Вона потрібувала хворостику. Грошей не мала, аби купити собі з кільканадцять полін, тож ходила ночами, як вони бували ясні, до лісу і збирала хворостик і сухе листя. Листя збирала в мішок і несла його на плечах додому, де заховувала на стріху, а хворостик і сухе гілля рубала собі сама.
Вона була бідна вдовиця, сама-одна на світі, й ніхто не дбав про неї. І тої ночі пішла вона в “сусідній” ліс. Ніч була така ясна, та така вже ясна, що мож було розрізнити кожну гіллячку на дереві. А так тихо, що був би почув, як хрущик лізе листячком… Вона збирала листя в мішок.
Воно шелестіло так, тремтячи, або, може, у неї руки так дрижали, що доторкалися чужого добра. Воно шелестіло, тремтячи, неначе говорило до неї: “Тихо, бабо, тихо, хтось може тебе зачути, побережник, а тоді ти пропала…”
І вона заховувалася, як лиш можливо тихо. Нараз зачула вистріл. Як грім, так ударив він у тишину лісу.
— Ой! — зойкнула вона й була б з перестраху впала лицем до землі, але зараз по тім зачула крик за рятунком. Один-одніський голос кричав так страшно — рятунку, що її волосся дубом ставало. “Вайльо, вайльо!” Цілий ліс заповнився тим окликом. “Се стріляв побережник за злодіями, що крали дрова,— погадала вона собі,— а що одного десь ймив, то бив, певно, тепер”.
І оскільки її лише старі ноги могли воліктися, зарвала свій мішок із листям і дрібку гілля та й утекла. І чи їй хто повірить? Чим скорше втікала вона, тим голосніше й страшніше розходився крик за порятунком.
— Рятуйте, рятуйте! — не хотіло ніяк умовкати. І чим живіше й щиріше здоганяв її оклик, остільки борше вона утікала. Ніколи в своїм житті не зазнала вона такого страху, як тої ночі. Ніколи, а вона вже була стара жінка. В неї ж волосся біле, як сніг… їй здавалося, що якби був побережник дав їй тоді лише один поличник, вона була б зараз упала на місці трупом. Вона була, як те порохняве дерево, що лише копнути ногою, а воно розпадається. Без ніякого звуку, само з себе…
І вона втекла.
Як вийшла в поле, загас голос сам зі себе.
Івоніка збив долоні з дикої розпуки.
— Якби ви були завернулися, лелічко, то було б можна його врятувати! — кликнув із несказанним жалем.— Якби ви були завернулися!
— Його душа відчувала чоловіка в поблизькості, і голос біг до вас по порятунок. Господи, господи! Ви могли врятувати чоловіка від смерті! — обізвався жалісно й побожно, а заразом і з нетаєним докором Петро.
— Видко, вже так бог хотів, вже так мало бути, аби він умер! — поясняв поважно Онуфрій Лопата.— До чого здався б убійник?
— Коби я була знала, що там діється,— обізвалася знов бабуся, розлучаючи над своєю поведінкою,— я була б від хати до хати ходила та людей скликувала й на рятунок висилала.. А так я думала, що побережник б’є якого злодія, та й утікала, щоб і самій у бійку не попасти. Ой господи, добрий та великий, прости мені гріхи мої, що я наробила! Що я душі людської не врятувала!
Відтак зголосився один молодий хлопець, ровесник убитого.
— Я мав лише сон,— замітив він,— але я б хотів його розказати.
Дозволили.
— Мені снився небіжчик. Ніби мені десь розказував, що він вояк у малім містечку, в якім ніколи вояків не було, і що його хотів замордувати хтось, що для нього був завсіди добрий і щирий. “Між жабами хотів він мене життя позбавити, у багні,— ніби оповідав мені,— і коли я боронився та кричав із цілої сили рятунку, він гримав на мене, аби я мовчав. “Замовк би ти на ціле життя твоє,— лаяв мене,— та й таки не відтвориш більше рота”. Але я все-таки лишився жовніром і лишуся й загину жовніром!” Відтак узяв ніби десь чорний сердак, загорнувся в нього, перекинув на плечі косу й пішов. Він пішов, а за ним заголосив хтось так жалісно, що я пробудився.
