1
Що іноді на селі може трапитися, як у тому селі цілих п’ять років клуб будують?
Будують, будують, будують і ніяк не збудують.
Так от послухайте, що трапилося в такому селі.
А село це знаходиться у Джулинському районі на Вінниччині.
Куди молоді подітися, коли на селі нема клубу, а церква є, а біля церкви — цвинтар, деревця, травичка?
Не в котловані і не на цеглі ж біля клубу молодь сидітиме, співатиме, розважатиметься, а там, де затишно, де дерева, де зелена травиця.
Так було й у тому селі, про яке оце мова мовиться.
Збиралися хлопці й дівчатка на цвинтарі коло церкви. Ну, розуміється, не без того, щоб іноді не заспівали:
А до мене Яків приходив, Коробочку раків приносив…
А в церкві якраз правиться, і дяк не про раків виводить, а про те, що “увесь живот наш Христу богу предадим”…
Ну, й обов’язково зразу вам вискочить на паперть якась така, хоч і не зовсім уже свята, а тільки ще преподобна бабуся з сичанням:
— Якої завели?! Страмнючі! Біля церкви? Нема того, щоб про херувимів-серафимів, а про раків?
І пішла-пішла-пішла…
І про бога, і про боженят, і про гріхопадіння… Та ви й не молитеся, та ви й не хреститеся, та ви й не говієте…
І тут же вам про тортури і про пекельні муки у пеклі для невірних.
І в смолі кипітимете, і розпечені пательні язиками лизатимете, і муки ваші будуть страшні й вічні…
А от, мовляв, як до церкви ходитимете, та’ сповідатиметеся, та запричащатиметеся, тоді вас на тім світі чекатиме рай небесний. Всі дівчатка ходитимуть у білих крепжоржетових платтях та в капронових панчішках із чорною п’яткою, пахтітимуть духами “Сирень”, а вечорами ангели-архангели на срібних трубах “польки-польки та й кадрелі” гратимуть, а дівчатка з хлопцями щовечора танцюватимуть. І безплатно. А хлопці всі в хромових чоботях, халявки одвернуті, штани в напуск, а на всіх кишенях і скрізь-скрізь-скрізь замість ґудзиків “мольнії, мольнії, мольнії”… І всі на танці на нових гоночних велосипедах приїздитимуть… І хлопці, й дівчата…
Так хіба ж утримаєшся?
От і почали дехто з молоді про рай та про пекло замислюватися, до церкви почали вчащати, говіти, вінчатися і т. д. і т. п.
А один із комсомольців вирішив не тільки сам собі добути “душі спасіння”, а інших спасати: вирішив піти у священики.
Прийшов до райкому комсомолу та й каже:
— Виключіть мене з комсомолу!
Секретар райкому не встиг навіть запитати його про причину такого прохання, а він:
— Я вступив ув Одеську духовну семінарію!
Було це два роки тому, а тепер той колишній комсомолець у себе ж на селі проходить “практику”, кадилом вимахує.
А один пастух, так той і без духовної освіти чудес натворив.
Біля села є там невелика балка. Пастух там пас худобу. Пас, пас та й заснув. Виспався, прокинувся, пригнав додому худобу та й почав розповідати:
— Заснув я, як худобу пас отам у балці. І от приходить уві сні до мене з неба сам Сус Христос та й каже: “Бач, вода у балці є, а хреста й досі не поставили!”
За кілька часу у тій балці виріс цілий ліс із хрестів, несли “православні” й становили.
Потім дізналися “віруючі”, що то навчив пастуха місцевий священик про такий сон розповідати.
Кому-кому, а батюшці було взимку тепло, чимало дров у балку понаносили “віруючі”.
Отакі чудеса на світі бувають.
Це ж іще тільки п’ять років будується клуб.
А як він будуватиметься ще двадцять, і колгоспники не матимуть змоги ні лекції проти релігійного дурману послухати, ні кіно подивитися, ні весело й культурно провести в клубі свій одпочинок, організувати виставу, хоровий гурток і т. д., — ще не такі чудеса будуть…
Так можна й до шаманства дійти: надіти на себе козинячу чи цапину голову, вхопити в руки бубна й завертітись-завихритись у дико божевільному танці, аж поки піна з рота клаптями не закапає.
Знічев’я та з суму чого не натвориш?
2
Або ще такі факти.
У селі Осадьківці Куп’янського району на Харківщині, у клубі сокотять курочки з півниками. У клубі тім було розміщено три тисячі курчат. Курчатка, спасибі їм, уже повиростали, вже несуться, півники кукурікають.
Культурні кури получилися, — у клубі ж повиростали!
Може, дивись, хтось за старою звичкою їм і лекцію прочитас чи про атомну енергію, чи про походження світу…
У колгоспі ім. Калініна Корнинського району на Житомирщині завклубом, він же й секретар сільської комсомольської організації, т. Джунь на різдвяні свята замкнув клуб і записав у щоденнику, який ведеться в клубі: “Клуб замкнено з наказу голови сільської Ради по причині релігійного празника”.
У селі Сушанка того ж таки Корнинського району на Маковія посеред села біля сільської Ради і правління колгоспу було поставлено “маковія”, і біля нього цілий день гуляли, танцювали, співали. Хто керував цим “святом”? Ну, ясно хто: церковники.
