— Але ж ти сам казав, що мусиш іти…
— Я відріжу собі один палець… або ні — то ти мені даси щось від твоєї тітки з М.— яке зілля, якийсь трунок, щоби мене на той час звалило… Я стану марний, і мене не відберуть. Я не боюся жовнірства,— додав з притиском,— але я не хочу служити. Я там буду волочитися зо два-три роки з гвером, а за той час утрачу найліпшу землю. Мені лише про землю ходить, лише про землю. Все інше мені байдуже. Нас є двоє на ту землю: маємо однакову й добру і слабу дістати.
— В тебе таке саме право, як у нього! — потвердила вона лакомо.
— Таке саме, а може, ще й більше!
Замовкли обоє. Так сиділи якийсь час. Згодом запіяв когут. Було по півночі. Він прокинувся зі своїх гадок, хотів піднятися з місця, але вона вхопила його за руку й затримала.
— Лишися вже тут оцю ніч,— промовила півголосом. — Дома не будеш ліпше спати, як тут.
Він усів на місце, не сказавши ні слова, і обняв й рукою за шию. Вона прошептала йому кілька пестливих слів до вуха і притулилася до нього, мов ласиця, одначе він не всидів довго. Нараз устав, неначе на якийсь внутрішній приказ, неначе його гнало звідсіля щось геть, і, відсунувши її руки від себе, піднявся живо з місця. Його очі почали за чимось то сюди, то туди блукати, а відтак спинилися на пляшці з горівкою. Станув.
— Є ще тут що? — спитав.
А відтак, відкривши ще трохи трунку, приложив пляшку до уст і випив усе до останньої краплі…
— А тепер уже йду! — сказав.
Вона встала за ним, простягнувшися коло нього безшелесне, мов кітка, і випровадила його аж до перелазу. Опісля подали собі руки.
— Не забудь за Анну! — пригадала вона ще востаннє.
— Не бійся! — відповів усміхаючись. Але той усміх споганив його ніжні дитинячі черти до крайності…
“Аби вже мене так моя добра доленька забула, як я її забуду!”—думав дальше, прямуючи байдужим кроком полем до бурдея.
“Побожна! Полізла з мамою на прощу, скавуліла перед усіма іконами, понесла світло та гроші, а тепер — ади! — як кертиці [Кертиця — кріт], як борсуки лізли десь під землю, аби їх ніхто не ймив, а воно таки вийшло все наверх!”
Ціле його роздразнене нутро зворохобилося, але заразом відчув він велике вдоволення і несказанну злорадість. Тато і мама докоряли йому за його зносини з Рахірою, мов за проступок, називали найтяжчим гріхом, набивали вуха від рана до вечора прорізними осторогами та грізьбою, що нічого від них не дістане, а он тут пішов старший, звів дурну наймичку і хотів їм у хату ніби невістку впровадити…
Був би майже вголос розсміявся, такою смішною видалася йому оця ціла справа в тій хвилі. “Капітан”, як його мати іноді називала, будучий “двірник”!
“Так, таки так! Мама! — говорив у нім якийсь голос дальше.— Вона вже створить очі і сплесне в ручечки, як довідається про те. Буде вже мати собі потіху”.
Одначе його серце не сміялось довго. При спогаді про матір замовкло і схолодніло в його душі. Знав. Так як мати не припустить ніколи в хату Анни за невістку, так не прийме й Рахіри ніколи до себе. Ніколи!
Неначе вовчиця, кинеться на нього і буде відривати його від дівчини, коли прийде вже до шлюбу. Відчув інстинктом, що вона буде його найтяжчим ворогом у боротьбі за його щастя. Ні батько, ні Михайло, ні люди, ніхто інший — лише вона одна! Одна-однісінька вона.
Мимоволі збилися його руки в п’ястуки.
— Мамо! мамо! — просичав ненависно крізь зуби, затискаючи сильно п’ястуки. Всюди стрічав її. Всюди було її повно! Здавалося, був би її здавив, так дуже станула йому нараз в дорозі і з такою свідомою ненавистю згадав її в ту хвилину.
Його груди піднялися із внутрішнього зворушення і ніздрі задрижали. Був страшний в оцій хвилі. Якби була Марійка його тепер побачила, була б без сумніву сказала: “Тепер він знов якийсь без ладу!” До того гризла й мучила його вічна тривога, що не дістане ніякої землі. Почув себе неначе відкиненим, неначе без вартості й відчув, що не може бути без землі… Але і без Рахіри не міг лишитися.
