Панас Мирний – Хіба ревуть воли, як ясла повні?

XII. У МОСКАЛЯХ

Погнали некрут з рідного краю. аж у Московщину. Гнали їх цілою юрбою. І який же невеселий здався їм той довгий перегін! Щоб хоч трохи скоротати час, вони то казки казали, то різні пригоди з життя пригадували, то про давні бої переказували, сподіваючись незабаром собі стрітись у чистому пблі з ворожою силою… Максимові спали на думку дідові приповісті; він поділявся ними з товариством, а в самого аж душа закипала…

“Ой, та й знатимуть же мене вражі вороги!” — думав він сам собі, качаючись уночі на долівці коло своїх товаришів, котрі, виморившись, мертвим сном спали. І виплітали його думки в темній темряві страшну картину січі… Гук, крик, бій; дим застилає все поле, аж очі ріже; огонь, як з пекла, то з того, то з другого боку; бряжчать шаблі; гуркають гармати; палять гаківниці; брязкають списи; тупотять коні… Татарва мчиться, як скажена… “Ага? вражі татарю-ги! ” — кричить він услід їм і пускається навздогін своїм баским бистроногим вороньком… Шабля заблищала — голова татарська покотилася; кінь настоптав копитом — голова луснула, як стиглий кавун… У Максима аж дух у грудях сперло… — Господи! коли б швидше!..

На ранок уставши, знову їх гнали. І знову вони йшли, то пісень співаючи, то задивляючись на невідомі міста, котрі приходилось переходити. Багато вони тих міст уже поминули, а ще більше, кажуть, напереді зосталося!

Довго вони йшли все своїм краєм, між своїм людом, вже їм аж обридло.

— Чи далеко ще та Московщина? — питали вони один одного…

— Та ще підтопчем ноги, — одказували другі, догадуючись: не близько, мов!

Поминувши свої степи, з невеличкими хуторами, що, як квітнички, весело кидались в вічі, свої великі села, з кривими улицями, з білими хаточками, з вишневими садочками, свої городи, схожі на села, увійшли вони в лісний край. Перед ними й за ними стояли страшні бори сосни, ялини та осичини. Ішли вони день, ішли другий… ліс та й ліс!

— Оце й Московщина починається, — сказав хтось.

— Оце?!. Та й невесела ж яка вона!.. все ліси та бори, куди оком не скинь… тільки небо крізь верховину мріє…

Сумно стало Максимові серед лісу; жаль йому стало своїх степів безкраїх, свого неба високого: тут за лісом було тісно, душно, а небо здавалося низьким, похмурим. І справді воно було низьке й похмуре: йшлося вже до осені, — темні хмари, аж чорнуваті, снували по небу; перепадали часті дощі.

Пройшли вони верстов з п’ятдесят чи шістдесят лісом — ні хатинки, ні людинки!..

— Де ж тут хутори, села, городи? Хіба тут і людей немає?.. — толкуються самі між собою.

— Та тут либонь один тільки город Москва й є, та й той аж на самому краї Московщини, — одказав хтось.

Усі похмуріли, зажурилися: йшли мовчки, повісивши голови.

Пройшли ще верстов з десять або й більше; вийшли на узлісся… З-під тесової стріхи якоїсь чорної будівлі показався димок… Очі напрямились на його.

— Що то? кузні? — пита Максим.

— Село, — одказав йому старший москаль, що вів їх.

— То це кузні у царині?

— Не, то — избы.

— Що то за ізби?

— Хаты, по-твоєму, хахол!

Максим зареготався.

Увійшли в село, або краще — в одну довжелезну вулицю, котра й була ціле село. Аж дивно! Одним одна вулиця, парканами одгороджена з одного й з другого боку; а на вулицю виглядали без вікон хати — чорні, як комори, закурені димом… Де-де забовваніли й люди — в личаках, у довгополих балахонах, з бородами…

От розвели їх по кватирях. Максим аж спльовував… Таркани, прусаки, стоноги снували скрізь по стінах, та було їх і в страві, і в квасі. У хаті — не виметено, смітник по коліна, несло од його чимсь смердючим; під сволоком лави, де на його стороні зайві горшки ховають, тут були замість ліжка… Світили в хаті не смальцем або олією, а якимись тонкими лучинами… Дим з печі валив прямо на хату, — бо хата без димаря, — давив у горлі, різав очі… Максим не поліз на “палаті”; страшно йому було прилягти і в тій багнюці, що на долівці. Він за цілу ніч не прилягав: з хати ходив надвір, знадвору — в хату; смоктав люльку (бо хазяїн прохав, щоб не курив у хаті)…

Ранком знову погнали їх далі.

