Павло насуплено:
— Ні.
— Та що ви?! Неправда. Як же ви прийшли втягати мене до комсомолу, а не знаєте про ці речі? Ні, ви знаєте. Ви пригадуєте. Ви краще мене ці речі знаєте, вже хоч би тому, що ви там усі боретесь з всілякою такою єрессю. Ану ж, дивіться мені в очі! Сміливо! В мої очі! Так велить вам ваш Ата-тюрк! Добре… Ви пригадуєте. По очах бачу.
Павло не витримує погляду мерехтливих дівочих очей і сміється.
— Ну от, бачите. Ви пригадуєте.
— Киньте, Ато.
— Що ви! То це ви вже й злякалися? Е, як же це! Ми ж перелазимо бар’єр до комсомолу. Трішки відваги лишень!..
Павло посірів.
— Гаразд. Далі що?
— А далі той же Калита… Про Калиту це я таки, здається, здерла з Хвильового, але то не важно з кого, аби правильно… Та й ні з кого більше ж… У нас немає більш єретиків, у нас нема пророків!.. Ну, так от Калита той святі жертви, кров і сльози забрав у свою брудну торбу. І то в інтересах тієї торби підношено й зараз підносяться кличі про ідеали, бач — поставлено знак рівности: вселюдські ідеали — це те саме, що ідеали тієї брудної торби… Інших вселюдських ідеалів немає, спробуйте це заперечити, й ви переконаєтесь, що ви “помиляєтесь” і що ви “ворог людства” … Хіба ні, товаришу Павле?
Павло озирнувся навколо. Ата це помітила.
— Не бійтесь! В крайньому разі той, що підслухує, ствердить, що це не ви, а я говорила. Але тут нас ніхто не чує, ніхто, можете бути спокійні. Та й місія ж ваша цілком похвальна — ви ж втягаєте мене до комсомолу, тож дискусія при тім річ нормальна.
— “Божевільна”, — видихнув Павло ледве чутно, а вголос: — Я не тому озираюсь, а, скажу вам по-щирості (посміхнувся) — чомусь моїй голові стає ніби мулько на плечах біля вас.
— Чого б то?
— Так, — ухилився Павло й наставився на Ату очима запитливо й так само запитливо підвів брови, чекав. Ата помовчала, дивилась кудись невидющим зором, розхвильована. А тоді вела далі тихим, але терпким голосом:
— Вам це не болить, а мені все це страшенно болить… Страшенно болить… І ще одна кричуща нісенітниця! Всі її бачать, але всі удають, що не бачать і аж із шкіри лізуть, щоб довести, що цієї нісенітниці немає, що все в порядку. Безглуздя це таке: від нас вимагають щоденно й щоночно жертв в ім’я “вселюдських ідеалів”, а тим часом виявилося вже давно, що світ, що всі народи світу, тих жертв наших дітей, тієї нашої крови за “вселюдські ідеали” і не потребував і не потребує. А ми ту кров і піт ллємо, ллємо, ллємо!.. Для чого? І чому ніхто не закричить (от хоч би й ви, Павлику!), що то жахливий злочин, ошуканство, брехня, колосальна, ще не бачена в світі підлота. Чому ніхто не закричить (от хоч би й ви, Павлику!), мовляв, що ж це за математика?! — для того, щоб ощасливити десь і колись якесь там “майбутнє людство”, треба принести в жертву інтереси кількох сучасних поколінь нашого народу і взагалі всіх народів наших, — інтереси маленьких безневинних дітей, інтереси великих мільйонів і наші з вами! Для того щоб колись щасливо жили пара мільйонів дітей, скажемо, якихось там американських пролетарів, у дужках (які, до речі, пролетарі американські, їздять сьогодні авто власними і не знають навіть, що за їхнє майбутнє, за майбутнє їхніх дітей так дбають десь у заморській країні, в країні старців, і ми з вами недосипаємо й недоїдаємо!) — отже, щоб пара мільйонів майбутніх дітей американських пролетарів жили колись щасливо, треба щоб сьогодні десятки мільйонів дітей нашого народу, і ми з вами, мучились в злиднях, терпіли голод і холод і ходили босі й голі, наживали туберкульоз й передчасно вмирали. Де тут логіка? Боже мій! ї хто тут ошуканець, милий мій товаришу!?
