Тисяча і одна ніч: Казка

Потім юнак заплакав і проказав:

О Боже, до суду твого терпеливий я буду!
Я буду незламний, тобі догоджатиму всюди.
Хтось буде ворожий до мене чи й злий та пихатий, —
Таж, може, натомість я райськії блага здобуду!
Нещастя оті, що гнітять мене, — ой, непосильні!
Мій Обраний, Бажаний, вірним Тобі я пребуду.

— Ти додав клопоту до моїх клопотів, юначе, — промовив цар. — Але де вона, та відьма, і де могила, в якій лежить недобитий раб?

— Раб лежить у гробниці під куполом, а він — у тому покої, що навпроти дверей, — відповів юнак. — Вона з’являється тут раз на день, як сходить сонце, відразу ж роздягає мене і завдає мені сто ударів батогом; я плачу й кричу, але не можу й поворух­нутися, щоб захиститись від неї. Побивши мене, вона спускається до раба з вином та відваром і напуває його. І завтра вранці вона прийде сюди.

— Присягаюсь Аллахом, юначе, — вигукнув цар, — я неодмінно зроблю для тебе добре діло, за яке мене споминатимуть довічно, і запишуть це у книгах на всі часи!

Так порозмовляли вони до ночі. Поспавши, цар удосвіта встав, вийняв з піхов меча і пішов у приміщення, де лежав раб. Там він побачив свічки, лампадки, кадильниці, посудини з оли­вою; підійшовши до раба, вбив його одним ударом, а тіло виніс і вкинув у колодязь на замковому подвір’ї. Потім він повернувся до склепу і, закутавшись в одяг раба, ліг у гробницю, три­маючи при собі оголеного меча.

А в палац прийшла проклята чаклунка, відразу ж роздягла свого брата й почала його бити. І юнак залементував:

— Ой сестро, доволі з мене й того, що вже маю! Пожалій мене, сестро!

— А ти мене пожалів?! — розлютилась вона. — Залишив мені мого коханого?! — І вона била його, аж поки не втоми­лась, і юнака заюшила кров. Потім одягла на нього волосяницю, а поверх неї — царські шати і подалась до раба з келихом вина і чашкою відвару. Спустившись у склеп, вона стала плакати й стогнати, примовляючи:

— Пане мій, скажи мені що-небудь, пане мій, поговори зі мною, промов хоч слово!

І проказала такого вірша:

Ти грубий зі мною, від мене кудись віддалився.
Чи мало потоку тих сліз, що у мене пролився?
Допоки ж навмисна розлука? Згадай, як колись ти
Добра побажав завидющому — й той ізцілився!

І цар, понизивши голос, озвався ледь чутно на говірці чорношкірих:

— Ох, ох, ніхто не має сили і влади, окрім Аллаха, висо­кого і всемогутнього!

Коли жінка почула це, вона скрикнула від радості і впала, знепритомнівши, а потім, отямившись, спитала:

— Пане мій, це правда, що ти заговорив?

— О триклятуща, хіба ти варта того, аби з тобою хтось говорив? — відповів він ще більш ослабленим голосом.

— А чому ж ні? — спитала жінка.

— Та тому, що ти безперестану терзаєш свого чоловіка, — ска­зав цар, — а він кричить і не дає мені спокою, проклинаючи тебе й мене. Якби не це, я одужав би вже. Ось що не давало мені озватись до тебе.

— З твого дозволу я зніму з нього чари, — сказала жінка.

— Звільни його і дай нам спокій, — промовив цар.

— Слухаю і корюся, — відповіла жінка. Вона пішла до палацу і, набравши чашку води, проказала щось над нею, і вода в чашці забулькала, завирувала і стала кипіти, мов на вогні. Потім чаклунка покропила нею юнака, примовляючи:

— Заклинаю тебе, набудь своєї передущої подоби.

І раптом юнак стрепенувся і став на ноги. Зрадівши своєму звільненню, він вигукнув:

— Засвідчую, що немає Бога, окрім Аллаха, і Мухаммад — його пророк. Нехай же благословить його Аллах і пошле мир йому!

— Іди й не вертайся сюди, бо я тебе вб’ю! — закричала чарівниця на юнака, і він вийшов. А вона повернулась до склепу й промовила:

— Пане мій, вийди до мене, нехай я побачу твій пречудовий образ.

