Будемо уповать.
З промови митрополита Атонія на з’їзді монархістів в Парижі 16ХІ 1922 р.
Смирись, гордий человек.
З промови Маркова тамтаки.
І Антоній був. І Марков був. І Трепов був.
І ще сорок сім чоловіка їх було…
120 монархічних організацій було представлено…
І зала для засідань була…
І богові помолилися…
Сіли.
— Ну?!
— Що “ну”?!
— Починайте, владико. Ви найстарші, з благодаттю, вимолені. Випричащані. Починайте.
— А мо’ б, ви, Марков, почали? І ви ж, як той казав, неабихто. Починайте ви.
— Е, ні. Починайте ви, владико. Тут святе діло… Тут тільки бог… А я… Я лаявся, я матюкався… Благословляйте…
— Високі збори! Зібралися оце ми тут. Богові милосердному помолимося… Треба, значить, нам надалі… уповать… Будемо уповать… Це моя конкретна пропозиція в організаційній справі… Інших нема?
— Нема!
— Голосую! Хто за “уповать”?
— Одноголосно!
— Слово належиться Н. Є. Маркову!
— За цей рік, високі збори, проробили ми величезну роботу… Прохали про дозвіл зібратися в Чехословаччині. Не дозволили. Прохали в Німеччині. Не дозволили. Прохали в Польщі. Не дозволили. Прохали в Італії. Не дозволили. Прохали в Англії. Не дозволили. Оце зібралися… Велику працю проробили… Надалі в практичній роботі пропоную таку резолюцію: “Смирись, гордый человек”.
— Хто проти?
— Ніхто… Ухвалюється…
— Чого ж ви плачете, Марков?
— Ех, ваше превосходительство! Хіба я колись так балакав… Як у Думі, пам’ятаю… Вийшов би оце: “Смирись!! Рас… Распра-смирись!..” А тепер…
