Отак сходилися і проводили приємно час, — один працював, а другий дивився; один стругав, а другий милувався, як завивалася пахуча тонюнька стружка. І обидва димили махорку “в затяжку”.
Чубенко, як і Гилимей, взагалі говорив дуже рідко, але вже як і говорив, то не як Гилимей (боязко, блідо й нечленоподільно), а неодмінно щось таке голосне й несподіване, й до карколомності оригінальне, що потім воно облітало все місто і оберталося в байку. І не тому, що Чубенко цього неодмінно хотів, а так виходило. Прадідівський перчений гумор і наївна простота були його натурою. Для прикладу, це з його уст злетіла, як самохарактеристика, перелицьована приповідка, що потім обернулася в ходячий анекдот і живе понині в гумористичному репертуарі міста Нашого:
Дід був козак — Чуб, як дуб!
Батько — дубок, козачий синок!
А внук — Чубенко п’яниця, гнилий пеньок!
Ця самохарактеристика, безперечно, злетіла з п’яних уст, але народом була сприйнята, як верх “самокритики”, і Чубенків престиж від того не тільки не впав, а навпаки, підріс в очах народу за цей його щирий і нещадний сміх.
Або ще таке, що злетіло з п’яних Чубенкових уст:
Бережися, НеКаВеДе! —
ЧУБЕНКО йде!
Це йшов якось Чубенко напідпитку, а назустріч по вузькому пішоходу товариш Сазонов — нач. НКВД. Чубенкові ніде пройти. Роздивився — аж то перед ним така велика риба! Взявся Чубенко за свої запорозькі вуса, набусурменив брови, ошкірився, похитуючись, та й пальнув раптом на всю горлянку:
Бережися, НеКаВеДе!
ЧУБЕНКО йде!!
Здоров, Сазон!
Пальнув це він по-приятельському, тому що на язик йому набіг такий веселий каламбур.
Начальство знало, що це каламбур, що це жарт з глибини “простого партизанського серця”, і не мало нічого проти, сміялося разом з усіма.
Взагалі, попри всі Чубенкові химери та понуре пияцтво, авторитет його в верхах суспільства стояв досить високо, всі його шанували, й він був одним з найавторитетніших людей в тих верхах суспільства міста Нашого. Бо “найзаслуженіший”, а заслуженим, та ще таким солідним віком, багато прощається. Колись цей вусатий дідуган був головою Контрольної Комісії (грізної “КК”) як “найстарший” член партії. Але за пияцтво “полетів” з такої “високої драбини”, так що він там побув кілька хвилин, як той “Мітька на царстві”. Одначе ця хвилинна “Мітьчина” кар’єра не пропала безслідно, — цей колишній маєстат і слава давали йому право тепер поводитись досить вільно, і, може, тому його перчені словечка й вибрики минали йому безкарно. Тим більше, що, зрештою, й невідомо ж, для чого він ті вибрики робить і терпкі слова говорить. Хоча й те сказати — чоловік це право завоював у громах і бурях революції і, якщо він після тих “громів і бур” так понуро глушить горілку, а з “високої драбини” полетів сторч головою, — ну, то буває…
Чубенко дуже любив театр. А так як він був все-таки не останній пішак, а колишній партизан, цебто, значить, колись “завойовував усе для народу”, то й вважав себе власником усього й цього театру теж. І тому завжди до нього заходив чи треба, чи не треба. Заходив, як хазяїн! — от іде кудись по ділу і заверне неодмінно до театру. Якось так виходило, що всі його стежки вели сюди. А так як він властиво в самому театрі, тобто на сцені межи акторами, не мав чого робити (“І кому я там потрібен?! Заважати?!”), то він заходив до столярні, до найголовнішої, як йому здавалося, особи в цілому театрі — до свого старого друга, столяра Гилимея. Тим більше, що з цим ветераном революції й другом дитинства не треба було говорити нічого й тому було найлегше й найприємніше. А головне — тут, іменно тут, кожен з них наочно бачив, за що боровся і що боровся не марно, і вважав себе тут (у столярні, при якій був театр!) найголовнішою персоною.
Під час таких відвідин Чубенка іноді до столярні забігав Харитон — він теж одноліток, але цей як завгосп почував себе і зовсім як господар, і був, здається, найближче до істини. Тоді неодмінно відбувалася якась цікава і оригінальна розмова.
Раз таку розмову “ветеранів революції” мала щастя почути Ата. Випадково.
