Тисяча і одна ніч: Казка

Іфрит попрощався з рибалкою, потім тупнув ногою, і земля розверзлася й поглинула його. А рибалка подався в місто, ди­вуючись своїй пригоді з іфритом.

Прийшовши додому, він набрав у цебер води, вкинув у неї рибу, і вона ожила. Потім узяв цебер на голову й подався до царського палацу, як сказав йому іфрит. І коли він прийшов до царя й запропонував йому рибу, то дуже його здивував, бо той ще ніколи не бачив такої чудернацької риби.

— Віддайте її дівчині-куховарці, — розпорядився цар (а цю дівчину подарував йому кілька днів перед тим румейський цар, і її ще не випробовували тут у куховарстві).

Отож візир звелів їй засмажити рибу й додав:

— Дівчино, цар каже тобі: “О сльозинко, ми випробо­вуємо тебе лише в скрутному становищі”. Покажи нам сьогодні твою кухарську майстерність: до царя хтось прийшов з подарунком.

Давши настанову дівчині, візир повернувся до царя, який наказав видати рибалці чотириста динарів. Одержавши гроші, рибалка сховав їх під полу халата і притьмом помчав на базар, падаючи й спотикаючись. Йому здавалося, що все це сон. Потім зробив потрібні для сім’ї покупки й подався додому, веселий і радісний.

Отаке-то сталося з рибалкою. А з дівчиною — ось що. Взяла вона рибу, почистила її й поклала на підвішену над вогнем сковороду. І тільки-но перевернула вже підрум’янену з одного боку рибу, як раптом стіна кухні розсунулась і звідти вийшла молода, напрочуд гарна жінка — струнка, повновида, з підве­деними сурмою очима, на плечах у неї була шовкова хустина з блакитною бахромою, у вухах — кільця, на зап’ястях — брас­ле­ти, а на пальцях — персні, здоблені самоцвітами, в руці тримала бам­букову паличку. Підійшовши до вогнища, вона торконула паличкою сковороду і промовила:

— Рибини, рибини, чи дотримуєтесь ви присяги?

Потім повторила ці слова вдруге і втретє — і рибини попід­водили голови із сковороди й відповіли:

— Так, так.

А потім усі разом проказали вірша:

Ми завжди будемо з тобою, якщо ти хочеш бути з нами,
А якщо нас покинеш ти, то ми відплатимо тим самим.

Дівчина, дивлячись на це, знепритомніла. А жінка переки­нула паличкою сковороду й зникла так само, як і з’явилась, і стіна зійшлася.

Поки дівчина-куховарка опритомніла, рибини згоріли дотла і стали чорні, мов вугілля.

— В першому ж бою втратив він зброю свою! — вигукнула дівчина в розпачі і знову без пам’яті впала на землю.

У такому стані побачив її візир. Він торконув її ногою, і вона, оговтавшись, заплакала й розповіла йому про пригоду, що сталась на кухні.

— Оце так чудасія! — здивувався візир.

Потім він послав по рибалку і, коли його привели, сказав йому:

— Дістань нам іще чотири рибини, такі самі, як ти приносив.

Рибалка пішов до озера, закинув сіть і, витягнувши чотири такі самі, як і перше, рибини, відніс їх візирові, а той — дівчині на кухню і звелів їй смажити рибу при ньому.

— Нехай я на власні очі побачу, що тут відбувається, — сказав він.

Дівчина встала, приготувала рибу і тільки-но поклала її на розжарену сковороду, як стіна знову зрушилась, і з’явилась та сама жінка з бамбуковою паличкою: вона тицьнула нею в сковороду й промовила:

— Рибини, рибини, чи дотримуєтесь ви присяги?

І раптом усі рибини попідводили зі сковороди голови й разом проказали вірша:

Ми завжди будемо з тобою, якщо ти хочеш бути з нами,
А якщо нас покинеш ти, то ми відплатимо тим самим.

Коли рибини заговорили, жінка перекинула паличкою ско­вороду і щезла, а стіна стала на своє місце. Тоді візир схопився на ноги і промовив збентежено:

— Цього не можна приховувати від царя!

Пішов до нього й розповів про все, що сталось на кухні.

