ДИТЯЧИЙ ТИЖДЕНЬ
Провадиться оце якраз Тиждень міжнародного дитячого руху.
За дітей подбати треба, щоб свідомими громадянами були, та краще за нас на майбутнє працювали, та до пуття справу, що її оце ми розпочали, довели…
Що ж з тими дітьми робити, щоб вони такими, як ото написано, поробилися?
Що робити? Хіба не знаєте?!
Ось що.
— Тату, я сьогодні до клубу піду! Там з города приїхали з картинами. Показуватимуть, звідки земля взялася.
— Під шум, сукин ти сину, та під лотоки ти підеш, а не до клубу! До церкви так лютнею тебе не заженеш, а як до клубу, так на стосі не вдержиш?! Поза Уманню ходили б ви з вашими картинами!
— Та!..
— На кого ото ти такаєш?! Я тебе такну!
— Іван пішов, а я сиди та й сиди!
— І сиди! І сидітимеш! Каменем би ви посідали. Розпатякався! Дивись! Ноги з сідала повисмикую! Я тебе навчу, звідки земля взялася! “Земля”! А “оченашу” знаєш?
— Навіщо мені ваше “оченашу”?
…Далі вже витримати не можна. Ви підскакуєте, хапаєте його, сукиного сина, за ошийок і голову (його голову) між ноги (між ваші ноги)…
І давайте йому “дитячого руху”…
— Од батька розумнішим хочеш бути?! …Р-р-р-раз! Р-р-р-раз! Р-р-р-раз!
Оце й називається: “Звернути пильну увагу на дитину…” Тобто те, що в цей Тиждень од вас і вимагається…
Після такої “уваги” дитячий рух на селі безперечно пожвавішає…
Такі рухливі будуть діти, що чортового батька їх і наздоженеш.
Не встигнете й дубця вхопити, як воно вже, лиха дитина, аж на підметі. Тоді можна буде й вихвалятись:
— От у нас на селі рух серед дітей! От рух, так рух!
Далі програма ваша, щоб наблизити дітей до світлого майбутнього, така.
— Хай сукин син пасе!
— Ти мені не вигадуй отих клубів! Без клубів жили, й ти без них проживеш.
— Уже за ложку?! А морду перехрестив?! Молись, бузувіре, богу, бо, хай мене хрест уб’є, шкуру спущу.
— Знову за книжку?! А в лошака на ріпиці реп’яхи! У ріпицю дивись мені, а не в книжку… Без книжки живі будемо, а як мені лошак хвоста вичухає, вб’ю! Як собаку, вб’ю!
Оце й програма…
Через неї тільки й можна виховати вільного громадянина вільної землі…
І будуть діти розумні, розумні… Та поштиві, та ґречні…
Як виросте, що вже знає, де солдатка Горпина живе, так самі руки й шукають, де в “папаші” петельки, бо в бога кріпко вірує.
А клуби?! А гуртки?! А книжки?! — Я тобі покажу книжок!
АХ, МОЛОДІСТЬ!
Молодість! Юнацтво!
Та само собою розуміється, що — школа, клуб, хата-читальня, фізкультура, сільськогосподарський гурток! І… світле майбутнє. І краще, як у нас, життя! І радість…
Тільки… Тільки ж, ах, молодість! Ах і юнацтво! Не там завжди клуб, де ви іноді думаєте! І не там і хата-читальня.
І не те є фізкультура, що нею ви іноді вихваляєтесь… І сільськогосподарська освіта не з тих гуртків починається, до яких іноді пригорнутись хочеться!
* * *
Коли ви іноді селом глупої ночі йдете цілою ячейкою, і блимає десь аж ондечки каганець світлом підсліпуватим, і заходите ви цілою ячейкою на те світло боязко жовтувате, і коли те світло раптом гаситься, і зчиняється галас веселий і писк роду людського в спідницях, і чується голос сердитий Мотрі-солдатки: “От шеймині жеребці!” — не пишіть ви, будь ласка, у звітах своїх, що у вас на селі прекрасно проходить клубна робота…
…Ах, молодість: то не клуб, а досвітки!
* * *
Коли іноді товариш ваш, молодий і жвавий, напише на дверях біля крамниці або на паркані біля райвиконкому одно слово з трьох літер або цілий вірш, веселий та гнучкий, не збирайтеся ви біля того вірша цілою громадою реготатись та приказувати:
І ти з яру, І я з яру.
І не кажіть після того, що були ви в хаті-читальні…
…Ах, молодість: то не хата-читальня.
