Тисяча і одна ніч: Казка

Розповідь третього шейха

— О султане, проводирю всіх джинів, — почав шейх, — цей мул був моєю дружиною. Одного разу я подався в подорож і повернувся лише через рік уночі й застав удома свою жінку в ліжку з чорним рабом. Вони розмовляли, бавилися, сміялися, цілувались і тішились. Побачивши мене, вона кинулась до мене з глеком води, промовила щось над нею і, побризкавши мене цією водою, промовила: “Переміни свій вигляд і набудь собачої подоби!” Я одразу ж зробився собакою, і жінка витурила мене геть з дому. Я вийшов за ворота і побрів навмання, аж поки опинився біля м’ясникової крамниці. Почав гризти там кістки Побачивши це, м’ясник узяв мене й повів до своєї домівки. Коли його дочка угледіла мене, то відразу ж затулила своє обличчя й вигукнула:

— Навіщо ти, батьку, приводиш у дім мужчину і входиш із ним до нас?!

— Де ж тут мужчина? — запитав господар.

— Цей пес, — відповіла вона, — чоловік, якого заворожила його жінка, і я можу визволити його.

— Заклинаю тебе Аллахом, дочко моя, — став благати батько, — визволь його!

Дівчина взяла глека з водою, промовила щось над ним, побриз­кала з нього трохи на мене й сказала:

— Вийди з цієї личини й набудь колишньої подоби!

І я знову зробився людиною. Потім поцілував дівчині руку й попросив її:

— Зачаруй мою дружину так само, як вона зачарувала мене.

Дівчина дала мені трохи води й сказала:

— Коли вона спатиме, покропи її цією водою, і вона обернеться на те, що ти скажеш.

Я застав удома жінку коли вона спала, покропив її принесеною водою і сказав: “Перекинься зі своєї подоби на мула!” І ось вона тепер мул, якого ти, султане, перший серед царів джинів бачиш на власні очі.

Коли третій шейх докінчив свою розповідь, джин аж затрем­тів від захвату й подарував йому решту купцевої крові.

Але почало вже благословлятись на світ, і Шагразада перер­вала дозволену розповідь.

— О, яка солодка, гарна, вишукана і приємна твоя роз­повідь! — озвалась Дуньязада.

— Куди там цьому до того, про що я розповіла б вам наступної ночі, якби цар помилував мене і я залишилася б жива, — сказала Шагразада.

— Клянусь Аллахом, — вигукнув цар, — я не вб’ю тебе, поки не дослухаю твою розповідь до кінця, бо вона дивовижна!

Решту ночі цар і Шагразада провели в любощах.

(Далі переходи від однієї ночі до другої випущено, оскільки книга містить вибрані твори).

Рибалка й іфрит

Жив у прадавні часи старий рибалка з жінкою та трьома дітьми. І хоч був він убогий, але мав звичай закидати свою сіть лише чотири рази на день. Подався він якось опівдні до моря, поставив на березі свій кошик і, підібравши поли, зайшов у воду й закинув сіть. Зачекав, поки вона встановиться, зібрав у руку шворки й незабаром відчув, що снасть обважніла, потягнув з усієї сили, але вона не піддавалася. Тоді він вийшов на берег, забив кілка і, прив’язавши до нього шворки й роздягнувшись, став пірнати довкола сіті на дно, аж поки не витягнув її. Зраділий, виліз на берег, убрався й налагодивсь уже було вибирати улов, та раптом побачив у порваній снасті здохлого осла. Засмутився рибалка й вигукнув: “Тільки Аллах високий, великий має спро­могу і силу!” І подумав: “Воістину дивовижний дарунок послало мені Провидіння!” А потім проказав такого вірша:

Тобі все клопоти одні — набридливі, немилі…
Та ти ті клопоти облиш, бо житимеш не ними.
Ось — море, а до нього йде рибалка, певний цілі, —
Рибалити під світлами небесними нічними.
На нього хлюпають у морі раз за разом хвилі,
Але дарма: йому весь час лиш сіть перед очима.
Отак провівши ніч усю при цім нехитрім ділі,
Несе на шворках рибу він гірляндами живими.
Продасть цю рибу він отим, що спали в льолі білій,
І тим, що тішились теплом під ковдрами м’якими …
Хвала Творцю! Одним він годить, інших же обходить —
Одними здобувається, а споживається другими.

