Жив у одному селі хлопець. Жив разом з матір’ю, старою вдовою, і звали його Пітер. Був він добросердий, поставний і дужий, але надміру простуватий. Насилу вмів полічити материних курей, а їх було лише двадцятеро. Коли щось купував, скажімо, на три гроші, то ніяк не міг вирахувати, скільки йому дадуть решти з десяти грошей. А коли ходив на базар, то ні разу не обійшлося без того, щоб його не обдурили. Сказати, що він був ледар,— так ні. Просто бідоласі Пітеру бракувало розуму. Було каже матері:
— Аби мені трошечки тями, не був би я для тебе таким тягарем.
А мати зітхне і відмовить:
— Атож, сину. Обділила тебе доля розумом. Але ти хлопець хороший, та й сили в тебе на двох вистачить. Тож не журися. Краще збігай нагору і принеси мені три гудзики — треба їх до твоєї куртки пришити. Та затям гарненько — три принеси. Не два й не чотири, а три!
Та однаково Пітер страшенно мучився, що він такий нетямущий, і раз по раз жалівся матері на свою недоумкуватість. Зрештою мати каже йому:
— Раз тобі так кортить порозумнішати, піди до баби-ворожки, що живе на горбі. У неї, кажуть, розуму стільки, що й десятьох може мудрими зробити, і всякі чарівні книги е, і порошки, і зілля. Може, вона й тобі розуму додасть.
Доробив Пітер свою роботу й вирушив до ворожки. Зійшов на вершину горба, побачив хатину. З комина дим курить, на порозі спить чорний кіт.
Пітер думає: «Це добра прикмета». Постукав у двері. Ніхто не відповідає. Тоді він обережно підняв клямку, зазирнув у хату. Бачить: біля вогню сидить баба спиною до дверей і щось помішує в чорному казанку. Не повертається і не каже ні слова. Пітер усе-таки зайшов і каже:
— Добридень, бабусю. Непогана сьогодні погода, правда?
Ворожка не відповідає. Знай помішує щось у казанку.
— Завтра, може, дощ буде,— каже Пітер.
Стара знову нічого не відповідає. Пітер не знає, що ще сказати. Постояв і додав:
— А може, й не буде дощу.
Баба сидить і не озивається. Знай мішає своє вариво.
Пітер тоді:
— Ну, про погоду я все сказав. Тепер можна і про діло. Я, знаєте, трохи теє… простуватий, от і прийшов до вас. Може, ви мені трохи додасте розуму, бо я…
Стара перепитує:
— Розуму?
Відклала ложку і вперше подивилася на Пітера.
— Що ж, гаразд,— каже.— Але який тобі розум потрібен? Якщо королівський розум, або розум солдата чи вчителя, тут я допомогти не зможу. Ну, кажи, який тобі розум потрібен?
— Звичайний,— відповідає Пітер.— Не маленький і не великий, а такий, як у всіх сусідів.
— Гаразд,— каже ворожка.— Буде у тебе такий розум, тільки принеси мені серце того, кого ти любиш найдужче в світі. Втямив? А коли принесеш, я загадаю тобі загадку, щоб довідатися, чи ти те приніс, що я веліла. А тепер іди.
Не ждучи відповіді, зняла з вогню казанок і понесла його в комірчину за кухнею. Тож Пітер — нічого не вдієш — повернувся й вийшов.
Сходить з горба та все думає, розмірковує над словами мудрої ворожки.
— Серце того, кого я люблю найдужче в світі. Про що ж це вона?
Не часто доводилося Пітерові так сушити собі голову. Повернувся він додому й переказує матері ворожчині слова. Мати поміркувала й мовить:
— По-моєму, ти найдужче в світі любиш шинку. Заріжмо нашу стару свиню, а серце її ти віднесеш ворожці.
Зарізали стару свиню, вийняли серце, і наступного вечора Пітер несе його в хатину на горбі.
Заходить він, а ворожка сидить у кріслі біля вогню, читає величезну книгу. Навіть голови не підвела. Пітер поклав свиняче серце на стіл і каже:
— Ось я приніс серце того, кого люблю найдужче в світі. Підходить?
Стара підвела очі й питає:
— Без ніг, а біжить — що це таке? Ану, скажи.
