалися стрункі білі мальви гучним ростом угору, а їх білі цвіти, здавалося, в деяких хвилях немов блідніли між густим листям у магічнім сяєві місяця. Зі східної сторони хатини, десь за садком, закричала смутно, переразливим голосом сова. Рахіра зачула се.
— Хтось умре! — сказала сухо, звертаючи свої блискучі очі в ту сторону, звідки дався почути віщий оклик.— Звідки вона кричить?
Він здвигнув плечима.
Оклик повторився і, як уже тепер здавалося, зовсім в їхньому сусідстві.
— Агі, се таки близько коло нас! — кликнула. —— Боїшся? — спитав він і глянув поважно на неї.
— Ні.
— Не бійся, ти не вмреш!
Вона всміхнулася і показала свої білі, блискучі зуби.
— Най мої вороги гинуть! — сказала.
По хвилині, під час якої мовчали обоє, обізвалася:
— Не скажеш таки нічого старим про се? А я б їм таки навмисне все розповіла. Нехай потішаться трохи, як чорною годиною. Я їм не до вподоби, то, може, вона приросте їм до серця!
Але він похитав головою. У нього прокинулася інша думка. Він хотів собі се заховати. Воно могло йому колись пізніше ліпше придатися. Колись і проти самого Михайла стати в пригоді. До того, хотів колись Михайла захопити з дівчиною і вже тоді… Його очі засяли, як передше, зимним блиском, що чимраз більше ріс, погойдалися по землі від одного предмета до другого, і він замовк. По якімсь часі спер голову в руки, а ті на коліна, втопив очі в землю і промовив:
— Сього року має тато прекрасну пшеницю! Саме та, на котру я сам орав і котру до кінця досівав!
Вона виймила на хвилину люльку з-помежи зубів і спитала:
— Та й що?
— Ніщо! Але та земля, на якій ми сього року ту пшеницю сіяли, дуже добра. Всі наші грунти дуже добрі! Земля товста така та красна, що хоч що посій, то все пишно виросте!
— Се ти вперше знаєш? — спитала вона із легким глумом.—Ціле село знає, що грунти Івоніки чи не найліпші тут у селі. І від панських, мабуть, ліпші!
— Я се й перше знав! — відповів він звільна і все задумчиво.— Але відколи Михайло пішов, знаю се ще ліпше. Як чоловік сам сіє, сам оре, сам сапає,— спізнає все ліпше. Але той кусник — він лежить недалеко від бурдея і від нього найближче до цісарського гостинця — я б його дуже хотів мати. Я б собі хотів там поставити хату. Але,— додав, сумніваючися,— чи мені його тато дасть? І Михайло казав раз, що там було би дуже добре поставити хату. Навкруги мали би ми свої грунти. До дороги близько, в бурдею не буде можна все сидіти. Ми оба не зможемо в бурдею сидіти.
— Старий не дасть тобі того лану! — закинула рішучим тоном Рахіра.
Він не відповів.
— Старий не дасть тобі його! — повторила вона роздразнено.— Він дасть його Михайлові, а як уже дасть, то захоче, аби ти мене покинув…
Очевидно, він мав ті самі слова на устах, бо докинув так само нетерпливо і роздразнено:
— Він зараз зачне говорити про гріх і скаже, що з гріхом на душі чоловік ніколи хісна з землі не здобуде, та й таке інше. Я знаю! Я вже наперед знаю…
Вона гляділа вперед себе хвилю живо, задумана, з випуленими очима. Побачила себе в уяві ґаздинею, з красним, як сніг білим рушником на голові, в довгім вишитім кожусі, як ішла за ним у неділю до церкви. Всі чоловіки й жінки оглядалися за ними, а дівчата аж миналися зі злості. Вона була ґаздинею на Івонікових грунтах! Вона, Рахіра!
Се була її мрія, що вічно леліялась у її серці. Се було те велике щастя, за яким горіла її лакома душа й без якого не могла собі уявити життя. Прилягла до нього цілою своєю ненаситною, гарячою вдачею, З цілим голодом молодої дикої натури, що, зіллявшись ще і з іншим життям в одно, ніяк не могла розстатися хоч би й у думці від неї і всіх об’яв і вимог, які її за собою потягали.
В погоні за удержанням того її грубого, уявою вимріяного щастя деморалізувалася несвідомо чимраз більше, не жахаючися ніяких, хоч би найпідліших, учинків для заспокоєння своїх бажань.
Так, як вона собі уявляла, як думала та як хотіла,— мусило статися. Інакше й не могло воно бути. Він хотів її, вона хотіла його, він мав дістати землю від родичів, а все інше майже не існувало для неї.
— Ти! — вирвалося нараз нетерпливо із її уст.— Чого ти ніби ждеш? Поки Михайло з війська верне?..
— Та й я маю ще до війська іти! — відповів похмуро. — Раз не взяли, але другий раз можуть узяти!
— І тебе? Таже вже Михайла відібрали?
— Та так, але я мушу за себе служити! — сказав знов хмарно. Вона помовчала хвилину, а відтак спитала:
— А якби ти ще одного брата мав, мусив би й той іти?
— Авжеж!
— А ти б конче мусив?
— Гадаєш, ні? Тоді тим більше!
— Чому тим більше?
— Бо при родичах усе б один лишився! Розумієш?
— Звідки ти се знаєш, хто тобі те казав? — спитала.
— Се я знаю! Та й від тата знаю! Те всі знають! Вона замовкла й попала, як передше, у живу задуму. По якійсь хвильці спитала:
— А як воно буває, як дома є лише один син?
— Тоді він може бути увільнений, тоді можна сказати: “Старі слабі, і він мусить лишитися дома, щоби старих доглядати та й господарством правити”.
Вона не питала вже більше. І він замовк, скрутив собі папіросу, а вона почала гризти нігті. По якійсь хвилині обізвалася:
— Як Михайло прийде, то ти будеш мусити йти. А заким ти вернеш, то він ожениться, і старий дасть йому найліпшу землю.— Вона говорила се голосом, що чимраз більше знижався та упадав… Ніби бачила, як нараз її щастя розбивається, як гинуть усі надії.
— Та я не мушу йти до війська,— сказав.