Чим далі йшли, тим не краще, а гірше. Поминали вони ще таких же сіл, може, з десяток; минули й город один… Церков біліло аж шість, чи сім, а то все чорніло сіро-чорним цвітом… За городом тільки якась фабрика муріла, бо до цегли не так дим приставав, а може, була ще недавно вимурована… Засумували наші некрутики! А до того ще попідбивалися так, що молили бога, коли б уже швидше доставитись на місце, — хай воно вдесятеро буде гірше того, що бачили, аби спочити. Ішли вже два тижні й два дні…

Аж ось, пройшовши ще днів з п’ять, сказано їм, що вже недалеко те місце, куди їх гнали. Ліси щодалі все рідшали та рідшали; почалося нив’я — не нив’я, а так поле з пеньками (видно, не дуже давно й там ліс був); а здалека заманячило їм щось високе — то там, то там… Підійшли ближче, побачили верховини церков — із золотими банями, і з блакитними, а найчастіше — по зеленому полю золоті зірочки… Ще трохи — вітер доносив до них заводи дзвонів, гвалт, крик… Серце в кожного радісно забилося. Ось-ось таки спочинуть!

Велике місто з своїми церквами високими, з своїми палацами довгими та широкими, з кам’яними крамницями розкинулось на невеличкім згірку. Внизу, посеред города, текла річка — широка й глибока; багато по ній снувало барок, плотів, пароходів; коло річки й на вулицях — гармидер, крик, тіснота, як на ярмарку…

Багатство міське некрутів здивувало. Там — ціла вулиця кам’яних крамниць, де видимо-невидимо понапихано всякого краму. У крамницях за прилавками сиділи бородаті кацапи-купці й закликали прохожих, разом викрикуючи, які у них товари. От — базари з усякими наїдками, напитками. “От би це в Піски перенести!” — не втерпів Максим… А це — величезні хороми з такими вікнами, що всього тебе з ніг до голови видно, як у дзеркалі… Вулиці широкі, рівні, каменем убиті.

“Бач, бісові кацапи! — подумав Максим, — які в себе городи позаводили, а села більше на загороди схожі, ніж на людське житво?! Все, що було на селах найкращого, мабуть, постягали сюди…”

Привели їх до кам’яниці довгої-довгої, облупаної, чорної. Построїли в лаву перед кам’яницею. А з неї повиходило панства-панства — і в палєтах і без палєтів… Ходило те панство поміж їх рядами, обдивлялося…

— Ай да маладец какой! — промовив один до Максима.

— Собі такий удався! — одрубав Максим. Усі зареготалися. Панок грізно глянув на Максима — і пішов далі.

— В казармы! — хтось гукнув спереду.

Повели їх у казарми.

Хати були великі, просторі, тільки темні та чорні; по стінах цвіла пліснявка; патьоки збігали додолу. Посеред хат стояли довгі столи у три ряди: то нари для спання. На долівці — сміття по боки. У хаті стояв мов чад; смерділо, як з помийниці.

— Тут, видно, чорти жили, а не люди! — промовив Максим, увійшовши.

Усі сумували, журилися, повкладавшись спати на довгих столах. Од натоми ні рук, ні ніг не чули, а спати довго не спали… Усе їм здавалося, що це вони в тюрмі, в неволі… Що, якби побачили родичі, де вони кочують? Мабуть би, одцуралися навіки… Були такі, що плакали, згадавши про домівку… Нелегко було й Максимові; оже він не плакав, а насміхався над усім… і над кацапами, і над своїми, і над собою. Є такі люди, що найважчу тугу виливають сміхами, жартами. Про них завжди кажуть, що вони ніколи горя не знають; зовуть їх за те щасливими. Отаким щасливим і Максим удався.

Ранком вивели їх з казарми на двір; розставили лавами: вищий з вищим, нижчий з нижчим. Знову їх обдивлялися, розставляли, переставляли, як було треба, наказуючи, щоб не забували, хто біля кого стоїть. Попорядкувавши, одпустили їх передихнути, бо завтра вже на учення.