Коли хто-небудь із вас, фізично добре розвинений, вхопить кирпичину й двине нею чи у вікно, чи в телеграфний дріт, чи в паркан, — не влаштовуйте йому бучної овації за “метаніє диска”…
Це не “диск”, а кирпичина.
І не кажіть, що у вас у гуртку прекрасна футбольна команда, коли ви йдете вулицею, і один із вас підхопить ногою дядькове порося, і ви проведете тим поросям цілий хавтайм і навіть заб’єте ним (поросям) гола в Степанидині ворота… Це буде не футбол, а, як казала тітка Марина:
— Чуми на шейминих хлопців нема!
Не буде марафонськими перегонами і те, коли вас удвох чи втрьох застукає дядько Онисько на бакші і ви летите через рівчаки, через тини, через перелази!..
Це буде:
— Тікай, хлопці, бо засипались!..
А все це ні в якім разі не буде фізкультура, а таке:
— Раніш їх хоч у салдати брали, а тепер так тільки на два місяці у терчастини…
* * *
Коли ви на Івановій стогу з озимої пшениці гуртуєтесь з галасом цілу ніч з дівчатами, то хоч ви й дізнаєтесь про всілякі властивості озимини, це, проте, не буде сільськогосподарський гурток…
Завдання сільськогосподарського гуртка зовсім інше, а саме:
— Гуртуйтесь під стогом і потихеньку. Ах, молодість! Ах, юнацтво!
Живіть! І не питайте нас, старих:
— А ви б не полізли?
Не питайте, бо кожний із нас одповість:
— Не поліз би! І… збреше!
ЗБІЛЬШИТИ ПРОДУКЦІЙНІСТЬ ПРАЩ!
Розумні люди кажуть (і треба вам знати, що кажуть небезпідставно), що збільшимо ми продукційність нашої праці тільки через наукову тої праці організацію…
Через НОП!
Бо ж, само собою розуміється, працювати тепер для своєї власної держави не те, що колись працювати на хазяїна…
Тепер (коли працюємо для себе!) для того, щоб людина прийшла на працю о 10й годині, заведено і НОП, і Лігу часу, і в кожній установі на кожній стінці начальник тої установи благає істерично:
— Товариші! Та товариші! Та побійтеся ж ви НОПу! І товариші приходять рівно об 11й годині і працю розпочинають о 12й!
Раніш, коли праця розпочиналась о 10й, службовець, засапавшись, прибігав о 9 V2 й питав на сходах у швейцара:
— Не спізнився, Стратоне Калістратовичу? Чому це так, — зрозуміло…
Тепер у нас службовець — громадськи свідома людина, що своєю енергійною працею чимдуж намагається покласти й свою цеглину на будівлю світлого майбутнього.
А раніш службовець дививсь на працю в хазяїна так: аби день до вечора!
І приходив зранку, і сидів до вечора…
І до того він був байдужий до хазяйської праці, що ніколи не згадував про нагрузку, про відсотки, про надурочні…
Сказано — несвідомість!
Революція розкріпачила, звільнила, усвідомила, ну й:
— Я сьогодні на п’ять хвилин більше друкувала! Я не кінь! Я не можу! Давайте надурочні!
І допрацювались ми до того, що вже летить крик по всьому Союзові:
— Збільшити продукційність праці!
Ображатись нам на цей крик, товариші, не слід. Це значить: ще збільшити!
Тобто праця в нас дуже велика, але її треба збільшити ще.
Навіщо?
По-моєму, примха!
* * *
Раз вимагають — треба збільшити. Як?
Збільшити конторську працю з шести годин на вісім? Єрунда!
І шість годин не знаємо, куди дівати, що ж робитимемо ще з двома годинами? Це — практично.
А теорія, так та просто на підставі наукових дослідів каже, що правильно використані шість годин продукційніші за вісім…
Та це й зрозуміло: людина за вісім годин стомлюється так, що її енергія дуже підупадає за останні години. І продукційності ніякої…
Та ви й самі це помічали, навіть за шестигодинний робочий день…
Після другої години ви вже нервуєтесь… Ви бігаєте, вас часто нема за столом…
Начальство питає:
— Зоя Петрівна, де ви, що вас не видко? А ви нервово:
— Що вже мені й “туди” не можна піти?
— Так часто щось дуже!
— Ну я ж не винувата, що я хоч і регістраторша, а маю свою фізіологію! Коли у Клавдії Іванівни брат член правління, так їй можна по годині сидіть, а я так і півгодини не можу! Я, Миколо Івановичу, не качка!
…Ні, вісім годин — це багато! Та й за чергу битимемось!
Організовуймо свої шість годин! Тільки правильно організовуймо!
