Тисяча і одна ніч: Казка

Розповідь про царя Сіндбада

— Розказують, Аллах же то ліпше знає, — почав Юнан, — що був один цар у Персії, котрий любив гулянки, мандри й полю­вання. Виховав він собі доброго сокола і не розлучався з ним ні вдень ні вночі, — весь час тримав його на руці і завжди брав із собою на полювання. Виготовив для нього золоту чашу, яку почепив йому на шию, і напував його з неї. Одного разу в покої до царя рап­том увійшов головний сокільничий і сказав:

— О владарю часу, пора вирушати на влови.

І цар наказав готуватись до полювання. Зібралися. Цар узяв сокола на руку, й вони вирушили. Їхали, їхали, аж поки не досягли розлогої долини. Розкинули там сіть для ловитви звірів, і в неї незабаром потрапила газель. Цар тоді гукнув:

— Тільки-но хто пропустить газель — уб’ю.

Коли мисливці зовсім уже звузили сіть довкола тварини, вона раптом підійшла до царя і, стоячи на задніх ногах, передні склала на грудях, неначебто ладналась поцілувати землю перед царем. Він схилився до неї, а вона стрибнула через його голову й помчала в пустелю. Обернувшись до своїх дружинників, цар помітив, що вони ззираються між собою.

— Що це означає? — спитав він візира.

— Тож вони з причини твоєї погрози, що буде вбитий той, хто пропустить газель.

— Клянуся своєю головою, — вигукнув цар, — що я переслі­дуватиму її, доки не зловлю!

І погнався услід за газеллю. Вона кинулась у хащі, тоді цар випустив на неї сокола, і той бив крильми по її очах доти, поки не осліпла вона й не очманіла. Тоді над’їхав цар і приголомшив газель дубцем, а коли вона впала, зійшов з коня й дорізав її; потім, оббілувавши звірину, приторочив шкуру до луки сідла. А тим часом настала вже обідня година, і в палючих пустельних хащах не можна було знайти води. Цар відчув спрагу, і кінь захотів пити. І тоді цар, походивши довкола, побачив дерево, з котрого текла якась густа, неначе олія, рідина. Цар, що був у рукавицях, зняв із сокола чашу і, наповнивши її тією рідиною, поставив перед собою, але сокіл раптом ударив по ній крилом і перекинув її. Тоді цар узяв чашу і вдруге наповнив її тим, що стікало з дерева. Він подумав, що сокіл хоче пити, й поставив перед ним чашу, але сокіл знову вдарив по ній крилом і перекинув. Розгніваний цар утретє наповнив чашу й поставив її перед конем, але сокіл там само перекинув посудину.

— Нехай же покарає тебе Аллах, капосний птаху! Ти по­збавив мене питва, коня і самого себе! — вигукнув розгніваний цар і, вдаривши сокола мечем, відрубав йому крила.

І тоді птах став підводити голову, показуючи цареві на вер­хівку дерева: поглянь, мовляв, туди. Цар звів очі й побачив на дереві змію, отрута якої стікала вниз по дереву. І цар дуже бідкався, що марно відрубав соколу крила. Сів на коня і, взявши газель, поїхав додому. Там віддав здобич кухареві, сказавши: “Візьми й засмаж”, а сам присів на трон із соколом на руці. Та раптом птах закричав і впав мертвий, а вбитий горем цар аж застогнав, каючись, що згубив сокола, тоді як той урятував його від загибелі. От і все, що було з царем Сіндбадом.

Вислухавши розповідь царя Юнана, візир сказав:

— Ясновельможний царю, що ж лихого зробив мені хакім? Я не зазнав від нього ніякого зла і кажу все це лише із жалю до тебе, щоб ти не загинув, як той , що кував лихо проти сина свого царя.

— І як це було? — спитав цар Юнан.

Розповідь про підступного візира

— Так от послухай, ясний володарю, — почав візир. — Один цар мав сина, що дуже любив полювання й лови, і куди б той не відлучався з дому, його, за велінням батька, завжди супроводив візир. Він угледів великого звіра і сказав юнакові:

— Ось тобі і звір, іди на нього.

Царевич помчав і зник з очей, сховався від нього в пус­телі і звір. І мисливець розгубився, не знаючи, в який бік по­датися, та раптом побачив дівчину, що сиділа при дорозі і плакала.

— Хто ти? — спитав її царевич.

— Я дочка одного індійського царя. Була в пустелі, упала з коня, задрімавши, відбилась від своїх і заблукала.

Царевич перейнявся співчуттям до дівчини і взяв її з собою, посадовивши на коня позад себе. Коли вони проїздили повз якийсь гай, дівчина сказала:

— Мій саїде, маю злізти за потребою.