На хуторі Довгі Поля Чаповецького району на Житомирщині у клубі складено хміль.
Скажіть, будь ласка, що має робити молодь, коли в клубі або кури, або хміль, або, як це часто-густо буває, в клуб зсипають зерно, картоплю і т. ін.?
Молодь собі шукає розваги поза клубом. А там на неї чигають і церковники, і баптисти, і євангелісти, і штундисти” і всякі такі “істи”.
Вони їх залучають до чистеньких хат, де пахне чебрецем та ладаном, говорять їм солоденько-сентиментальні речі про душі спасіння, співають душевщіпливих пісень про те, як:
Птиця воздух напольняла,
Безпрестанно все літала
І крилами трепетала…
Ну, й ловляться дівчатка й хлопці на ці солодкоєлейні гачки.
Запаморочені незрозумілими речами та текстами із святого письма, молоді дівчатка й хлопці погоджуються з усім.
Тоді надягають на них білі довгі сорочки, ведуть у супроводі печально-слізливих пісень до річки чи до ставка і там їх погружають у воду. Хрестять.
І булькає у воді така собі дівиця, що для неї на саму білу сорочку треба цілий сувій полотна, булькає, як маленька.
А буває, що й така “дамочка” у ставку пірнає, що вода через греблю перехлюпується.
Вилізе, чмихне — і готова кандидатка на богородицю.
А потім уже сама хисткі серця ловить.
І вони ловляться.
А куди підеш, коли в клубі хміль? Хіба що прийдеш та заспіваєш:
Де ти, хмелю, зиму зимував. Що й не розвивався?
На жаль, хміль не вміє правильно відповісти, щоб присоромити всіх тих, хто за клубну роботу відповідає:
Ночував я в клубі, У клубі, на сцені.
А наприкінці щоб узяв та й вивів:
Як же ва-а-ам не сором?
Р-Р-РА3!
У селі Пирогові є колгосп.
Старі люди у тому колгоспі вже не пригадують, коли саме там розпочали були будувати свинарника.
— Було це, — кажуть старі люди, — як пам’ять не дасть збрехати, ще тоді, як народилася Орися, моя онука, а то, може й раніше. Орися, моя онука, ось і семилітку вже закінчила, збирається заміж іти, а свинарник… Та хай краще дід Павло розкажуть, вони старшенькі, їм видніше, бо вони ближче до свинарника живуть… Розкажіть, діду Павле, коли в нас заходилися того свинарника будувати…
Дід Павло замислюється, пихкає люлькою, пригадує…
— Свинарника коли почали будувати? Та не так і давно! За революції вже… Так, так, за революції… Уже, як ото колгоспи пішли, так почалися серед колгоспників розмови, що, мовляв, непогано було б свинарника для колгоспних свиней збудувати… Хто тоді в нас за голову колгоспу був, я вже не пригадую… Пригадую тільки, що на загальних зборах той голова вдарив по столу кулаком і промовив гостро: “Та я вам того свинарника — разраз! — і свинарник!” Після того голови ще були голови, і всі вони на зборах говорили ще гостріше: “Та я вам того свинарника!! Та про що там говорити?!”
— Ну, а далі ж, діду Павле, як було діло?
— Та як? Так і було. Настав уже 1952 рік, за голову колгоспу тоді в нас був Олекса Григорович. Дуже сурйозний голова був! Як ударив кулаком по столу та як крикнув: “Та я, товариші колгоспники, вам того свинарника — та в одну мить! Р-р-раз — і свинарник!”
— Ну, і що, діду?
— Ну, настав, значить, 1953 рік. За голову колгоспу тоді в нас був Іван Дмитрович. Ох і сурйозна ж людина Іван Дмитрович! Як ударив він кулаком по столу та як крикнув: “Свинарник?! Та мені трудніше, може, півтораста грамів ковтнути, ніж той свинарник побудувати! Та я як візьмусь, як візьмусь…”
— Ну й як: узявся чи не взявся?
— Та він був і взявся, уже навіть біля свинарника був походив трохи, та, бачите, настав уже 1954 рік, і за голову у нас у колгоспі обрано було Івана Євдокимовича…
— Ну, а Іван Євдокимович як?
— Іван Євдокимович дуже сурйозний голова! Він як ударив кулаком по столу та як загримить: “Свинарник? Та той мені свинарник, може, як насіння! Р-р-раз!”
— І що ж — вийшло? Є свинарник?
— Нема!
— А чому нема?
— Та, бачите, воно кожний голова, що ото бив по столу кулаком та кричав — “р-р-раз!” — кожний би міг побудувати, так треба ж для будови цегли, треба лісу…
— А хіба цегли нема?
— Та й цегельня поруч, туттаки в Пирогові, і наряди на цеглу єсть, і ділянку лісову для будівництва відведено, так треба ж, щоб хтось ту цеглу привіз, щоб хтось заготовив! Язиком р-р-разкать кожний може, а треба не язиком р-р-разкати, а діло треба робити!
— Так буде свинарник чи не буде?
— Поживемо — побачимо! Може ж, таки знайдеться голова, що не р-р-разкатиме, а робитиме!
— Ну, а свині ж як?
— Свині? Свині не р-р-разкають, а мерзнуть. Мерзнуть та хрюкають! Сердито хрюкають.
