Лось, або лісова корова, плодиться здебільша по лісових просторах північної частини Батьківщини нашої — Радянського Союзу.
Забрідаі він іноді і в центральну частину, доходить до Білорусії й до українського Полісся, але дуже й дуже рідко.
Одного разу зчинився був гвалт, що під Київом, у Пущі-Водиці, бачили в лісі лося.
Зібралися місцеві охотники, позаряджали рушниці жаканівськими кулями, наздогнали того лося, оточили, — до нього, а він не дуже й тікаі, а просто йде на мисливців і мукаі…
Виявилося, що звичайнісінька собі корова, та до того ще й ялівка, в лісі заблукалася.
У Киіві одного лося я сам бачив, але не цілого лося, а саму тільки голову, але про це трохи згодом.
Лось зветься ще “сохатим”.
Чому він так зветься, я достеменно не знаю, але, очевидно, через те, щось колись, за давньої давнини, коли мамонтів у чотирьохлемішний плуг запрягали, то лосі тягали тільки соху.
Лось-звір дуже здоровий: дорослий самець важить іноді більше як тонну. Отже, заполювати лося — не тільки гордість, а пудів з півсотні доброї гов’ядини (чи лосятини), не кажучи вже про шкуру, ратиці, хвіст і роги.
А роги в лося величезні та розложисті — гребінців із них можна наробити, ну, може, не вагон, а таки чималенько.
Полювати лося — річ дуже прибуткова, через те ми й узялися розповісти про спосіб цього полювання, хоч на Україні лосі й не плодяться.
А може, хто й зацікавиться, кине таке невигідне діло, як, приміром, завідувати продбазою чи продкрамницею, та й подасться у північні лісові простори:
— Подамся, — мовляв, — на лосів! І сам прогодуюсь, та й жінку з дітками забезпечу.
Для таких оце й пишеться.
Що треба для охоти на лося?
Перш за все, ясно, рушницю. Можна гвинтівку чи карабін, можна штуцера, можна й просту собі дубельтівку, але набої повинні бути з жаканівськими кулями. Шротом лося не звалиш.
Обов’язково — лижі, бо полюють лося взимку та ще тоді, коли сніг візьметься “настом”, тобто вкриїться такою собі, ніби крижаною, скоринкою. Лижі тоді не провалюються в сніг, а легко пливуть поверх снігу, — тіію скоринкою-настом.
Харчів так місяців на два, бо полювання, як ви потім побачите, потребує чималого часу.
Величеньку діжку, щоб у ній можна було засолити пудів з п’ятдесят лосятини.
— Пудів з п’ять солі!
За наших часів уже треба брати і короткохвильову радіостанцію.
Та оце, мабуть, і все.
Зрозуміло, звичайно, що одягатись треба якнайтепліше: кожух, капелюха, тепла білизна, теплий костюм, а на ноги унти чи піми, прості повстяники навряд чв витримають такий похід.
Так ото зібрались і кажете дружині й дітям:
— До побачення! Вирушаю на лося!
З тим, значить, вантажитесь у вагон, і їдете на північ: можна в Архангельський край, можна й у Вологодську або Кіровську область.
До обласного центра ви не їдьте, бо в самім обласнім місті лосі не водяться, вони на периферії.
Краще всього висідати на якійсь невеличкій залізничній станції, серед дрімучого, безкрайого лісу.
Висіли.
Невже треба вас іще вчити й того, як приладити всі оті причандали: діжку, сіль, харчі і т. ін., щоб вони теж за вами їхали?
Зрозуміла річ, що на підводу тут розраховувати нема чого, отже, треба вміти змайструвати вузько-довгі саночки!
Сокиру, товариші, сокиру не забудьте! І потрібний метраж вірьовок! І гвіздки!
Обладнавши все як слід, надягайте лижі, запрягайтеся в саночки і на лижах весело і прудко вибігайте в ліс…
І біжіть собі на лижах: усе ліском, усе ліском.
Коли пощастить, то днів за два-три наткнетесь на лосячі сліди…
Тут уже вас захопить мисливське хвилювання і піднесення вашого мисливського духу, і ви покотите, покотите, покотите по лосячому сліду…
Чим далі будете бігти, ви помічатимете, що сліди все свіжішають, свіжішають, свіжішають…
Пильно вдивляйтеся вперед!
І ось через галявину, провалюючись у сніг і поклавши на спину свої величезні розложисті роги, важко мчить “сохатий”.
Він почув вас, бо звір він дуже сторожкий і обережний, і коли за вітром, то він чуі вашу присутність за кілька кілометрів.
Ви — за ним.