Царевич допоміг їй зіскочити з коня, і вона пішла в гай. Дівчина затрималась, а царевич ждав-ждав та й пішов слідом за нею. І раптом побачив, що вона — лихий дух гуль! Царевич чув, як та говорила до своїх малят:

— Діти, я привела вам сьогодні тлустенького хлопця!

— Ах, матінко, — заячали вони. — Давай його хутчій сюди, ох і наїмося ж ми сьогодні!

Почувши таке, царевич збагнув, що загине, і так перелякався, аж коліна йому затремтіли. Він повернувсь до коня, вийшла й гуль і, постерігши, що він якийсь наче переляканий, труситься, спитала:

— Чого ти злякався?

— Я маю ворога і боюсь його, — відповів царевич.

— А хвалився мені, що ти син царя, — нагадала йому гуль.

— Так, — сказав царевич.

— То чого ж ти не задобриш свого ворога грішми? — спитала гуль.

— Він не вдовольниться грішми, а тільки моїм життям, — відказав царевич, — і тому боюся за себе, хоч я й невинний.

— Якщо ти справді невинний, — промовила гуль, — вдайся за поміччю до Аллаха, і він захистить тебе від ворога і від зла, якого ти жахаєшся.

Тоді царевич звів очі до неба й почав молитися:

— О, ти, що можеш зглянутися на прохання того, хто потрапив у біду, й усуваєш зло, о Боже, допоможи мені вберегтися від мого ворога й відверни його від мене. Воістину ти всемогутній!

Почувши цю молитву, гуль зникла, а царевич прибув до сво­го батька й розповів йому про вчинок візира; і цар покликав його і убив.

І якщо ти, царю, довіришся цьому хакімові, він уб’є тебе в найлютіший спосіб. Той, кого ти обдарував, приласкавив і набли­зив до себе, діє тобі на погибель. Він лікував тебе зовні чимось таким, що ти взяв у руку, і ти зовсім не вбезпечений від того, що він уб’є тебе якоюсь штукою, яку ти так само візьмеш у руку.

— Твоя правда, о візире, — сказав цар Юнан. — Як ти кажеш, так і буде, о доброзичливий пораднику! Воістину, цей лікар проникнув сюди задля того, аби вкоротити мені віку. Якщо він вилікував мене з допомогою чогось такого, що я взяв у руку, то зможе й погубити, давши мені щось понюхати, — сказав цар і запитав у візира: — То що ж мені з ним удіяти?

— Пошли по нього зараз же і, коли він прийде, відрубай йому голову. Ти позбудешся його і врятуєшся від біди. Обмани його раніше, аніж він тебе встигне обманути.

— Твоя правда, візире! — вигукнув цар і послав по хакіма. Той прийшов радісний, не відаючи, що призначив йому Всевишній, як сказано у вірші:

Не бійтеся долі — вгамуйтесь, стривожені люди!
Вручіть свою долю Тому, хто навічно пребуде.
Бо в світі все діється так, як Аллах обумовить,
І буде інакше, якщо так Аллах не присудить!

Ввійшовши до царя, хакім промовив:

Якщо не мав ти за добро від мене воздаяння.
Кого ж віршами славив я, словами віншування?
Мені ти милості чинив — звичайно, без загайки,
Я й не висловлював одвік ніякого прохання.
Тож як не славити тебе одверто, щиросердо,
Як в думці й вголос не хвалить твого благодіяння?
Згадаю милості твої: від них моїм турботам
Так легко-легко, лиш спині — важеньке підіймання.

А потім іще продекламував:
Що — турботи? Геть їх! Не кричи!
Талану діла всі доручи.
Насолоджуйся негайним благом,
Гідно від минулого йдучи.
І дадуть тобі ці дні втомливі
Втіху і до успіху ключі.
Все Аллах сотворить, все, що хоче, —
Слухайся Аллаха і мовчи.

І ще:

Будь спокійний, веселий, забудь про печалі,
Бо печалі наводять на думи зухвалі.
Нащо думати зайве рабам безпорадним?
Кинь гризоти й думки, йди у радості далі.

— Знаєш ти, для чого я тебе покликав? — звернувся цар до хакіма Рубана.

— Потаємного не знає ніхто, окрім Аллаха! — відказав хакім.

— Я звелів тобі прийти, бо маю тебе вбити і погубити душу твою.

— За віщо ж ти мене маєш убити, царю, чим я провинився? — запитав вражений до краю хакім.

— Мені донесли, — мовив цар, — що ти, нишпорко, підступно проник до нас, аби вбити мене, і ось тепер я вб’ю тебе раніше, ніж ти мене.

Потім цар гукнув ката і сказав йому:

— Відрубай голову цьому ошуканцеві і позбав нас лиха!