Павло мовчить нахмурений, а божевільна дівчина веде далі:
— А не бійсь, той Калита, що веде таку пропаганду і що так настирливо вимагає від нас все нових і нових жертв, живе сам в розкошах, не чекає майбутнього “раю” земного… будованого на такій народній біді, що “ридати хочеться”… — Ата спіткнулась, нахмурилась. — Ви іронізуєте… Ви скажете, що це все ніби газетна передовиця. Ну, що ж, така епоха — епоха газетних передовиць. Але все ж таки в цій епосі таких газетних передовиць не буває. Чи бувають? Павло мовчить. Ата, почекавши, зітхає й веде далі: — Ридати хочеться… Ви гляньте на наших дітей голопузих, золотушних, брудних, животатих, а особливо отих безпритульних! Вони веселі й не помічають свого лиха, вони думають, що так і мусить бути; бач, їх навіть переконали, що іменно їхнє життя є найщасливіше, бо в усьому іншому “капіталістичному” й “реакційному” світі діти “жахливо бідують”… Уявляєте, як ще можна бідувати!? А діти виходять від порівняння — якщо вони живуть найщасливіше, гарно, то як же буде виглядати “бідують”! Виходить жах. І тому вони вважають себе щасливими… до пори до часу… вони сміються й ростуть оптимістами. Як і ми виростали. А тим часом… Господи! Чи ж мені про це говорити й чи до вас! Я чула, та й навіть у офіційних наших журналах читала, там, де цензор проґавив (а всього не вбережеш, шило вилазить!), як живуть діти в світі. От, скажемо, в Японії. Або в Німеччині! Або в Фінляндії, де побували наші хлопці недавно, та й в Польщі навіть, де теж побували наші люди недавно. А вже про ту Америку й говорити нема чого … І ридати хочеться … І хто ж тут барбос, скажіть мені, друже мій, друже мій… Е-е-е…
Ата махнула рукою й замовкла. Досить. Як для іспиту на придатність до комсомолу, то цілком досить. Схвильована, тамувала себе, тамувала серце й дивилася просто в обличчя Павлові. Чекала. Вона виговорила принаймні головне, що її мучило. І то виговорила не кому-небудь, а йому, “самому” Гукові. Знаменитому Гукові. От. Нехай знає. Їй чомусь на тому залежало. І тепер зімкнула уста й чекала… Згодом ще прошепотіла, щоб якось округлити, якось завершити свою довжелезну й гарячу, й тому досить хаотичну тираду:
— Ось такі думки рояться в моїй голові, і ось такі муки роздирають моє міщанське, некомсомольське, дурне серце. Що?
Павло мовчить. Стоїть насуплений, міниться на обличчі червоніє, блідне, знову червоніє… Мовчить. Ата почекала відповіді й, не дочекавшись, почала собі гойдатися в гамакові. Дивилася на Павла спідлоба й тоненька-тоненька усмішка кривила їй кутки уст. Але далі усмішка та почала бліднути, почала сповзати… Душу вже проймав холодок остраху, підіймаючись десь з глибин опритомлюваної свідомості.
По довгій-довгій мовчанці Ата перестала гойдатися, зупинилася, подивилась надзвичайно пильно Павлові в лице та:
— Ну, що… Тяжко мене втягати до комсомолу? — тихо так, вже зовсім без задерикуватості.
— Тяжко, Ато… Але мене дивує, хто ж це вам такі думки втовкмачує в голову, от що.
— Ніхто мені не втовкмачує! — спалахнула Ата. — Я не дитина, якій “втовкмачують”. Сама думаю… От дивлюся на все й думаю… Вишукую, читаю й думаю… Голова розсідається, а я думаю!.. І не можна, не думати… А ви не думаєте?
— Гм… Д-думаю…
— Ну й що?
— Ну й {Павло замислено повів рукою по сонячній плямі на лавці, ніби хотів її зітерти, а потім по чолі), ну і… голова розсідається…
— Та що ви?!
— Серйозно.
