В енциклопедії пишеться:
“Клімат Москви помірно-континентальний. Середня температура плюс 4°…”. Як для кого?
Для нас, українців, — і це підтверджується за останній час багатьма прикладами, — клімат Москви теплий, лагідний, а температура в Москві для українців не плюс чотири градуси, а чи не в десять разів більша.
Під час Декади української літератури й мистецтва в Москві 1951 року температура так розпікалася, що декотрі не витримували.
1812 року, коли навіть Москва палала від наполеонівських сірничків, наполеонівському військові було не дуже тепло, було йому, навпаки, дуже холодно, і багато наполеонівських і маршалів, і генералів не могли одігрітися навіть від гарячого дихання народних месників.
І навпаки, гітлерівським посіпакам, коли вони були сунулися до Москви 1941 року, невважаючи на холодну осінь, — було їм дуже гаряче, не жарко, а шпарко…
Та це й зрозуміло: температура, вона змінюється в залежності від усяких там атмосферних і інших явищ… Одне слово — синоптика…
Автор цих рядків виріс на Україні, між соняшниками з одного боку і картоплею з другого, ріс він у той час, коли
Україна була ще Росією, а Росія була царською, і потрапив він уперше в Москву тоді, коли Росія була РРФСР, а Україна — УРСР. Було це року 1923-го.
Що найбільше вразило автора цих рядків, коли він уперше ступив на московську землю, вдихнув уперше московського повітря в свої полтавські груди?
Ну, розуміється, простори могутнього города, вир московського життя, старовинний Кремль — все це так…
А що все-таки найбільше здивувало й підкорило, просто-таки зачарувало його?
Мова! Московська говірка!
Вигодуваний полтавськими галушками, пампушками, варениками, товчениками та січениками, автор учився в російській, звісно, сільській школі, бо українських шкіл за царату не було, але мова російська дуже тоді була йому трудна й незрозуміла, як і тому Васильченковому школяреві оті гемонські “перепеленята, бодай би вони були йому повиздихали”…
Російська мова для нього була тільки в книзі, та ще нею говорили солдати, що поверталися додому з війська, але з тої мови дуже кепкували дівчата, коли такий от кавалер починав на колодках закидати “поруському”:
— Дєвушки, я вас, канєшно, не знаю!
Ніколи, отже, авторові не доводилося чути справжньої російської мови в буденному житті, так би мовити, в обіході. Він читав книжки, слухав лекції, прекрасною літературною російською мовою виголошені, але ніколи йому не випадало почути звичайної розмови хорошою, справжньою російською мовою. Та ще московською!
І от автор на Ленінських, тоді ще Воробйових горах.
Автор туди поїхав просто подивитися на Москву згори.
Тоді, наскільки пригадується, ще не було там висотного будинку Московського університету ім. М. В. Ломоносова, а були там такі собі простенькі одноповерхові будиночки з палісадниками, з квітами, з геранню на вікнах і з лавочками біля воріт.
Автор сів на одній із таких лавочок, а біля воріт бавилася ціла зграйка маленьких московитів, дошкільнят.
Було тепло, світило сонце над Москвою, над городом, сонце нап’яло легенький, прозорий серпанок, і звідтам, із Москви, докочувався безнастанний гук, як то буває у бджоляному вулику, як прикласти до нього вухо.
Дітки бігали, гралися в “класи”, перестрибували через стрибалочки, порпалися в пісочку, ліпили з пісочку “пасочки”, хати, фортеці…
І говорили, говорили, говорили, цвірінькаючи, мов ті гороб’ятка.
Автор прислухався і… отетерів.
Дітки говорять по-російськи! Та як! Чисто-чисто! Та з такою вимовою! Мов пісеньки якоїсь швидкомовної співають!
А треба вам знати, що авторові досі доводилося бачити й чути дітей, які говорили тільки по-українському, а як і вважалося, що діти говорять російською мовою, то такою, де одне слово російське, три слова українських, два шулявських, а одне напівросійське-напівкуренівське.
А тут чиста-чистісінька російська — та ще й московська! — мова!
Автор так і прикипів до лавочки, прислухаючись.
Потім він устряв в ігру, у розмову з дітьми, йому так хотілося наслухатися.
Іноді, почувши з дитячих уст якесь слово, автор довго думав, що ж воно таке значить! Зразу не второпаєш…
От вискочила з двору білявенька кирпатенька дівчинка з криком:
— Їчкі! Їчкі! Їчкі!