“Рахіра — або земля!..” — сказав одного разу коротко тато, а мама неначе тисячами язиків повторяла те саме. Всі закутки хати відзивалися до нього, як станув лише на порозі дому. Ба навіть і сама земля мала лише ті одні слова для нього. Всюди, де спинився його погляд: на полях, на нивах, де пишалося збіжжя, шелестіла кукурудза, перемінялося все в те одно:
“Рахіра — або земля!”
Се випивало його кров і виводило з рівноваги. Під час двох років, коли був приневолений служити їй удвоє стільки, вона прикувала його до себе більше, як батько й мати.
А Рахіра знов говорила: “Як не будеш мати землі, то не зможемо побратися! З чого нам жити?”
І справді, з чого їм жити?
А її покинути не приходило йому навіть на думку, не снило навіть. Попросту — не міг бути без неї. Його чоло зморщилося хмарно.
“Рахіра — або земля?..”
А відтак сказав у нім голос виразно й голосно:
“А чому не одно й друге?”
Так, чому ж не одно й друге?
“І одно, й друге!” — заспівало в нім, і він почув нараз вдоволення, немов був уже в посіданні одного й другого дорогого скарбу.
Так, обоїх! Се вистарчало йому. Він лише сього хотів. Се був початок і кінець його мрій і бажань. Оце, власне. І сього хотів він усіми нервами свойого єства, хотів до кінця свого життя. Бажав сього свідомо й несвідомо, лише жив і дихав тим…
Ішов іще полем до бурдея. Ніч була така ясна й лагідна, така тиха, неначе хотіла розійтися в лагідності і красі. Десь-не-десь стояло мовчки, не шевелячися, не жате ще збіжжя, дрижала роса на колоссі, або товпилися один по однім снопи в кланях [Кланя — полукіпок], кидаючи відсторонь велику неповоротну тінь коло себе.
Він ішов у напрямі поля, тою самою стежкою, що знижалася, мов котел, що колись ішли нею Анна з Михайлом. Його позір спинився на бурдею і деревині, що обдавала його темною тінню, а відтак мимоволі на “сусіднім” ліску.
Він лежав так темно й густо, так спокійно, неначеб ждав на кого. Все оставав однаковий і поважний. Хлопець успокоївся, поглянувши на нього, і інші образки заповнили його душу. Звідти він часто крав дрова. Там зрубав він одного разу цілого дубка і спродав жидові, і до сеї днини не знав про се ніхто, іншим разом украв татові два штибулі, спрягав там і знов спродав жидові, і тато на те не прийшов. А знов раз, саме в середині літа, забрав мамі кусень полотна, що білилося, закопав там — і ніхто й не писнув за ним.
Він був там певніший, як дома. Сей ліс ставав йому не раз у пригоді, не був далеко від бурдея, а що найліпше — все, що в лісі роблено, не було гріхом. Чи вкрасти що, чи крадене заховати, чи чинити там добре або зле,— се все не було там гріхом. Уже як ліс кінчився, як лишилася остання деревина за спиною і чоловік ступив на рівне, чисте поле, так лишився за ним і всякий гріх, і він був свобідним, чистим, як передше…
Прискорив кроки.
Побачив зайця, як той гнав уперед нього конюшиною високими скоками. Він мусив його дістати.
Ніч була така місячна й тиха, все спало, і ніхто не перешкодить йому вбити звіра. В бурдею мав пишну батькову стрільбу, що ніколи не хибила, а вбивала на місці. Так мав би що понести завтра до жида на Гоппляц. Жиди самі дичини не їдять, але вони скуповують її для панів до міста.
Он там виринув він знову із конюшини, темний і зграбний. Піднявся на задніх лапах і стеріг вухами. Саме аж просилося гримнути в нього… Він не йшов уже з бурдея, а біг. Забув уже і землю, й Рахіру, і вся вага, що тяжіла йому ще перед хвилею на душі, була неначе здута: він відчував і знав лише одного: того звіра он там він мусив спалити. Його гнало до того, неначе мусив се зробити за всяку ціну, неначе мав тим відзискати всю рівновагу свойого єства.
Легкі, імлисті постаті, що висіли недвижно перед “сусіднім” лісом над вогкою, багнистою левадою, здавалося, ворушилися, оживлялися й незамітно усувалися з місця. Здавалося, зливалися ніжно в одну масу і, здіймаючися побідно вгору, мостили, приманюючи таємничими рухами, дорогу до темної, вижидаючої глибини лісу,
Одна звізда на небі найшла своє місце невигідним і замінила його. Величезним, лукуватим розмахом кинулася в простір і спинилася срібною мерехтячою точкою на противнім місці безкрайого голубого неба.
Одиноко й опущено лежав бурдей напереді горстки тих лісових дерев, що збилися до купи садовини, а його два дрібні віконця вилискувалися щиро до ясного місяця і до широкої площини, що розлилася перед ним.
