Отакою бачить її тепер у душі. Отакою, як ішла з драбиною на рамені через подвір’я, однаковим, обережним кроком, та й із легко спущеною головою… Була чесна дівчина, про яку й одна душа злого слова не сказала. До того, знала стільки прерізних робіт, про які іншим дівчатам в селі й не снилося. Все була коло панни й вивчилася при ній всячини. Панна говорила з нею, мов із рівною собі. А й стидлива була страшенно. Там, де інші дівчата лускали зо сміху, штовхаючи одна одну ліктем, ніби потайки, та перешіптуючися, вона соромилася до сліз і була б, мабуть, із сорому в землю запалася із-за того, що чула все, особливо ж коли він був при тім.
— Гай-гай! — грозив їй раз один хлопчисько, якого висварила за нечемні слова.— Та уважай, щоби колись галузочка не зломилася!
А вона обернулася й ударила його по лиці.
Інші дівчата засміялися.
Інші… але вона не була, як інші. І справді. У неї був уже — як глумилися деякі хлопці — “панський розум”.
Але найбільше любив її Михайло, коли усміхалася, як тоді з драбиною, а загалом за те, що була тиха та добра. Інший раз, де вона йому знов так дуже подобалася, було в сусідньому селі. Він ішов по сіль для товару й мусив саме в тім селі минати хатину її мами. Бідолашну, похилу хатину в середині малого городця і близько гостинця [Гостинець — шлях].
Вона стояла в городці межи темними мальвами й соняшниками, сама як струнка мальва, і помагала мамі чистити горох решетом. Зблизившися до хати, він поздоровив її і станув на хвилину.
— Боже помагай, Анно! — сказав несміливо.
— Дякувать! — відповіла вона, геть під волосся зарум’янівшися.
— Чистите горох?
— Ай, певно, що чистимо! — відповіла, замість неї, грубим голосом стара, витріщившися на нього недовірливим поглядом. Вона була дуже погана, оця її мати. Передні зуби виставали у неї з рота, як кли; сорочка на грудях була вічно розп’ята, а білий рушник на голові завсіди перекривлений. Виглядала, коли б і не глянути на неї, як п’яна або як би що лише з ким побилася. Він стояв хвилину, дивлячись на неї, як вона, не підводячи очей до нього, бачила й відчувала його присутність і мовчала.
— Я йду до склепу [Склеп — лавка] по сіль для товарний! — сказав.
— Не тяжко йти, як худоба є! — обізвалася знов стара неприязно.— У нас нема худоби! Мій чоловік помер і лишив мене з довгами. Я мусила останнє теля продати, щоби його поховати. Тодор (так звався її син) був при жовнірах, а оця,— вона кивнула зневажливим рухом за дівчиною,— помагала лиш ложкою при мисці. Тепер він усе, що заробить, складає для себе — він задумує женитися,— додала злобно,— а оця чічка [Чічка — квітка] працює день і ніч для чужих. Боже борони кожного перед такими дітьми, як я їх маю! Се кара божа, такі діти, вороги! Розум і руки у них лише для себе.
— Ей, мамо! Вам би таке не говорити! — сказала Анна з легким докором. — І нині позволила мені пані помогти вам у роботі, хоч і у нас роботи було всюди повно. Я рятую вас, де можу! Але ви ніколи не вдоволені!
— Бо мене лютить те, що тобі чужі пани миліші, як твоя мамка. Я з тобою доста набідилася, заки таку вигодувала. Все добре, що пані й панна скажуть або навчать, а все зле, що мама скаже. Гай-гай! — говорила вона твердо далі, підкидаючи високо горох в решеті.— Будемо видіти, як далеко ти зайдеш із твоїми панами! Ти ще не знаєш: панська ласка лише до порога, а там — “марш за двері!”
— Я ж вам усе даю, мамо, що там заслужу, хіба що собі яку одежину справлю! — говорила дівчина з огірченням. Їй було соромно за мамині докори перед ним, і вона хотіла немов оправдатися. Він за нізащо в світі не смів думати, що вона для своєї матері не була добра.
—— Ай, певно, “речі”! — глумилася стара.— Відколи ти в панів на службі, то вже й горботку [Горботка — дві плахти, що їх носять замість спідниці] покинула носити, де ж би, соромно вже! Гай, гай!
— Панна каже, що любить мене у спідниці, ну, і все дає в дарунок спідниці. Але я можу й горботку носити, сього мені ніхто не забороняє. Але як панна для мене добрі, то чому їх не слухати?