— Без ніг, а біжить? — перепитує Пітер. Почухав потилицю, став міркувати. Думав-думав, аж голова заболіла.
А баба знову взялася книгу читати. Зрештою Пітер каже:
— Важка це загадка. Не знаю, та й годі.
Ворожка йому:
— Отже ти приніс не те, що я веліла. Забирай, що приніс, та йди собі.
Бідолашний Пітер узяв свиняче серце й подався додому. Підходить до своєї хатини, бачить: біля дверей юрба зібралася, жінки плачуть.
Кажуть Пітеру:
— Мати твоя заслабла. Ледве дихає. От-от помре.
Зайшов хлопець у хату, зачинив за собою двері. Мати вже доходить, нічим їй не допоможеш. Став він навколішки біля ліжка, узяв її руку.
А вона шепоче:
— Попрощайся зі мною, синку. Скоро я тебе покину. Але ти вже побував у ворожки і, певно, трохи порозумнішав. Так що тепер зумієш сам про себе подбати.
У Пітера не стало духу сказати матері, що нітрохи він не порозумнішав, навіть ворожчину загадку розгадати не зміг. Він тільки поцілував матір і каже:
— Однаково, мамо, я тужитиму за вами. Прощайте, матусю! Прощайте, люба!
А мати йому:
— Прощай, синку.
Усміхнулася Пітерові, заплющила очі й померла.
Довго стояв хлопець навколішки біля материного ліжка, плакав і плакав, ніяк не міг заспокоїтися. Згадав, як мати про нього дбала, як його доглядала, коли він був маленький, як лікувала його синці та подряпини, як латала йому одяг, годувала його, розмовляла з ним вечорами.
Думає: «Як же мені тепер жити без неї? Адже я любив її найдужче в світі».
І тут пригадалися йому слова ворожки. «Принеси мені,— сказала вона,— серце того, кого ти любиш найдужче в світі».
— Ні, ні, ні за що, ні за який розум! — вигукнув хлопець.
Та наступного ранку він зміркував, що можна й не виймати серця у матері, а просто віднести її на горб до ворожки. Адже саме тепер йому особливо бракувало розумної голови на в’язах.
І от поклав Пітер свою матір у мішок і поніс її на горб. Тягар виявився не важкий — покійниця була маленька, сухенька, а у Пітера сил вистачало на двох. Вніс він матір у хату до ворожки й каже:
— Ну, тепер я вам приніс те, що мені найдорожче за все на світі. Ось моя покійна рідна мати. Так що додайте мені розуму, як обіцяли.
Ворожка ж йому:
— А ти скажи мені, що це таке: жовте, сяє, а не золоте?
Пітер сторопів. Перепитує:
— Жовте, сяє, а не золоте? Це… це…
Думав, думав, ніяк не може придумати. Зрештою каже:
— Не знаю.
— Ну, тоді рано тобі розумнішати. Ти, я бачу, й справді простак. Мабуть, так ніколи й не наберешся розуму.
Пітер закинув на плечі мішок з матір’ю і вийшов. Але додому повертатися немає охоти — надто важко йому на душі. Сів біля дороги й гірко заплакав.
Раптом хтось гукнув його ніжним голосом. Дивиться він — стоїть гарненька дівчина і поглядає на нього з ласкавою усмішкою. Питає:
— Що з тобою? Такий здоровий парубок, а плачеш.
Пітер відповідає:
— Я простачок. Розуму в голові бракує. А тут ще й горе прийшло — мати моя померла, залишила мене самого-самісінького. Як же мені жити тепер? Хто буде мені варити, одяг шити, на базар ходити? А найгірше те, що нікому тепер поговорити зі мною і втішити у біді.
— Я тобі допоможу, — каже Дженні — так звали дівчину. — Такого простачка, як ти, треба доглядати. Хочеш, я буду за тебе дбати?
— Ну що ж, ходімо, якщо ти згодна,— відповідає Пітер.— Тільки ти сама скоро побачиш, що я дурень, яких мало, і таким залишусь, якщо не пощастить як-небудь розуму нажити.
Дженні йому:
— Це пусте. Люди кажуть: чим дурніший наречений, тим слухняніший чоловік. Згоден узяти мене за дружину?