— Е, киньте! Не вийде. От ви дійсно тепер рисуєтесь. Щоб мені подобатись… Але я кривляк не люблю, фе!
— Чому ж кривляк? В кожного свої причини, щоб голова розсідалася…
— А-а-а…
Зайшла незручна мовчанка. Ата почувалась трохи ніяково, відчувши враз, що перед нею людина не тільки щільно замкнена, але й сильної вдачі, та ще й така, що, мабуть, має що замикати. І що справді має над чим розсаджуватись головою. Ну, що вона, зрештою, про нього знає?! Що вона знає про його душу, про його думи, про його болі? Нічого. Равлик. Ще й герметично закритий. І навіть не равлик, а ціла черепаха… Роздумуючи над цим, Ата протягла мляво:
— Якщо пам’ять мені не зраджує, хтось обіцяв бути щирим і одвертим зі мною. Це правда?
— Правда.
— То доведіть. От скажіть мені щиро, що ви думаєте з приводу моєї… моєї сповіді, так скажемо? А? Але щиро!
Павло мовчить. Ледь посміхнувся. Подивився пильно Аті в очі, але нічого не каже. Чомусь перед внутрішнім його зором зринув товариш Сазонов… Товариш Сазонов з товаришем Зайдешнером… Розмова колишня… Обіжник з Центру… Посміхнувся і нічого не відповів на Атине запитання. Він волів більше слухати. Ата дивилась все з тим же запитанням, і під її тим поглядом Павло покрутнув головою в плечах, так ніби їй було там справді мулько й незручно. А потім, щоб перевести розмову на інше, запитав: — Ви згадували про “діамат”… Ви вчили його?
— Так.
— Де (іронія)!
— Не іронізуйте. Уявіть собі, я вчила “діамат”. Та ще й на “відмінно”.
— Так?! І де б то?
— Уявіть собі, що я закінчила театральний технікум.
— А-а… Я й забув.
— Не забувайте ж.
— Т-та-ак…
Незручна мовчанка. Око впало на грубу книгу в Ати на колінах, і Павло простягнув руку. — Можна?
— Будь ласка.
Взяв книгу до рук. Одгорнув зашмаровану палітурку — “Бєси” Достоєвського.
— О-о! Що це?
— Книга.
— Я бачу, Ато, що це книга. Навіть знаю, що це за книга. Більше того, я навіть знаю, що це заборонена книга. Де ви її взяли?
— Купила. Позавчора. На базарі. В барахольника. В тім ряду. Де продається. Різний мотлох. Я часто там купую різні цікаві речі. Навіть… уявіть собі… комплект “Вапліте” купила!.. Ах, як добре, що наша цензура випустила з ока барахолку й не накладає на різне сміття своєї лапи! Ажи?
— Слухайте, Ато! Божевільна Ато! — відкарбував раптом Павло тихо, але з якоюсь лютою ноткою. — Чи ви, нарешті, знаєте, де є межа?!.
— Чого? — наївне запитання.
Мовчанка. Павло опановує себе. Прикушує губу і зітхає. Дивиться пильно на Ату, занадто пильно, та, карбуючи тихо кожне слово:
— Ви — ніколи — не вимагайте — прямої — відповіді на ваші — зрадливі — й єхидні — запитання! От. Я знаю — одного — чоловіка, який — теж — ставить зрадливі запитання. І хоч між вами і ним колосальна різниця, проте це іменно його мені нагадує.
Аті йде холодок по серцю, і в той же час їй робиться весело — вона здогадується, які саме думки і які підозріння перебігли в його голові, і вже їй здається, що замість відважної й щирої розмови насправді відбувається фарса — ніби одне одного ловить. Смішно. Яка іронія! Це можливе тільки в цю епоху — епоху равликів і зради. Вона це думає, а каже інше, на тему “зрадливих запитань” та “нагадування когось”:
— І вам це неприємно?
— М-м… Майже.
— Гм… Я знаю, кого ви маєте на увазі.
— Ой?
— Сазонова. Павло аж скинувся:
— Що?! Як це ви вгадали?
— Не велика мудрість. Хто може викликати неприємність і острах навіть… навіть у вас? За людськими душами тут полює лише одна особа (якщо не рахувати мене! — іронія), та особа, якій на людських душах залежить. І це — товариш Сазонов.