— Воно гарно й у спідниці ходити! — вмішався він несміливо, хотячи звести розмову на що інше. Йому було жаль дівчини, яка ще не мала вправді сліз в очах, але в голосі було їх уже повно.
— Про мене! Але збанок, кажуть, до часу воду носить! — сказала стара.— Ти вже стала гонорна, ніби кухарка. Добре, що навчилася вже в панни в покоях викручуватися та каву варити, то тепер уже мамки не потрібно. Вже те білля, що я виперу, не біле, а те, що я його вшию, загрубо шите. Але пожди! Я ще тебе колись навчу розуму! Я лиш дивлюся, як то ще довго потриває, на як ще довго твою мамку полишиш, а сама по службах ходитимеш, я лиш дивлюся!
Вона усміхнулася поганим, злобним усміхом і висипала лютими, роздразненими рухами очищений горох у мішок, що лежав недалечке на землі. Дівчина схилилася і помогла. Однак він бачив, як вона обтерла скоро рукою сльози, що таки втиснулися їй в очі. Відтак мусив іти дальше.
Поздоровив стару й молоду і пішов, але заким відійшов, попросив ще трохи води напитися.
Вона винесла йому води й подала через низький пліт. Пив мало. Замість того заглянув у її тихе смагляве обличчя і в очі. Очі, що промайнули в тій хвилі по нім, були несказанно сумні й не говорили саме тепер нічого до його душі. Неначе засоромлений, перескочив вузький шанець, що ділив його від дороги, і відійшов скоро. Вона йому дуже подобалася, але стара, та стара! Коби Анночка дісталася раз по праві в його руки, то вибив би їй ті кли напереді, що ними кусала всіх, мов лиха собака. Чарівниця ота…
Відтак бачив її ще частіше. Часами мав діло на панському подвір’ї, або тато висилав його туди з орудками. Тоді все перемінявся з нею кількома словами. Не говорила ніколи багацько, але все розумно і скромно, і не сміялася на все горло, як інші дівчата. Була інша, як другі сільські дівчата. Не знав, саме докладно, чим різнилася від інших, не застановлявся над тим ніколи глибше. Він відчував лише сліпо різницю. Була ніжніша й тонких обичаїв. Була в одежі все чиста, а гарне темне волосся її було в порядку. Воно улискувалося в неї з дня на день, коли тим часом інші дівчата розчісували його лише в неділю або в свято. У неї не було багато намиста на шиї, але ті цітки [Цітки — маленькі мідні випуклі кружечки], що їх носила, були завсіди гарні. Єство самого ліпшого і тоншого лежало в тім, що зайняло його некультурну, але в основі чисту й добру душу, і його впливові піддавався несвідомо. З нею годі було як-небудь шуткувати, за рукав тягати, зачіпати. Чоловік так і сам ставався поважним, як опинився близько перед нею. Немов затихала цілим єством і гляділа ожидаючим поглядом на ті уста, що мали до неї заговорити. А коли і здобувся хто на те, що звернувся до неї легким словом, тоді рум’янілася, потопаючи в полумені чистого, дівочого сорому та усміхаючись вимушено й змішано, щоб уже, однак, в останній хвилі мати очі вогкі, а уста щоб умовкали цілковито.
На танці не ходила ніколи. Була майже від чотирнадцяти літ на службі у дворі, а забави й розривки [Розривка — розвага] її сільських ровесниць були для неї цілковито чужі. Не мала й жодних товаришок між сільськими дівчатами й товаришувала виключно з донькою Докії, Парасинкою. З іншими не мала що балакати. У неї не було таємниць і любовних справ, які спонукували дівчат до шаленого дитячо-безумного сміху й переговорів. А що панська хата лежала потрохи відстронь від властивого села і все-таки треба було годину ходу, аби до нього дістатися, а вона все рвалася як не до одної праці, то до іншої, то їй лучалося лиш дуже рідко забігти на яку там балаканку.
В неділю ходила до церкви, але й тут не лишалося їй багато часу до бесіди, до ближчого зазнайомлення.
По службі, щоправда, зближалися до неї і обступали її дівчата, оглядали її одіж, її гарно вишиту сніжно-білу сорочку, її маленькі срібні ковточки, що дістала одного разу від пані; доторкалися всього пальцями, допитувалися о плату і їдло, яке мала у панів, дарували їй цвіти, але тому, що по тому всьому вичерпувалися теми правильно, а вона перша не починала наново розмови, так усі розходилися байдужне.
