Помер могутній Карати-каан. Люди його роду-племені шанобливо Карати-каана на той світ, на той Алтай провели. Разом з Карати-кааном опустили в могилу сім верблюдів, сімох жінок-рабинь, сімох дівиць-піснярок. Поклали в могилу добра – не злічити: шкури, на яких Карати-каан спав, шуби, в яких ходив, шкіряне сідло з срібними бляшками та ще улюблену золоту чочойку.
Оцю чочойку син Карати-каана, молодий каан, ніяк забути не міг. Уночі вона йому снилася, удень ввижалася.
Невістка Карати-каана за цією чочойкою, як за рідною матір’ю, жалкувала.
І ось покликав молодий каан до свого білого аїлу сироту Диту:
– Ти, нікчемний Диту! Сходи на той світ, на другий Алтай до мого батька, принеси золоту чочойку. Не сходиш, не принесеш – лихо тобі буде.
Вийшов Диту з білого аїлу, небо йому чорним здалося. Куди йти, не знає, як на той світ потрапити, не відає.
Іде, куди ноги несуть, а назустріч йому шкандибає біла, як сухе дерево, бабця. Подивилася на Диту, похитала головою, прошамкотіла:
– Мій хлопчику, чого ти такий похмурий?
– Син Карати-каана повелів мені на той світ сходити, золоту чочойку сюди принести.
Біла, мов суха тріска, стара каже:
– Куди сонце заходить, на той край землі йди, є там чорна діра, стрибнеш туди й на той світ утрапиш.
Полізла стара собі за пазуху рукою, почухалася, пошкреблася і вийняла з-за пазухи сім гребінців з довгими зубцями, сім голок з довгими нитками, сім залізних стовпів.
– Це добро тобі знадобиться, синку.
Де стояла стара, траву прим’ято, куди пішла, сліду нема.
Диту сховав гребінці в рукав, голки встромив за комір, стовпи на плечі завдав і пішов туди, куди сонце заходить.
Він ішов удень без спочинку, вночі без сну. Коли голодний був, траву жував, коли пити хотів, росу з листя злизував.
Дістався нарешті краю землі й побачив чорну діру. Стрибнув у неї але щойно ноги землі діткнулися, завило все навкруг, заверещало. Це сім піснярок, кудлаті, нечесані, завищали, за комір його шуби вчепилися.
– Тут тобі живому не жити, мертвому не гнити!
Диту кинув пісняркам сім гребінців з гострими зубцями, піснярки одразу ж на землю посідали й заходилися розчісувати свої патли.
А Диту далі побіг.
Та сім рабинь у ветхій одежі за ним погналися, за поли його шуби вчепились.
– О-о-о-о-о, у-у-у-у-у, – завили. – Живого тебе умертвим, мертвого затопчемо.
Диту підняв комір, побачили рабині голки з нитками, взяли їх і зразу ж на землю повсідалися, заходилися латати свою ветху одежу.
А Диту далі побіг.
Та дорогу заступили йому семеро шолудивих верблюдів:
– Наша вовна лізе, наші боки сверблять. Станемо об цього парубка тертися, станемо чухатися, поки стара вовна не вилізе вся, поки нова не наросте.
Та Диту встиг увіткнути сім залізних стовпів, і верблюди почали чухатися об ті стовпи.
А Диту далі побіг.
Ось перед ним велика печера, біля вогнища сидить Карати-каан, із золотої чочойки араку попиває.
– Як поживаєш, смердючий Диту?
– Добре живу. А вам як тут сидиться, великий каане?
Карати-каан золоту чочойку на землю поставив, щойно поговорити зібрався, як Диту за чочойку і побіг.
Карати-каан схопився – і за ним.
Гей, верблюди, ловіть Диту, топчіть Диту!
– Тйох! Ні! – відповіли верблюди.– Коли об ріг твоєї печери чухалися, ти нас батожив, а цей Диту нам стовпи залізні поставив.
Далі біжить Диту, Карати-каан за ним.
Гей, рабині! Держіть його, ловіть!
– Ні! Ти нам за сім літ жодної голки не дав, щоб ветху одежу полагодити. А цей Диту нам кожній по голці з ниткою подарував.
І Диту ще швидше побіг, Карати-каан за ним.
– Гей, співачки! – загорлав Карати-каан.– Піснями своїми Диту затримайте, очима своїми заворожіть, за руки, за ноги схопіть, на землю поваліть!
– Ні! Ти за сім літ нам сімом жодного, навіть щербатого гребеня не дав, а Диту нам дав кожній по гребінцю з гострими зубцями.
Диту все далі біжить, Карати-каан ні на крок не відстає, уже й за полу шуби вчепився, та Диту встиг за край ями вхопитися. Підтягнувся і вискочив на нашу землю. А Карати-каану дороги немає.
– Ди-и-ту! – загукав каан. – Постривай, зажди! Моєму сину привітання передай: нехай стане порожнім казаном і перевернеться догори дном. І невістці моє вітання: нехай з білого аїлу вона чорною сорокою до лісу полетить.
Приніс Диту молодому каану і його жоні золоту чочойку.
– Невже насправді ти у мого батька побував? – сміється молодий каан.
– Егеж, був там,– відповідає Диту.– І ваш батечко передавав вам привітання, побажав Карати-каан, щоб ви стали порожнім казаном і перевернулися догори дном.
Молодий каан не встиг до кінця дослухати, як наче хтось його ззаду стусонув,– так швидко він підскочив і, перевернувшись, гепнувся уже порожнім казаном.
– Ха-ха-ха! – засміялася його жона.
– І вам, шановна,– сказав Диту їй,– свекор кланявся, побажав він, щоб ви стали чорною сорокою.
– Ч-ч-чому? – тільки півслова й устигла вимовити, як ніс у неї видовжився, руки пір’ям обросли, і, заскрекотавши сорокою, полетіла вона до темного лісу. Досі ще сорока скрекоче про те, як її скривдили. Та про те, як вона золото любить, як обручки й монети краде й до себе в гніздо носить, сорока нікому не розповідає.