Івоніка глядів на оповідача витріщеним, задеревілим поглядом, і як сей замовк, почав пальцями рити в волоссі.
Він боявся поглянути на кого-небудь із присутніх. Се горе було затяжне… Лише цяпинка, а одне ім’я було б вимовлене, і все пропало. Відчув, як страх виточив йому краплі поту на чоло.
Ціла любов до вмерлого знялася, але заразом, як здавалося, з остраху перейшла вона на одинокого живого. Відітхнувши глибоко, мов відпираючи грудьми камінь, що скотився йому на груди, повів майже блудним поглядом довкола себе. Для його поєдинчої [Поєдинча — проста], ясної душі, що досі відчувала лише ясно і звикла була до простого й виразного думання, була ся страшна подія щось, що затемнювало ум.
Відчував безвиразний страх і безвиразну любов. Страх і любов до живого, і любов і жаль за вмерлим.
Дарма що втискалася ненависть в цю просту, велику, гармонійну душу, дарма! Любов була сильніша й перемогла ненависть… Він учепився одного й держався того ціпко.
Все дав бог. Його судьба була така.
Чому? Звідкіля? Для чого? Над тим не був в силі застановитися саме тепер посеред події, що потрясала всіх.
— Він дуріє! — прошептав старий Петро до Докії, що якраз надійшла, та вказав на нього.
— Хто б не здурів? — відповіла вона простодушно. Старий лікар, що опинився на хвилю в тяжкій задумі, підняв голову, і його погляд упав на Саву, що стояв саме проти нього. Він мов прокинувся. Що се було? Хлопець стояв білий, як крейда, і трясся так сильно на цілім тілі, що його коліна збивалися докупи. Лікар подумав про холеру. В тім часі являлися доволі часто холеричні випадки. Ще недавно, йдучи сюди, виглядав він погідно і спокійно, а нараз така зміна… Перелякано приступив до хлопця.
— Що тобі, хлопче? Болить тебе що?
Хлопець держав обома руками за живіт і, трясучися, мов у пропасниці, вибовтнув: “Болить”.
Лікар почав оглядати його занепокоєно. Всіх погляди звернулися на нього, а Івоніка закаменів на місці. Побілів, і його очі заблищали.
Нараз зігнувся лікар до ніг хлопця, позістаючи в тій позиції кілька секунд. На білих вовняних шароварах хлопцевих відкрив він кілька крапельок крові. Як лід зимна думка майнула йому блискавкою через голову. Він випростався знов.
— Із чого се в тебе? — спитав, вказуючи на криваві плями.
— З… з… зайця…— відповів сей невиразно, трясучися, як переділе, на цілім тілі.
— З зайця? — сказав лікар, обмінявшись блискавкою поглядом із суддею.
— Але пляма ще свіжа! Коли ти застрілив зайця? Тишина.
— Се ще здавна.,.
Суддя оглянув криваві плями.
Люди замовкли, і майже чутно було, як товкся здержуваний сильний віддих в’язнем у залізних грудях. Все звернулося очима до нещасного батька. Він сидів із задеревілим поглядом, побілілим лицем на однім пні і неначе ожидав кулі з першого-ліпшого набою для своєї груді. Його набік похилена голова дрижала, а уста викривилися.
— Пляма не давня. Майже цілком свіжа.
— Вона… від качки… я різав її… і держав межи колінами…— зачулось знов гикання.
Тут же розбіглися запити й відповіді.
Мав він рушницю?
Він ні, але його тато. Можна йти в бурдей і оглянути її. Він її вже від кількох неділь не мав у руках.
Де він був тоді, як його брат пішов до лісу?
Очі хлопця почали неприязно виблискувати, а відтак колихатися над землею з одного місця в друге.
Він не був дома. Він нічого не знає.
Де був уночі?
Не був дома. Був… у одної дівчини.