Сільські хлопці журилися нею ще менше. Вона була убога, та й тому не мала для них ніякої вартості. Не мала ні землі, ні грошей. Землі не мала ніколи, бо її родичі були бідні зарібники, а гроші, коли були у неї хоч і найдрібніші, відносила зараз до матері. Мати ж мучила її та била доти, доки вона не віддавала їх до останнього феника. Таким чином була її будучність обмежена на працю рук, неустанний пострах перед матір’ю і остротою брата. Пізнання та свідомість великої бідноти, аз тим почуття своєї безповоротності настроїли її і без того до поваги й думання склонну натуру поважно до глибини душі. її щоденні сходини з панею і панною, чутливими і благородними жінками, що її дуже любили за її тиху та консеквентну [Консеквентний — урівноважений] вдачу, відібрало її єству жорстокість і неповоротність некультурної селянки з першої руки, а натомість надало її поважній душі корму, гнучкості і свого роду інтелігенції.
Не вміла читати й писати. До писання не складалися її пальці, звиклі лиш до “грубшої” праці, а до читання не ставало часу. Все і всюди манила праця, і свобідних хвиль в її скромнім житті не бувало. Та зате заховала її дівоча душа, із-за умних і щирих наук і присторог благородних жінок, білість і чистоту. Пригадувала дику цвітку, що виростала в затишку лісу, далеко від голосного світу, або диких голубів.
Старші, поважні й багатші ґаздині, як Докія і кілька інших, що бували частіше в панській хаті і знали її добре з пильності й чемності взагалі, любили її і були їй прихильні. Проти них вона була покірна й цілувала їх, при стрічі в неділю і свято, в руки. їм се було мило, і вони, цілуючи її в чоло, називали її “доньцею”. Але простіші не мали для неї серця.
Вона навчилася в дворі багато, чого вони не знали і чого дівчина не могла затаїти — вигладжувати білля, варити і т. ін.,— а що се незнання тої роботи не годилося з їхньою гідністю ґаздинь, то вони глумилися з неї і кепкували при кожній нагоді. “Вона дивиться лише, аби на ній сорочка була біла,— говорили,— але чи її скриня заповняється біллям, се вже її не обходить. Відай, треба буде дві пари волів, аби потягнули її скриню до хати чоловікові, як дістане якого, бо одна пара не встигне”.
Або знов: “Вона вміє білля вигладжувати й наперстком шити, але тим вона не доробиться ані землі, ані чоловіка. До землі треба з сапою приступати, а до чоловіка — з повними руками. Але, може, їй придасться коли й наперсток. Лишиться без даху над головою, бо в неї мамка і братчик такі, що за те не тяжко, тоді вона поставить собі його на голову, й він їй стане за покривало…” І такі інші глупості…
Дівчина знала про те все, і се відбирало їй певність у поведенні й огірчало. Як тяжко було бути убогою! Чоловік ні для кого ніщо не значить. То добре, що хоч руки були в неї здорові. Ті руки поможуть їй, аби їй як тяжко було в житті, бо й що було діяти? Світ для всіх. Для багачів і убогих.
І тепер він думав про неї.
Гірко було все покидати. Родичі хоч раз-два в рік прийдуть, але вона? Люди кажуть: “Що має чиє бути, те не мине його!” Він має надію, що вона буде його.
Він її любить. У неї нема ні поля, ні худоби, ні грошей, але він її, проте, любить. Дасть бог, доробляться. Зате у нього є поле й худоба. А ось хоч би й бики оці, товариші його.
Він задумався на хвилю і не заздрів, як один з волів потягнув писком за конюшиною і, смикнувши добру жменю, молов її пильно, піднявши голову від землі,
Не міг сердитися на нього. Він був усе цікавіший до всього від “Лівого” і був би хто знає що пожер. Стіну злизував, як ясла перед ним були порожні…
Звірина дивилася живими очима перед себе й молола пильно писком, а він аж погладив її під впливом якогось наглого [Наглий — раптовий, несподіваний] теплого зворушення, яке ним заволоділо. І вона буде їх любити. Хто їх, врешті, не любив би?.. Ей, коби вже до того дійшло!
Потім зітхнув і обернувся миттю лицем до землі. Перед ним розстелився час якоїсь будучності, що, мов земля, заважила на його душі й мов чорним смутком залилася…
Робітниця в панських покоях не знала, як воно зчинилося, що нараз син Івона Федорчука, Михайло, опинився перед її душею. Думала над тим тільки, чому весною цвітуть дерева, зеленіють лани й ластівка гніздо ліпить. Воно прийшло було, а коли було вона його здалека або зблизька бачила, заходила з нею зміна, з якою не вміла собі здати справи.
