У добрі старі часи Ланавонська церква славилася своїм великим срібним дзвоном, спів якого розносився по всій країні. Передзвін цей дуже подобався капловухим мешканцям сусіднього Ланфабона. І ось вони надумали вкрасти або, як вони самі потім говорили, позичити у своїх добрих сусідів ланавонців їхній срібний голос радості та смутку.
А зробити це треба було за одну ніч.
І ось глухою, темною ніччю капловухі і клишоногі ланфабонці прокралися у Ланавон, зняли з дзвіниці великий дзвін — спочатку обмотавши його язик бархатом і обклавши соломою. Зовні обернули його червоними фланелевими сорочками, які одягають на ніч, і з дорогоцінною ношею рушили до себе, у рідний Ланфабон.
Вони йшли тихо-тихо, лише постукували по кам’яній дорозі їхні дерев’яні черевики та важкі ціпки, з-під яких летіли у темряву яскраві іскри. Усі зберігали мовчання, і дзвін, саме собою, теж.
Але саме коли вони переходили в брід річку Таф, скрізь хмари виплив повний місяць, і з переляку капловухі і клишоногі ланфабонці прийняли його за сонце. Руки в них затремтіли, вони впустили дзвін, і він потонув у річці. Так ніхто більше й не почув дзвінкий голос великого срібного дзвона із Ланавона.
Пізніше капловухим, клишоногим, горбоносим ланфабонцям довелося у всьому зізнатися своїм сусідам.
Ось з тих пір окаті жителі Ланавона називають місяць сонцем Ланфабона.