Хто та дівчина?
В тій хвилі прокинувся старий, неначе хотів відповісти за хлопця, сказати одно рішуче, важне-преважне слово, одначе вже в слідуючій хвилі сперся, немов поборений якоюсь невидимою міццю, назад о дерево і спустив тяжко голову на грудь.
— Рахіра. Донька старого Григорія, що мешкає он там… геть… під тим великим лісом. Його перва сестра… її тато — його вуйко…
— Старий — то шибеник і злодій! — гукнув нараз твердо старий Петро… Незамітно шепнув лікареві в ухо, щоби дім його переревізувати, а відтак віддалився сам від гурту. Не міг довше глядіти на старого чоловіка.
А де був батько тієї ночі?
…Старий піднявся й поклонився низько… з покори чи з просьби? Його звичайно добродушні очі гляділи тепер блудно; сказав беззвучним голосом:
— Я не був тоді дома; був у місті. Я нічого не знаю. Я здибав сина вже неживого, як його додому везли. Але мене гнало додому, і в грудях стояв сум у мене каменем. Однакож я нічого не знаю.
Ніхто не знав нічого? Не бачив ніхто вночі хлопця?
Погляд старого промайнув тривожно по обличчю присутніх.
“Чи скаже що хто-небудь? Як він був деінде, тоді не міг бути з братом у лісі”.
Але його уста не були в силі вимовити яке слово. Нехай усе само з себе наступить. Як бог захоче…
— Лиш як тепер що хто скаже, буде мусити у суді заприсягнути…— остерігав поважно суддя.
Виступив один чоловік.
Він мешкав далеко від села. Доволі далеко і від Онуфрія Лопати — не мав ніякого сусіда, і мешкав також он тут межи сими лісами. Найближче було йому до сього лісу. Він шив сільським людям сердаки й вовняні шаровари на зиму. Сава знає його добре; він у нього також замовив роботу. Тієї нещасної ночі з’явився в нього коло півночі Сава і просив, аби йому дали води напитися. Він виглядав з лиця дуже блідо. Був дуже вмучений…
Всіх погляди звернулися нараз острими ножами на обличчя Сави.
Що він скаже?
Нічого. Він просив лише напитися води й питав, коли його шаровари будуть готові,— та зараз відійшов.
— І блідо виглядав?
— Дуже блідо. Віддихав тяжко, так, як би перебігав цілу дорогу. Тишина задуми.
— Чи сперечалися, може, обидва брати перед нещастям? — Се питання відносилось до батька.
— Ні, Михайло був добрий і ніколи не розпочинав спору.
— Але ще передше… ще давніше…
— Давніше часом. Небіжчик научав його і докоряв йому за любов до Рахіри, бо вона ж йому сестра. Але те все відбувалося в добрім. Він мав усе добрі гадки з братом. Він хотів з нього зробити чесного і доброго ґазду. Він не був його ворогом. За що ж мав би йому брат таке виробити?
Не сказав: убивати.
Всі дальші питання, ставлені молодому, оставалися без відповіді. Він закутався в мовчання… успокоївся і хіба що десь-колись буркнув: “Не знаю”. З інших присутніх не зголошувався більше ніхто до зізнань.
Комісія звернулася відтак до бурдея.
За Савою ступав жандар. Він був у підозрінні.
В бурдею зробили ревізію. Перешукувано за рушницею й іншими речами, що могли би роз’яснити убивство, відколи на брата стало підозріння.
Тут поступлено майже по-варварськи.
Знайдено рушницю; вона була навіть набита, одначе кабзля [Кабзля — капсул] в ній була цілком заржавіла. Очевидно, не вживано рушниці вже віддавна.
Всі вулії, що небіжчик поуставляв тут сам на зиму, позатулювавши їх тепло, повиволікувано тепер надвір і перетрушено безпощадно.