— Помилуй мене, — і помилує тебе Аллах, уб’єш мене — уб’є тебе Аллах, — сказав тоді лікар цареві. Те ж саме, що я говорив тобі, іфрите, але ти не пощадив мене і жадав лише моєї смерті.

Тоді цар Юнан сказав хакіму Рубанові:

— Я не буду вбезпечений, якщо не вб’ю тебе: ти мене вилі­кував, давши мені щось у руку, і я не певний, чи ти не вб’єш мене, давши мені щось понюхати, або в якийсь інший спосіб.

— О царю, — мовив Рубан, — так ось яка нагорода мені від тебе! За хороше ти відплачуєш злом.

— Ти мусиш померти і то зараз же!

Упевнившись, що цар таки вб’є його, хакім заплакав, шко­дуючи про те, що він добродійно повівся з недостойним того володарем, як сказано у вірші:

А розум, напевне, в Маймуни відсутній,
Хоч в неї був батько розумний та путній.
Хто йде без думок по сухому й слизькому, —
Той добре таки підсковзнеться в майбутнім.

Тим часом до хакіма підійшов кат, зав’язав йому очі і, вийнявши з піхов меча, звернувся до царя:

— Наказуй!

А хакім далі слізно просив державця:

— Даруй мені життя — і подарує його тобі Аллах, не вбивай мене, бо й тебе уб’є Аллах, бо ж сказав поет:

За щиру пораду я мав тільки лихо і кпини,
А слава і дяка прийшли до запроданця хтивого.
Моє благородство ганьбою мені обернулось,
Лишуся живим — то наслідувать буду брехливого.
Коли ж доведеться загинуть мені, то хай люди всі
Піднімуть на кпини й прокльони невдаху правдивого.

Далі він знову звернувсь до царя:

— То оце мені, царю, така нагорода від тебе? Воістину я дістаю крокодилячу відплату.

— А що то таке? — запитав цар.

— Хіба можу я розповідати в такому стані? Заклинаю тебе Аллахом, пощади мене, і пощадить тебе Аллах! — І хакім гірко заридав.

Тоді підвівся один із царевого почту і сказав:

— О царю, подаруй мені життя цього хакіма, бо ми не бачили, щоб він учинив проти тебе якийсь злочин, але бачили тільки, як він вилікував тебе від недуги, якій не могли зарадити лікарі й знахарі.

— Хіба ви не знаєте, чому я вбиваю його? — спитав цар. — Якщо я залишу його живим, то сам загину. Я боюся, що він уб’є мене й дістане за це нагороду, бо ж він нишпорка, заради того й проник до нас. Його неодмінно треба стратити, інакше я не буду спокійний за себе.

— Пощади мене — пощадить тебе Аллах, не убивай мене, бо ж уб’є тебе Аллах, — благав царя хакім, але, впевнившись, іфрите, що цар таки вб’є його, він попросив:

— О царю, якщо вже смерть від тебе неминуча, дай мені відстрочку: я навідаюсь до моїх рідних і сусідів, щоб розпоря­дитися про мій похорон, очищу душу й роздарую свої лікарські книги. Є між ними особлива з книг, яку я подарую тобі, і ти зберігай її в своїй скарбниці.

— А що ж то за книга? — поцікавився цар.

— У тій книзі є стільки всього, що й не перелічити, а най­менша з її таємниць така: після того, як ти відрубаєш мені голову, перегорнеш три аркуші й прочитаєш три рядки на тій сторінці, що зліва, і тоді моя голова озветься до тебе й відпо­вість на все, про що ти її запитаєш.

— О мудрець, то коли я зітну тобі голову, вона заговорить зі мною? — запитав хакіма украй здивований цар Юнан.

— Так, о царю, — мовив хакім.

— Воістину це дивовижна проява! — вигукнув цар.

Потім він відпустив хакіма під вартою. Той пішов додому, залагодив усі свої справи того ж таки дня, а наступного з’явився в диван. Прийшли сюди всі еміри, візири, придворні, наміс­ники — і царська палата стала такою пишною, мов квітучий сад. Хакім з’явився перед царем у супроводі двох вартовиків, тримаючи в руках стару книгу і горщик з порошком. Потім він сів і попросив принести йому блюдо, а коли принесли, висипав у нього порошок, розрівняв його і сказав:

— О царю, візьми цю книгу, але не розкривай її, поки мені не відрубають голову, а як відрубають, вели поставити її на блюдо і натерти порошком. Коли кров перестане йти, відкрий книгу.

І цар, узявши в хакіма книгу, наказав рубати тому голову. Кат рубонув, і голова впала на середину блюда. Цар натер її порошком, кров зупинилася, голова хакіма Рубана розплющила очі й промовила:

— О царю, розкрий книгу!

