Жив колись на Алтаї старий. За молодих літ працював на Чадак-пая, на старості теж спочинку не мав. З літами у старого від непосильної роботи спина згорбилася, ніби навпіл переламалась. І прозвали старого Курани Горбатий.
Не мав він ні землі, ні худоби, а всього його майна – рябий кінь. Ноги коневі довгою шерстю обросли, гриву ніби інеєм пойняло. На цьому рябому коні взимку старий дрова Чадак-паю возив, улітку випасав незчислиму худобу Чадак-пая.
А ще були в старого дружина – бабця і веселий синок. Цей хлопчик міг на колодочці ножа скакати верхи, в перевернутій мисці як в аїлі жив. Був він на зріст завбільшки з вушко, і прозвали його Вушко-Кулакча.
Ось одного разу каже Курани своєму Кулакчі:
– Любий синку, нам їсти нема чого, ні зернини не лишилося. Я поїду в сусіднє стійбище, хоч мисочку ячменю розживусь. А ти замість мене йди на пасовисько, худобу до стійбища прижени.
Пішов Кулакча. В густій траві його не видно, біля гомінкої ріки не чутно – навіть вівці пастуха Кулакчу не визнають, бредуть у різні боки. Що робити, як овець зібрати, до стійбища пригнати? Думав Кулакча, думав і здогадався! Підійшов до Козла-ватажка, заліз йому в вухо та як гукне! Козел з переляку помчав до стійбища, вівці за ним услід.
Бачить Чадак-пай – вівці до стійбища біжать.
– Де пастух, гей, раби! Чи не ведмідь мого Курани задер?
Скочили раби на прудких коней.
Страшно стало Кулакчі, заліз він у мишачу нору, протупотіли над ним кінські копита.
А незабаром на змилених конях раби назад повернулися:
– Великий Чадак-паю, якщо накажете з-під землі старого Курани видобути – видобудем. Однак на пасовиську ми Курани Горбатого не знайшли, ведмежих слідів не побачили.
Чадак-пай праву ногу вперед виставив, спідню губу закопилив, очі його як ядучо-жовті озера, зуби мов ікла вовчі: – Перелітна птаха до свого місця гніздування повертається, старий раб до свого пана знову прийде.
Сказав отак і ввійшов у свій аїл, покритий білими кошмами.
Коли всі люди розбрелися по стійбищу, вибрався Кулакча з нірки й пішов додому.
Старий Курани, виявляється, тут, біля вогнища сидить, люльку палить, а стара вже й кашу встигла зварити.
– Здорово, синку,– сказали старі,– бачиш, добрі люди нам ячменю вділили, сідай попоїж.
Наступного ранку сів старий на свого Рябого й погнав худобу на пасовисько.
Коли стада проходили повз стійбище, Чадак-пай підвівся зі свого вистеленого вовчими шкурами ложа, вийшов з аїлу, випнув туге пузо, упер руки в боки і ніби грім прогуркотів:
– Де ти був учора, Курани?
– Ячменю ходив попросити.
– На кого худобу покинув?
Затремтіли коліна в Курани, руки задрижали, сказати про свого Кулакчу не наважується.
А Чадак-пай ногою в червоному чоботі тупнув, каже:
– Через тебе, Курани, троє моїх коней спітніли. За це ти, Курани, працюватимеш три місяці задарма.
Курани пасе череди червоних корів, пасе отари овець, та миски молока йому ніде взяти, шматка м’яса в нього нема.
Вночі сказала стара жона Курани Горбатому:
– Вуха мої вже не чують, очі мої вже не бачать. З голоду я вмираю.
– Е-е,– зітхнув Курани.– Голодних нас хто нагодує, холодних хто обігріє?
Тут Кулакчі вийшов з-під миски й сказав густим голосом:
– Холодних вас обігрію – вогнище розкладу. Голодних вас нагодую – їжу добуду. Дайте мені дві торби, посадіть на коня.
Підняла стара свого синочка на долоні, посадила верхи на палець, дала йому в руки замість повідка оленячу жилу:
– Скачи, мій синку, Кулакча-богатирю!
Розсердився Кулакча, брови нахмурив:
– Завтра на ранковій зорі засідлайте рябого коня, приторочте до сідла дві порожні торби.
Так суворо-сердито він говорив, що батьки не посміли перечити. Вранці посадили Кулакчу на коня, перекинули через сідло дві порожні торби.
Рябий слухняний коник обережно копита переставляє – хвацький вершник Кулакча на шиї в нього верхи сидить, за гриву тримається. Переступаючи ногами, хляпаючи копитами, іде рябий кінь синіми горами, білими пісками, голим камінням, густою травою. Великі ріки мілкими бродами переходить, через бистрі струмки переступає, копит не вмочивши.
Їде Кулакча, радіє. Синій квітці протяжну пісню співає, а квітам жовтим і червоним наспівує веселу. Усміхаються співакові жовті квіти, усміхаються червоні, навіть завжди запечалені сині назустріч Кулакчі, ніби до сонця, повернулися, пелюстки розгорнули.
Ось прийшов кінь до великого стійбища, аїли там, як стоги сіна у врожайний рік, один біля одного стоять. Почули люди гарну пісню, з аїлів повиходили. Побачили коня, а співака не видно, тільки пісня лунає.
Кінь з порожніми торбами, перекинутими через сідло, повільно ступає. Опустив голову до самої землі.