Знала, був добрий для неї і не так, як інші. Він був багатший, як інші ґаздівські сини, але проте говорив із нею, як із рівною собі. Як просив сірнички, або води, або коли питав, чи пан дома, то все був дуже чемний. Не заходив собі ніколи з нею в жарти й не плів пустих слів. Туга за ним зростала в ній чимраз сильніше, ставала чимраз більш докучлива. Вона ж не була дитиною, їй було вже двадцять років, не була ні глуха, ні сліпа. Знала, що любила його.
Неначе злочинство, крила се в своїй молодій смутній душі, не знаючи, що з тим почати, та купала ту свою любов ночами в своїх сльозах… До ворожки боялася йти, а хоч би й пішла, то що вона їй скаже?.. Вона ж була бідна наймичка, а він син багатих родичів.
Стала така поважна й похмура, що її окруження се майже спостерігло. Вона сама не запримітила сього.
А її мати та брат усе грозили їй від часу до часу, що видадуть її заміж за горбатого сусіда. У нього була й хата, і поле, і худоба… і він був, як говорили, добрий чоловік…
Незамітно уклалася лінія болю коло її молодих невинних уст…
Було се одного вечора в липні.
Анна ходила до жінки старого Онуфрія по гриби й саме вертала домів, їх хатина стояла під панським ліском, і вузька стежечка вела від неї через поля попри бурдей Івоніки, аж до сільської дороги. Було пізно. Чудовий, ясний, тихий вечір. Небо із незвичайно випуклою глибиною було засіяне зорями, а між ними місяць жаристий і свідомий побіди. Далечина була лагідна й виразиста, а над полями, на які спала рясно роса, здавалося, розпростерта срібна сітка.
Нива з гречкою простягалася ніжним біливом коло високого й буйного жита, а там далі краплі роси блистіли, мов осталі, на житі і пшениці зачіплені сльози проти місячного світла. Десь-не-десь знімалася з мокріших місць легка, прозора мряка. Глибока тишина панувала всюди, лиш сверщки [Сверщик — цвіркун] перекликувалися численно й оживляли широко і далеко далечінь. Крім того — жодного звуку. Все стояло неповорушно, штивно, пило спокій ночі, що наближалася повільним кроком і гіпнотизувала все магічним місячним світлом.
Анна йшла спішно вузенькою стежкою, що вилася майже невидимо скісно між гордим житом. Жито сягало їй майже по груди і було таке пишне й буйне; такого вже здавна на нивах сього села не бачили. Се було саме збіжжя Івоніки, через яке йшла стежкою і яке від часу до часу гладила верхи рукою, мов голублячи його до себе.
Була поважна, як звичайно. А там, у старого Онуфрія, чула різні новини. Він оповідав, що до нього заходив оноді Івоніка, хотів від нього купити один штубей [Штубей — вулик], але Онуфрій не продав; він не продає, як казав, нікому своїх бджіл, бо свої бджоли має він лиш для себе; йому оповідав Івоніка, що у нього всі такі згризені, що Михайло вже в жовтні забирається, і що він, Михайло, дуже зажурений.
Неустанно шукає собі роботи. Ба сеє візьме в руки, ба теє. Ба йде в поле, ба вештається коло товарини, коло бджіл. То знов лагодить щось коло плота, аби його завірюха і сніги не звалили взимі до землі, то знов покопує шанці по полях, щоби в дощових часах не перепоювалася земля надмірно водою, то знов бере сокиру в руки… Все хоче лишити татові в порядку, як піде, бо… може, ніколи не поверне! А Марія плаче, що далі буде треба керницю для її сліз копати… Але вони всі дурні, сказав до неї опісля Онуфрій. Він був в Італії, у Відні, й вернув зате з гонорами додому. Але всі люди в оцім селі — останні дурні,— се сказав він Івоніці на всі його жалі.
Вона роздумувала над тим, як то буде, коли молодий хлопець піде. В її поважній душі зарився вже здавна біль розлуки і зростав чимраз більше. Вона вже здавна знала, що він мусив іти; знала се скорше, як всі інші. У пана, де родину Івоніки любили і шанували, говорили не раз про се, що хлопець не буде й не може бути увільнений і буде мусити відслужити у війську свій час. Але вони не вірили й усе пробували на різні способи урятувати сина. Тепер же пересвідчилися, що там правду говорили. З ним самим не говорила вона ніколи про се, що він піде. Він приходив тепер доволі часто на панське обійстя. Перед двома тижнями приніс від свого батька меду для пані в дарунок. Передав їй, і вона віднесла мед до покоїв. Коли хотіла відтак миску вимити і йому віддати чисту, сказав:
— Лиши се! (Тикав їй, помимо того, що була бідна наймичка). Се вже дома зроблять! Що ти робиш, Анно, і як маєш ся? Я їду позавтра з татом на ярмарок на Петра в місто. Хочемо одну корову продати й молоді бички купити. Що тобі звідти привезти?
