Та вона не обзивалася.
Мов справді завмерла за одну ніч…
— Умер, та й з тим і покинув її,— докінчила Домніка урочисто й попливла далі між люди.
— Стоїть, як би смерть вступила в неї! — прошептала турботно Докія до сусідки.— Не шкода дівчини? Зроду бідне, та й ще й долі нічого не має!.. Господи милосердний!
І справді, Анна стояла тут, мов смерть гостила би в її грудях… Ще перед дниною звернена всею душею на нинішній день, день святого Михайла, ожидаючи не то всіми нервами, а з цілою поважністю її глибокого єства рішення своєї долі, та замість неї сей удар!
Була цілком знівечена, і проти свого горя, упокорення і страшного жалю цілковито безрадна.
Ніхто, крім Докії, не потішив її, і від нікого не ожидала вона помочі. Як не одні злобно говорили, була сама всьому винна, то й що тут радити? Опроче не була нікому настільки важка, аби хто зайнявся поважно її дальшою судьбою. Ніхто й не почувався до того обов’язку. У неї ж були мати і брат, і їм ялося клопотатися її будучністю. Блукала тепер між людьми, опущена, обзирана та обшіптувана… Із розплетеним волоссям, із горючою свічкою в руці виглядала, мов постать, що виринула з гробу.
— Стань коло мене, доньцю! — прикликала її Докія до себе.— Зараз виноситимуть домовину!
Вона прихилилася слухняно, і її уста стягнулися до якоїсь усмішки та заворушилися. Чи хотіла щось сказати? Не можна було знати. Жаль відібрав у неї голос.
— Та й ти тут, та й ти тут, суко? — роздався пискливий, неприязний голос за нею.— Марш звідси!
В тій же хвилі дівчина похитнулася і була би упала, коли б Докіїне залізне рам’я не обхопило її завчасу. Се була Марія, що, угледівши нещасну дівчину, вдарила її в плечі й накинулася обидним словом на неї.
— Лишіть її, Марійко, лишіть її; вона нічого не робить! — успокоювали, благаючи й остерігаючи, кілька голосів.
Воно й не було потрібне повторювати просьби. Марія не журилася вже ні хвилини довше дівчиною і вернула поквапне назад до хати. Мали справді зараз виносити домовину.
Анна сперлася мовчки о Докію і почала тихо плакати. Вона плакала нечутно. Хлипання видиралося лише здавлюване і короткими вибухами з груді, однак чутно. Сильна, енергійна жінка коло неї розхлипалася нараз уголос, а всі жінки довкола собі враз із нею.
— Його виносять! — скричала нараз Анна не своїм голосом і, продершися крізь товпу жінок, кинулася без пам’яті проти домовини. Жінки здержали її за одіж.
Четверо людей винесло уважно із вузьких хором домовину й уклало її на віз.
— Мене ще забув ти, мене! — кричала далі страшними звуками і, простягаючи руки за домовиною, повалилася на місце. Слівце “мене” коштувало їй останніх сил. Так передавши його вмерлому, передала й усі сили з ним…
Її мати метнулася до неї.
— Тепер отвираєш хавку, проклятуща ти? — гукнула, підносячи безсоромно руку до удару.— Чекай, прийдеш ти мені додому,— та тут і опинився вже коло неї старий Петро.
— Підеш ти звідси, відьмо?! — гукнув дико на неї громом.— А ні, то уб’ю зараз на місці! — І, підвівши свій тяжкий, величезний кулак угору, погрозив ним коло голови старої.
— Засватай її, як ти такий добрий! — просичала вона з неописаною злобою до нього, а відтак метнулась блискавкою взад. Страшний, мов з заліза, кулак уже вихром летів на неї… Докія й Петро підняли дівчину і відвели її додому.
Поглянувши на неї востаннє, Докія знала, що вона вже тепер не зірветься вдруге із постелі…
Безчисленна юрба людей двигалася, вирушивши з дрібної хатини, крізь самітні поля. Чоловіки й жінкі із горючими свічками в руках.
Ніч була прекрасна, і відкриті голови чоловіків рисувалися виразно у магічному сяєві місяця, між тим як жінки з головами, позавиваними в білі рушники, пригадували сотки лелій, що струнко стріляли вгору…
Світло свічок освічувало іздолини кожне обличчя. На них було видно найглибшу повагу.
Докія і Петро провадили пливучим кроком нещасну матір за домовиною, а Івоніка сам ступав. Із відкритою, набік похиленою головою, не відвертаючи ні на хвилину очей з домовини, так ступав він.
Зорі миготіли на висоті і, здавалося, сипали всім своїм світлом удолину. Місяць розгорівся палаючим світлом.
Далеко-широко на полях — тишина. Недалеко походу предивний танець тіні і голосіння двох плачниць. Від часу до часу продирався воздухом розпучливий викрик напівзбожеволілої матері.
— Куди ти йдеш? Куди ти йдеш?..— викрикувала, збиваючи долонями.
— В землю йде… в темну нічечку йде… не поверне ніколи!..—відповідали жалісливим, протяжним голосом плачки, хитаючи головами, і затягали далі своє.