Чубенко курить, Гилимей струже, Харитон хоче поговорити, але не знає з чого почати. Чухає потилицю, зітхає. Нарешті вхопив тропи:
— Ех-хе-хе-хе… — зітхає Харитон. — Літа, літа наші!..
Мовчанка.
— Літа, кажу, наші!..
— Та літа — безвиразно, по довгій мовчанці згоджується Чубенко. А Харитон позіхає знову:
— Ех-хе-хе-хе… І обратно ж — діла, брат, діла наші… Ой, діла!!.
Мовчанка.
— Діла, кажу, наші!..
— Та діла… — згоджується нарешті так само безвиразно й апатично Чубенко.
— А все, брат, від Бога — карбує категорично Харитон.
Чубенко мовчить. Пихтить димом. А Харитон настоює:
— Від Бога, кажу, брат!.. Об’язатільно від Бога!.. Чубенко мовчить. Пихтить димом.
— Від Бога, кажу, дане!!.
— Та дане… — нарешті згоджується Чубенко.
— Та ще й “кинуте”, — вставляє несподівано понурий Гилимей, проглядаючи тим часом пильно націленим і примруженим оком обстругувану фуганком рейку. Його репліка видається такою несподіваною, що аж Чубенко озирається й знизує плечима.
— Чи кинуте, чи не кинуте, а дане, брат! Дане!.. Ага!.. Га-га-га!.. — тріумфує Харитон як переможець.
Після цього Харитон замовкає на якийсь час. Перемігши цих “бузувірів” у першій турі, він лаштується до другого туру цього оригінального диспуту. Потирає руки й мружить очі, від яких у всі боки розбігаються, як промінчики, тоненькі зморшки, такі сонячні й такі добродушні. Націлюється й починає другу туру:
— А все за гріхи… За гріхи!!. Еге ж! Мовчанка.
— За гріхи, кажу, братця!.. За тяжкі гріхи наші така кара. Га?
— Та кара… — зітхає Чубенко.
— Ага!.. Заробили чортови сини! І так і треба… Хіба ми люди?
Мовчанка.
— Хіба ми люди, я вас питаю? Мовчанка. Дим.
— Свині ми, а не люди! От що. Недарма кажуть, що людина пішла від облизяни… Ну, хто ми, я тебе питаю, Чубенку? Чого вуса звісив, як Сірко хвоста? Хто ми?
Чубенко мовчить задумано. Помалу димить. Нарешті меланхолійно:
— Свині…
— Правильно! Ну, от… Аг-га-га-га! — сміється втішений Харитон, перемігши і в другому турі. Відпочивши й витерши сльози сміху з очей, Харитон приступає до третьої тури:
— А тепер нащот Страшного Суда обратно ж!.. Ану, братця! Буде Страшний Суд? Га? Кипітимемо ми в смолі у чортів на вилах? Як ви думаєте, братця?!
“Братця” мовчать. Задума. Байдужість до всього. А Харитон насідає.
— За діла наші, за діла!.. Нєт, ви скажіть! Ви не крутіться, чортови сини!.. Підете на Страшний Суд?
Мовчанка. “Чортови сини” зовсім не крутяться, а один курить, другий струже. Обидва байдужі, занурені в таку приємну задуму й меланхолію в присмерку майстерні, сповненої терпкого запаху живиці й ладану, ніби мріями далеких борів, або в церкві в часи дитинства… А Харитон напосідає:
— Ага!.. Ага!.. Натворили свинств, а тепер в очерет?! Ні, братця! Все должно буть по закону й по писанію. Кажіть, підемо на Страшний Суд? Візьмуть нас на цундру , як облизянячих синів? Ага!.. Боїтесь…
Нарешті Чубенко зітхає й ворушить вусом:
— Та вже підемо… тільки відчепись… Харитонові якраз цього й треба. Повна перемога. Вигравши так цілий диспут, задоволений Харитон
радісно сміється — коло очей збираються цілі сонця рясних, веселих зморщок, показуючи тим увесь блиск його душі, що її навіть пекельна перспектива для його друзів і для нього самого не дуже-то журить. Так промінячись сміхом, Харитон ляпає Чубенка по плечі й, спитавши в Гилимея про якусь там “ставку” чи “ряму” й чи скоро він її зробить, йде собі геть. Іде й іще й на сходах десь там бурчить, але тепер по-хазяйському:
— Онучі скрізь порозвішували й сушать… артисти теж!.. І обратно ж штани!.. І всякі такії причандалії… На балкон вийти не можно…. Не храм науки, а сушня для галантереї… Хіба для того це народ вам виплакав!?