Цар розкрив її й побачив, що аркуші злиплися, тоді він по­слинив палець і ледве перегортав склеєні аркуші — перший, дру­гий, третій… Так цар перегорнув, слинячи палець, шість арку­шів, але не побачив там ніякого письма і сказав:

— Тут нічого не написано.

— Гортай далі, — сказала хакімова голова.

Цар перегорнув іще кілька аркушів, і отрута вмить розійшлась по всьому його тілу. Книга була просякнута трутизною. Цар затремтів і крикнув:

— Я отруєний!

А голова хакіма Рубана промовила:

Що ж, довго ти владарював і правував над нами,
І враз всесилля грізного немовби й не було!
Якби по-Божому чинив — тобі б щастило й далі,
Але ж неправедний ти був — отож і маєш зло!
І сталось саме так усе, як мовить Провидіння:
Те зло, що сіяв ти, — тобі ж на лихо ізійшло!
По цій мові голови хакіма цар одразу ж упав мертвий.

— Отож знай, іфрите, що якби цар Юнан не стратив хакіма Рубана, Аллах напевне пощадив би його, але він, бач, не захотів, зажадав смерті Рубана, і Аллах убив його самого. Коли б ти, іфрите, пощадив мене, то й Аллах пощадив би тебе, але тобі конче забаглось моєї смерті, і ось тепер я уб’ю тебе — запро­торю в цей жбан і закину в море.

Іфрит скрикнув і став благати:

— О рибаче, заклинаю тебе Аллахом, не роби цього! Пощади мене, не мстися за мій нерозважний вчинок. Якщо я був вражою душею, то будь хоч ти доброчинцем. Адже мовиться: “Будь ласкавий із злим, досить з нього і діянь його”. Не роби так, як учинила Умам з Атикою.

— А що ж вона вчинила? — спитав рибалка.

— Не до балачки мені зараз, коли я сиджу в цій в’язниці! Якщо відпустиш мене, я розповім, — сказав іфрит.

— Годі про це, — твердо урвав його рибалка. — Ти неод­мінно будеш укинутий в море, і немає ніякої надії на те, що тебе коли-небудь витягнуть звідти. Я ж тебе просив, благав, але ти хотів лише моєї безневинної смерті, без ніяковісінької вини з мого боку, я ж тобі вчинив не зло, а благо, звільнивши тебе з ув’язнення. А ти повівся зі мною негідно. Отож знай, що я вкину тебе в море, і кожному, хто виловить тебе, я розповім, що в мене було з тобою, і ти полетиш назад. Отже, залишишся ти в цьому морі навічно, поки й не загинеш.

— Відпусти мене, — благав іфрит. — Будь великодушний, я обіцяю завжди і в усьому слухатись тебе і зроблю тобі послугу, з якої ти розбагатієш.

І тоді рибалка узяв з іфрита обіцянку, що той, коли він його випустить, не шкодитиме, а вчинить йому добро, і, заручившись його обіцянкою та змусивши його поклястись іменем Аллаха, відкрив жбан. З нього вийшов дим, і тоді іфрит постав із нього у своїй звичайній подобі. Він штурхонув ногою жбан, і той полетів у море. Побачивши це, рибалка вирішив, що справа обертається на зле, і був певний, що йому вже настає кінець. Але подолав страх і, скріпивши дух, сказав:

— О іфрите, великий Аллах заповів: “Виконуйте обіцян­ку”. Воістину, відплатиться тому, хто ламає своє слово, а ти ж обіцяв і поклявся іменем Бога, що не обманеш мене. Інакше покарає тебе Господь, він-бо грізний і може дати лише від­строчку, але не помилує. Я ж говорив тобі те саме, що й хакім Рубан цареві Юнанові: “Пощади мене — пощадить тебе Аллах!”

Іфрит засміявся і сказав:

— Ходи-но слідом за мною, рибаче!

І рибалка пішов за іфритом, не вірячи у свій порятунок. Вибрались вони за містом на гору і далі, спустившись у розлогу долину, опинились перед озером. Іфрит заліз у воду й гукнув рибалку. Добрівши до сере­дини озера, іфрит зупинився і звелів рибалці закинути сіть. Той спостеріг уже, що тут багато різнобарвної риби — білої, червоної, блакитної й жовтої — і був вельми здивований цим. Потім він закинув сіть, а коли витяг, знайшов у ній чотири рибини різної барви і дуже зрадів, а іфрит сказав йому:

— Піди до царя й піднеси їх йому, і він винагородить тебе так, що ти станеш багачем. І, ради Аллаха, ласкаво прошу виба­чити мені: я справді став якимсь безпутним, провівши тисячу вісімсот років під водою. Лови тут рибу не більше одного разу на день, і нехай Бог помагає тобі.