— Вночі передаю тебе іншому світикові… вночі покидаєш татка твойого!..— крикнув раз болісне Івоніка.
— Не гризіться, бадіко! Господь дав таку нічечку, що і мак визбирав би, а зорі гонором блищать! — потішала Докія.
— Господь бог так дав! Господь бог так зарядив! — притакував старий Василь по-п’яному вже і з щирістю, в якій розпливався, і повісився на рам’я сумного батька.
— Бог знає, що робить; не беріть собі дуже жалю до серця; вмерлий не матиме на тамтім світі супокою! — потішав третій.
— Він не буде сам лежати! Направо й наліво матиме сусідів, а на останку й ми до нього підемо! — сказав четвертий.
— Він дуже над землею розщибався, тому вона раніше забрала його до себе! — забелькотів Василь.
— Михайлику! Михайлику! Що ти робиш твоєму татові? — скрикнув на те все в дикій розпуці Івоніка, закривши бурхливим рухом лице.
На перехресній дорозі станув віз із домовиною, і панотець читав євангеліє.
Настала безгомінна тишина, і лише слабкий зойк сумуючих блудив то тут, то там. Білі голови жінок похилилися покірно, а чоловіки поклонилися за ними вдолину.
По перечитанню євангелія велів панотець підіймити домовину й забрати вистелений під нею прегарний дорогий килим. По похороні діставалися йому звичайно килими в дарунок, та, побоюючись сим разом якогось випадку, що ненадійно вирвав би йому таку коштовну річ, приказав уже тепер віднести килим додому.
Івоніка зжахнувся, мов уколений, на такий варварський приказ, не довіряючи своїм вухам, а присутні витріщилися безмовно на нього.
— Тепер уже забирати килим і сим разом?
— Ідіть, ідіть, чого стоїте та дивитеся? — квапив панотець чоловіка, що стояв нерішуче, не знаючи, чи слід виповнити приказ, чи ні.
— Панотчику, змилуйтеся, лишіть килим, він вам не пропаде! — благав Івоніка з невимовною гіркістю в голосі, між тим коли в його груді серце із жалю розривалося.
Якнайкраще хотів би похоронити свого нещасного любимця. Краплями був би кров свою віддав, коли б воно причинилося до піднесення сеї пресмутної, урочистої хвилі. Ніщо не було для нього коштовне, ніщо закрасне, чого б не був пожертвував із цілого серця. Се ж уже він в останній раз давав йому… Все, що велів закон і прастарий звичай, виконав він точно. Хто був убогий, не давав, а хто міг, давав із щирої душі. А тут здирав захланний старець, що трясся над гробом, і здирав останню прикрасу з-під домовини, щоби дві години скорше дістати її на власність.
— Ти потому забудеш, Івоніко! — протестував старечим, дрижачим голосом піп.— Й іще не даси.
Івоніка майже зойкнув із жалю.
— Не забуду я, панотчику, а Михайло не візьме з собою до гробу! Змилуйтеся!
— Не мішайся до сього! Тебе те нічого не обходить! Я твого сина поховаю красно, з почетом, а килим віднесеться тепер до мене додому! — відказав енергійно старенький панотець і, махнувши на кількох людей з гурту, слідив уважно, як мовчки виповнювали його приказ…
Марійка заголосила не своїм голосом, а Івоніка збив п’ястуками по боках. Він не сказав уже більше ні слова. Не протестував ніколи проти приказів вищих, але хто його добре знав, той знав, що він був у тій хвилі обиджений і обурений до глибини душі. Його очі впилися ножем у домовину, а відтак пішли блудом між люди.
Йому йшло тепер усе наперекір…
Коло десятої години спинився на малім кладовищі. Було переповнено людьми. Свічки догоряли мерехтячи.
Чорно й неприязно дишів гріб, коли приступили до нього. Се ж була страшна хвилина. Святі на хоругвах, осяяні місячним світлом, мов і собі поблідши, гляділи задеревілим поглядом у розриту землю…
Кілька жінок вибухнуло плачем, а чоловіки дивилися заклопотано довкола себе. Тихий зойк не уставав.
Відтак короткий, сумний спів… кількасот літ старих-старинних слів, виголошених беззвучним, старечим голосом, і щото вступило у присутніх і пірвало їх. Домовина спустилася вниз, і тут же прірвався воздухом такий проймаючий окрик, що стогін сам із себе вирвався на уста кожного…
Дехто впав на коліна, закриваючи з жалю лице, а далі піднявся зойк та плач, неначеб земля сама заридала.
Аж тепер його не стало! Аж тепер його не стало!..
Мов градом посипалася груда в глибину на домовину і, мов останній привіт молодого, що минувся, роздався у відгомін вгору назад. Відтак домовину засипали навіки…
Божевільним плачем заходилася навколішках мати, розриваючи раз по раз ослабленими руками груду, а Івоніка, припавши лицем до землі, затовк, мов на смерть, головою о неї.
Тут уже все скінчилося.
Все, чого він надіявся, чим дихав, чим жив день і ніч,— все пропало, минулося, пішло під груду, у глибінь пішло.
