(Документи з враженнями)
Отакий, приміром, висновок із рецензії В. Блюма в “Рабочей газете”’20 квітня Про перші вистави франківців у Москві:
“Все це прекрасне, молоде, свіже. Молода радянсько-українська культура може пишатися з того, що її державний театр став на вірну путь…”
А такий висновок рецензента Юр. Соболева з “Вечерней Москвы”:
“Нам, москвичам, слід підтвердити, що цей театр справді стоїть на шляху шукання ритму й стилю великого сучасного мистецства…” Робить висновок і М. Волков в “Известиях”:
“Дебютний виступ показав нам здоровий і сильний художній організм, що щиро намагається поєднати національну своєрідність з передовими вимогами сучасної театральної культури. Про франківців можна говорити без оговорок навіть в умовах дуже високого сценічного рівня всесоюзної столиці.
Всі художні непогодження з виставою (“Вій”) не хитають основного: український театр певно входить в сім’ю великих театрів всесоюзної ваги…”
І в “Труді” пише А. П.:
“Тепер ясно тільки, що Харківський український театр — велика культурна справа…”
Оце висновок про франківців московської преси… Ну що ж…
“Слава тобі господи, що до діла довела…”
Виходить, значить, що й ми в галузі театрального мистецтва не очкуром підперезані, що й ми вже навчилися підтяжки носити, не підсмикуємо штанів у гостях і маємо право стати за один стіл із старішою і з багатішою культурою…
Давайте пишатися…
А як по правді (так між нами!) признатися: тенькало… Так зокола ніби й хоробрі всі були, а там, усередині, оті “струни хоробрості” на тонку бриніли і деякі були потрібні м’язи мимоволі послаблялися…
Воно, знаєте, вдертися серед ГАБТів, МАБТів, МХАТів, Таїрова та “отого Меринхольда”, та ще в цей момент як ізгадати наших славних попередників-насадителів протягом так. сорокап’ятдесяти років у Москві нашої отої “культури” що ото:
По опеньки ходила. Цитьте. Коцюбеньку згубила. Цитьте,—
так воно якось той… Так ото ніби на державнім іспиті: — Лиха ж його, мовляв, година знає, про що тебе спитають. І чи з такої книжки ти вчив… Хто й зна… А потім так ото й розвіялося…
Іспит склали… Може, не на “весьма”, але ж і більш як “задовольняюче”.
Та ще до того й “професора” одного “засипали”… Виходить, що й у культурних центрах за “професорство” такі люди беруться, що на своїй дисциплині знаються, як я на євгеніці…
Говоримо тут про Як. Апушкіна з “Вечерней Москвы”, що розперезався з приводу “97”… І розперезався не про постановку тої п’єси, не про виконання її франківцями, а про п’єсу як таку… Назвав він “97” “неприятний інцидент”…
І ось що вельмишановний “професор од театру” далі про “97” пишуть:
“П’єса Миколи Куліша “97” намагається бути чимсь
“вродє” “Шторма”, транспортованого на Вкраїну…”
Багато ще дечого пишуть той вельмишановний рецензент про те, якою п’єсою намагається (тільки намагається!) бути “97”.
І в кінці додають:
“Все це зайвий раз свідчить про примітивно-агітаційну,
надзвичайно “плоскую” суть п’єси “97”.
Чули?
“97” — транспортований на Вкраїну “Шторм”?! Не знають шановний “професор”, що “Шторм” з’явився на два роки пізніше, як “97”.
“97” — фальшива п’єса?!
“97” — вигадана п’єса?!
“97” — нічого спільного з революцією на Вкраїні не має? Мусій Копистка “рассуждает по прописи”? Отож треба вміти глибокодумно писати про революцію на Україні, знаючи про Україну з хрестоматії Галахова! Хоробрий “професор”! І хоробрий, а “засипався”… Буває…
Правда, інша рецензія про “97” не така зовсім. Ось вона яка:
“П’єса “97” дуже цінна для сучасного театру… Дія не раз переривалася оплесками. Головний режисер Театру ім. Ів. Франка Гнат Юра виконує в тій п’єсі роль незаможника Мусія Копистки. Подивившись його в цій ролі, пересвідчуєшся, що Юра не тільки хороший режисер, а й прекрасний актор” (“Радіогазета”).
І справді, приймає московська аудиторія “97” прекрасно… І оплески серед дії, і все таке інше, що викликала та п’єса в Харкові.
19 квітня франківці грали виставу для “всесоюзного хазяїна” — для II сесії ЦВК СРСР… Виставу влаштувало наше постпредство… На виставі були всі члени сесії, наркоми, співробітники наркоматів і ін.
Театр вітав “хазяїна” промовою…
Ставили другу дію “97” і 1 та 3 дії “Вія”…
Вистава пройшла дуже урочисто…
Оплески припали на долю Г. І. Петровського: йому плескав після вистави Михайло Іванович Калінін…
Отак і повоювали Москву франківці… Що ж із цього випливає?
А випливає з оцього те, що не засовуймо ми “ручки в брючки”, а ще з більшою енергією берімося за роботу, бо наздоганяти нам на культурній путі ой як іще багато кого треба!