Замість передишки, некрути одпрохалися в старших москалів гброд подивитися. Ті одпустили. Проблукали наші новобранці цілісінький день по городу; набродилися й надивилися до утоми, так що, вернувшись, зараз же полягали спати та й поснули, як побиті. Нові дива, котрі вони бачили в гброді, прогнали вчорашню думку про домівку.

Тільки що стало на світ благословитися, затуркотів барабан. Піднялась шатанина. Кожен схоплювався з постелі; нашвидку вмивався, натягав одежину й виходив на широке дворище, зараз же за казармою. На “плацу” розставили їх невеличкими купками, приставили до кожної по старшому, та й давай учити: як ходити, стояти, як руки держати, коли й що казати. Неслухняних били, а все-таки вчили: учили, щоб бити, били, щоб учити. Так день у день, день у день… “І нащо це воно, кому вона здалася оця муштра?.. для чого?..” — думали вони, вертаючись з учення. Здавалось воно їм гірше каторжної роботи.

Оже Максимові було все це за іграшку. Скоро він вивчився добре “носки” витягувати, марширувати, стрибати, по-московськи викрикувати… Так мов старий москаль! Старі москалі дивувалися його дотепності та вихвалювали перед молодшими — неуками.

Трохи згодом нап’яли на його мундир, муницію — ранець, каску, притупею, — дали шинелю і ружжину. Яу убрався Максим — москаль москалем. Рідна б мати не пізнала! Меткий, поворотний — на всі боки москаль!

Вранці-рано піде на учення; промуштрують їх — геть уже сонечко підоб’ється. Ведуть снідати каші з салом, а того сала — і духу нема. Перепочинуть трохи, знову на збір: обідати. Пообідають. Сонце вже повернуло з полудня. Барабан туркоче — знову на учення. Муштруються вже аж до пізнього вечора…

Минають місяці, рік… Одно та й одно!

“А бий тебе сила божа! — думає Максим. — Хоч би вже повели куди-інде… або ворог де вирискався!.. А то — муштра та й муштра! Та хоч би різна, а то: яка сьогодні, така і завтра, й позавтрому… Витягай ногу, кричи: “раз!.. два!..” Скидай ружжо на плече; скидай з плеча; приціняйся разів сто на день… а хоч би тобі раз сказали вистрелити!.. Я думав: що в тих москалях? аж воно одна тобі муштра… на ученні, й на смотру, й на параді під церквою… Уже так затвердив, — як свої п’ять пальців… Ні, муштруйся! Доведеться од нудьги пропасти…”

От і давай Максим свою нудьгу розгонити: став горілку, як воду, дудлити… Москалі підхвалювали його за те, що “чисто” п’є; іноді й у шинок водили, бо в самого Максима не було й шеляга за душею… Ті гроші, що мати передала, давно пропив…

Раз побився Максим на взаклад, що вип’є кварту й не буде п’яний. Заклад на п’ять карбованців. Товариші розняли руки. Дали кварту горілки. Максим як приложив до губів — тільки на три ковтки й стало. І хоч би скривився, поморщився! Тільки мов очі заблищали та повеселішав трохи. Супротивник вийняв п’ять карбованців, дає йому.

— На біса мені гроші? — крикнув Максим. — Катай, братця, на всі!..

Пропили ті п’ять карбованців, попилися п’яні, як земля — насилу рачки до казарми поприлазили. А тут, як на те, була вночі перевірка. Недолічилися щось п’яти чи що. Виходять ранком на двір, — аж вони рачкують по дворищу. Забрали їх, позапирали в темну. Сумують вони. — Не сумуйте, братця! — утішав Максим. — Сім бід, один одвіт! Я вас визволю.

— Як же ти нас визволиш?

— А так: кажіть, що я напоїв.

— Ну то що?

— Ну, то й нічого. Там уже моє діло… Коли це — кличуть їх до ротного. Ротний так і накинувся на них звіром. Стоять москалі та одно твердять: “винуваті!”, “винуваті!”.

А Максим стояв-стояв, слухав-слухав та й виступив уперед. Його ротний уподобав за його моторність.

— Я, — каже він, — усьому виною, ваше б-родіє! Я їх напоїв. От уже скільки тут, а не зібрався подякувати їм за науку. А це, вибрав нічку та й то негаразд. Бийте мене, ваше б-родіє, скільки хочете: я всьому виною… Не наказуйте тільки моїх товаришів, учителів!