Треба ті шість годин так розподілити, щоб праця струмочком лилася…
Приходьте ви рівно о 10й!
Перші півгодини ви скидаєте капелюха перед свічадом, підсмикуєте виски, пудрите носа, пригладжуєте спідницю, підтикуєте блузку, підтягуєте трішки ліфчик, щоб кінчик мережки з вирізу визирав, і йдете “туди” приготуватись до продукційної праці!
Через годину ви вже за столом…
Кладете руки на стіл, дивитесь на нігті, виймаєте ножички і підстригаєте потрошки їх (нігті) з усіх боків. Потім натираєте, щоб блистіли…
Розгортаєте потім книжки й ідете до Наталочки у другу кімнату побалакати, що вчора були в кіно чи деінде!
Ще — година!
Потім приходить начальство. Коли воно жонате й суворе й вимагає праці, ви сидите за столом і кусаєте губи… Коли воно нежонате, ви… Не знаю, я не дівчина. Знаю тільки, що годин дві, а то й три пролине, як щастя! Побільше тільки ініціативи та самодіяльності… А ще краще, коли воно і жонате, і не суворе… Праця тоді буде продукційна…
Тільки таким, думаю, способом можна побільшити працю!
А коли візьмуться за облік праці, за різкий контроль і т. ін. — доведеться кидати посаду… І, прийшовши додому, сказать:
— Хто ж у цих більшовиків працюватиме? Це — звірі!.. От раніше було!
ЩОБ СЕЛЯНСТВО ВАС ПОВАЖАЛО
Всім, кого на варті революційних здобутків поставлено, присвячую
Заслужити повагу й пошану у підвладних — це штука дуже тяжка.
Правити округом, районом, селом так, щоб селянство ласкавим вас поглядом зустрічало, щоб, не боячись, а залюбки, побачивши вас, бралось повагом за капелюху та, пересовуючи ту капелюху од лівого уха до правого, лагідно вам кидало:
— Драстуйте, бо’ поможи! З неділею будьте здорові!.. Дуже це, кажу, тяжка штука…
А вона тим часом приємна!
Бо ж, — погодьтеся-таки самі! — приємно, коли “увєренноє” населення з якоїнебудь Шенгеріївки розповідає в Груні на базарі:
— От у нас голову бог послав! І таки ж і чолов’яга, спасибі йому! Що вже правильной, що вже розтолкує, що вже порадить! Ідеш, як до батька!
І зовсім не “резонт” для людини, що, приміром, всією округою заправляє, коли вскочить представник “увєренного” йому населення хоч би й до редакції та боком якось до тебе, потихеньку ногами пересовуючи, намагається щось іспитати…
І таке в того “увєренного” в очах, що не знає він, сердешний, чи тебе превосходительством, чи преосвященством гукнуть…
— Та чого ви, дядьку? — питаєте.
— Та був я і в райвиконкомі, і в окрузі, й у губернії!
— Так що?
— Та якось страшно!
А потім, устаючи з стільця:
— Так оце у вас так?
— Як?
— І балакають? І вислухують?
— Як бачите.
— Хто б міг подумати?! А в нас так тільки угукають… Та так угукають, що стоїш та приказуєш: “Прощай, Мокрино! Та не їзди ти ніколи по обчеським ділам…”
Незабаром оце перевибори.
Нові люди на посадах поз’являються.
Давайте так, щоб населення вас поважало і щоб авторитет ваш став високо та гойно… Давайте…
Коли виберуть вас на голову сільради — пишіть, будь ласка, насамперед куди слід, щоб дозволили вам револьвера носить…
І ходіть до сільради тільки з револьвером…
Голова райвиконкому хай носить два револьвери — з правого боку й з лівого боку…
Голова окрвиконкому ще й посередині один — три, значить.
Боже вас борони одягти кожушину або свитку таку, як у Г. І. Петровського, — можуть подумати, що ви проста людина…
До револьвера найбільше підійде вузеньке, з отакенними крилами галіфе, та ще й червоне, та кубанка набакир, та коротесенький, облипчастий, навіть не френч, а, як казала моя тітка, свистун…
Це — зовнішній вигляд, що дуже збільшує авторитет влади і породжує стихійну до вас пошану.
Далі поводження з “увєренним”…
У рамки його, поводження те, що й казати, не вбгаєш, проте кілька порад, досвідом перевірених, можна знайти.
От увіходить до вас у кабінет прохач. Побачивши на столі револьвера (револьвер на службі ви кладіть на столі), кахикає двічі й починає тремтячим голосом:
— Господин товаришу! До вашої милості… А ви йому зразу:
— Какі такі господа тепер? Совецькая тепер власть, розтуди твою!..