Павло пильно вдивляється Аті в обличчя. Ата весело розсміялася:
— Від того, що ви зараз подумали, можна б зависнути. Еге ж… Але киньмо про дурниці. Ви тримаєте “Бєси”. Ви читали їх ?
— Колись.
— І?
— І читав.
— І?
— Господи! Чого ви від мене хочете? Щоб я оцінив цю книгу ?
— Так. Цікаво.
— Контрреволюційна книга.
— Чому?
— От причепа… Тому… (Зовсім роздратовано). Та тому, що це апофеоз російського ідіотизму!
— О-о-о?!. А ще що?
— А ще? (Пауза, а потім суворо). — А ще — я не радив би вам таких книжок читати й вишукувати по барахолках.
— Гм… Що ж зробиш, коли розумні речі сьогодні можна знайти тільки на барахолках, на смітниках. Таке в мене враження. Не читати ж мені оті, як пак про них сказав той бзікуватий поет, той Єсенін: “Ні прі какой паґодє я етіх кніг, канєчно, нє чітал!” Милий і бідолашний поет, як я йому співчуваю! І — повісився… — Ата взяла з рук Павлових книгу, поважила на руці, гарненько її закрила та: — Але він повісився, мабуть, прочитавши ось цю книгу, а потім озирнувшись навколо… Єй-бо!
— Все-таки я не раджу вам читати… Це небезпечно.
— Ви думаєте, що й я повішусь?
— Ні, — нахмурився Павло. — Навпаки, я думаю… що не ви, а… навпаки… Кгм! Ви зб’єтеся з дороги самі й зб’єте інших (крива посмішка).
— Браво, товаришу Гук! Дякую. Але от саме тому я й читаю, що небезпечно. А щодо збивання з дороги, то не турбуйтесь. Не страшно. Більше того, коли б я мала талант, я б сама хотіла би збитися з дороги та й написати таку книгу. Неодмінно. Ух!..
— І про що?
— Про все… І про вас… Про вас особливо! Про людську трагедію… Про брехню. Про равликів… Коротше — про той самий “апофеоз”, що ви про нього оце говорили. Про подібний. Чи не здається вам, що ми теж всі бабраємося в такій самій баюрі універсального ідіотизму? А?
— Ні, не здається.
— Ви хочете сказати “не полагається, щоб здавалось”?
— Гм… Ні, не так…
— Ох, так … — зітхнула, замислилась. — Шкода… Як же ж шкода… що ми такі різні люди.
— Так. Шкода… Дуже шкода.
І, посміхаючись кожен по-свойому, вони дивилися одне на одного. Подібне було на те, що вони бавляться в кота-мишки. Але хто в кінечнім висліді буде кіт, а хто бідолашна мишка? От питання.
Аті вже було досадно. Вона вже бачила, що дала маху. Вона бачила, вона переконалася, що вони все-таки далекі й чужі. Вони зовсім-зовсім різні душі. Запал її минув, і вона вже шкодувала, що так необачно, так одверто говорила. Вони таки, здається, зіграли в кота-мишки… Раптом Аті пробігли лоскітливі комашки поза спиною — вона уяснила собі чітко, що “мишка” таки вона, — зрозуміла, що тепер, якби він хотів зловжити, то її життя в його руках. Вона вся тепер в його руках, як пташка. Того, що він від неї чув, вистарчить, щоб розпоряджатись її головою, як він схоче, щоб шантажувати її й щоб, нарешті, знівечити все її життя. Ба навіть знівечити життя геть всіх її друзів і знайомих!.. А в душі вже підіймалася хвиля ворожості, хвиля злості й підступала, як клубок сліз, до горла. Хотілось щось раптом пальнути, щось зле, дерзке, образливе. Хотілось, щоб на ньому репнула від злости його мушля, й побачити, що там у ній. Що він думає, цей чортів равлик!? Равлик-Павлик! Що в нього в душі і в серці?