Люди підняли його.
— Вбити хочете себе? — загомоніли.
— Бог з вами! Лишіть уже жаль!
Він не чув їх.
Вп’яливши здичілий погляд у гріб, заговорив:
— Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї! Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став годний, вона створила пащу й забрала тебе! Дурень був ти на ній, дурень…
— Бадіко, бадіко добрі! Господь з вами!
— Ходив, говорив, робив, та й гадав, що для себе… Наймитом був ти, наймитом!
Махнув рукою і відтрутив людей від себе.
— А воно, воно, що його і не чуєш, і не видиш, приступило, а він усе покинув та й пішов!
Зарив грубі пальці у волосся і, витріщившися, глядів здичіло-блудним поглядом на щось уперед себе, що лише його одна душа бачила.
— Не смійся! — ревнув нараз страшним голосом, погрозивши п’ястуком.— Не смійся! Доста ми дурні твої…
Люди довкола нього перехрестилися і переглянулися з острахом.
— З розуму зійшов!..
Він роздер одіж на своїй груді і знов розтрутив тих, що приступили до нього.
— Пішов! — крикнув дико.— Ходи, Маріє! Він лишив уже тата й маму… Ходи!
Кілька чоловік у поблизькості відвернулися й обтерли твердою долонею очі. Відтак узяли його кріпко під руки і повели силоміць додому.
Місяць освічував із звіздами цвинтар, свічки погасли. Поділеними громадками вертали люди додому.
— Тепер уже сам буде ночувати! — обізвалася Докія до білоголової старухи, що перемінилася мов у воскову постать у місячному сяеві та лиш очима світила. — Перед двома днями ночував іще в бурдею зі своїми воликами…
— Ая! Та й худоба відчує, що його нема! Гадаєте — ні?
— Чому ні! Вона рикає, фукає і оглядається неспокійними очима, коли чує десь смерть коло себе. Відтак і не хоче їсти зразу з чужої руки. Не дай, господи, нещастя!
— Спершу їхав син на возі, його спрятали в землю, а тепер їдуть самі додому, як сироти. А почорніли обоє, як та земля, що в неї уклали свою дитину. Чи не вертають у хату, як у порожній вулій?
Так перемовлялася Докія з бабусею і іншими людьми, що вертали додому. Більша половина зрівнялася з фірою, що везла осиротілих родичів. Тепер прямували всі в “сусідній” ліс, де мали подати поминальний обід. Панотець поїхав наперед, бо мав ще передягнутися.
— Він буде їм у перших днях з’являтися. Воно все так, як чоловік помре раптом, а ще до того без світла! Підете на обід?
— Не знаю! — відповіла Докія.— Погляну ще додому та за Анною. Із нею осталася Онуфріїха Лопати.
— Відколи я на світі, ще не обідала на поминках у лісі, та ще до того коло півночі! — сказала поважно старуха.— А мені вже далі 85 літ. Се ледве перший раз мені таке лучається!
— Таке-бо і лучається хіба раз на триста років! — почувся нараз голос Петра, що виринув при боку сестри.
— Там сьогодні хрест забили. Най покійний знає, де згубив свою душу, як пройде колись лісом, а живі нехай знають, де змовити за його душу “Отче наш”. Адіть, яка ніч! Ей, господи боже, ти вже знаєш, що робиш!
Вийшли на поле, і в препишному місячному сяєві указався їм виразно “сусідній” ліс, бурдей і все, що їх окружає. Небо зносилося лагідною глибиною над землею, а зорі дрібніли сріблом, немов усміхалися. Над лісами здіймалася синьо-прозора імла.
— Старі не поїхали до лісу, поїхали додому! Сьогодні буде бурдей уперше сам стояти, відколи він на оцьому полі! — обізвався один із гурту.
— Вони будуть дома випрятувати та межи собою душу поминати. Геть ослабли! — сказала білоголова старуха, відтак додала: — Адіть, скільки очей дістав “сусідній” ліс!
— А всі очі огняні! Се свічки, ліхтарі та й смолоскипи, що освічують столи! Здалеку виглядають, як огневі кулі! Хто був би гадав, що в тім лісі скоїться…
— Вже я до нього кроком не поступлю, хоч би навіть знала, що замерзну! — промовила старуха.
— А я й по гриби туди не піду, хоч би навіть знала, що ніколи грибка й у рот не візьму! — завела й собі одна молодиця.— Не дай, господи!
— Та люди туди й ніколи-таки не заходили! — об’ясняла Докія.
— Хіба по дрівця опівночі, як бабка…— пошуткував Петро.— В іншому лісі чоловік і такої пропасниці не дістав би, як в оцім сьогодні Сава. В ньому мусить щось нечисте снуватися, мусить чоловікові по разові розум відбирати! Бог зна, що тому тої ночі в голові прокинулося, що огрішив так тяжко душу, навіки…
— Покійному була, мабуть, там смерть призначена! — сповіщала бабуся.— Марійка сказала, що він усе в тім лісі любувався! Все його туди тягнуло! Але чого убійник хотів від нього?