— Я неодмінно мушу побачити це на власні очі! — розпо­рядився цар.

Він покликав рибалку і, приставивши до нього трьох вартовиків, звелів принести такої самої риби. Рибалка знову сходив до озера й незабаром доставив цареві рибу. Цар наказав видати йому чотириста динарів. А потім звернувся до візира:

— Ану смаж рибу отут, переді мною!

— Слухаю й корюся, — відповів візир.

Та тільки-но він, попоравшись біля риби, поклав її на ско­вороду, стіна раптом розчахнулася, і з неї вийшов чорний раб — здоровенний, мов бугай чи велетень з племені Ад, — із зеленою гілкою в руках.

— Рибини, рибини, чи дотримуєтесь ви своєї давньої при­сяги? — запитав грізним голосом раб.

— Так, так, — відповіли рибини, попідводивши із сковороди голови, і далі проказали вірша:

Ми завжди будемо з тобою, якщо ти хочеш бути з нами,

А якщо нас покинеш ти, то ми відплатимо тим самим.

Потім раб перекинув гілкою сковороду і зник в отворі стіни, що зімкнулася за ним. Цар і візир глянули на рибу — вона була вже чорна, мов вугілля. Оторопілий цар вигукнув:

— Цього не можна так залишити, за цією рибою таїться щось нечисте!

Він покликав рибалку і спитав його:

— Нещасний, де ти дістаєш цю рибу?

— В озері, між чотирма горами, під он тією горою, що над твоїм містом, — відповів рибалка.

— Скільки днів їхати до цього озера? — запитав цар.

— Усього лиш півгодини ходу, о ясний володарю, — відповів рибалка.

І цар зі своїм почтом негайно вирушив на чолі дружини до цього озера, попереду всіх ішов рибалка, проклинаючи іфрита.

Перебравшись через гору, опинились вони, вкрай здивовані, на широченній рівнині, якої зроду не бачили. Коли ж дійшли до озера між чотирма горами і побачили в ньому рибу чотирьох барв — червоної, жовтої, білої і блакитної, — ошеле­шений цією проявою цар запитав своє товариство:

— Бачив хто з вас раніше це озеро?

— Ніколи, о владарю часу, за ціле наше життя, — загомо­ніли довкола.

І тоді цар промовив урочисто:

— Заприсягаюсь Аллахом, я не повернусь до мого міста й не сяду на престолі царства мого доти, аж поки не розізнаю, що це за озеро й риба!

І він наказав своєму почтові розташуватись табором довкола цих гір. Потім покликав до себе візира (був то чоловік досвід­чений і розумний, проникливий і тямущий у веденні справ) і, коли той з’явився, сказав йому:

— Слухай, я вирішив вийти сьогодні вночі з табору сам і розвідати, що це за озеро з чудною рибою. А ти сідай при вході до мого намету й говори усім, хто мене питатиме, що я зане­дужав і велів нікого не впускати до себе. Та нікому ж і слова про мій намір.

І візир, звичайно, не міг перечити цареві.

Потім цар переодягся, перепоясався мечем і піднявся на одну з навколишніх гір. Ішов до самого ранку, а потім і цілий день, хоч його страшенно мучила спрага. Провів він у дорозі й наступну ніч, а вранці показалось йому здалека щось чорне, і він зрадів. “Може, я нарешті знайду там когось, хто розповість про це озеро й рибу?” — подумав цар.

Підійшовши ближче, він побачив чорнокам’яний палац, окутий залізом; одна половина брами була відчинена. Цар зупинився біля брами й постукав злегенька, але ніхто не озвався, тоді він удруге постукав, утретє і, не почувши ніякого відгуку, з усієї сили гримнув у браму, та й цього разу ніхто не відповів йому. “Напевне, нікого тут немає”, — подумав цар і, скріпивши дух, пройшов від брами до ґанку палацу й гук­нув:

— Є тут хтось?! Я мандрівник, прийшов сюди здалеку, чи знайдеться у вас щось поїсти?

