В одному місті над морем стояв на високому березі великий гарний будинок. Жив у ньому поважний багатій. Лихо ніколи його не спіткало, турботи не обсідали, тільки й знав, що шляхетні втіхи та розкоші. І дуже любив він сидіти літніми вечорами в себе на подвір’ї та дивитися далеко в море, де пропливали човни й кораблі. Чудовий краєвид зачаровував його душу.
Та урвалося багатієві тихе життя, бо поселився неподалік кожум’яка і відкрив свою майстерню, а від неї пішов сморід на всю округу. Втратив багатій спокій. Аж ось одного дня подався він до кожум’яки та й каже:
– Слухай, чоловіче, дух од твоїх шкур такий, що мені життя немає. Не можу ані їсти, ані спати, ані в дворі сидіти. Я певен, що скоро через це захворію. Чи ти не перебрався б кудись далі від мене? Берег великий, місце знайдеш.
Вислухав його кожум’яка й похилив голову.
– Гаразд,- каже,- переберуся. Нічого мені не лишається, бо ти не перший кажеш. Але почекай трохи, хай уладнаю свої справи.
– Згода,- відповідає багатій.- Коли ти надумав перебиратися, я вже якось перетерплю.
Минуло кілька днів, але кожум’яка сидів на місці. Довелося сусідові знову йти до нього.
– Чи ти забув, що мені обіцяв? – питає.
– Ні, не забув.
– То чого ж чекаєш? Поки я задихнуся?
– Ох, сусіде, аби я міг – перебрався б одразу, але ж це не така проста річ, як тобі здається.
– Ну що ж, побачимо,- каже багатій. Минуло ще кілька днів, а там і місяць,
і другий. Якось багатій проминав подвір’я кожум’яки. Той побачив сусіда, загукав:
– Даруй мені, чоловіче добрий, що я досі не перебрався…
– Перебиратися? Про мене – лишайся тут, не завдавай собі клопоту…
– А то чому? – здивувався кожум’яка. Багатій усміхнувся.
– Не дивуйся. Я вже звик до смороду, І він більше мені не дошкуляє. їй-право, самому не віриться! То я давно хотів тобі сказати, щоб ти не перебирався.
Кожум’яка зрадів і відповів сміючись:
– Е, шановний сусіде, людина з часом звикає до будь-чого, яке воно не є, добре чи погане.
Добре стає не таким добрим, а погане – не таким поганим, як здається попервах.
