Якось вирушило маленьке мишеня в подорож. Бубуся-миша напекла йому в дорогу коржів і провела до виходу з нори.
Вийшло мишеня рано-вранці, а ввечері повернулося додому.
– Ой, бабусю! – закричало мишеня. – Виявляється, я – найсильніший, найспритніший, найхоробріший в усій тундрі! А я про це не знав!
– Як же ти про це дізнався? – спитала бабуся.
– А ось як, – почало розповідати мишеня. – Вийшов я з нори, йшов, йшов і прийшов до моря. Море велике, хвилі по ньому ходять! Але я не злякався, кинувся у воду і переплив море. Навіть сам здивувався, як я добре вмію плавати.
– Де ж твоє море? – запитала бабуся.
– На схід від нашої нори, – відповіло мишеня.
– Знаю, знаю я це море, – сказала бабуся. Нещодавно проходив там олень, тупнув ногою, і в сліду застоялася вода.
– Слухай, що було далі, – продовжило мишеня. – Обсушився я на сонечку і пішов. Бачу стоїть гора, висока-височенна. Дерева на її верхівці за хмари чіпляються. Не обходити ж , думаю, гору. Розбігся і перестрибнув її. Навіть сам здивувався, як я високо стрибаю.
– І гору твою я знаю, – сказала бабуся. – За ямкою з водою стоїть купина, а на ній росте трава.
Мишеня зітхнуло, але продовжило розповідати.
– Іду я далі, дивлюся – б’ються два ведмеді. Білий і бурий. Ревуть ведмеді, один одному ламають кістки. Але я не злякався, кинувся між ними і розкидав їх у різні боки. Навіть сам здивувався, що один з двома ведмедями впорався.
Бабуся замислилася, а потім сказала:
– Ось хто твої ведмеді – біла міль і муха.
Тут мишеня гірко заплакало:
– Отже, я не сильний, не спритний і не хоробрий. Переплив копитний слід, перестрибнув купину, розкидав у різні боки міль та муху. Тільки й усього!
Але бабуся засміялася і промовила:
– Для такого маленького мишеняти і копитний слід – море, і купина – гора, і міль з мухою – ведмеді. Якщо ти всього цього не злякався, значить, ти й справді найсильніший, найхоробріший і найспритніший в усій тундрі.