Він повторив своє звертання, але до нього знову ніхто не озвався. Тоді він, набравшись відваги, вступив до палацу, але не зустрів тут нікого, хоч палати було вбрано шовком, зірчастими килимами і спущеними запонами. Посеред палацу був двір з чотирма підвищеннями, одне проти одного, кам’яною лавою і фонтаном з басейном, над яким стояли чотири леви з черво­ного золота, що вивергали із своїх пащ воду, наче сипали пер­лами й яхонтами; довкола палацу літали птахи, яким не давала піднятись вище золота сітка вгорі. Нікого не знайшовши, цар засмутився, бо ні в кого було розпитати про все бачене тут — про долину, гори, озеро, рибу й оцей палац. Присів він, задумавшись, біля дверей, і раптом до нього долинув чийсь стогін, що йшов із глибини скорботного серця, а потім — спів і примовляння.

Цар пішов на голос і опинився перед завішаними дверима, відслонив штору й побачив юнака, що сидів на невисокому ложі; був він дуже вродливий — стрункий, із сяючим лобом і рум’яним лицем, на щоці в нього родимка, наче цятка амбри, як сказав поет:

Він чорночубий, світлочолий – красень! Безумовно,
Світ він ввергає у світло і темінь бездонну.
Так не картай же його: “На щоці ось родимка у тебе!”
Знай же: із чорними цятками всі анемони.

Вбраний був юнак у шовковий каптан, гаптований єгипет­ською золотою прошвою, на голові — корона, саджена самоцвітним камінням, одначе вид у нього був сумний. Але цар зрадів, побачивши тут живу людину, і привітав юнака. Той приязно відповів йому найгречнішим привітанням і сказав:

— О пане мій, ти вищий того, щоб перед тобою вставати, але я прошу вибачення.

— Я вже пробачив тобі, юначе, — відповів цар. — Я ж твій гість, прийшов до тебе з поважною справою: розкажи-но мені про тутешнє озеро, рибу, про цей ось палац і чому ти сидиш тут в самотині.

На цю мову юнак так гірко заплакав, аж сльози полилися йому на груди.

— Чому ти плачеш, юначе?

— Та як же мені не плакати, — коли я в такому стані, — відповів юнак і відкинув поділ, яким був укритий внизу; виявилося, що нижня половина його кам’яна, а від пупка до волос­ся на голові — він людина. Побачивши таке, цар перейнявся співчуттям до нещасного, засмутився і, тяжко зітхнувши, сказав:

— О юначе, ти до моєї турботи додав ще одну! Я хотів роз­відати про рибу, звідки вона, а тепер доведеться питати і про неї, і про тебе. Тільки Аллах високий всевладний має спромогу й силу! Повідай же мені хутчій, о юначе, цю історію!

— Віддай мені, мій добродію, твій слух і зір, — сказав юнак.

— Весь я — слух і зір! — вигукнув цар. І тоді юнак мовив:

— Справді, з цією рибою й зі мною сталась дивовижна при­года. І коли б вона була написана нехай у куточках очей, то й тоді була б по­вчальною для тих, хто хоче вчитися.

Розповідь зачарованого юнака

— Так от слухай, найясніший саїде, — сказав юнак. — Мій батько був царем цього міста і звали його Махмуд, Володар Чорних островів. Він жив на цих чотирьох горах і владарював сім­десят літ. Після смерті батька я став царем, одружився з двою­рідною сестрою — дочкою батькового брата, і вона щиро покохала мене. Коли я відлучався з дому, вона не пила й не їла аж до мого повернення. Прожили ми п’ять років. І ось одного разу, коли дружина пішла в лазню, я звелів кухареві зготу­вати нам щось на вечерю, а сам зайшов до цього покою і приліг там, де ми спали, сказавши двом невільницям посидіти біля мене — одна примостилася в головах, друга — в ногах. Я засмутився через те, що дружини довго не було; сон не брав мене — очі заплющені, а душа не спить. І ось чую, одна з дівчат, та, що сиділа в головах, каже до своєї подруги:

— Ой Масудо, бідолашний наш цар занапастив свою молодість!

— Атож, — каже друга. — Нехай будуть прокляті Аллахом облудниці й хвойди! Такий молодий, як наш цар, не годиться, бач, для цієї повії, що ночує не в його постелі.

— Наш цар якийсь дурнуватий, — сказала та, що в голо­вах, — він завжди напідпитку, і йому байдуже до неї.