Що ж воно таке, сам собі думає автор, за “їчкі”? А в дівчинки в руках різнокольорові дерев’яні яєчка, що вона їх винесла з хати. Виявляється, отже:
— Яїчкі! Яїчкії Яїчкі!
А дівчатко так швидко-швидко-швидко:
— Їчкі! їчкі! їчкі!
Автор сидів довго, все слухав, усе милувався з маленьких московитів, думаючи: “Дивись! Отакі маленькі, а як по-російськи говорять! А тут уже дожив до далеко післяпризовного віку, а й досі ніяк себе не нахилиш, щоб сказати, чисто по-російськи вимовляючи, приміром: “Я же вам г/к/аварил!”
Хоч убийся, а в тебе виходить: “Я же вам г/х/оворив!” І в Москві тобі відразу співбесідник говорить:
— Ви з Києва!
— А хіба в мене на лобі написано?
— На язиці! Каліграфічно виведено!
А в Москві, бачите, навіть маленькі дітки чудесно, — та як красивої — по-російськи говорять!
* * *
Матушка Москва.
Так, матушка… Для багатьох народів усіма сторонами Москва — матушка.
Навіть для Києва вона матушка, хоч Київ і сам, як відомо, мати городів руських.
Єдиний у світі, всіма сприйнятий випадок, коли мужчина, в даному разі Київ, вважається за матір.
І нікого це не здивує. Так-гбо воно є! Історії не зміниш!
Ми, українці, любимо Москву, і любов наша дедалі гарячішає, бо ми переконалися, що з Москвою разом ми ніколи не будемо тією чайкою, “що вивела чаєняток та при битій дорозі…”
Але ми пересвідчилися, що Москва любить нас, українців.
Під час Декади української літератури й мистецтва в Москві наші жінки, оглядаючи визначні московські пам’ятки, не минули, розуміється, й гуму, і, нема де правди діти, гум їм таки дуже припав до серця…
Москвички теж полюбляють гум, і в деяких особливо інтересних місцях утворюються там навіть черги, щоб познайомитися з тим чи іншим гумівським експонатом.
Москвички, як ми пересвідчилися, дуже ретельно оберігають законність черги.
Наші жінки, стаючи в чергу, щоб і собі познайомитися з дуже популярним експонатом, говорили по-українському.
І можете уявити їхнє здивування: москвички, що стояли перед ними, повернулися до них, запитуючи:
— Українці?
— Так, українці! Москвички миттю поступалися:
— Просимо вас! Ви спереду, ми за вами!
І опинилися наші жінки прямо перед експонатами першими! …….
А коли вони повернулися до готелю, вимахуючи перед здивованими чоловіками гумівськими експонатами, чоловіки просто не повірили:
— Невже? Як?
Жінки, захлинаючись, одна поперед одною розповідали про таку люб’язність і любов до них чарівних москвичок.
— Так! Це таки справжня любов! Із самопожертвами! — погодилися чоловіки.
Москвичі люблять українську мову.
Коли автор цих рядків разом із поетом Платоном Вороньком виступав з читанням своїх творів в одному з московських парків культури й відпочинку, вони запитали слухачів, чи зрозуміло їм, чи не треба перекласти на російську мову?
— Що ви?! Що ви?! — залунало звідусіль. — Ми прекрасно розуміємо вашу чудесну мову! ^
Колись ми, українці, побоювалися так званої русифікації на Україні.
Тепер ми повинні констатувати, що русифікація нам і за вухом не свербить, а от українізація в Москві дедалі на очах поширюється.
Судіть самі.
Московські “дєвушки”, та не тільки московські, а всі російські “дєвушки” вже, мабуть, приблизно процентів на сімдесят п’ять прибрали назви “дівчат”.
Ім’я Остап було тільки в Гоголя в “Тарасі Бульбі” та в Остапа Бендера, а тепер часто воно почало появлятися і в прозових, і в драматичних творах російських белетристів та драматургів.
Російське ім’я “Николай” дедалі змінюється на українського “Миколу”, поки що залишився “Николай Матвеевич Грибачев”, та й той під загрозою. “Ксенія” переходить на “Оксану”, “Петр” на “Петро”, “Павел” на “Павло”, а чудесно-ніжну:
Во поле березонька стояла,
Во поле кудрявая стояла…—
дедалі владно й немилосердно витісняє розлога, як український степ:
Розпря-а-а-а-гайте, хло-о-о-пці, коні…
…Шкода руської культури! Старовинна все-таки, хороша, глибока культура великого нашого брата! Хай живе!
Нашій Москві, нашій матушці Москві низький, сердечний уклін од 300-літнього щирого друга й брата!