Побачите самі: від поваги до вас він просто захолоне, і сльози радості капатимуть по його зборознявілому обличчю… І від щастя заціпить прохачеві, і нічого він вам більше не скаже, а вийде, вклоняючись, задки з кабінету і всім подорожнім розказуватиме:
— Ну й голову ж ми собі знайшли! І-і-і-і!!!
Дуже підносить місцеву владу в очах населення ще й бажання екстрено “вирішать” всілякі справи…
— Товаришу! Таке до вас у мене діло: їхав оце я минулої неділі на базар. Запріг кобилу, збираюсь навожжувати, а Семенів Іван, отой, що за греблею…
А ви його зразу перекривіть:
— “Збираюсь навожжувати”… Патякало чортове!.. Швидше говорити не можеш?!
Так після цього він швидко-швидко замеле…
І швидше ви з ним і покінчите, бо він намагатиметься якнайскоріше звільнити вас од своєї особи…
Чимало можна ще різних прикладів понаводити, та я гадаю, що ви розумієте, в чім справа…
ПРО ПРОДУКЦІЙНІСТЬ ПРАЦІ У СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ ТА ПРО ТЕ, ЯК ТУЮ ПРОДУКЦІЙНІСТЬ ЗБІЛЬШИТИ
Продукційність праці в нашім сільськім господарстві?! Це все одно, якби вам сказали:
— Пошукайте дівоцтва у цариці Катерини Великої…
Не знайшли б ви його… Так тільки на невеличкі, може б, спогади натрапили, та й то під мікроскопом… натяки…
Натяки тільки на продукційність праці і в нашім сільськім господарстві…
Праця є, а продукційності тої, як у комара носа… От скілечки…
Причини?
Первородні! Причини ті ще од тої мавпи, що від неї “пішов єсть” український суверенний і ні від кого не залежний народ наш…
Дарвін про те не писав, але останні антропологічні досліди непереборно доводять, що ми пішли від тої мавпи, що лежала в джунглях під вербою, чухала поперека і, співаючи, голосно виводила:
…ударили її дзвін.
То ж по-о-о тому чумаче-е-еньку,
Гей! Гей! Що їздив по сіль.
А як кличуть, було, нашого прапрапрапращура земляки пополювати по джунглях, то він закурить люльку, пахне разів двічі, повернеться на другий бік та:
— Краще полежу… Якосьто воно буде!
І знову:
Xо-о-о-тилася та ясная зірка,
Та й упала додо-о-о-о-лу…
А розсердиться було Тарзанова мати та загарчить:
— А що ти їстимеш, вайло чортове?
То наш прапращур їй:
— Зате в мене пісня перша після італійської!
І знову:
На вгороді ве-е-е-рба рясна,
На вгороді верба рясна,
Там стояла дівка кра-а-асна!
З того й пішло… З того й причини.
* * *
І от тепер ми хліборобствуємо.
Перескочили й через кам’яну, й через залізну, й через бронзову доби, а й досі нас не залиша оте:
— Якось-то воно буде! …Працюємо…
— Ну й робота! Пройдеш ручку, то так милом і візьмешся!
“Мило” — продукційність нашої праці…
* * *
Оремо ми…
— Марино! А чи не бачила ти, де я плуга восени засунув?
— Та за клунею!
— Дивись, а я вже чотири дні голову собі кручу, де його застромив…
— Та за клунею, кажу ж тобі, в лободі! Йванько оце бігав до вітру, так ногу об чересло вразив!
— От сукин син! Іншого місця не знайшов! І заховаєш же, що й сам не знайдеш, — ні, стерво, знайде-таки й настромиться…
Витягли плуга…
— Марино! А чи не знаєш, де я коломазь восени застромив?
— Та ще ж у пилипівку свиня поїла!
— І не здохла?
— Ні! Ригала тільки…
— Дивись?! Ото чудасія!.. А роздвижного ключа не бачила?
— Та Йванько ще після різдва у криницю вкинув…
— Ото! От лихої Що ти його в світі божому робитимеш?! Виводь булану… Поїду! Якось-то воно буде…
…На полі…
— І щоб твоя й путь погибла з твоєю оранкою!
— Та верни соб, сукин ти сину, щоб тебе наперед потилицею повернуло!
— Та держи цабе, в держалнах би тебе держало!
— Тр-р-р-р! Огріх! І-і-і, та й справа ж! І хто ці плуги такі робить, калікою б його було зробило?!
— Паняй далі! Н-н-но! Соб держи, соб-соб! Тр-р-р! Огріх!