При тім узяв її за руку і шукав її погляду. Жаріюча полумінь так і обгорнула її, і вона вирвала руку назад. Він, очевидно, жартував. Так питають звичайно, коли їдуть на ярмарок. Лише її дика душа не могла увійти в той жарт, і вона відповіла майже жорстоко:
— Що хочете!
— Я тобі принесу файний перстінь! — сказав він непевно.
Відтак увійшов один із слуг у кухню, і він віддалився мовчки.
Тепер було вже по Петровім ярмарку. Вона лиш чула,— старий Івоніка був майже що другого дня у пана, любив усіх дома, мов батька й матір,— що спродали свою найкращу й найдорожчу корову і що Михайло за нею плакав. Але її треба було спродати,— оповідав він,— бо не міг запускатися багато з товаром на зиму. Все те потрібувало надзору і праці, а він сам не зможе всього як слід допильнувати. Зрештою, йому буде потрібно грошей, і Михайло буде також при війську потрібувати грошей.
Всюди стрічала його ім’я, чула щось про нього, чула, як його вихвалювали все і все… Ой боже, нехай уже буде, як бог схоче! Вона могла свою долю хіба богу повірити. Всюди визирало щось смутного, але, певно, вже її доля була така… Вона схилила голову і прискорила крок. Вже пізно стало. Ніч настала вже вповні.
Вона оглянулася, а кругом нічого, лиш поля й поля, лиш небо і звізди. Ген далеко по однім боці, куди вона прямувала, біліли заслонені почасти садовиною стіни поодиноких сільських хат, а цілком далеко, на легкім згір’ї, здіймалися між верхів’ям старих лип два високі комини панського дому.
Мала ще перейти цілу ниву жита Івоніки, відтак конюшину, а відтак ще минути хату Докії, і аж потім вийде на доріжку, що веде до панської хати.
Близько неї крикнула перепелиця, захована в житі, відтак перелетіла їй майже перед лицем; сверщки цвіркали, здавалося, саме коло неї, а якби хто хотів оглянутися за ними, добачити їх там, звідки продзвеніло їх цвіркотання, та воно доходило знов з іншого місця. Се була їхня сверщкова тайна, якою дразнили нічних мандрівників.
Нараз виринула недалеко постать, розхилювала осторожно обома руками штивне море збіжжя і підійшла прямо до неї. Се був Михайло.
Вона перелякалася. Він з’явився, неначе з-під землі виринув, її єство підлягало могутньому впливові неожиданої хвилі й не могло від нього освободитися.
— Добрий вечір, Анно! — сказав сердечно, знімаючи капелюх, і додав їй руку.— Відки вертаєш так пізно?
— Від Онуфрія з грибами! — відповіла слухняно, мов дитина, тремтячим голосом.
Він мовчав хвилю і дивився на неї. Стояла перед ним темнява, пряма, замкнена високим житом, мов смерека, її голова була схилена низько на грудь, а руки спущені вділ. Ніч була така погідна і прозора, така прегарна й тиха,— нічого, крім цвірінькання сверщків…
Він бачив виразно її голову і її сумовито закроєні уста.
— Анно! — почав зворушено.— Глянь на мене! Я знав, що ти йшла до Онуфрія. Я ждав і визирав цілий час за тобою… хотів із тобою поговорити.
Сказавши се, поклав обі руки на її рамена, оглядаючись заразом притім лякливо позад себе. І він був соромливий і полохливий; ніколи в житті не промовляв ще так до дівчини. А як і вчинив се, то не довіряв і самій тишині ночі й мовчазним нивам.
Вона позирнула на нього, щоб опісля опустити очі. Ціла повага її єства обхопила її і заволоділа нею цілковито. До того прилучилося дике зворушення, що замкнуло їй уста.
— Анно! — тягнув він ніжно далі, притягаючи її несміливо до себе.— Ти мовчиш так, як би я хотів тебе бити; може, тому, що йдеш через моє поле? Сею стежкою йде кожний, хто хоче. Ти можеш десять разів більше від інших ходити, коли схочеш. Я вистелив би тобі сю стежку найкращими килимами моєї мами. Я люблю тебе!
Вона поблідла, глянувши на нього дико зворушеними очима, і мовчала далі. Щастя було таке велике, але й таке несподіване, що вона стала безрадна й не знала, що сказати.