Сава сам робив те все енергійною рукою і з рішучим видом. Надіялося на яку закривавлену одіж… на яке-небудь оружжя… може, й на яке письмо: він же не жив тепер тут постійно й міг коли-небудь і яке письмо одержати,— але нічого подібного не найдено. Лиш якесь зілля. Межи речами небіжчика і коло його постелі найшлося воно засохле. Лежало порозкидуване кружевом коло постелі.
Івоніка змішався, як його спитали про значення зілля. Він же побачив його вперше в бурдею. Не міг нічого пояснити панам. Але в незамітній хвилині спинився його погляд докірливо на обличчі молодого сина, і його уста викривила гірка усмішка.
Йому пригадалося замилування Сави до всяких чарівничних зіль і те, як він обкидував ними не раз давніше брата.
На питання, чи Сава не знає чого про зілля, відповів сей коротко й мрачно, що не знає нічого.
Перешукали кожний кутик і майже догори ногами перевернули все. По упливі одної години остався бурдей у найсумнішім виді. Цілковито опущений, на запустілих, чужих полях. Одна Сойка лишилася тут і лежала тихо. Простягнувшися в цілій своїй довжині й уклавши голову на вперед витягнені лапи, лежала тихо, неповорушно. Вона плакала. Інстинктивно відчувала в мертвецькій тишині, що налягла нараз на бурдей, щось лихого. Піднімаючи від часу до часу морду вгору — вітрила щось нюхом у повітрі і вила. Смутні, гризучі, дико розпущені звуки затривоженої її душі неслися довкола неї далеко в широку тишину і, не зачуті ніким, тут же завмирали. В селі перешукали ще хату Григорія і переслухали його з родиною. Вони ж були в зв’язі з молодим хлопцем і ворогували проти родителів убитого.
Але вони нічого не знали. Стояли при тім одноголосне, що нічого не знали і Саву ніколи ні до чого не намовляли. Знали лише, що Сава тої ночі ночував у них і що рано пішов від них.
Рахіра сама брехала в найогидніший спосіб. Казала, що він уже звечора прийшов до неї і не рушався аж до рана з поду. Рано пішов просто від них до ворожки — і прийшов відти зі словами, що його брата замордовано.
І ворожку переслухувано. Вона оповідала: — Він прийшов рано-ранесенько… майже в потемки до неї і поклав перед неї жменю землі. “Скажіть мені з карт, до кого оця земля належатиме?” —сказав він до неї. А вона йому вичитала з карт: “На половині тобі, а на половині другому, але коло твого серця накипіла кров аж начорно”. На таке сплюнув він уперед себе, ба майже на неї сплюнув, і, не вислухавши її до кінця, забрався.
Дома розпитували ще матір, але з неї не можна було майже нічого видобути. З перелякано-блудними очима слідила за рухами присутніх і держалася ненастанно в поблизькості молодого сина. Ледве що він на крок віддалився — вона вже майже кричала: — Саво, де ти?
Як довідалася, що Саву підозрівають за убивство брата, заголосила не своїм голосом. Відтак кинулася до нарікань.
Хто се казав, хто? Сава мав би се зробити? Се ж була найчорніша брехня, що повзла по землі. Хто здурів на таку вигадку? Аби рідний брат забив брата? Він же в неї одна-одніська дитина, і най би лиш посмів хто на нього руку покласти (тут оглянулася вона страшними, майже звірячими очима). Най би посмів хто забрати його від неї. Ще й його від неї видирати? Не доста, що одного погнала проклята якась рука в землю, що одним буде земля сититися, ще й другого хотять видирати від неї та пхати криміналам у пащу?
— Саво!.. де ти? — крикнула майже по-королівськи.— Іди, стань тут коло мами, та не відступай від неї!
Жандарям грозила просто п’ястуком, а суддям метала погляди, що палали ненавистю.
Але вона знала (нарікала), від кого се все походило. Се від тої чорної розпусниці, що кидалася вчора тут на вмерлого, мов яструб,— се від неї походила ся лож. Але вона ще одержить від неї свою партику, то і її не мине. Її одніську дитину в кримінал пхати?
Тут вона розсміялася так страшно, що людям мороз пішов по тілі.