Потім він сказав собі: “Нумо до роботи! Усміхнеться мені доля, якщо буде на те великого Аллаха воля”. А далі промовив:

В терпіння уберись, коли спітка тебе невдача,
Нічого ліпшого не зробиш ти тоді для себе.
Рабам не скаржся — доброго огудиш перед тими,
Котрі ніколи добрості не виявлять до тебе.

Звільнивши снасть від осла, рибалка забрів у море і, мовивши: “Во ім’я Аллаха”, знову закинув сіть. Вичекавши, поторсав і відчув, що вона ще важча, ніж перше, і ще дужче зав’язла в морі. Подумав, звичайно, що то риба; зачепивши повороззя за кілок, він роздягся, заліз у воду й мордувався там, аж поки вивільнив снасть і витягнув її на берег. Але цього разу видобув з неї великого глека, повного піску й мулу. Тоскно стало на душі в рибалки, і він промовив:

Я щастя подався шукати у світ.
Та де ж воно? Зникло, лишивсь тільки слід.
Я сіть витягаю порожню, невдаха,
Хоча й покладаюсь на волю Аллаха.
А скільки тих мудрих в багні опинилось!
А скільки в Плеядах дурних розплодилось!

Він викинув глека, почистив снасть і, закликаючи на поміч Аллаха, знову побрів у море і втретє закинув сіть. А коли невдов­зі витягнув її, то побачив у ній лише якісь череп’яні уламки, кістки й черепашки. Тепер він уже по-справжньому занепав духом і промовив:

На хліб насущний ти не годен заробляти
Ані талантом, ні пером, — хоч і навчивсь писати.
Доля така: ти не вільний вершити ділами.
Чари? Знання? Ні, не те покеровує нами.
Щастя? Чи доля? Та все ж від Аллаха залежить.
Хтось лиш в халупі, а інші — в палацах і храмах!
Долі мінливість гнітить та схиляє порядних,
Підлі й негідні ж ідуть уперед з кулаками.
Смерте, до мене прийди! Бо життя — препаскудне:
Сокіл — в болоті, а гуси — вгорі косяками.
Гідний і в бідності — чесно по правді живе.
Підлий — у підлості все загрібає руками.
Птиця зі сходу на захід кружляє над світом,
Хтось на землі — все й без руху хапає зубами.

Потім він підвів голову до неба й почав благати: “О великий, ти знаєш, що я кидаю сіть лише чотири рази на день. Уже закидав тричі, і все даремно. Пошли ж мені, о Всевишній, поживок!”

І з іменем Аллаха на вустах ще раз закинув сіть. Перегодя поторгав її, але не здужав витягти: знову вона зачепилася за щось там на дні. “Тільки Аллах має спромогу і силу!” — вигукнув рибалка. І промовив:

Ах, тьху на життя, бо лихий в нього знак:

Лиш горе й нещастя зазнав я, бідак.
Як вранці безхмарне життя у людини —
Увечері смерть її вчепить на гак.
А люди колись і про мене питали:
“Він дуже щасливий?” — і чули: “А так!”

І знову довелось йому роздягатися, залазити в воду й моро­читися із сіттю. Витягнувши її з моря, він знайшов у ній брон­зовий жбан, чимось наповнений і запечатаний свинцем, на якому був відбиток персня пророка нашого Сулеймана ібн Дауда — мир душам їхнім! Побачивши жбан, рибалка зрадів. “Продам його на базарі мідників, — подумав він. — Така штука коштує не менше десяти динарів золотом!” Потім рибалка, зваживши посудину на руці, відчув, що вона важка. “Ану подивлюсь, що там”, — подумав він і, діставши ножа, заходився коло свинцевої пробки. Відіткнувши, рибалка перехилив жбан, але, на превеликий його подив, звідти нічого не полилося. Тоді він поклав посудину на землю й став розгойдувати її туди-сюди, й раптом з неї пішов дим, стелячись по землі та здіймаючись високо в небо, під самі хмари. Вийшовши весь, дим скупчився знову, стиснувся, струснувся й перетворився на іфрита з головою у хмарах і ногами на землі. Голову мав, як купол, руки мов вила, ноги — ніби корабельні щогли, рот — немовби печера, зуби наче каміння, ніздрі — немов труби, очі — два вогні, а волосся стирчало дро­том, і весь він був похмурий, гидкий.