Це, здається, відчув Павло й мружив очі. Дивився в обличчя Аті все пильніше. Все пильніше. Мружив очі й, як здалося Аті, в тих очах бігали й ховалися за повіки злорадні й тріумфальні іскорки… Такі злі чортики… Він, здається, хотів щось спитати чи щось сказати, і те “щось” крутилося в нього на самісінькім кінчику язика. Щось несподіване й, може, неприємне. Але не питав. Лише тонка усмішка грала на його устах.
— Ви щось хочете спитати? — підігнала його Ата, щоб якось звільнитися від нестерпної напруги.
— Так.
— Будь ласка.
— Кгм… Скажіть, Ато, хто був ваш батько ?
— А-а-а… — Ата насупилась. Мовчала. А потім промовила сумно, з гіркотою в голосі. — Не знаю… Одно я знаю напевно — що він у мене був.
— “Був”?
— Так. І нема… Я втратила батька ще маленькою.
— І хто він був все ж таки?
— Хто був мій Батько? — Ата блиснула очима й вимовила з натиском. — Це я теж знаю напевно, товаришу Гук. Він був мужчина!
— Та-ак? Гм … Ви так промовили слово “мужчина”, ніби хотіли цим сказати щось інше, не сказане прямо.
— Можливо… В кожнім разі ви своєю реплікою ствердили зайвий раз, що бути мужчиною —це в наш равликовий час велике диво.
— Я цього не сказав… (Павло втопив свій погляд в очі дівчини). Але ваші натяки зраджують, що під словом “мужчина” треба розуміти “контрреволюціонер”.
Ата витримала довгий погляд і промовила дерзко:
— Можливо. І, мабуть, саме тут і лежить найглибша лінія наших розходжень… Ми однакові слова розуміємо зовсім по-різному. Я про це говорила з самого початку, давно…
По цих словах Ата встала з гамака, даючи тим зрозуміти, що розмову закінчено і що пора розходитись. Тим більше, що вже й завечоріло. Павло теж звівся… На лиці була досада й розгубленість. “Ах, не про це! Зовсім, зовсім про інші ж речі він хотів сьогодні говорити!” Зітхнувши здавлено, взяв свою течку з трави… І вони пішли геть з саду. Півонія лишилася лежати на гамаку… Перейшли разом сад і дійшли до ґанку. Біля ґанку зупинилися.
— Т-та-ак… — протяг Павло тихо, роздумливо.
Ата стріпнула головою з викликом і промовила в тон, глузливо:
— Т-та-ак… Надіюсь, що ви більше не будете втягати мене до комсомолу?
І зробила великі насмішкуваті очі. І простягла руку на прощання.
Павлове обличчя запромінилось. Він узяв руку, подивився в Атині насмішкуваті очі одвертим, довгим поглядом, якось загадково посміхнувся й промовив уперто:
— Ні, буду.
Диспут
В столярній працював столяр Гилимей, зігнутий літами й тяжкою працею та засмоктаний злиднями, понурий, мовчазний чоловік, з довжелезними руками, як у орангутанга. Мало хто чув, щоб він щось говорив, щоб він колись “пустив пару з уст”.
До столярні часто заходив Чубенко — окреме чудо міста Нашого, — бровастий (брови стріхою), сивоусий, здоровенний чолов’яга, — колишній повстанець, а потім “червоний партизан”, орденоносець і голова Партизанської комісії. Вуса мав, як Тарас Бульба (якщо вірити Гоголеві або всім тим малярам, що пробували того легендарного гоголівського Тараса Бульбу змалювати), — то були не вуса, а вусяра, і тими вусярами він славився. А ще славився він тим, що теж був дуже мовчазний і розмовляв охоче тільки з чаркою. Він приходив до Гилимея, сідав, закурював товстелезну цигарку з тютюну-самосаду й газетного паперу й так сидів мовчки. Нічого не говорив і нічого не питав. І нічого не вимагав. Дивився, як його приятель працює. Вони були ще друзями дитинства, а потім разом робили революцію, потім пішли різними шляхами, кому як повезло, — один мав орден, а другий мав рубанок. Один був “великий начальник”, а другий — “пшик”. Але в суті різниці ніякої, однаковий “пшик”, і тому вони лишилися по-старому вірними приятелями і розуміли один одного без слів.