Стара Сойка, здавалося, мала лихий сон. По довгім вештанню з одного кутка свого обійстя в інше, сіла й завила. Її голова була сим разом спущена до землі, а її виття повне болісних, зловіщих вібрацій.
XVI
Наблизилася пізня осінь — листопад. Вона привела сонячні, але вже холодні дні й незвичайно погідні ясні ночі. Одначе про воду говорили люди, що вона вже цвіте. В самій пізній осені був у неї час розцвіту. Вона була ледовато-зимна, мала рішуче срібний полиск, та була така чиста і прозора, що на її дні можна було розрізнити і найдрібніші камінці.
Та вже минув час білення полотен. Білі довгі пасма полотен, що пишалися кожного літа у Марійки в поблизькості бурдея в саду або на сіножаті коло конюшини, були старанно звиті й заховані в хаті “на горі” у великій скрині. Поля простягалися обнажені зі свого золотистого та різнобарвного строю, і тут і там спинялися громади товарини, випасаючи багату стернину. Поодиноке здавлене калатання майже беззвучних дзвінків при шиї вибраної чільної худобини блукалося, дрижачи тихими полями, завмираючи десь далеко в простороні, а відтак наставала тишина. Спокійна й мирна, а земля огрівала, де могла, свою втомлену поверхню. Около бурдея виглядала гарно й відновлено.
Михайло пробував уже цілий місяць дома, увихався, як бджола, у всіх закутках господарства, і зробив із нього — як говорив Івоніка — чисте дзеркало. Він багацько чув і видів при війську, навчився багато, і що його тепер вражало дома (тут в бурдею, як і в сільській хаті “на горі”) немило — се була нехарність. Що лише міг у руки взяти — очищував, порядкував, і загалом працював із такою охотою, неначеб вижидав щодня візитації самого генерала або й якої іншої військової старшини. Ніколи не чув себе таким щасливим і вдоволеним, як тепер. Йому здавалося, що був паном якогось великого, пишного, зеленого світу і міг у ньому робити все, що хотів.
Звезене збіжжя стояло золотистим муром, або як рівно вставлена компанія, недалеко бурдея, коло саду, і ані одне стебельце не звисало з нього безладно, а малий тік, що ділив його від бурдея, був чисто і старанно виметений. Опале з деревини листя, що становило лісок і сад бурдею, було зібране в велику купу й ожидало своєї удачі, а кукурудза саме лупилася. Очищувану висипували в кошницю коло току, а вона визирала дрібними жовтими зубками крізь плетене пруття великого неповоротного коша. Всюди панував найбільший лад.
Надзір над стайнею і худобою обрав Михайло зараз на другий день по своїм повороті, а Сава мав тепер — як він сам йому, весело всміхаючись, казав — на якийсь час “урльоп”.
Він умивав і вичісував свої воли, що вилискувалися на сонці, мов шовк, а у стайні завів лад, мов у хаті.
Івоніка походжував, щасливий і вдоволений, по всім усюдам, і як говорив, то говорив незвичайно голосно. Се був найпевніший доказ його внутрішнього вдоволення і тихого щастя, та що з його душі спала ослона смутку.
Михайло був уже дома. Був уже більш як місяць і мав ще більше як з місяць остатися. Він мав Михайла щохвилі перед очима і знав, що як той піде ще від нього, то за пару місяців верне вже навсе додому. До півроку буде його мати навсе дома…
В неділю ходив він із ним до церкви і здоровив кожного щиро і голосно. Сього року було вже прецінь цілком інакше, як тоді…
Марійка була горда й щаслива і вибирала в душі межи багацькими доньками невістку, а навіть і Сава здавався веселішим, як звичайно.
Він помагав охотно Михайлові при кожній роботі, і хоча уникав усяких допитів брата про Рахіру і його відносин до дівчини, то однак присутність його, здавалося, немов вдоволяла його; щонайменше не потрібував ночами пам’ятати про бурдей і худобу в полі, і міг безжурно пересиджувати в Рахіри й її батька. Тут став він, зрештою, майже щоденним гостем… Інакше малася справа з Михайлом і Анною. Вони могли лише зрідка бачитися, а ще рідше з собою говорити.
Анна уникала всякої нагоди, щоб ходити в село, а коли пасла товар у полі, пересиджуючи там годинами, все ж таки не могла часто з Михайлом на самоті розмовитися. Зараз приступали до них дівчата або хлопці, що також доглядали тепер тут свою худобину (вона ж не була вже одна в полі), мішалися в розмову, і бесіда сходила на звичайні денні справи. До того, боялися, що їх тайна могла частими стрічами зрадитися, і так відкладали все на день святого Михайла, ожидаючи його, мов спасення від усяких смутків і клопотів.