— Та що ти верзеш! — заперечила друга. — Хіба наш цар знає, що вона залишає його ночами самого? Ця відьма щось робить з тим трунком, який дає йому щовечора перед сном, кладе туди бандж, чоловік одразу ж засинає й не відає, що відбу­вається далі. А вона, напоївши його, одягається, напахчується і зникає до зорі. А потім приходить, курить перед його носом кадилом із якимсь зіллям, і він просинається.

Коли я почув таке, в мене потемніло в очах, я ледве вірив у те, що вже настала ніч. Моя дружина повернулася з лазні, ми повечеряли й посиділи, як звичайно, деякий час, бесідуючи. Потім вона загадала принести трунку, який я завжди пив перед сном і, коли подала мені келих, я вдав, що п’ю, як завжди, але нишком вилив питво собі за пазуху і одразу ж ліг і захропів, буцімто сплю. І раптом чую, дружина каже:

— Спи, спи, бодай би ти не встав! Клянусь Аллахом, ти мені осоружний, не можу бачити тебе, набридло моїй душі бути з тобою. Скоріше б уже Аллах забрав твою душу до себе.

Потім вона підвелася, вбралася в свої найкращі шати, напахтилася куривом і, пристібнувши собі до пояса мого меча, відчи­нила браму палацу й пішла. Я встав і подався за нею назирці. А вона, покинувши палац, направилася через базари до міської брами. Там пробурмотіла щось, і враз колодки попадали на землю і брама відчинилася навстіж. Вийшовши за місто й не помічаючи мене, подалася далі повз міське звалище до загоро­дженої тином халупи із самана. Ввійшла до неї, а я виліз на дах, звідки видно було, що діється всередині халупи, й бачу: моя дружина наблизилась до чорного раба, в якого одна губа була, як ковдра, а друга як черевик. Раб, хворий на проказу, лежав у подертому лахмітті на оберемку очерету. Моя дружина поці­лувала перед ним землю, а він підняв голову і сказав:

— Де це ти досі швендяла, побий тебе лиха година? Тут були мої земляки-чорношкірі — зі своїми коханками, пили й гуляли, а мені було не до того через тебе.

— Володарю мій любий, коханий, втіхо серця мого, — відпо­віла вона. — Ти ж знаєш, що я заміжжю за своїм двоюрідним братом, а він мені бридкий, я бачити його не можу! Якби я не боялася за тебе, мій милий, то не дала б зійти сонцю доти, поки не обернула б його місто в руїни, де кричали б сови й ворони, і кублилися вовки й лисиці, а каміння його я перенесла б за гору Каф!

— Брешеш, хвойдо! — лютував раб. — Клянусь доблестю чорних, яка стоїть вище мужності білих, що коли ти ще раз забаришся до такої пізньої години, я не знатимуся з тобою і жодного разу не залізу на тебе. Ти, шльондро, зраджуєш мене, волочишся там із кимось, смердюча, найпідліша з усіх білих!

— Коли я почув цю розмову, — провадив далі цар, — і на власні очі побачив, що між ними відбувається, мені потьмарилося в голові, і я не знав уже, на якому я світі. А моя дружина стояла над рабом, плакала й принижувалась перед ним:

— О мій коханий, світе очей моїх, плоде серця мого, якщо ти на мене розгніваєшся, то хто ж пожаліє мене? Якщо ти мене проженеш, то хто ж прихистить, о мій любий, о світе очей моїх!

І вона плакала й благала раба доти, аж поки він не змилу­вався над нею. Тоді вона, зрадівши, скинула із себе сукню й сорочку і сказала:

— Саїде мій, чи не знайдеться в тебе для твоєї рабині чогось попоїсти?

— Он там у мисці варені мишачі кістки, — сказав раб, — можеш їсти їх, а в горщику залишилось іще пиво — випий його.

Вона попила, поїла, вимила руки й рот, а потім, зовсім роздягшись, залізла до раба під лахміття. Тут я вже не стерпів, спу­стився з даху, ввійшов до халупи і вхопив принесений сюди моєю дружиною меч, намірившись повбивати їх обох. Рубонув спочатку раба по шиї, — він голосно захропів, і я подумав, що йому вже кінець, дружина поворухнулась, а я повернувся, поста­вив меча на місце і пішов до замку. Вдома пролежав у постелі до ранку. Прийшла дружина, щоб розбудити мене, і я раптом бачу: вона постриглася й одяглась у жалобне вбрання.

