Вельзевуле Люциперовичу!
Пробачте, що я турбую вас цим листом у справі, яка аж ніяк не належить до потойбічних справ; навпаки, справа ця дуже земна, проте, може, якраз ви і зарадите їй своїм чортячим авторитетом.
У нас ще є люди, які ніяких земних законів не бояться: постанови й розпорядження відповідних органів для них — порожній звук; навіть кари, що на них іноді накладають за їхні антинародні та антидержавні вчинки, на них не впливають; на виступи преси, на обурення громадськості вони махнули рукою, — воно їм і за вухом не свербить… Вони вже до цинізму дійшли: на них за їхні злочини накладаються штрафи, а вони, складаючи свої кошториси, на плату тих штрафів у кошторисах спеціальні суми передбачають… Дійшли, одне слово, до ручки…
Так я вирішив удатися до вас, до нечистої сили, — може, вони хоч вас ізлякаються.
Я, розуміється, знаю, що ви тепер не в дуже великій пошані, бо всі знають, що ви суть забобони; та бачите, люди, що винищують варварськими способами живі істоти, — такі люди здебільше жорстокі, а жорстокі люди, як правило, боягузи.
Не в перший раз ми виступаємо проти винищення лісів, проти отруєння річок заводськими Стічними водами, що призводить до масової загибелі риби, проти мочіння конопель у рибних річках та водоймищах, од чого риба також вигибає, проти браконьєрів, проти людей, які не щадять народного багатства.
Але совість у таких людей теж, очевидно, стічними водами отруєна, закони вони ігнорують, на людський осуд їм наплювати. Отож я й удаюся до вас, Вельзевуле Люциперовичу, вас вони напевно побоюються; бо хоч вони й зухвалі, хоч вони й жорстоко розправляються з живою природою, — насправді вони, ще раз це кажу, — боягузи, і, залишаючись на самоті, за зачиненими віконницями, вони, напевно, дивлячись у куток, де були колись ікони, тяжко зітхають, говорять пошепки: “Прости мене, господи, грішного”, бо дуже бояться страшного суду, а значить, і пекла!
Що вони, питаєте, роблять? Ось що!
1. Ріка Уди від передмістя Харкова аж до ріки Дінця, куди вона впливає біля села Бохар Чугуївського району, була споконвічним нерестилищем коропів. Тепер у районах сіл Жихара, Безлюдівки, Васищевого, Борової, Червоної Поляни і Тернової ріка Уди мертва. З 1947 року Харківський коксохімічний завод (Основа біля Харкова), хутрова фабрика та шерстемийка (Нова Баварія) систематично отруюють її промисловими відходами… Адміністрацію коксохімічного заводу за це вже було оштрафовано, — так вона “передбачила” у своєму кошторисі витрати на штрафи за отруєння річки.
2. Куп’янський цукрозавод (Харківщина) отруйні свої води спускає в ріку Оскіл біля мосту Куп’янськ-Заоскілля. Нижче Куп’янська в Осколі риба гине.
3. Слов’янський та Рубіжанський заводи “Донсода” ось уже десять років отруюють ріку Донець у Донбасі. Особливої шкоди завдає спуск у Донець так званого “Білого моря” — величезного резервуара отруйних вод цих заводів. Спускають це “море” щовесни, якраз тоді, коли риба починає іти проти води на нерест. Частина риби гине в отруєній воді, а частина повертає назад, тікаючи від видимої загибелі, і хтозна, чи нереститься вона взагалі.
Ми навели приклади (та й то частково), як нищать рибу на Харківщині та в Донбасі.
А хіба це робиться тільки там?
Ми вже писали про Чернігівщину…
А хіба ми не бачили, їдучи автотрасою Київ — Полтава, як мочать коноплі в річці Хорол, якраз біля мосту через чудесну річку, що кишіла колись і рибою, і раками. Особливо раками. А тепер ви побачите там рака?
* * *
На Україні дуже багато будується нових фабрик та заводів. Запроектовано на найближчі дватри роки збудувати три цукрозаводи на Харківщині. Один з водяною базою на річці Дінці, другий — на річці Орілька, третій — з базою на річці Бурлук, що тече в Дінець.
Так ви гадаєте, що проектувальники з Головцукру перед бачили у своїх проектах водяне господарство — ставки — для кожного заводу? Де там? І Спускатимуть відходи в річки! Держись, рибко!
А rope-проектувальники, дивись, іще й премію за проекти дістануть, замість того щоб за такі проекти принаймні дискваліфікувати їх на кілька років!
* * *
Не каються, не припиняють іродові душі браконьєри своєї шкідницької роботи!
13 червня 1956 року зайшло з російських лісів на територію Недригайлівського району Сумської області три лосі. Першим їх побачив голова колгоспу ім. Петровського Зіненко Іван Семенович, що проїздив на мотоциклі.
— Звірі! Аряря! — скомандував Зіненко.
Четверо колгоспників він посадив верхи на коней, восьмеро ще до них приєдналося, — і почалося:
— Галалала! Аряряря! Лови! Бий!
Усі три лосі були загнані й задушені. Ну, поштрафували браконьєрів, та хіба в цім справа?!
Під охороною закону лосі в РРФСР дуже за останні часи розплодилися і почали вже переходити на територію УРСР.
Так замість того, щоб привітати таких рідкісних і дорогих гостей, сумчани — за кілки та “аряряря!”.
І хто? Голова колгоспу, що повинен бути прикладом для інших і в справі охорони природи!
Дуже вже розперезалися браконьєри, винищувачі природи. Вони вже до того знахабніли, що не бояться ні законів, ні громадського суду.
“Побалакай, попе, з медом! — думають собі.— А ми будемо своєї!”
Такі-то діла, Вельзевуле Люциперовичу! Скандальні, як бачите, діла! Я вас дуже прошу, налякайте ви наших браконьєрів та винищувачів природи! Мобілізуйте всю нечисту силу: водяників, лісовиків, відьом, русалок; браконьєри — боягузи, нечистої сили вони злякаються.