Коли рибалка побачив це страховисько, в нього затремтіли жижки й зацокотіли зуби, пересохло в роті, і він нічого вже не бачив перед собою. А іфрит, помітивши його, вигукнув:

— Немає бога, окрім Аллаха, а Сулейман — його пророк! О ти, пророче Аллаха, не вбивай мене! Я не буду більше перечити твоєму слову й сваволити проти тебе!

— О мариде, — промовив рибалка, — ти звертаєшся до Сулеймана. Але ж минуло вже тисяча вісімсот років відтоді, як помер Сулейман, а ми живемо напередодні кінця світу. Розкажи мені про себе, що з тобою сталось. Як ти опинився в цьому жбані?

— Немає бога окрім Аллаха! — прорік іфрит. — Тішся, о рибаче!

— Чим же ти мене потішиш? — запитав рибалка.

— А тим, що в цю ж мить уб’ю тебе в найлютіший спосіб, — відповів іфрит.

— За таку погрозу, о шейху іфритів, ти гідний позбавитися захисту Аллаха! — вигукнув рибалка. — О проклятий, за віщо ти маєш убивати мене, чого ти важиш на моє життя, коли я витягнув тебе з дна моря на сушу й визволив із жбана?

— Загадай, якою смертю ти б хотів померти, — наполягав на своєму іфрит.

— Чим же я завинив?! — крикнув у розпачі рибалка. — За віщо так віддячуєш мені?

— Ось послухай мою історію, рибаче, — мовив іфрит.

— Говори, та коротко, а то моя душа вже в п’яти пішла, — сказав рибалка.

— Так от знай же, рибаче, — почав іфрит, — що я — один із джинів-віровідступників, які не послухалися Сулеймана, сина Дауда — мир їхнім душам! І Сулейман послав по мене свого візира Асафа ібн Барахію, і той силоміць привів мене, впоко­реного, до нього. Коли я став перед Сулейманом, він прикликав собі на допомогу Аллаха і запропонував мені прийняти істинну віру й підкоритись його владі, але я відмовився. Тоді він звелів принести оцей жбан і, втеребивши мене у нього, запечатав його свинцем, на якому відбив одне з найвеличніших імен Аллаха, а потім, за його наказом, джини кинули цю посудину зі мною в море. Просидівши там сто років, я поклявся в душі зробити навіки багатим того, хто звільнить мене. Минула друга сотня років, під час яких я говорив: тому, хто визволить мене, я відкрию земні скарби. Але ніхто не рятував мене. Коли пройшло наді мною ще чотириста років, я сказав: “Тому, хто мене витягне звідси, я сповню три його бажання”. Але ніхто не прийшов мені на порятунок. І тоді я запалав лютим гнівом і заприсягся: того, хто мене вирятує, я вб’ю, давши йому змогу самому виб­рати, в який спосіб позбавити його життя. Ось ти мене звільнив, і я питаю тебе, яку тобі смерть заподіяти?

На цю мову рибалка сказав у розпачі:

— О диво! І треба ж було мені оце витягти тебе на світ Божий. Звільни мене від смерті — і Аллах тебе звільнить, — сказав він іфритові. — Не губи мене, то й тобі Аллах дасть владу над тим, хто захоче тебе згубити.

— Твоя смерть неминуча, — відповів іфрит, — кажи, як тебе стратити.

— Пощади мене в нагороду за те, що я визволив тебе, — ще раз попросив рибалка, злякавшись видимої смерті.