— Брате, не борони мені цього, — сказала вона. — Дійшла до мене звістка, що моя матінка померла і батько за­гинув у священній війні, а з двох моїх братів один по­мер, ужалений, а другий звалився в прірву. Через те я в жалобі.

Я промовчав, а потім відмовив:

— Роби, що тобі заманеться, я не перечитиму.

І так провела вона в скорботі й голосінні цілий рік, а потім якось сказала мені:

— Я хотіла б побудувати в замку мавзолей і усамітнитися там з моїми печалями, це буде будинок жалоби.

— Роби, що тобі треба, — сказав я.

Отож побудувала вона собі той будинок з куполоподібним гробовим склепом і перенесла туди раба. Відтоді, як я його поранив, він не говорив уже і не рухався, але був ще живий, бо не прийшла іще його година. Моя дружина щодня ходила до нього вранці та ввечері, плакала й голосила над ним та поїла його вином і відваром. Так тривало іще рік, я все це терпів і не звертав на неї уваги. Але котрогось дня я раптом зайшов до неї й побачив, що вона плаче у склепі, примовляючи:

— Чому ти уникаєш мого погляду, о втіхо серця мого? Пого­вори зі мною, любчику, скажи що-небудь! — І прочитала такі вірші:

День щастя — той день, коли близькості я досягну.
Як підеш від мене — день горя, я ляжу в труну.
Погроза загибелі — як вона душу лякає,
А близькість з коханим — то щастя солодкого сну.

— Досить тобі побиватися, сестро! Нічому не зарадиш плачем. Марне все те!

— Не забороняй мені цього, інакше я накладу на себе руки, — відказала вона.

Я змовчав і залишив її.

Так минув іще один рік, а на третій, зайшовши одного разу до неї, я був розгніваний, бо мука ця стала вже нестерпною, я побачив її там само, де вона голосила, як завжди:

— Саїде мій, чому ти мені не відповідаєш? — І промовила:

Могило, навіщо красу ти забрала його?
Чом світло погасло — лик сяючий, наче вогонь?
Могило, не небо ти і не гладінь кругоземна,
Як в тобі злились сонце й місяць кохання мого?

Почувши таке, я розгнівався ще дужче і гримнув на неї:

— Та до яких же пір триватиме ця жалоба?! — І прочитав:

Могило, навіщо забрала ти чорність його?
Чом світло погасло — мармиза, мов чорне багно?
То ти ж не баюра і не казан смолокура,
То як в тобі сажа й болото злилися в одно?

Вона раптом схопилась на ноги, мов ужалена, і просичала:

— Собако ти нещасний! Це ти скалічив мого коханого, зав­дав мені болю і змарнував його юність. Ось уже три роки він ні живий, ні мертвий!

— О наймерзенніша з хвойд, підліжнице купованого раба, так, це я вчинив! — закричав я і замахнувся мечем, щоб убити її.

Але вона засміялась і крикнула:

— Геть, собако! Не вернеться те, що минуло, і не оживуть мертві! Аллах віддав тепер мені в руки того, хто завдав мені пекельних мук. — Потім вона промовила щось, чого я не збагнув, і сказала: — Стань, на моє заклинання, наполовину каменем, наполовину людиною!

І я вмить зробився ось таким, яким ти мене зараз бачиш. Не можу ні встати, ні сісти, ні мертвий я, ні живий. І коли я став таким, вона своїми чарами обернула моє місто з усіма його вулицями, садами й торговицями на озеро. А що мешканці міста були різних віросповідань — мусульмани, християни, юдеї і маги-вогнепоклонці — то вона перетворила їх на різнобарвну рибу: білі — мусульмани, червоні — маги, блакитні — християни і жовті — юдеї. Чотири острови вона перетворила на ті гори, що оточують озеро. До того ж вона ще й б’є мене щодня — я весь у крові, і тіло моє розтерзане. Побивши, одягає на мене волосяну сорочку, а наверх — ці розкішні шати.