І цар озвався до неї кволим голосом:

— Що ж ти наробила? Ти лишень зламала гілку, а корінь залишився!

— Пане мій, коханий мій, — сказала вона, — а що ж є коренем?

— О нещасна, — простогнав цар, — корінь — мешканці цього міста чотирьох островів! Щоразу опівночі рибини піднімають над водою голови, волаючи про допомогу, і проклинають мене й тебе. Ось що заважає моєму одужанню. Іди-но скоренько, звільни їх і повертайся, візьми мене за руку й підійми. Здоров’я, чую я, вже приходить до мене.

На цю мову царя жінка страшенно зраділа (вона ж бо ду­мала, що то раб) і вигукнула:

— Ах пане мій, твій наказ у мене на голові й на очах. В ім’я Аллаха!

І вона встала, радісна, й побігла, зупинилась перед озером, зачерпнула води, пробурмотіла щось над нею — і риби застрибали, попіднімали голови і миттю вийшли з води. Чари було знято з міста і його мешканців. Кожен узявся за свою справу. Острови знову стали такими, як і були.

А жінка-чаклунка відразу ж повернулась до склепу і про­мовила:

— Любий мій, подай же мені твою благородну руку і встань.

— Підійди ближче, — промовив ледь чутним голосом цар. І коли вона підступила до нього впритул, цар ударив її в груди мечем, і він вийшов, зблиснувши, у неї зі спини. Висмикнувши меча, цар знову вдарив її і розрубав навпіл. Відкинувши з-під ніг два шмати тіла, він вийшов із склепу і побачив юнака, що чекав на нього в дворі, і поздоровив його з порятунком. Юнак поцілував цареві руку й подякував, а цар спитав:

— Будеш ти жити у своєму місті чи підеш зі мною в моє?

— Владарю часу, — відповів юнак, — а чи знаєш ти, яка відстань між нашими містами?

— На два з половиною дні їзди, — сказав цар.

— Прокинься, царю, якщо ти спиш! — вигукнув юнак. — До твого міста цілий рік хуткої їзди, і ти пройшов цю від­стань за два з половиною дні тому, що місто було зачароване. А я, царю, не залишу тебе ні на мить.

— Слава Аллахові, який милостиво послав мені тебе! — врадувано промовив цар. — Ти будеш моїм єдиним сином, бо дітей я не маю.

І вони обнялися, дуже раді й щасливі, і пішли до палацу. Цар, що був зачарований, сказав вельможам свого царства, що він збирається на святу прощу. І йому приготували належні припаси й усе, що потрібно в далеку дорогу. Десять днів минуло у зборах, і нарешті вирушили. Цар-гість знемагав уже від туги за рідним краєм — як це він його покинув! Разом з ними було п’ятдесят невільників і багаті подарунки. Їхали вони безперестану вдень і вночі упродовж цілого року. Аллах дарував їм безпеку в мандрівці, і вони нарешті щасливо дістались додому. Наперед було послано гінця, щоб сповістив візира про прибуття царя. І візир, що вже втратив був надію на повернення правителя, виступив з почтом йому назустріч. Наблизившись до володаря, вони обцілували перед ним землю і поздоровили із щасливим поверненням. Прибувши до палацу, цар сів на престол і почав розповідати візирові про всі пригоди, що сталися з ним та юнаком.

Візир поздоровив юнака з порятунком. Роздавши багатьом подарунки, цар сказав візирові:

— Поклич-но до мене рибалку, що приносив нам рибу.

І коли прийшов рибалка, завдяки якому було звільнено меш­канців міста та їхнього володаря, цар щедро нагородив його. Розпитав, як йому живеться, чи є в нього діти. І рибалка сказав, що має двох дочок і сина. Цар звелів привести їх до двору, і з однією одружився сам, а другу дав юному цареві, сина ж рибалки зробив скарбником. Потім він дав призначення візирові — послав його султаном до міста, що належало юнакові, тобто на Чорні острови; відіслав туди і тих п’ятдесятеро невільників, що прийшли сюди разом з ним, і передав нагороди для всіх тамтешніх емірів.

Візир поцілував йому руки й відразу ж виступив у подорож. Цар і юнак залишилися тут. Що ж до рибалки, то він став найбагатшою людиною усіх часів, а його дочки до самої смерті були дружинами царів.