— А коли тато й мама заборонять тобі на святого Михайла взяти мене за жінку, що тоді? — спитала тривожно одного разу, коли їм прецінь довелося побути хоч часок на самоті з собою.
Вона звернула свої великі, з жури запалі, блискучі очі допитливо на його обличчя і усміхнулася вимушено.
— Тоді поставлю їм таке питання,— відповів він, весело всміхаючись, — і скажу: або мати мене з Анною тут при собі, або мати мене з Анною в місті. Тоді вже вони зм’якнуть, не бійся. Ти ж не Рахіра. Ти не моя перва сестра, і се не гріх, що ми любимося. Наша милість не потягне за собою гріхів і біди. Іншої причини не мають вони, щоби нас розлучити. Що ти не багацька дитина, — додав, угадавши по виразу її лиця, що в неї були ті самі слова на устах, — то я спитаю в тата: тату, скажу, і ви, мамо! Чи ви були великими багатирями, як побралися? Га? А все-таки бог на вас не забув, та й допоміг щиро, що ви нині красні ґазди. Я лишу вам усе поле, скажу я їм, тіштеся ним, а я беру собі Анну й верну назад до міста. Там я вже найду собі роботу і не згину. Тепер я вже інакше думаю, як давніше,— тягнув він дальше, підносячи пишно голову вгору,— я вже обглянувся трохи по світі і знаю, що чоловік, який має добру волю до праці і здорові руки, не згине з голоду. В місті живуть люди і без землі. Тяжко живуть вони, се правда, але все-таки живуть, а часто й не гірше від нас. А втім, я се лише так кажу,— додав, знов усміхаючися, — бо я знаю, що як притисну їх, стануть по моїй стороні. У мами не стало би більше сліз плакати за мною. Вже що мала, здається, все виплакала. Я знаю, вони будуть сварити, будуть відказувати й нарікати, мама будуть перед сусідами жалуватися, а тато раз у раз зітхати, а проте хто мене може силувати сватати таку дівчину, що я не можу їй в лице дивитися? Як чоловікові жінка мила, то так, як би вона його очима була. Отак я їм скажу! Нема тобі чого журитися!
Вона підвела до нього спущений погляд і глянула йому вигребущо в добрі, ясні очі.
Він говорив так рішуче й переконуюче, так щиро, що вона не могла не повірити добрим успіхам в будучності. У ній оживилася надія наново, і вона усміхнулася. А однако ж затремтіло в її душі вже в найближчій хвилі болюче, мов заткнене десь в однім закутку серця жало, коли згадала хвилину, як він заявить батькові, що ось він має сватати наймичку Анну.
— Ти маєш надію, що все закінчиться добре? — спитала наново несміливо і стиха.
— Маю! — відповів він певним голосом.— Не журися вже стільки! — просив, обіймаючи її щиро.— Ти вже так нагризлася, що стала чорна, як он та земля. За кого ти мене маєш, Анно? Що я в тебе? Ти гадаєш, що обдурю тебе й покину? Ти гадаєш, що в мене нема честі й сумління? Відколи се ти така мудра стала? Ади, які в мене руки! — додав гордо, потішаючи її і простягнувши раптовим рухом вперед себе сильне мускулярне рам’я так, що від мускулів аж лоскотом пішло.—Видиш, яка міць? На чотири такі, як ти, я б заробив, а ти боїшся? Анночко… ти боїшся?
Він підняв її похилену голову й заглянув, зворушений, в її очі. Вони були повні сліз.
— Ну, і плачеш!
Вона обтерла сльози, не сказавши нічого.
— Анночко…— просив м’яким, ослоненим голосом, притягаючи її тепло до себе.— Анночко, що тобі? Я ж тобі кажу: бог нас не покине!
Вона вхопилася його обома руками за шию і заплакала. Щось відняло йому голос.
— Що тобі, Анно? Боже добрий, скажи мені, що тобі? — просив налягаючи.
— Ніщо,— прошептала,— ніщо! Мені лише так тяжко на серці.
Одна думка промайнула йому блискавкою крізь голову і неначе роз’яснила йому все. “Вона боїться смерті! — роз’яснила.— Так не гаразд умирати, гріх!”
І він почав її потішати простими неповоротними словами, а однак скільки почувань, скільки ніжності замикала в собі та мужицька грудь! Скільки правди й вірності лежало в його тремтячім голосі, що силувався до ніжності і м’якості, скільки тривоги й щирості зраджували його зворушені добрі очі!