Лось біжить, пробиваючи своїм важким тілом наст і провалюючись у сніг аж по черево, а ви мчите легко й плавно, бо ви не такі важкі, як він, і ви ж на лижах, а він — босоніж, без лиж, бо на його чотири ратиці лиж іще не винайдено.
То нічого, що лось залишаі вас позаду кілометрів на 15-20, ви з цього в розпуку не вдавайтеся, а весело й упевнено йдіть його слідами, бо перемога все’дно буде ваша!
А яка насолода бігти на лижах густим-прегустим лісом, що простягся ген-ген аж на тисячі кілометрів!!
Перескакують з гілки на гілку білочки, зриваіться з густої ялинки глухар, пищить рябчик, притулюючись до стовбура, щоб його непомітно було (мімікрія!), шарахаіться набік перелякана росомаха, щільніше пригортаіться з остраху до своії лапи в барлозі ведмідь.
А навкруги казкові шати — сніговим шаром уквітчані віти дерев, а пеньки стоять з височенними на них сліпучо-білими шапками, мов зустрічають вас старовинні бояри у фантастичних володіннях царя Берендея.
Так і здаіться, що он з-поза того стовбура товстелезної смереки вийде ніжна Снігуронька й тихо-тихо привітаі вас:
— Чолом тобі, охотничку-стрілочку! Ні пуху тобі ще й ні пір’ячка!
А ви мчите, а ви мчите, а за вами сани, а на санях діжка, і сокира, і вірьовка, і сіль…
Идет он густою тайгою,
Где пташки одни лишь поют.
Не всю путь до перемоги над лосем, певна річ, буде так весело, бо людина — і людина, отже й ви, розумііться, відчуіте через два-три тижні втому, але ж, я гадаю, що ви вже почуваіте, що й лось притомився, бо сліди його все глибші, все важчі.
Підбадьоріться, — ось-ось перемога!
Ви вже бачите, як перевтомлений звір хапаі язиком сніг і все частіше, все частіше він його хапаі. Тому доказ — довгуваті ямки обабіч лосьового сліду.
Щоправда, ви вже весь паруіте, як киплячий самовар, але то нічого: більше руху, більше енергії!
Вже недовго…
Днів через п’ять-шість ви вже наближаітесь до лося, бо він уже не біжить, а тяжко йде, ступаі.
За два-три дні він од вас не далі як на п’ятсот метрів!
Натисніть, голубе, натисніть!
Аж ось ви бачите, що звір упав. Потім підвівся, ступнув разів із десять і знову впав. Ще раз підвівся, двічі ступнув і впав.
Лежить!
Ви підбігаіте на лижах до нього і падаіте на звіра.
Звір тяжко дихаі, і ви тяжко дихаіте.
Звір висолопив язика, і ви висолопили язика.
Отак звір і ви лежите днів зо два!
Але яка радість розтинаі ваші груди! Бо ви зверху!
Приблизно днів через два звір тяжко підносить голову, повертаі до вас свою вкрай стомлену морду!
— Стрілятимеш чи різатимеш? — питаі.
— Почекай, дай трохи відсапну! Відсапуітесь далі…
— Ну, що ж, — каже лось, — не хочеш убивати, почвалаю я далі: я звір, а ти мисливець, мені від тебе тікати треба!
— Та полеж, — кажете ви, — відпочину й застрелю!
— Ні, побіжу, — я гордий! Ізсунься з мене, бо я не встану!
Підвівся лось і почвалав.
Але він далеко не піде, — ноги вже йому не служать, і від смертельного гону в нього невроз серця.
Ви підводитесь і стріляіте.
Лось — мертвий, а ви поки що живий.
Тоді вже білуйте, соліть м’ясо, напинайте шатро, встановлюйте радіостанцію, визначайте оріінтири й викликайте радіограмою дружину з дітьми.
Приїздить родина, може, ще хтось і знайомий завітаі — ну, тут уже бал і все таке інше.
Святкуіте, доки не з’їсте всіії солонини з лося.
Голову ви зразу ж одрубали, як трофей, щоб потім повісити її в кабінеті й увесь час задаватись, що ви вбили лося.
А як дружини не викликатимете, — грузіть солонину на санки й додому. Коли повернетесь додому, в Киіві буде вже дві лосячих голови: одна у вас, а друга в мого приятеля.
Я про неї вже згадував. Мій приятель хотів був подарувати мені ту голову з страшними рогами:
— Забери, — каже, — будь ласка! Трофей же який!
— А чого, — питаю, — ти сам не пишаішся з такого трофею?
— Та куди ж я його приткну? У передпокої — в хату не ввійдеш, в кабінеті — теж нема де повернутися! Сама тобі голова! Забери, будь ласка, я доплачу!
