Жила собі одна жінка, у неї довго не було дітей. Якось приходять до неї троє підлітків і кажуть:
– У тебе народиться донька. Щоразу як вона заплаче – піде дощ, а як засміється – засяє сонце. І щоразу як умиватимеш їй личко, зі щік у неї скотиться по зливку золота.
Жінка їм не повірила й подумала:
«Звідки їм знати, цим малим віщунам, про мою долю!» Та невдовзі вона й справді народила доньку. Щоразу як дівчинка заплаче – піде дощ, як засміється – засяє сонце, а почне умиватись – зі щік скочується по зливку золота.
Якось мати узяла два зливки золота, віднесла їх до муляра й попрохала:
– Збудуй мені палац, та такий, щоб навіть султан позаздрив.
– Добре,– згодився муляр і побудував палац.
Жінка оселилася в палаці разом з донькою.
Дізнався султанів син про красуню й каже своїй матері:
– Посватай за мене цю дівчину.
І мати виконала синове прохання – посватала дівчину. Настав час вінчання. Мати молодої як на те захворіла й не змогла піти на доччине весілля. От вона й просить сестру:
– Сестронько моя, піди замість мене на весілля.
– Гаразд,– погодилася та й рушила з небогою до султанового палацу. Але по дорозі зірвала з неї шати, виколола очі й штовхнула в султанський сад. А в її шати взяла та й переодягла свою доньку, дала їй ще й очі небоги. Потім привела її в палац. Побачив її син султана й питає:
– Це та, про яку казали, що вона дуже гарна?
Глянув на неї ще раз і переконався в тому, що вона й справді дуже гарна.
Та невдовзі султанів садівник, який поливав квіти, почув жалібний стогін. Озирнувся на всі боки й побачив дівчину, дуже гарну, але без очей. Узяв він сліпу, привів до своєї дружини й каже:
– Візьмімо цю дівчину до себе. Щоразу як вона заплаче, іде дощ, як сміється – сяє сонце, а як почне умиватися – скотиться зливок золота з однієї щоки і зливок золота з другої щоки.
Одного разу дівчина зробила букет троянд та ясмину і попросила садівника:
– Піди-но під вікна султанового палацу й вигукни: «Гей! Кому букет троянд та ясмину за праве око?»
Садівник зробив так, як попрохала дівчина:
– Гей, гей! Кому букет троянд та ясмину за праве око?
У вікні з’явилася дружина султанового сина. Згадавши, що в неї є очі двоюрідної сестри, вона віддала садівникові праве око за букет троянд та ясмину. Повернувся садівник і віддав око дівчині. Вона взяла його, вставила на місце і стала на нього бачити. Потім дала садівникові букет троянд та гіацинтів і сказала:
– Піди-но під вікна султанового палацу й вигукни: «Гей! Кому букет троянд і гіацинтів за ліве око?»
Садівник зробив так, як попросила дівчина. У вікні знову з’явилася дружина султанового сина, віддала йому ліве око за букет троянд та гіацинтів. Садівник повернувся додому й віддав око дівчині. А та вставила його собі й почала бачити обома очима.
Якось вийшов султанів син з дружиною в сад на прогулянку. Гуляли, гуляли й нарешті зупинилися біля басейну. Султанів син і каже дружині:
– Засмійся!
Засміялася вона, але сонце не засяяло.
– Заплач! – звелів він їй.
Дружина заплакала але дощ ані крапнув.
– Умий обличчя, я гляну на тебе! – звелів нарешті султаненко дружині.
Вона вмилася, але крім бруду з її обличчя нічого не скотилося. А поруч саме стояв садівник. От він і каже султаненкові:
– Володарю мій, у мене є дівчина. Щоразу як вона заплаче – йде дощ, як засміється – сяє сонце, а як умиється – з її щік скочуються зливки золота.
І мовив син султана:
– Приведи її до мене! Я хочу на неї подивитися! Привів садівник дівчину до султаненка, і той наказав їй* – Заплач!
Вона заплакала – й тут же пішов дощ.
– Засмійся,– попросив султаненко. Дівчина засміялася – й засяяло сонце.
– А тепер умийся! – звелів нарешті султаненко.
Дівчина умилася – і з обох її щік скотилося по зливку золота.
Зрозумів султаненко, що це – та сама дівчина, з якою він хотів одружитися, і попросив її:
– Розкажи, що з тобою сталося.
І дівчина розповіла геть усе, що з нею зробила рідна тітка.
Тоді султаненко прогнав першу дружину і взяв собі свою суджену.
І зажили вони всі разом у щасті та достатках, а моїм слухачам і читачам хай Господь пошле здоров’я!