— Але ж я і вбиваю тебе саме за те, що ти мене виз­волив.

— О шейху іфритів, — став благати рибалка, — я зробив тобі добро, а ти хочеш мені відплатити злом. Тож не бреше припо­відка з оцього вірша:

Ми з добрим до них, в них же — зле для відплати, —

Поводяться, ніби лихі супостати.

Хто хоче до злого щось добре додати,

Той буде подяку гієнину мати.

— Не чіпляйся за життя, смерті не відвернути! — заволав іфрит.

А рибалка подумав: “Та це ж лише джин, а я ж таки людина, яку Аллах обдарував найдосконалішим розумом. Ось я вже придумаю, як згубити його хитрістю й розумом, поки він вига­дує, як згубити мене підступністю й злобою”.

— Моя смерть таки неминуча? — спитав він іфрита.

— Так, — відповів той.

— Заклинаю тебе найвищим іменем, вибитим на персні Сулеймана ібн Дауда, — мир їхнім душам! — чи скажеш ти мені правду, коли я тебе запитаю про щось?

— Так, питайся, тільки коротко! — відповів іфрит, затрем­тівши при згадці найвищого імені.

— Ти кажеш, що був у цьому жбані, а в ньому ж навіть твоя рука чи нога не помістяться, — сказав рибалка. — То як же ти весь помістився там?

— То ти не віриш, що я був у жбані?! — вигукнув іфрит.

— Я ніколи тобі не повірю, аж поки не побачу тебе там на власні очі, — відповів рибалка.

Іфрит затремтів і обернувся на дим, який спершу повис над морем, а потім скупчився й поволі став заходити до жбана. Коли він опинився там, рибалка миттю вхопив свинцеву пробку з печаттю, заткнув нею жбан і загорлав до іфрита:

— Вибирай, якою ти смертю помреш! Клянусь Аллахом, я кину тебе в море, побудую собі тут будинок і нікому, хто прийде сюди, не дам ловити рибу, казатиму: “Тут сидить іфрит, котрий кожному, хто його витягне, пропонує вибирати собі смерть, якою він негайно має загинути”.

Відчувши себе ув’язненим, іфрит спробував вийти із жбана, але його міцно тримала там печатка Сулеймана. Він побачив, що рибалка перехитрив його, і сказав:

— То ж я тільки пожартував з тобою.

— Брешеш, ти найнікчемніший і наймерзенніший із-поміж іфритів! — закричав рибалка й поніс жбан до моря.

— Ні, ні! — лементував іфрит.

— Так, так! — казав рибалка.

Тепер уже іфрит присмирнів і спитав лагідно:

— Що ж ти хочеш удіяти зі мною, рибаче?

— Кину тебе в море, — твердо сказав той, — якщо ти вже просидів там тисячу вісімсот років, то я змушу тебе пробути там аж до Судного часу. Чи не казав я тобі: “Пощади мене, то Аллах пощадить і тебе, не вбивай мене, бо Аллах і тебе вб’є!” Але ти не послухався і хотів будь-що погубити мене, тож Аллах віддав тебе в руки мої, і я обманув тебе.

— Випусти мене, і я тебе щедро винагороджу, — сказав іфрит.

— Брешеш, клятущий! — вигукнув рибалка. — Ми з тобою подібні до візира царя Юнана і хакіма Рубана.

— А хто вони такі, візир царя Юнана і хакім Рубан? — запитав іфрит.

Розповідь про царя Юнана та хакіма Рубана

— Так от слухай, іфрите, — почав рибалка. — За давніх-предавніх часів, у сиву давнину, жив у місті персів і в краю руманів цар на ймення Юнан. Був він багатий та можновладний, мав велике військо і всяких там охоронців. Але на тілі в нього була проказа, проти якої виявились безсилими знахарі й лікарі. Цар вживав усілякі мікстури й порошки, натирався мастю, але ніщо не допомагало йому, ніхто не міг його зцілити. Та одного разу до міста царя Юнана прибув знаменитий старий лікар, хакім Рубан. Він читав книги грецькі, перські, візантійські, арабські, сирійські, розумівся на медицині й звіздарстві, на рослинах, свіжих і сухих травах, знав, чим вони корисні, чим шкідливі, вивчав філософію і всі інші науки.