Це ротному сподобалось. Пом’якшав зразу; ще пополаяв, побатькував трохи та й прогнав: “Не сметь мне другой раз… засеку!”

Вийшли од ротного, сміються; дякують Максимові, що, коли б не він, дуже б солоно прийшлося…

Після того Максим став душею москалів. Моторний, сміливий, він скрізь давав усьому привід; оступався за товаришів, коли ті де на гулянках заводили спірку; говіркий, він завжди вибріхувався перед начальством, як де попадалось товариство… Бувши на всьому казенному, не маючи великої недостачі в одежі, — він не жалував нічого свого.

Лучалося що-небудь роздобути, все те йшло на гурт, на товариські пропої…

Товариші душі в йому не чули. Коли лучалося йому яке лихо, вони завжди гуртом його виручали. Чи од-біжить, бува, люльку в спірці, а грошей на нову катма, — вони складалися по шагу там, чи по копійці — і купували; чи порвалося що з одежі, при бійці, до останку, — вони йому вислужену й залежану в якого бережливого брали й давали… Повага й шаноба Максимові!

Привик Максим до такого життя. “Ні, — думав він, — Московщина далеко краща, ніж рідна сторона! Що там? степ та й степ, плуги та борони, та вітер по степу; а люди — кожен сам собі… А тут — чого душа забажала — все є; а товариші — брати рідні: за ними, як у бога за дверима: і поможуть, і виручать… з ними краще, ніж з батьком та матір’ю!”

Максим, як там кажуть, і горенько покотив! Одно тільки його мучило, одно здавалося гірше печеної редьки, становилося руба у горлі. Це — життя у казармі вонючій та вонюча їжа. Хліб той — чорніший землі, з остюками та ще до того як згадає Максим, глядячи на його, що він у шаплику ногами мішаний, то аж занудить… Капуста — до носа не приводь; каша — з рота верне…

— За все, за все у вас добре, — хвалиться раз Максим кацапам-товаришам, — одно скверно: їсти нічого!

— Підожди! — одказують, — діждемо неділі, будемо прохатись на прокормлен! є. Коли б тільки нам хвідхвебеля задобрити, а то б усе було гаразд!

— Куди на прокормлєніе? — пита Максим.

— Да по миру прайтись. Авось отьпцется добрый челаек… даст свои заплаты солдатские дыры заплатать!

Максимові стало ніяково. Одначе він на те нічого не одказав.

Діждали неділі. Тільки що почало на світ благословитися, — прибігають товариші.

— Брат! а, брат! — будять.

— Ну?

— Вставай, найдем к ротному.

— Чого?

— Как чаво? разве забыл?

Максим устав. За ним прокинулись деякі другі; почалась з товариством розмова.

— Ну, что фельдфебель? — пита один.

— Собака!

— Как?

— Да. так… двадцать пять садрал! Зверь, брат, настоящий зверь! Говорит: кали дадите, братцы, четвертную, скажу ротному; а не дадите, — не смей и рта разинуть!..

— Стараво, брат, варабья на мякине не изловишь! Он, братцы, знает досканальна всю ефгу механику, — виясняв один з нар, посмоктуючи люльку і спльовуючи на стелю.

— Да ведь пайми те, Митрич: так ведь безбожно драть! Это ведь с сваво брата, а не с чужова!

— Поди… Станет он разбирать: где свой, где чужой… Ему — дай!

— Ну, и не зверь ли?.. Зверь и есть.

Отак розмовляли москалі, поки Максим умився, убрався. Пішли вони-втрьох до фельдфебеля. Той зараз же повів їх до ротного.

— Ну, што, Федосеич? — пита ротний. — Все благополучно?

— Всё, ваше б-родие. Только адно худо…

— Што?

— Ребятам, ваше б-родие, худо…

— Чем?

— Есть нечево, ваше б-родие. Просятся на прокорм ление.

— Куда?.. зачем? —скрикнув ротний. —Я им дам у прокормление!

— Есть нечево, ваше б-родие, — одно йому фельдфебель. — Гаварят: памрём с голоду…

— Што ты врёшь, старый хрен?.. Как есть нечево? Верно, уж успел содрать?..

