Був собі дроворуб і жив він з того, що рубав дрова в лісі. Якось працював він і побачив ящірку на камені.
– Доброго ранку, ящірко!— привітався до неї чоловік.
А ящірка дивиться на нього та й киває головою. Дроворуб подумав, що то вона так вітається з ним.
– Чи не маєш ти бажання купити в мене оцей оберемок дров?— питає чоловік далі.
А ящірка киває та й киває головою.
– Я дорого не беру,— умовляє чоловік.— За оберемок — усього шість піастрів.
Ящірка ще раз кивнула толовою і зіскочила з каменя. Дроворуб, звичайно, зрадів, бо. ніде правди діти, заправив надто високу ціну. Адже оберемок дров коштує всього два піастри. А тут тобі ладні й шість віддати!
Вирішив чоловік віднести дрова ящірці додому.
Біжить ящірка попереду, а дроворуб іде за нею. Нарешті дійшли до купи піску. Тут була нора ящірки. Вона спокійнісінько шурх собі в пісок — і вже дома. А чоловік дивиться, дивиться та й дивується, за що його так одурено. Нарешті здогадався, що треба йти за ящіркою, і розгріб купу піску. Там показався великий камінь, а під ним був чималий глиняний горщик — у таких селяни зберігають солонину.
– Дай-но загляну в цей горщик! — вирішив дроворуб.
Дивиться, а там повно золота. Зрадів він, що ящірка так добре заплатила, забрав золото та й приніс додому.
Наступного дня чоловік знов пішов у ліс рубати дрова й побачив там надвечір розбійника з шаблюкою. Він налякався, бо подумав, що те золото належить розбійникові, і почав просити в нього помилування:
– Не вбивай мене! Золото цілісіньке!
Розбійник здогадався відразу, що чоловік натрапив на скарб. Тому запевнив його:
– Ну добре, не буду вбивати. Покажи лишень, де ти заховав скарб.
Приводить чоловік непроханого гостя додому, а жінка й каже:
– Уже запізно— надворі темна ніч. Переночуєш у нас, а завтра ми віддамо тобі золото,— мовила вона.
Як і годиться, приготувала для гостя вечерю. Нагодувавши та напоївши сонним зіллям, господиня приспала його. Тоді чоловік із жінкою віднесли сплячого розбійника далеко за село та там і покинули.
Але ще перед тим, вечеряючи, розбійник спитав дроворубову дружину:
– Як тебе звати?
– Катма,— відповіла жінка, трохи перекрутивши ім’я «Фатьма».
– А як звати твою маленьку донечку? — допитувався розбійник.
– Там-там,— відповіла господиня. (А Тамтам — це те саме, що й Фатьма.)
Вранці, промерзнувши, як бездомний пес, розбійник розплющив очі й бачить, що він зовсім не в домі дроворуба. Зі злості подався в село й, опинившись на базарі, почав вештатись туди-сюди. Сподіваючись, що знайде дроворубову жінку, почав кликати її на ім’я, яке запам’ятав ще звечора, не відаючи, що воно означає, бо був з далеких країв і погано розумів арабську мову.
– Кат-ма! Кат-ма!—кричав він на всю горлянку.
– Чого кат-ма? — цікавляться люди, поглядаючи на його одутле, невиспане обличчя.
А лиходій уже викрикує друге ім’я:
– Там-там! Там-там!
– Де «там-там»? — сполошилися люди, бо подумали, що десь «там-там» чогось «кат-ма». Чи не пограбував хтось когось у селі?
Але розбійник тільки вигукував «Там-там!» і «Кат-ма!».
Розбіглися люди по вулицях, але скрізь усе тихо, ніхто не плаче, не кличе на допомогу…
Так той недотепа й не знайшов дроворубової хати — обдурила його хитра жінка. А чоловік та дружина з малою донькою зажили в щасті й достатку.
