В одного бідняка померла дружина і залишила йому доньку на ім’я Розіна. Бідняк з ранку до ночі працював, а доглядати дівчинку не було кому. Ось він і вирішив знову одружитися. Друга дружина теж народила йому доньку і назвали її Ассунтою. Була вона негарною і поганої вдачі. Дівчатка разом росли, разом ходили до школи, але щоразу Ассунта поверталася додому зла-презла.
— Мамо, — казала вона, — не хочу я більше ходити з Розіною! Хто нас не зустріне, кожен тільки її й хвалить: і гарна вона, і привітна, а мені кажуть, що я бука і чорна, як головня.
Мати душі в Ассунті не чула. Бачить, що дочка від заздрості мало не лусне, і питає одного разу:
— Ну як мені допомогти твоєму горю?
— Пошліть Розіну пасти корів, — відповідає Ассунта. — І накажіть їй спрясти моток пряжі. А якщо вона повернеться додому без пряжі та з голодними коровами, відлупцюйте. Сьогодні відлупцюєте, завтра відлупцюєте —вона швиденько подурніє, і привітність з неї злетить.
Мати поступилася капризам дочки, покликала Розіну і каже:
— Не смій більше ходити до школи з Ассунтою. Тепер пастимеш корів, а ще прястимеш у день по мотку пряжі. Дивись у мене, якщо ввечері повернешся без пряжі, а корів приженеш голодними, відлупцюю. Моє слово тверде.
Розіна від подиву й слова не могла вимовити, але мачуха вже схопилася за ціпок, і дівчині довелося скоритися.
Взяла вона прядку, і погнала корів у поле. Іде і примовляє:
– Корівоньки ви мої, корівоньки! Як я запасу вам трави, коли мені треба прясти? Хоч би хтось мені допоміг!
Тут найстаріша корова повернула до неї голову і каже:
— Не журися, Розіно. Іди за травою, а ми тобі кудель спрядемо і змотаємо. Ти тільки скажи:
Корівко-корівко,
Пряди мою кудельку,
Рогами допомагай,
У клубок пряжу намотай!
Надвечір корови напаслися досхочу. Розіна пригнала їх додому і поставила до стійла. На голові вона принесла великий оберемок трави, а в руці тримала клубок пряжі.
Як побачила це Ассунта, від злості мало не задихнулася. Каже вона матері:
— Завтра знову відправте Розіну корів пасти, але дайте їй два мотки куделі, а якщо вона не спряде всього, нехай покуштує палиці.
Але й цього разу досить було Розіні сказати:
Корівко-корівко,
Пряди мою кудельку,
Рогами допомагай,
У клубок пряжу намотай! –
і ввечері корови були ситі, трава запасена, і два мотки куделі спрядені, і змотані клубки.
Ассунта вся позеленіла від злості:
— Як це ти все встигаєш зробити за день?
— А так, — відповідає Розіна. — Адже є добрі серця на світі. Мені допомагають мої корівки.
Ассунта швидше бігом до матері.
— Мамо, хай завтра Розіна сидить удома і господарює, а я з коровами піду. Дайте і мені куделі.
Ось ранком Ассунта погнала пасти череду. У руці вона тримала прут і хльостала корів що було сил. Як дійшли вони до лугу, Ассунта навила кудель на роги коровам. А корови стоять собі не ворухнуться.
– Ви що! Прясти не хочете? – Закричала Ассунта. – Ось я вас!
І давай хльостати їх прутом ще сильніше. Корови замотали головами і вмить сплутали всю кудель. Залишилося від неї саме клоччя.
Не терпиться Ассунті. Ось і каже вона матері одного вечора:
– Мамо, щось мені редиски захотілося. Нехай Розіна нарве її у сусіда на городі.
Щоб догодити дочці, мати веліла Розіні піти за редискою на сусідський город.
— Та як це? — благала Розіна. — Невже ви хочете, щоб я крала? Ніколи я такого не робила! Якщо сусід побачить, що до нього вночі через паркан лізуть, він злодія вб’є!
А Ассунті тільки того й треба. Стала вона тепер сама в домі командувати і каже сестрі:
— Іди, йди, бо палицею пригощу!
Пішла в темряві бідна Розіна, перелізла через паркан у чужий город, але замість редьки схопила ріпу. Тягне-потягне вона ріпу, нарешті витягла; нишпорить, а під нею кротова нірка, а в нірці п’ять гарненьких маленьких кротів.
— Ой, які милі! — сказала Розіна і почала збирати їх у фартух.
Але тут ненароком впустила вона одне кротенятко на землю, і воно забило собі лапку.