— Никак нет-с, ваше б-родие! Гаварят: четвёртая часть за позволение!

Ротний замовк; крутнув уса.

— Кто идёт? — спитав, помовчавши трохи.

— Да вот: Иванов, Евпраксеев да хахол Максим. Поди сюда, ребята! —гукнув він крізь двері в сіни.

Реб’ята увійшли в хату, стали, витяглися в струночку — як верстви на шляху. Ротний зараз до Максима (любив-таки “хохлика”):

— Што, брат Максим, — худа жить?

— Худо, ваше благородіє: їсти нічого!..

— На прокормление хотите?

— Точно так, ваше б-родие, — забелькотали усі в один голос.

— Разве пазволить, Федосеич? — питає ротний, скоса поглядаючи на фельдфебеля. — Пазволить легко… Ну, а как попадётесь?

— Никак нет, ваше б-родие, — знову забелькотали разом москалі.

Ротний подумав ще.

— Ну, позволяю.. Только смотрите: попадётесь — засеку! Слышь?..

— Слушаем, ваше б-родие!

— Ну, с богом, братцы… марш!

— Благодарим покорно, ваше б-родие! — викрикнули москалі на прощання й вийшли за двері.

Скоро вся рота заворушилася. Оступили кругом заробітчан; розпитують, куди ті йдуть; одні раять — в одно місце, другі — в друге. Гудуть, мов бджоли в улику… А заробітчани раді такі! Думка: хоч тиждень усмак поживляться: попоїдять м’яса, а не гнилу капусту та хліб з остюками; побудуть на волі, а не в казармі вонючій.

— Не худо бы, братцы, — каже хтось, — пойти по купцам с образками!

— А што?.. Право, братцы, не худо! — промовили заробітчани.

Побалакали отак, порадились, зібрались, пішли. Надвечір з півсотні рублів несуть! Рота радіє, юртується… Присудили зараз віддати двадцять п’ять Федосєїчу, а останні ‘ддали до схову старому унтерові.

Швидко заробітчани знову пішли, а рота, сподіваючись на добру поживу, загуляла. У кого зосталася копійка про чорний день, — той і ту витрушував. Зложились гуртом; купили горілки; набражились, як квачі; співають, лаються, згадують тогорічні пригоди, свої заробітки, утрати… Горілка порозв’язувала язики. Той журиться вголос за своїми: як там жінка, діти? Той розказує про зрадливу дівчину, як він їй пацьорки обірвав; той хвалиться коханням своєї… Кожен — своїм!

Сонце вже спускалося, як вийшли заробітчани з города в чисте поле. Пройшли верстов з п’ять… Перед ними сосновий бір стояв як чорна стіна; за ними місто гвалтувало, — невгавучий крик та гомін доносився до них… Заробітчани все йшли та йшли… уже й захід сонця став жовтіти та блідніти: ніч насовувала на землю; ясні зорі виблискували в темному небі; мороз дужчав; дорога рипіла під ступнями… Заробітчани йшли мовчки. Не доходячи до лісу, почули вони жалібний скрип полозків об мерзлу дорогу, важку ступню кінську і цмокання людського голосу; незабаром показалися й сани, повно навантажені. Зверху сидів здоровенний чоловік, у бороді, зодягнений по купецькому!

— Стой! — крикнув один з москалів — Іванов, перебігши шлях, і вхопив коня за удила. Кінь став.

У Максима мороз побіг поза спиною… “Що ж це воно буде?” — думав він, та й одійшов убік подивитися. Другий москаль, Євпраксєєв, підступив до купця.

— Здорово, купец! А что, брат, за товар везёшь?

— А ты — што? Што ты, что я тебе стану ответ давать? Поди прочь!.. — Та й устав з саней.

— Глаза имеешь, сам видишь! — одказав Євпраксеев.

— Да вижу, что — салдат… Но чево тебе нужна?

— А вот чево, купец, вот ты товар везёшь; а у тебя ево и без ефтаво многа…

— Ну-у?..

— Да ты лошадь понукай, а не меня!.. Так вот видишь ли: у тебя товару многа, а у салдата ничево… у салдата, сам знаешь — и душа казенная… Пажертвуй, что твоя милость, на солдатское житье-бьггье!

— А ты откелева — такой?

— Да уж откелева — не тебе знать… Мы просим… Дашь, за твое здоровье выпьет брат-солдат; а не дашь, не надо — проваливай!

