Колись в одному аїлі жив бідняк на ймення Алдар. Не було у них з жінкою анічогісінько, крім полатаної юрти. Навіть малого собаки не мали вони, щоб кругом юрти бігав. А так хотілося мати хоча б корівчину, щоб було кого порати. Якось Алдар і каже дружині:
– Я, здається, придумав. Піди до свого батька й попроси, щоб він зробив для нас дерев’яне телятко. Батько ж у тебе вправний тесля й тобі не відмовить. Тоді побачиш, що буде далі.
Дружина погодилась і незабаром принесла від батька дерев’яне теля, пофарбоване в жовтий колір. Наступного ранку виніс Алдар телятко надвір і поставив перед пастухом.
– Бачиш, пастуше, тепер і в мене вже є телятко. Воно ще маленьке, то треба його на пасовище винести і пустити, щоб паслось. А плата з мене хай буде, як з інших,– каже Алдар.
Погодився пастух. Відніс телятко на пасовище й поставив на траву. А телятко те було зроблене так, ніби воно пасеться, то й «паслося» собі, не підводячи голови.
Та ось настав час гнати череду додому. Корови рушили до аїлу, а теля ані з місця. Гукає пастух, гукає, а воно собі знай пасеться. Розсердився тут пастух: бач, яке, пастись уміє, а ходити не хоче. Покинув теля і погнав худобу в аїл.
Та Алдар уже давно виглядав череду. Ось і корови пройшли, а теляти його немає. Алдар запитав пастуха, де ж його теля.
– Пасеться й голови не підводить, – відказав той.– Іди й сам жени його.
Пішли вони на пасовище – а теляти немає. Шукали, шукали і не знайшли: пропало телятко. Та Алдарові цього й треба. Не довго думаючи, пішов він зі скаргою до судді. Суддя наказав: забрати корову в пастуха й віддати її Алдарові. Слово судді – закон, йому ніхто не сміє перечити. Так Алдар завів собі корову.
Згодом надумав Алдар поновити юрту. Зарізав він корову, м’ясо продав, а за гроші поставив собі гарну юрту ще й хлівець для худоби.
Побачив таке старшина та й мало не лопнув од заздрощів. Мерщій подався до судді з наклепом на Алдара: так і так, мовляв, злодійством чоловік промишляє. Питають Алдара, а він і каже:
– Я зарізав свою корову й продав на базарі. Гарні грошики вторгував: за одну тільки шкуру п’ятсот карбованців дали.
Почули люди, які мали худобу, порізали всіх корів. Але старшина дав такий наказ:
– Поки я не спродамся, на базарі ніхто не смій торгувати! – І послав до міста наймита продавати шкури своїх корів.
Уторгував той по п’ять карбованців за кожну. А інші й того не бачили.
Розгнівались багатії, пішли до судді зі скаргою:
– Обдурив нас Алдар.
Присудили Алдара до страти і таку йому смерть вигадали: посадили у скриню, замкнули й кинули в річку.
А саме в цей час на березі річки пас отару син старшини. Побачив він скриню, що пливла по воді, та й витяг її на берег. Алдар, зрозумівши, що він врятований, щосили заголосив:
– Не буду! Не хочу! Ніколи не погоджуся! Відчепіться, дайте мені спокій!
Здивувався син старшини та й питає Алдара:
– Ти людина чи якась мара? На що це ти не погоджуєшся? Чує Алдар по голосу, що то син старшини, і ще дужче лементує:
– Там унизу, куди я спускався в цій скрині, мене хочуть суддею наставити. Та я ніколи на це не погоджуся! Не хочу! Не буду!
А син старшини тільки й мріяв, щоб суддею стати. Тож і каже Алдарові:
– Ти чи брехун, чи дурень! Хіба ж є що на світі краще, ніж бути суддею!
– Воно, може, й так, але суддею я все одно не хочу бути,– торочить своєї Алдар.
Тоді син старшини сказав, що він полізе у скриню й буде суддею. Замкнув Алдар скриню, кинув її на воду, а сам, зайнявши отару, рушив собі додому.
Побачили його старшина, бій та суддя й дивуються:
– Де ти взявся?! Та хіба ж ми не вкинули тебе в річку? Як же ти врятувався, Алдаре? Яка це чарівна сила допомогла тобі? Звідки в тебе отара? – питають.
– Везучий я, то й врятувався, – розповідає Алдар. – А було ж таке, що й уві сні не присниться. Опустилася скриня під воду, зачепилася боком за дно й розкололася. Вийшов я і бачу: зелене джайлоо, на ньому пасуться отари овець, і ніхто їх не стереже. Я зайняв собі, скільки схотів, та й жену оце.
Повірили багатії:
– А коней не було там? – питають.
– Пасуться й коні,– каже Алдар. – Та мені вони ні до чого.
Захотілося й багатіям розжитися на дурничку. Пошептались вони між собою, кинулися додому, захопили кожен по скрині та й прибігли до річки. Першим під воду хотів іти старшина.
– Я наймолодший серед вас, подивлюсь і швиденько назад. Якщо там справді багато худоби, то я і вас покличу, – каже.
Бій та суддя, хоч і не дуже охоче, проте поступилися старшині, зачинили його в скриню й укинули в річку.
Якийсь час було зовсім тихо.
Тоді не витримав бій.
– Кидайте, – каже, – й мене.
Вкинули і його. Та з-під води не було ніяких вістей. Нарешті попросився суддя. Вкинули і його, а звістки не діждалися і досі. Так з допомогою Алдара люди спекалися бія, судді й старшини і зажили собі вільно й щасливо.