Незабаром по прибутті до міста хакім довідався про хворобу царя, якою випробовував його Аллах, і про те, що ніхто з лікарів і вчених не може допомогти йому. Дізнавшись про це, хакім негайно взявся до роботи, не спав цілу ніч, а коли настав ранок і засяяло, заблищало сонце, він убрався в свою найкращу одіж і подався до царського палацу. Допущений в царські покої, він обцілував перед Юнаном землю і в гарних, доладних виразах привітав царя, побажавши йому вічної слави і благоденства, а потім відрекомендувався і сказав:

— О царю, до мене дійшла звістка, що ти слабуєш, і ніхто не може дібрати помічного способу лікування. Але я зцілю тебе, царю, і при тому не буду ні поїти тебе ліками, ані намащувати мастями.

— Як же це ти вхитришся зробити?! — вигукнув здивований цар. — Клянуся Аллахом, якщо ти мене уздоровиш, я обдарую милостями тебе, твоїх дітей і внуків, дам тобі всього, чого ти забажаєш, будеш моїм приятелем і частуватимешся за моїм столом.

Потім цар подарував хакімові почесний одяг і ласкаво побесідував з ним.

— То ти справді вилікуєш мене, не вдаючись до мікстур і мазей? — перепитав цар хакіма.

— Так, я вилікую тебе в інший спосіб, — запевнив царя хакім.

— О лікарю, коли ж то буде? — мовив Юнан. — Поквап цю поміч, мій дорогий!

— Слухаю й корюся! — відповів хакім.

Потім він пішов у місто, найняв будинок і переніс туди книги і весь свій скарб. Далі заходивсь коло зілля та ще якихось ліків, поклав їх у пустотілу ручку, котру приладнав до кия-битки для гри у м’яча, і з цим києм подався до царя.

Обцілувавши навколо нього землю, сказав, щоб він пішов на майдан грати в м’яча. Не встиг іще цар зі своїм почтом прибути на майдан, як там уже чекав на нього Рубан. Він подав цареві кия і сказав:

— Тримай його за оцю ручку й ганяй ним м’яча та витя­гуйсь гарненько, аж поки не впрієш увесь; ліки через руку пере­йдуть на все тіло. Тоді завершуй гру і йди до лазні, викупайся й лягай спати. Після цього будеш здоровий. Ото й усе.

Цар Юнан узяв від хакіма кия, міцно стиснувши його руків’я, а потім сів на коня і, наздогнавши кинутого поперед нього м’яча, з усієї сили вдарив його. І так гасав по майдані й підбивав м’яча, що аж упрів, і ліки з руків’я кия почали входити в його тіло. Нарешті хакім сказав йому, що настав уже час вертатись до замку і йти в лазню. Цар відразу ж повернувся додому й наказав усім, хто був у лазні, повиходити звідти, щоб самому скупатися. Лазню негайно звільнили — і лазебники та постільники враз забігали один поперед одного, щоб якнайкраще прислужитися цареві. Цар добре вимився в лазні, а потім пішов до замку й ліг спати. Ось що було з царем Юнаном.

Що ж до хакіма Рубана, то він повернувся до свого помеш­кання і провів там ніч. А тільки-но настав ранок, він подавсь до царя і попросив дозволу побачитися з ним. Коли йому дозво­лили, він увійшов і, поцілувавши перед царем землю, прочитав заздоровне слово на його честь:

Шляхетності батьком назвуть — веселишся,
А скажуть про іншого так — засмутишся.
Промінний твій лик пітьму ночі розсіє,
Біду прожене і принадить надії.
Лице твоє радістю сяє в промінні,
Хоч час і похмурий і дні безгомінні,
Достачити милості й блага ти здатний,
Мов хмара, що дощ пролива благодатний,
Отож без вагання, геть-чисто, до решти
Так щедро добро своє всім роздаєш ти.