— Проваливай? Ишь ты какой вострый! А ты бы так и сказал… а то, вишь, лошадь астанавливает, словно вор какой…

— Да ведь тебя, барада, не астанави, — обізвався з-перед коня Іванов, — ты нашево брата и слушать не станешь, вот что!

— Дашь, спрашиваю? — приставав Євпраксєєв.

— Во-на! — одмовив купець, показуючи кулака.

— Ну, бог с табой! Пусти ево, брат, — промовив до Іванова Євпраксєєв.

Той пустив коня. Підійшов до них і Максим та разом і потягли лісом. Купець пильно дивився вслід їм і щось думав. А це як скрикне:

— І-ій, ты? слышь?.. как тебя?..

— А што? — питає Євпраксєєв, повернувшись до купця.

— Возвратись!

— Да чаво? поезжай себе!

— Возвратись, гаварю!

Москалі гуртом вернулися.

— Вот вам, братцы, красненькая… вспомяните раба божия Парамонта, — промовив купець, подаючи до рук десятирубльову бумажку.

— Спасибо, купец. Не забудем. Парамонта, говоришь?

— Парамонта, братцы! Парамонта!

— Ну, прощай. Счастливаго пути!

— Пращайте, братцы. А далече идете?

— Да на села.

— На побывку?

— На побывку.

— Помоги вам бог!

— Спасибо. Прощай, батюшка!

Розійшлися. Купець поїхав у город; москалі пішли далі шляхом. Максим дивувався. “Узяв би ти в нашій стороні! —думав він. — Мабуть би, чорта спік…”

— А добрий, братця, купець, — обернувся він з словом до товаришів.

— Что, брат!.. Купец, брат, — свой челаек. Он сам знает нуясду солдатскую, — всегда пособит… Вот — барин, брат! О, то вострый, шельма! У таво просьбой не возьмешь: дух разве вишиби… ну, тогда так!

Отак, розмовляючи між собою, йшли заробітчани бором. Уже до півночі добиралося, як вони входили в село, та прямо до шинку. Там ще світилося. Чутно було: п’яними голосами тоненько бородачі виводили “Лучинушку”.

Заробітчани ввійшли в шинок, поскидали з плечей клунки, посідали вряд на лаві.

— А дай-ка, хозяин, три касушки служиламу брату… Ево косточки разагреть, — промовив Іванов до шинкаря.

— А пошто я дам?

— Как пошто?

— А по то: деньги есть?

— На што те деньги? Разве ты с миру не надрал? Небось — никаво в кабаке не было!..

— Ну, дак што?.. были… спасиба, заходют добрые люди!

— А то: ани вот и внесли свою копеечку на солдатскую долю, — обізвався Євпраксєєв.

— Как бы не так? Держи карман!

— Да уж верна!

— Да, верна… Только вот теперь народ что-то забаловался: водки мало пьет.

— Ну, не ври!

— Как же? Стану те врать…

— Ну-ну! давай… полна те!

— Да што ты?.. Давай деньги, вот те и сказ!.. у меня, вишь, водка не своя — купленая.

— А мне-то что за дело, что купленая?.. Ты с миру надерёшь… А солдату где взять? Ты знаешь: солдат — казённый челаек!..

— Филиппыч! а, Филиппыч! — кричить на шинкаря один з п’яних кацапів, — дай уж им… право-дело, дай! Люблю солдата… Солдат, брат, казенный челаек… Не ровен час, завтра все найдём… Вон, сказывают, турка-шельма царя-батюшки не слушает… Дай!

— А ты, что ли, мне заплатишь?

— Будет — заплачу… Дай!

— Как же? С тебя твоих не выдерешь, а ты ещо и за других!..

— Да што ты, не веришь на слово доброму челаеку? барада ты казлиная! — крикнув Євпраксєєв і сунувся до бороди.

— Да ты барады не трожь! — одказав, одпихаючи його руку, шинкар. — Сам бы насил, да, небось сбрили…

— Стал бы я твоим казлиным атродьем свае благородное лицо марать!!

— Да ты-то што такое?

— Разве не видишь? мироед ты одакой! Разве не видишь, кто я?

— Да видно, што солдат. Ну, а што?

