Жив колись у північних лісах індіанець із дружиною. Достатньо було у них всякого одягу, і їжі вистачало, тому що індіанець був сміливим мисливцем, а дружина його — Легка Хмаринка — знала все, що має знати господиня вігваму.
Життя могло бути їм в радість, та от тільки індіанцеві все було не до вподоби! То йому здавалося, що дружина не ті шкури по стінах розвісила і на підлогу не ті поклала, то широко полог відчинила, то густо кашу зварила, то ще щось.
Вислухає його дружина, опустить голову, очі її потьмяніють, потім зітхне і вислизне з вігваму. І вже не веселить її ні сонце в листі дерев, ні росинки на голках ялівцю. Навіть дзвінкі пташині пісні не радують.
Але не дарма кажуть старі люди: мокасини добрі, доки є підошви; чоловік добрий, доки є терпіння. Якось уранці вийшла Легка Хмаринка з вігваму і вирішила не повертатися.
Довго чекав індіанець, коли дружина принесе поїсти. Викурив одну люльку, другу, а м’яких кроків Легкої Хмаринки не чути.
Вийшов він з вігваму і подивився навколо. Завмерли дерева, птахи принишкли. І раптом він зрозумів, що пішла його дружина шукати щастя, якого не знайшла в його вігвамі.
— Скажи, струмок, де моя дружина? — крикнув індіанець.
Але прозорий струмок поспішав далі, і у плескоті його води чулося тільки: “За сонцем… За сонцем…”
Побрів індіанець уздовж струмка.
І стало обличчя індіанця сумним, як згасаюче багаття. Згадав він свій порожній вігвам і зрозумів, що нема йому життя без його Легкої Хмаринки. Але тільки коли індіанець присягнувся не ображати більше дружину, Сонце сказало:
— Йди вздовж струмка, і ти наздоженеш Легку Хмаринку.
Індіанець вклонився Сонцю і пішов на захід. Він забув про їжу і сон.
А Легка Хмаринка все йшла та йшла, і жодного разу її думка не поверталася до вігваму чоловіка. “Треба зупинити її”, — подумало добре Сонце.
— Гей, сестро Земля, хай виросте на шляху жінки чорниця!
Нечутно розступилася земля, і визирнув на світ кущ, вкритий великими темними ягодами. Але Легка Хмаринка пройшла, навіть не помітивши їх.
Щедро розкидала Земля солодку чорницю. Не подивилася і на неї Легка Хмаринка.
“Що може затримати її? — подумало Сонце. — Може, повз яскраву ягоду вона не пройде?… Нехай виросте на землі нова ягода — суниця! Червона, як зоря!”
Так побажало Сонце, і біля ніг Легкої Хмаринки зачервоніли в траві найзапашніші, найстигліші ягоди суниці.
Жінка уповільнила кроки. “Як тут приємно пахне!” — подумала вона, і одразу ж в око їй впала червона ягідка. Вона розсувала траву, збирала ягоди і дивувалася: скільки їх тут! А мудре Сонце невтомно розсипало все нові й нові.
Назбирала Легка Хмаринка повні жмені. “Кого б пригостити цими смачними ягодами?” — подумала вона. Озирнулася — навколо нікого, і нікому не потрібні ці ягоди. І раптом їй захотілося якнайшвидше повернутися до свого вігваму.
Зібрала Легка Хмаринка з найяскравішої суниці на довгих стеблах букет і пішла назад. І перш ніж вечірня зоря згасла за лісом, зустріла Легка Хмаринка свого чоловіка.
Засяяли його очі світлом радості, як загоряються озера, коли заглядає до них Сонце. Узяв він із рук дружини запашний букет суниці, і здалося йому, що ніколи раніше не був він такий щасливий.
З того часу мир і спокій не покидали вігвам індіанця.
А суниця розсипалася по всьому світу, і хто не лінується, той у Місяць Ягід збирає її повними жменями.