XI. “Орденоносець”
Невідомо з чого і для чого постала, але десь виповзла чутка й почала розходитися по місту, що молоду зірку, Мавку з “Лісової пісні”, Аталею Дахно мають нагороджувати орденом… Вістка пустилася в мандри й гасала, де радісна й грайлива, де жартівлива, а де й терпка та іронічна або повита серпанком жалю й смутку, що от, мовляв, пропала дівчина — була така чиста й прекрасна, непідкупна й щира, з душею кришталевою, ніяким орденам не підпорядкованою, їхня краса й гордість, і… тепер уже не буде її! Зроблять з неї якесь “орденоносне опудало”, призначене бути казенною лялькою, приплетуть казенною залізячкою, зборкають — ані вільно ступити, ані вільно сказати, ані всміхнутися від власної душі, ані заспівати вже не можна буде без строгої відповідности до ордена, до бажань тих, що той орден чіплятимуть на ці юні груди… А то й загублять, як ту Оксану Петрусенко!.. Були от і такі інтерпретації цієї веселої чутки.
А пішло все, мабуть, з того, що в газеті “Червоний Комунар” з’явилася стаття про державний театр, а в ній проспівано особливо палкі дифірамби цій дівчині; власне — вся стаття тільки навколо неї й крутилася. Правда, це ще не підстава для зовсім точно окресленої чутки про орден, яка (чутка) зродилася десь сама по собі, либонь, паралельно, але це й не було так собі. Бо підписав статтю “сам” редактор, він же й культпроп Обкому партії, тов. Страменко, хоча ніби й прикрився криптонімом “Стр-енко”, та це ж так прозоро.
Ата була скорше здивована й збентежена всім, аніж втішена. Та скоро заспокоїлась — мало хіба буває чуток і мало хіба було статей ще кращих про театр і про неї.
Все, зрештою, нормально — писати в газетах, і робити з того поголоски.
Та одного дня прийшла ціла делегація за сцену, — прийшов “сам” Страменко з високим партійним почетом та з купою репортерів і фотографів. Ату відкликали від її праці, й сам директор офіційно представив її гостям, і вони з нею офіційно знайомилися (хоч неофіційно знали її давно зі сцени), говорили їй компліменти, особливо розсипався перед дівчиною “сам” редактор і культпроп, такий запопадливий і дотепний, як видалося Аті в перші хвилини знайомства. Потім Ату фотографували, просили її відтворити кілька найліпших деталей з її ролей, що вона й виконала, хоч зробила це зовсім неохоче, бо це вже скидалося на комедію… Потім пішли, а відходячи, запрошували (Страменко запрошував) одвідати редакцію, щоб там взяти докладне інтерв’ю в редакційній діловій атмосфері. Ата пообіцяла. Але йти не збиралася. Чого вона піде?
Одначе по обіді прийшов з “Червоного Комунара” такий Колька Трембач, юний співробітник газети й Атин знайомий з офіційним запрошенням на папері, адресованим до Ати, — завітати сьогодні до редакції. Ата відмовилась, бо “ніколи”. Тоді Колька пішов і за хвилину вернувся з директором Ткачем і мистецьким керівником Сластьоном.
— Ідіть, Ато! — сказали вони їй; причім Сластьон посміхався підбадьорююче, мовляв, “таж небо не завалиться на твою голову, дівчино ти смішна!”, а Ткач був нахмарений, чимсь незадоволений чи зачеплений до обурення, а чи просто своїми директорськими тяжкими ділами заклопотаний. Колька ж Трембач був задоволений — він свою місію “заганяння” виконав успішно, — можна сказати “загнав” негайно.
Ата випросила собі пару хвилин, щоб перевдягтись і причепуритись, а після того вже й пішла. Була вона в скромній темній легенькій суконці з моряцьким ковнірцем, і в ній вона була більше подібна до молодюнької скромної студентки, аніж до театральної зірки. Була трохи засмучена й через те особливо гарна, як замріяна квітка. Вона трохи підмалювала уста, й вони виглядали дерзко; зробила вона це з вічного жіночого інстинкту бути ще кращою, і тільки, але, може, й для того, щоб ще більше уяскравити презирливу гримаску тих уст. Бо ж вона мала зараз йти грати роль кандидатки на майбутню орденоноску! Такої ролі у неї ще не було… Хіба не пікантно!?