— Как, ну?.. Ты знаешь, что такое солдат? Солдат за тебя, дурака, грудь сваю под неприятельские пули подставляет… кровь сваю проливает… Вот што солдат!

Такі слова розжалобили всю п’яну беседу.

— Терёха? а, Терёха! А правду ведь солдат говорит… У-ух какую правду… Солдат — это, брат, — беда! Солдат… это, брат, казёнцый челаек, слуга царский… Это не то, что мы с тобой! Он, брат, сваю грудь под неприятельские пули подставляет, кровь за нас проливает!

Тєрьоха, як видно, лизнув уже й геть-то, бо посоловілими очима мутно тільки дивився на свого товариша, хитаючи з боку на бік головою, а слова не здужав вимовити.

Другі кацапи й собі підняли голос за москалів: давай шинкаря лаяти, ганьбувати; страхали, що більше в його ні чарки горілки не вип’ють. Шинкар стояв за стойкою, мов не до його річ, — тільки почервонів та знай оддимався та гладив рукою свою широку та густу бороду.

— Да што, братцы, на ево сматреть? — крикнув Євпраксєєв до п’яниць. — Тащи, кали так, целое ведро! — Та й кинувся за перегородку до бочки.

— Толька тронь — убью! —заричав, зціпивши зуби, шинкар і вхопив здоровенний обрубок у руки, замахнувся… П’яниці підскочили, вихопили з рук обрубок.

— Дак ты ещо на жизнь маю посягаешь, барада ты казлиная?! — закричав Євпраксєєв, уплутавши п’ятірню в шинкареву бороду… Шинкар у крик.

— Вали, братцы, ево! вали! Вот я ему задам солдатских тесеков, чтобы он знал, мираед эдакой, как вас, братцы, абдирать, да с солдатом абходиться! Вали!

Кацапи разом кинулись. Та и шинкар, видно, при силі був, бо тільки струхнувся, так усі й одскочили, як груші. Шинкар кинувся на москаля, збив з ніг і насів, як шуліка курча.

Жаль пройняв Максима, як він побачив, що свого б’ють. Одним замахом кулака повалив він шинкаря на землю, взявши між ноги його голову. Тим часом підскочив другий москаль і давай почищати тесаком. Шинкар не кричав, не пручався, а тільки стогнав. Оддубасили добре, пустили. Шинкар плакав, лаявся…

— А что, теперь дашь по касушке? — питає знову москаль.

— Бери… пусть те удавит! — крізь сльози промовив шинкар і пішов собі в другу хату.

П’яниці сміялися. Москалі випили по косушці, заїли хлібом.

— Ну, теперь нам не время… Нада на работу паспешать… Пращайте, чесная кампания! Пращай и ты, дядя!.. Не сердись да вперёд умнее будь! — промовили москалі до шинкаря, поклонилися чесній компанії і вийшли з хати.

За ними деякі з п’яниць. Одного москалі завербували з собою — і потягли на ніч до його, розпитуючи: хто тут на селі багатир і як хто поводиться з людьми.

На ранок чутно: то того, то другого обікрадено. Шинкар, чухаючись, і свою пригоду розказував. Покликали старосту, кинулись за москалями… та їх уже й слід замело! На другому селі уже спродували те, що добули в цьому.

Прошвендяли заробітчани цілий тиждень. Вернулися в город, несучи з собою чималу силу грошей. Що слід, оддали ротному, а на останні загуляли.

Такі походи хоча спершу й будили якийсь сум і острах у душі Максимовій неправдою, крадіжкою, рабунком, а не чесним заробітком; оже при такому товаристві, при гульні та вихвалках одного перед другим своєю силою, своєю вдатністю, — стирали ту чорну думку. Максим швидко забув про неї. Усе ж таки для його непосидячої натури це була робота, з котрої одному виходила користь, другому — шкода… Не те, що нудна щоденна муштра, котра, як думав Максим, нікого ні знобить, ні гріє. І він цілком оддався тій роботі. Ні один случай не обходився без його. Тут він виказував свою силу й свій розум. Іноді й геть-то круто прийшлося, якби не він!

Зате його рівні любили, як товариша, котрий нікому не попустить свого брата в образу; старші любили, як добру дійну корову; а начальство любило, як на все здатного, моторного москаля, котрого не встид послати у ординарці і на смотру перед ще вищим начальством показати. Незабаром Максима зробили унтер-офіцером.