Жила в тундрі стара євражка Сікік. Характер у неї був заздрісний, язик отруйний, а зарозумілості на трьох таких як вона вистачило б.
Вирішила Сікік дрібну звірину здивувати, своїм багатством похизуватися. Сповістила вона євражок і мишей, що влаштовує пісенне свято. Приготувала частування, покликала гостей.
Хоч і не дуже любили її сусіди, а прийшли. Пригостила їх Сікік. Себе теж не забула. А потім і каже:
– Тепер я співатиму, а ви підтягуйте. Постарайтеся – гарно буде.
Заспівала господиня голосно, скільки сили вистачило. А присутні морщаться та між собою перешіптуються.
– Ой, як погано! – хитають головами одні.
– І фальшиво як! – кривлять рота другі.
– Якщо без міри співати, краще зовсім не братися! – обурюються треті.
А господиня тим часом розспівалася – не вгамувати.
Тут гості перезирнулися і ну бити в бубни, на все горло пищати й свистіти, намагаючись заглушити поганий спів.
– Що ви робите? – заволала обурена співачка. – Ви здійняли такий галас, що я сама себе не чую!
– Ну то ти щасливіша від нас, – сказала їй найстаріша із запрошених, поклала бубон і пішла додому.