— І-і-і.
— Випрягай! Уже сонце сідає… Додому! …Оремо ми…
* * *
Сіємо ми…
— Одарко! Знайди мені лантуха путящого — поїду ячменю посію… Та й чи сіяти, чи ще почекати? В якономії вже три тижні як посіяли, та чи не рано ще? Пам’ятаєш, як під гапонську війну я пізно посіяв, — ох і ячмінь же був уродив! Як дріт!
…На полі…
— І-і-і! Продравсь мішок! Казав же: дай путящого лантуха!.. От робота!
Паняй додому… Посіяв…
— Мокрино, Уляно, Петре, Андрію! Збирайтесь на поле — гайвороння полохати, а то геть ячмінь поклююты… Сіємо ми…
* * *
Косимо ми…
— Федосько! А чи не знаєш, де я того літа косу застромив?
І-і-і! Кісся тріснуло! І-і-і! Косу порвав! І-і-і!
…Косимо ми…
* * *
Молотимо ми…
— Секлето! А чи не бачила ти, де я… І-і-і! Ціп одірвавсь! І-і-і!
Продукційність праці в сільському господарстві. Машина, кажуть, визволить. Машина машиною, це так…
А чи не спробувати б нам (до машини!) більше сіяти стручкуватого перцю?
Перець той треба закладати не під чересло в плузі, і не в кісся, і не в ціпа, а зовсім в інше місце…
Для енергії спеціально…
І виймати його тільки тоді, як до миски сідати… Бо щодо миски, так у нас:
1) Снідання.
2) Обід.
3) Полудень.
4) Підвечірок.
5) Вечеря.
І ніколи ложка не ламається, і ніколи нікого не питається:
— Іване! А чи не знаєш ти часом, де я липівку з салом засунула?..
ОХОРОНА МАТЕРИНСТВА Й ДИТИНСТВА
(До зізду)
Ви, певна річ, зразу:
— Іч, вигадали! Материнство й дитинство охороняєте, а батьківство так ні?!
Чудні ви люди, їй-бо.
Кулаки ж у вас є, чоботи ж у вас є? Навіщо ж вас охороняти? Хіба забули, що тисячу тисяч років аж до 11 жовтня 1924 року ми, батьки, прекрасним способом охороняли й охороняємо своє батьківство…
Хіба забули, нащо в жінки довге волосся, а в роті тридцять шість зубів?..
Хіба забули знамениті, класичні фрази:
— Погавкай! Уплутаюсь у патли — гадюкою крутитимешся.
Або:
— Як дам по зубах — не знатимеш, де збиратимеш! Або:
— Наплодила — й гляди! Та щоб не підлазило до мене, а то як швиргону, то кавкне!
Та чимало взагалі є способів самому охоронити своє батьківство…
Охороняли ми його не погано…
До того охороняли, що довелося завести цілу організацію “Охорони материнства й дитинства”…
Організація ця, отже, є наслідки батьківської самоохорони…
* * *
У нас трохи не так зрозуміли цю прекрасну ідею “охороняти мати та дитину”…
У нас здебільша охороняють матір від дитини.
Наслідки: нема ні дитини, ні матері…
І люди ті переконані, що роблять велику і корисну справу.
— Нема, — кажуть, — матері, нема дитини, — й охороняти нікого не треба. І все гаразд… І ніхто не ремствує, що от, мовляв, у вас діти та матері занедбані…
Правильно…
І видатків нікоторих.
Хіба веретено так дорого коштує?..
Дрібниця…
Просто собідва десятки яєць у матері вкрала, карбованця назбирала і городами до баби Чортулихи… Пошепки:
— Бабусю! Гріх скоївся…
— Лягай, голубочко! Гроші принесла?
— Принесла.
— Лягай! Оче нашу, же єси на небеси!
— Ой!
— Уже, голубочко… У мене веретено, голубонько, гостре! Оце на попий, серденько, пороху та ріжків попоїж!
Через тиждень — труна, піп, кутя, невеличкий хрест і пироги з капустою та з горохом… І все!
ї ніяких консультацій, ніяких будинків для пригрудної дитини, ніяких ясел і всього такого іншого… І матір схоронили, і дитину схоронили. Це на селі…
У місті трохи складніше… Тут не веретено, а вже шпилька від капелюха, а то й катетер… А потім “чистка”, а потім перитоніт, а потім уже похорон, а потім суд… Це все значно довше й марудніше.
Ах, скільки треба книг, книг, книг!
Тільки не на склепи у видавництвах, а на село, на село, на село…
І в робітничі райони!