— Ой, пробач мені, маленький, адже я ненароком, — сказала Розіна.
І стала вона кротове сімейство пестити і гладити. Сподобалася Розіна тим чотирьом кротам, що сиділи в її фартуху, вони й кажуть:
— Мила дівчино, ти така добра та ласкава, ми хочемо зробити тобі подарунок. Станеш ти найпрекраснішою на світі і будеш сяяти, як сонечко. Так тому і бути.
Але кривий кріт пробурчав:
— Яка вона ласкава, я з-за неї трохи ноги не втратив! Нехай же, як тільки впаде на неї промінь сонця, перетвориться вона на змію, а людиною знову стане, тільки коли потрапить у піч, що горить.
Розина повернулася додому, було їй і радісно, і боязко. А довкола неї, хоч і ніч була, стало ясно, як удень — так яскраво сяяла її краса. Глянули на неї мачуха і сестра, таку прекрасну й блискучу, як сонце, та тільки рота роззявила. Розіна розповіла їм усе, що трапилося на городі.
— Нема тут моєї провини, — каже вона. — Тільки сжальтеся наді мною, не посилайте на сонце, бо я змією стану.
З того часу Розіна виходила з дому лише ввечері або в похмурий день. Вона проводила весь час у тіні біля віконця, працювала та співала. А з віконця розходилося сяйво далеко-далеко.
Якось проїжджав повз королевич. Сяйво осяяло його, він підняв голову і побачив Розіну. «Звідки така краса у селянській халупі?» — подумав королевич і зайшов до хати.
Так вони й познайомились. Розіна розповіла принцу свою історію, розповіла і про закляття, що нависло над її головою.
Королевич і каже:
– Будь що буде. Нема чого такій красуні залишатися в халупі. Ви станете моєю дружиною – я так вирішив, і моє слово тверде.
Тут втрутилася мачуха:
— Ваша величність, будьте обережні, бо в біду потрапите. Самі поміркуйте: як впаде на Розіну промінь сонця, вона відразу перетвориться на змію.
— Це моя справа, — відповідає королевич. — Здається мені, що ви не любите цю дівчину. Наказую відправити її до палацу. А щоб сонце не світило на неї по дорозі, я надішлю закриту карету. Дивіться, щоб усе було виконане. А тепер – щасливо залишатися!
Мачуха з Ассунтою не посміли не послухатися королевича і почали збирати Розіну в дорогу. Але в душі затаїли злобу.
Нарешті приїхала карета — старовинна, зовсім закрита, тільки маленьке око нагорі, а на зап’ятках слуга, весь у стрічках, у капелюсі з пером і зі шпагою на перев’язі.
Розіна увійшла до карети, і мачуха сіла разом із нею — проводити до палацу. Але спершу відвела вона слугу вбік і каже йому:
— Добрий чоловіче, якщо хочеш заробити десять монет на чай, відкрий у кареті вічко, коли сонце буде над головою.
— Добре, синьйоре, — відповів слуга. – Як накажете!
І карета покотила. А опівдні, коли сонце стояло прямо над головою, слуга, не знаючи таємниці і злого наміру, відкрив у кареті вічко, і сонячний промінь упав на голову Розіни. Тієї ж миті дівчина перетворилася на змію і з шипінням заповзла в ліс.
Відчинив королевич дверцята карети біля воріт свого замку, а Розіни там немає! Як почув він, що сталося, заплакав, закричав і мало не вбив мачуху. Але тут всі навперебій почали говорити йому, що така вже, мабуть, доля Розіни: якби не сталося цього нещастя тепер, воно сталося б пізніше. Перестав королевич убиватися, але залишився сумний і невтішний.
А тим часом кухарі на королівській кухні давно пекли, варили та смажили в печах, на плитах та на рожнах страви для весільного бенкету і гості вже сиділи за столом. Дізналися вони, що наречена зникла, і розсудили так: «Якщо ми тут, погуляємо». І слугам було наказано розігріти страви.
Тут з лісу принесли в’язанку хмизу, і один із кухарів кинув її в палаючу піч. Раптом бачить, у в’язці змія! Не встиг він її витягти — хмиз спалахнув! Став кухар дивитись у піч, як згорить змія, раптом з полум’я стрибнув на підлогу дівчина, рум’яна, як троянда, і сяє яскравіше за сонце.
Кухар просто онімів, а потім як закричить:
– Сюди! Сюди! З печі дівчина вискочила!
На крик прибіг королевич, а за ним і всі придворні. Впізнав принц свою Розіну і міцно обійняв її.
Тут же відсвяткували весілля. Розіна щасливо зажила, і її вже ніхто не ображав.
