Жив на Алтаї могутній Сари-каан. Худоби в нього було як мурахів у мурашнику. Скрині з добром з аїлі не вміщаються, стоять одна на одній навколо стійбища.
А сам цей великий каан солодкого від гіркого не годен був відрізнити, чорне з білим плутав. Імен своїх трьох дружин не зугарен був запам’ятати.
Ось народилася в старшої дружини дочка, і в середньої дочка знайшлася.
– Годі! – густим голосом сказав Сари-каан. – Тепер хочу сина.
Настав час, і в молодшої дружини теж дитя знайшлося.
– Гей, раб! – гукнув Сари-каан.– Піди спитай, хто там народився.
Пішов раб, бачить – дівчинка. Йде назад й думає: «Що робити? Скажу син – Сари-каан повірить, але ж люди інше скажуть, тоді за обман голову зітне. Скажу дочка – за погану звістку все одно під сокиру лягай!»
Прийшов до каана, на коліна впав.
– Ну! – гукає каан.– Хто народився? Кажи мерщій, нехай мої вуха порадіють.
Раб не може рота розціпити, щелепи не розмикаються.
Поли старого кожуха на колінах аж підстрибують. Шапка в руках дрижить. Косиця на ліве вухо з’їхала. Зуби цокотять, як у лютий мороз. Врешті ледве-ледве вимовив:
– Народилася дівчинка…
– Тйох! Ні! Я казав: «Хочу сина», отже – син. Досить уже дівчаток, годі. Де мої кати?
Прибігли кати, раба реміняччям скрутили, але в цю мить раптом влетіла перепілка й сіла каанові на голову.
– Гей, раб,– заволав Сари-каан,– негайно спіймай перепілку!
– Не можу.
– Чому?
– Бо руки зв’язано.
– Гей, кати, розв’яжіть його.
Кати реміняччя розвязали. Раб простягнув руку, а перепілка злетіла й заметалась аїлом.
– Дурний ти, раб, дурний! – засміявся Сари-каан.– Хто ж перепілку голіруч ловить? Візьми залізного молота й жбурни в неї, либонь, не вивернеться!
А перепілка побігла, посвистіла та й знову всілася каанові на голову.
– Чого ти вовтузишся? – гнівається Сари-каан.– Візьми, кажуть тобі, молота й удар.
Раб каанові перечити не посмів. Крекчучи, молота обома руками здійняв. Розмахнувся, а перепілка свиснула й злетіла. І молот опустився на голову Сари-каана.