Коли хакім скінчив читати вірші, Юнан устав зі свого трону і, обійнявши Рубана, посадовив його біля себе і подарував йому розкішний почесний одяг.

Як цар вийшов з лазні й побачив, що тіло його стало чисте, мов біле срібло, й виразки зовсім зникли, його охопила така не­сказанна радість, що аж груди йому розпирало від щастя. А вран­ці Юнан прийшов до дивану й сів на троні, оточений придворними й вельможами, прибув тоді до нього й хакім Рубан. Тут же було накрито столи розкішними стравами, і цілий день тривала учта; цар увесь час бесідував з Рубаном. А коли настала ніч, дав йому дві тисячі динарів, крім почесного одягу та інших коштовних дарунків, посадив його на свого бойового коня й відпустив додому. А сам усе ще дивувався своєму одужанню: “Цей хакім лікував зверху мене і нічим не мастив. Клянусь Аллахом, це справжня мудрість. Я мушу обласкавити, осипати щедро­тами його, залишити при собі назавжди!”

Тішачись здоров’ям свого тіла, цар Юнан щасливо провів ніч; а коли вранці зійшов на трон і перед ним стали державні вельможі, а справа і зліва посідали візири й еміри, він знову забажав побачити Рубана. Той увійшов і поцілував перед тро­ном землю, а цар підвівся й посадовив його поруч себе, і вони цілий день провели разом — говорили, частувались. А як наста­ла ніч, Юнан звелів видати Рубанові п’ять почесних одежин, а також тисячу динарів, і хакім, сповнений вдячності до царя, подався додому.

Але був у царя один дуже паскудний візир — гидкий вигля­дом, скупий, злий, зітканий із самої заздрості. Так ось коли цей візир побачив, що цар наблизив до себе хакіма Рубана і так щедро обласкавив його, він тяжко позавидів йому й затаїв на нього злість. Адже мовиться: ніхто не вільний від заздрощів, або: неспра­ведливість таїться в серці, сила ж її виявляє, а слабість при­ховує. Отож наступного ранку, коли цар знову ввійшов до дивану в оточенні свого почту, оцей самий візир підступив до нього й, обцілувавши перед ним землю, сказав:

— О царю наших часів! Ти — той, під чиєю милістю я виріс, і я маю для тебе дуже важливу пораду й осторогу. Якби я при­ховав їх від тебе, то був би сином перелюбства. Якщо ти мені звелиш, то я тобі скажу.

І цар, якого стурбували візирові слова, запитав його:

— Що ж то за поради?

— О благородний царю, — промовив візир, — ще древні казали: “Хто не думає про наслідки своїх діянь, тому доля не друг”. І я бачу, що ти, царю, ступив на хибний шлях, коли до свого ворога, що жадає кінця твого панування, виявляєш таку велику милість, безмежну повагу й так необачно наблизив його до себе. Я боюся за тебе, о царю!

Стривожившись і змінившись на виду, цар запитав візира:

— Про кого це ти говориш, на кого натякаєш?

— Якщо ти спиш, прокинься! — відказав візир. — Ідеться про хакіма Рубана.

— Схаменись, нещасний, що це ти верзеш?! — обурився цар. — Таж це мій ліпший друг, він мені найдорожчий з-поміж усіх людей, бо ж вилікував мене якоюсь штукою, давши її мені в руку, зцілив мене від недуги, що проти неї безсилими вияви­лись лікарі. Та рівного йому не знайти в наш час ніде — ні на сході, ні на заході, а ти говориш про нього таке. Від сьогод­нішнього дня я призначаю йому платню — тисячу динарів на місяць, але якби я навіть розділив з ним ціле царство своє, то й цього було б мало. І я гадаю, що все це ти наговорюєш лише із заздрощів до цього чоловіка. Домагаєшся його смерті, щоб я опісля розкаювався, як розкаювався цар Ас-Сіндбад, убивши свого сокола.

— Пробач мені, о владарю часу, а як то було? — запитав візир.