— А варити ти вмієш? — питає Пітер.
— Аякже,— каже Дженні.
— А шити й латати?
— Ще б пак.
— А лічити курей? А знаєш, скільки пенсів у шилінгу і скільки шилінгів у фунті?
— Умію і знаю.
— Що ж, якщо ти згодна вийти за мене, я з тобою одружуся.
І вони пішли разом у село.
От поховали Пітерову матір, поплакало за нею село, а потім Пітер і Дженні повінчалися й зажили разом у його хатині.
Хоч який простий був Пітер, а скоро збагнув, що дружина дісталася йому на диво хороша. Вона варила й шила, латала й прала, та все так весело й охоче, а головне — вміла потішити Пітера і жартом і ласкою.
Правда, і Пітер виявився непоганим чоловіком.
Він теж працював весело й добре. Аби тільки думати не доводилося, а то все йому було заіграшки — і важкі тягарі, і довгі дороги.
Сказати коротко, молоді почувалися такими щасливими й задоволеними, як ніхто в селі.
— Знаєш що, Дженні,— каже якось увечері Пітер.— Я зрозумів, що люблю тебе дужче всього на світі.
І тут його раптом осяйнула думка.
— Слухай, невже ворожка хотіла, щоб я тебе вбив і приніс їй твоє серце? Як ти гадаєш, Дженні, невже вона саме цього хотіла?
— Навряд,— відповідає дружина.— Звичайно, ні. Та вона й не казала, щоб ти когось убивав. А що коли ти відведеш мене до неї живу, з серцем і всім іншим?
Пітер зрадів. Каже:
— Чудово придумала. І як я сам не зміркував? Гаразд, підемо разом. Але постривай, спочатку подивимося, умієш ти розгадувати загадки чи ні. Ану, скажи, що таке — без ніг, а біжить?
— Річка. Неважко здогадатися.
— Річка? — перепитує простачок Пітер.— Так воно і є. І як я сам не здогадався? Ну, а тепер скажи: що таке — жовте, сяє, а не золоте?
Дженні знову відповідає, не довго думаючи:
— Сонце. Та я б розгадала цю загадку ще п’ятирічною дівчинкою.
— Сонце? — перепитує Пітер здивовано.— А й правда — і сяє, і жовте, але не золоте. Ну й голова ж у тебе. Дженні! В усій Англії не знайдеться дружини розумнішої за тебе. Ходімо швидше, може, баба додасть мені трохи розуму, щоб я став тобі рівнею.
І от зійшли вони разом на горб і застали ворожку вдома. Пітер їй каже:
— Бабусю, нарешті я привів вам ту, кого люблю дужче всього у світі. Ось вона сама, і серце її, і все інше. І якщо ви й тепер не додасте мені розуму, то це означає: ніяка ви не мудра ворожка, а просто шахрайка й ошуканка.
— Сідайте обоє,— наказує баба.
Молоді сіли, а ворожка повернулася до Пітера й каже:
— Слухай-но мою загадку і спробуй її розгадати. Хто народився без ніг, відростив дві, а потім їх стало чотири?
Бідолаха Пітер думав-думав, нічого не придумав. Тоді Дженні прошепотіла йому на вухо:
— Жаба. Відповідай — жаба.
Пітер і каже:
— Жаба.
— Вгадав,— мовила стара.— Ну, я бачу, що тепер у тебе розуму вистачить, і розум той весь у твоєї дружини в голові. Коли дружина розумна, чоловікові багато розуму не треба. Іди собі з богом і більше до мене не приставай.
Пітер і Дженні встали, подякували ворожці й пішли. Сходять з горба, Дженні наспівує пісеньку, а Пітер мовчить і тільки потилицю чухає. Дженні питає його:
— Про що ти думаєш?
Перестав він потилицю чухати, але нічого не відповідає. Згодом повернувся до дружини і каже:
— Думаю я про те, який я щасливий, що у мене така розумна дружина. Адже ти зуміла відповісти ворожці, як слід. І все ж таки я ніяк не можу збагнути одного. Ну, хтось народився зовсім без ніг, потім відростив дві ноги, потім їх стало чотири. Але чому його назвали жабою? Оце думаю та гадаю, а збагнути ніяк не можу. Не можу, та й годі!
