Така прекрасна справа, а ляснула через дрібницю. І не проста собі справа, а справа культурноосвітня… Хороша справа.
Було це давненько…
Було це тоді, коли мої однолітки були ще молодими та буйними й коли я сам був, сказать би, не зовсім чорнявий, а так: не старий і радісний…
А на сцені тоді грати хотілося так іще дужче, ніж самому залишитися з дяковою дочкою в садку під отими трьома дубами, що з одного кореня ростуть!
Ах, як тоді на сцені хотілося грати!..
І що ж би ви гадали: зорганізувалися…
Отак зібралися, поговорили, поміркували й вирішили:
— Гратимемо!
І п’єсу вибрали, і у волості підходящу кімнату дають, а артистів — хоч греблю гати!
— Гратимемо!
І раптом тоді, як гвіздком у спину:
— А режисер де?
Всі ж, що називається — ні папи ні мами в цій справі. Крім талантів, анічогісінько!
— Стійте, хлопці! — Семен каже. — У городі є такий ділозводитель, що на сценах грав! Він вивчить…
— Катай, хлопці, до ділозводителя… Поїхали…
— П’ять рублів, — ділозводитель каже, — і після вистави вечеря… Сюди й туди підвода… Та щоб слухалися, матері вашій чорт.
— Гаразд.
— Пишіть там афішу та вкажіть, хто режисер.
— Добре, вкажемо!
* * *
Почалося. Ролі повиписували… Вивчили їх, як “царю небесний, утішителю”.
Три афіші розмалювали, прізвища на афішах усіх артистів (а як же ж би ви гадали?!) повиводили, а внизу:
“Режисер Іван Степанович Леваденко”.
Все, як бог приказав…
* * *
У неділю вистава, а в четвер Іван Степанович приїхав… Зустріли його, як архієрея…
— Ну, почнемо, — каже Іван Степанович. — Афіші готові?!
— Ось!
Подививсь Іван Степанович на афішу — і з очей у нього іскри. А потім як гаркне:
— Як?! Ото мене такими літерами надрукували? Мене?! Що вже одинадцятий рік на сцені?!
І зразу аж дві дулі:
— Ось! А не те, щоб я з вами тут воловодився?! Підводу!
— Та, Йване Степановичу, — ми до його. — Та що ви?! Та ми вас якими хочете надрукуємо!
— Щоб отакими, інакше підводу!
— Біжіть, кажу, хлопці, по папір… Склеюйте скільки там аркушів і пишіть великими.
Побіг Кіндрат по папір… Клеїть…
Коли це артисти один по одному до Кіндрата:
— І мене ж там більшими!
— І мене!
— І мене!
За суфлера волосний писар був… Прийшов із квадратиком, одміряв на нім вершків так із п’ять.
— А мене як не отакими, і в будку не полізу, і з волості вижену…
— Клей, кажу, Кіндрате, щоб на всіх хватило…
Склеїв Кіндрат афішу сажнів на три, як не більше. Написав усіх такими, як хотіли. А режисера в кінці вивів такими, що аж до Куземина (сім верстов!) було видко…
Готова афіша.
А де ж її чіпляти?
На дзвіниці батюшка не дозволяє, а так — ніде не поміщається…
Вирішили почепити на бакалійній крамниці. Дістали драбину, приставили.
— Чіпляй…
Зібралося все село на ту процедуру дивитися.
Поліз Кіндрат на драбину, потяг афішу.
А тут хтось дядька Пилипа штовхнув… Поточився дядько Пилип, наступив на афішу й одірвав режисера, разом із “початок о 8й год. вечора”…
Як побачив те Іван Степанович та як закричить:
— Підводу, матері вашій чорт! Я вам покажу, як режисера одривать… Режисер — усе!
На підводу — й у город… І вечеряти не схотів… Вистава не відбулася…
Тепер не те… Тепер режисери не такі, щоб на літери звертали увагу… А раніш…
Хай йому абищо: справа вся ляснула.
(1 оцінок, середнє: 4,00 із 5)