– Що таке? – кажуть люди.– Де ж співак?
Та от урвалась пісня, і люди почули голос:
– Сипте ячмінь у торби! Курани Горбатий їсти хоче, його дружина з голоду сліпне.
Злякалися люди, насипали ячменю і коня підхльоснули:
– Біжи мерщій!
Спішить додому Кулакча, радіє, батькові допоміг!
Квіти на галявинах разом з Кулакчею сміються. Зіскочив на землю Кулакча з квітами погратися, з кониками пострибати.
Кінь витяг шию і скубе траву. Тут скубне, там скубне й разом з травою Кулакчу проковтнув.
Наївся, підвів голову, заіржав, стріпнув гривою і потрюхикав до рідного аїлу.
– Гей, батько, мати, виходьте! – гукає Калакча.– Ячменю повні торби я вам привіз.
Вибігли старі з аїлу, зняли торби з коня, а Кулакчі нема.
– Де ж ти, дитино наша?
– У коня в череві.
Заохала мати, заголосила. Батько лайнувся на неї шістдесят разів, навіщо вона Кулакчу по ячмінь послала.
– Тепер коня зарізати доведеться…
Батьку! – загукав Кулакча.– Не треба коня різати, засунь йому руку в горлянку.
Послухався свого сина старий Курани, кінь поперхнувся і відригнув Кулакчу.
Зраділи батько й мати, цілують, пригортають синочка.
– Скажіть, батьку, – запитує Кулакча. – Чому Чадак-пай уже три місяці нам їжі не дає?
Похилив голову батько, люльку з рота вийняв:
– Могутній Чадак-пай…
Розгнівався Кулакча і пішов.
Люди не бачать його, собаки не чують.
Ось прийшов він до білого аїлу Чадак-пая, пробрався всередину, сховався. Ніхто його не бачить, а сам Кулакча на всіх дивиться.
Сидить Чадак-пай біля жаркого вогнища, їсть жирне м’ясо – сало з губів на землю скапує. Одна дружина чегень із казана в довгу вузьку бочку наливає, аби настоявся та охолов, довгою ломакою помішує. Друга дружина теплою аракою поїть.
Наситився Чадак-пай, витер губи пальцями, тепер йому поговорити забажалося.
Хвалиться жінкам:
– Одного разу, поки ми чай пили, три застояних коня зірвалися, бігали, аж змилилися, а я за це Курани-пастуха покарав. Збитки примусив відшкодувати.
Розізлився Кулакча, вибіг з аїлу. Кам’яними розсипами помчав, знайшов сонну змію в камінні, запхав її в торбинку, туди ж сховав осине гніздо, одне яйце глухаря і назад побіг до білого аїлу.
Чадак-пай уже спав, і дві його дружини теж солодко хропли.
Кулакча прив’язав змію до ломаки, що стриміла з бочки з чегенем, осине гніздо примостив до стовпа, яйце закопав у присок. На косяку дверей почепив залізного молота, а під дверима викопав чорну яму. Потім пішов жирного застояного коня заколов, кращий шматок м’яса до аїлу втягнув, поклав на кошму, де Чадак-пай і улюблена дружина спали. Сам на край димоходного отвору сів, ноги звісив і жде.
На світанні закашляв Чадак-пай, розплющив очі, побачив м’ясо на кошмі і як штовхне улюблену дружину:
– Ти що – ночами м’ясо потайки їси?
– Очевидно, ти сам салом потихеньку смакуєш,– розсердилася дружина.
Спочатку сперечалися, потім кинулись битися. Після бійки закортіло Чадак-паю кислого чегеню скуштувати, простягнув кухоль до бочки, а тут змія як ужалить його! Кинувся Чадак-пай до вогнища, аби головешку взяти і змію вбити. Та ледь до головешки торкнувся, яйце глухарине луснуло і забризкало очі.
– Оо-йо!– захрипів Чадак-пай і товстими руками вчепився за стовпи. Саме в цей час прокинулися оси й напалися на Чадак-пая. Завив він, підбіг до дверей, вдарився лобом і впав до ями.
– Ох, ха-ха! Ха-ха-ха! – зареготав Кулакча. І так він реготав, що упав з димоходу, вдарився об підлогу, підстрибнув і до неба дістав.
Крекнув Кулакча, розпрямив круті плечі, хитнув круглою головою.
Високий аїл Чадак-пая йому ніби шапка. Щільні кошми Чадак-пая згорнулися під п’ятою Кулакчі, мов осіннє листя.
– Допоможи з ями вилізти,– сичить Чадак-пай.
– Як ти моєму батькові допоміг, так і я тобі допоможу,– сказав Кулакча-богатир і пішов.
Він ішов Алтаєм, а люди, хто верхи їхав, спішувались, щоб вродою богатиря помилуватися, хто пішки йшов, зупинялися, аби на лице богатиря поглянути. Лице його сяє, як сонце, очі – ягоди-черемхи, брови круті, як райдуга.
Поряд з великою горою він як друга гора, а раніш, бувало, на колодочці ножа, як на коні, скакав, у перевернутій мисці, як в аїлі, жив.
Старим батькам, що сонячної радості не знали, богатир Кулакча сонце дав. Тим, що місяця не бачили, місяць подарував.
У цій світлій радості вічно живіть, старенькі мої!
