Сів одного разу суддя Бао-гун до паланкіна, вирушив до суду справи розглядати. Їде він вулицею, дивиться: сидить на кам’яній плиті хлопчик, плита стара, аж почорніла, сидить і гірко плаче. А поряд з ним стоїть плетений кошик бамбуковий.
Наказав Бао-гун носіям зупинитися, покликав хлопчика і питає:
— Хто тебе образив, хлопче? Чому ти плачеш?
Відповідає хлопчик:
— З самого ранку я торгував пончиками. Наторгував на двісті мідяків, гроші поклав у кошик. Тут фокусник прийшов, почав показувати фокуси. Сів я на цей камінь, почав дивитись. Недовго дивився. Потім у кошик зазирнув, а грошей нема.
Сказав це хлопчик, і ще гірше заплакав.
Вислухав Бао-гун хлопчика, брови насупив, подумав трохи і каже:
— Гроші лежали в кошику, кошик стояв на камені. Раптом гроші зникли. Напевно, кам’яна плита їх вкрала. Варта! Доставити до суду хлопчика та плиту на допит.
Почули люди, що Бао-гун кам’яну плиту допитуватиме, один одному передавати стали, недарма говориться: один десятьом скаже, десять сотні. Подивувалися, скоріше до суду побігли допит послухати.
Підвівся Бао-гун до зали, звелів внести плиту; перед столом поставити. Хлопчику поруч із плитою звелів стати, а народ весь по обидва боки столу розташувався.
Сів Бао-гун на суддівське місце, допит розпочав:
— Зізнавайся, кам’яна плито, ти в хлопчика гроші вкрала? Тільки правду кажи, бо я звелю тебе бити і катувати.
Але камінь він камінь і є, лежить собі та мовчить. Розлютився Бао-гун, вдарив по столу кулаком, наказав стражникам бити плиту. Чув народ, що суддя камінь бити наказав, сміх, та й годі! Але в суді не посмієшся — боязко. Підняли стражники палиці, почали камінь бити. Б’ють, б’ють, аж тріски від палиць на всі боки розлітаються. Не стерпіли тут люди, зареготали, та так голосно, що й не чути, як ціпки об камінь б’ють.
Тільки Бао-гун не сміється, в дощечку стукає, щоб народ втихомирити, і каже:
— Ви що, не знаєте? Не вмієте поводитися в суді? Варта! Зачинити двері, нікого не випускати!
Бачать люди — розсердився Бао-гун, впали навколішки, про милість благають.
Говорить суддя:
— Гаразд, цього разу я вас помилую, тільки нехай кожен, перш ніж додому йти, дасть монетку. Коли згодні, відпущу вас з миром.
Наказав Бао-гун стражникам притягнути великий чан із водою, посеред зали поставити. Потім кожному звелів монету в чан кинути, сам поруч стоїть, дивиться. Одна за одною падають монети в чан, люди один за одним із зали виходять. Але ось підійшла якийсь чоловік, монету в чан кинув. Дивиться Бао-гун – на воді кружальця жиру плавають.
Як закричить суддя:
— Це ти, пес, у дитини гроші вкрав? Зізнавайся!
Злякався злодій, тремтить весь.
Наказав Бао-гун обшукати злодія, знайшли в нього стражники сто дев’яносто дев’ять монет, з тією монетою, яку він кинув у чан, рівно двісті. Віддав Бао-гун усі двісті монет хлопчикові, а злодія наказав відлупцювати гарненько і геть вигнати.
Тільки тут зрозуміли всі, навіщо Бао-гуну знадобилося кам’яну плиту допитувати. З того часу стали люди ще більше мудрого суддю поважати.