Редакція містилася за широченною площею, в великім рудо-рожевім будинку; Ата проходила поуз нього багато разів, але ніколи не була всередині. Той будинок завжди гудів (і тепер), як велетенський вулик, — там працювали якісь невгамовні великі машини. В нижнім поверху крізь великі вікна навіть було видно деякі з тих машин. Це тут була друкарня. Вище — складальний цех, лінотипний , переплетний, експедиційний… А найвище — сама редакція. Така піраміда!.. Вся ця піраміда називалася “Червоний Комунар”, обласний часопис Обкому КП(б)У. Це зафіксовано не тільки в головах людей, а ще й на дзеркальній табличці з правого боку вхідних дверей. Ні разу Ата тут не була, хоч це так близько і хоч тут і працювало чимало її знайомих, в тім числі й молодий поет Олекса ВІТЕР, приятель її, якимсь там коректором чи літературним редактором.
Вони піднялися на третій поверх, минули ряд дверей з написами назв різних редакційних відділів та підвідділів, бухгалтерії, загальної канцелярії тощо й зупинилися перед дверима з написом “РЕДАКТОР ГАЗЕТИ “ЧЕРВОНИЙ КОМУНАР” ТОВ. СТРАМЕНКО. Без докладу не заходити!”. Та тут двері самі відчинилися назустріч, так що не було потреби “докладувати”, й вибіг сам Страменко, простягаючи гостинно й картинно руку: “Будь ласка!..” Він був чисто виголений (чи взагалі такий стиль, чи тільки сьогодні?), в новесенькій, свіжо випрасуваній т. зв. “косоворотці”, причісано-наодеколонений…
— Будь ласка!
В кабінеті сиділо ще кілька осіб, що й звелися назустріч. То були співробітники Обкому та інші співробітники чогось, — якісь, як видалося Аті, занадто буденні, порівняно з Страменком, люди, бо неголені, неохайні, в заношених сорочках, — тут-бо (в цій країні взагалі і в місті Нашому зокрема) не прийнято щодня голитися та міняти сорочки, по-перше, нема коли й нема за що, й нема тих сорочок подостатком у крамницях, а по-друге, це ж “дрібнобуржуазний забобон гнилої Европи”! Тому голений і чисто вбраний чоловік виглядить усюди, як грішник, як біла ворона, бо… бо дійсно по-буржуазному, ніби дитя, щойно вийняте з купелі. От як Страменко тепер. Всі привіталися з Атою за руку й сіли. Обличчя у всіх засвітилися щирими привітними посмішками, бо без доброї людської усмішки не можна було дивитися на цю дівчину в скромній суконці з моряцьким ковнірцем і з тільки трішки-трішки підведеними устами, немов зумисне, щоб поглузувати з такої звички “красунь”, що від Бога краси не мають. Ату запросили сісти теж: в м’якому, шкірою оббитому кріслі-фотелі… А в Страменковому кабінеті були тільки такі крісла — оббиті чорною шкірою, глибокі й вигідні фотелі, та ще така ж чорношкіра канапа під однією стіною, на якій навіть лежала маленька барвиста подушечка, вишита українським орнаментом, наставивши лукаво й нашорошено вушка вгору.
Всі сиділи, лише Страменко стояв посередині, ніби зумисне рисуючись перед гостею своїм випрасуваним і таким панським виглядом… Він щось там говорив, важно, велично жестикулював, а Ата й не чула допуття — вона дивилася на Страменкову фігуру взагалі й їй було чомусь досадно. Вона би мусіла пишатися, що стільки їй уваги й що це редактор так вирядився заради неї (заради неї ж!!), а їй — досадно. Не сподобався він їй на цей раз. Набундючений, пиховитий, зарозумілий, а вигляд, як у кота. Ну зовсім, як у кота! Він так походжає, ну, так якось набундючено й “елегантно”, й так рисується, а риси обличчя… ну, як би їх схарактеризувати… Підлабузник, не підлабузник, але щось таке подібне, — величні і в той же час вкрадливі жести, єхидні очі, тонкі злі уста, нахил голови такий, як у того достославного “чєґо ізволітє?..” Хоча він і тримає ніби її гордо … Ата згадала байку про Чубенкову дискусію з цим Шефом і організатором “Червоного Комунара”, ще й винахідником цієї назви — згадала дискусію й Чубенкове резюме в ній:
“Ех, ти, Страменку! Почервонив ти червоне й без тебе… Так ніби комунари бувають білі! Отут ти й увесь, такий як є… Застрахувався в благонадійності на цілих 200 процентів! Але той, що вигадав назву “Завод ЧЕРВОНА СИНЬКА”, все-таки побив тобі рекорд, бо він перевиконав план на 400 процентів… Доганяй же, Страменку, “Червону Синьку”!..” — згадала це і засміялась. Всі присутні сприйняли це як вияв великої радості з їхньої уваги, й почали ту увагу виявляти ще пильніше, енергійніше, — розпитували про се, про те. І Ата всім гостям охоче відповідала (зумисно охоче). Розмова вив’язувалася так, що Страменкові, господареві цього кабінету, ніяк було й слова вставити. Але він на те господар, опанував ситуацію — заліз за стіл, накритий склом поверх зеленого сукна й заставлений різним редакторським причандаллям — приладами для писання, стосами книг і довідників, аж двома телефонними апаратами, скринькою для тютюну тощо, — всівся важно в своє крісло й кахикнув значуще… І вся увага перейшла до нього. Страменко керував тепер бесідою. Ату питали про її працю, про її біографію, про її плани… Ата ніяковіла, бо занадто офіційно починали копирсатися в її житті, але відповідала, — стримано, стисло, коротюнько. Де вчилась? — там-то. Скільки років? — стільки-то. Плани? — жодних поки, працюю… Не планую… Біографія? — не пам’ятає дитинства, трохи пам’ятає роки безпритульності. Чи член комсомолу? — ні… Це викликає щире здивування й явне огірчення у присутніх. Хтось запитує-стверджує, що вона хоч і не член комсомолу, але напевно вступить в найкоротшім часі. А Страменко навіть досить прозоро й недвозначно натякає, що перспектива, яка її чекає, навіть вимагатиме того, щоб вона була комсомолкою… Інші стверджують кивками та мугиканням Страменкові слова, здогадуючись, про що мова. “Отже, йдеться таки про орден”, — думає Ата, але не каже ні “так”, ні “ні”. Перевела розмову на інше, їй мулько. Вона зовсім не розуміє, для чого Страменко накликав цих, заштурханих дійсністю й “політикою”, людей, — адже ж не вони видають ордени, й це не урядова комісія! А втім, почім вона знає, як то видають ті ордени!.. Ату питали про її працю, захоплювались її мистецтвом, пророчили їй велике майбутнє… Потім зайшов Колька Трембач з фотоапаратом і спеціальним приладом для запалювання магнію й сфотографував усіх, власне, Ату в оточенні всіх цих неголених і досить замотеличених людей. Потім сфотографував ще раз Ату і то так, що вона ніби сидить поруч зі Страменком, в оточенні знову ж таки всіх тих неголених і замотеличених людей. Після того всі інші пішли геть, попрощавшись з Атою й з редактором, лишились вони тільки вдвох. Ще трохи побув Трембач, сфотографувавши Ату (саму), а також Страменка ще кілька разів, а потім і він пішов. Лишилась Ата з редактором. Редактор зразу змінився — вигляд його став занадто ліричний і з натяком у всій фігурі, мовляв, — “це ж я все для Тебе так вирядився!” Його огорнула легенька меланхолія й найшла “надзвичайна щирість”. Він вийшов з-за столу й хотів сісти біля Ати, але не зважився, — дівчина так нашорошилась, що відвага геть щезла зразу й він знову заліз за стіл. Закурив і почав говорити про свою пошану до неї та що це він, іменно він! хоче “організувати” їй орден. Ата слухала його через п’яте-десяте, а сама думала, як би їй вибратися звідси. “Він хоче “організувати” їй орден!?” Досі думала Ата, що то робиться інакше, що ордени не “організовуються”… Але не стала сперечатись. Зрештою — може, й так буває, може ж, і “організовуються”!!. З нудьгою озиралася по кабінету. Страшнувато їй тут. Але — “та соромся ж, боягузко!” вже глузувала з себе, оговтуючись; нехай говорить… Страменко говорив, а Ата розглядалася, які то апартаменти в редактора “Червоного Комунара”, змагуна з “Червоною Синькою”. Це були досить імпозантні, як на місто Наше, апартаменти. Кабінет великий і дуже добре обставлений, і так обчіпляний різними мапами, телефонами та різними схемами й діаграмами, ніби це штаб світової революції. Звичайно, Ата штабу світової революції ще ні разу не бачила, але бачила багато інших “штабів революції” на сцені, й вони були куди менш імпозантні, а значить, це більш подібне до штабу революції світової, отак той штаб мав би, далебі, виглядати. На одній стіні висить величезна мапа обох півкуль земної планети, обтикана якимись прапорцями різнокольоровими та різними значками й фігурками. На іншій стіні — докладна мапа України. Потім мапа їхньої області. І все це в прапорцях, у значках, в червоно— й синьоголових булавках. Над столом великий кольоровий портрет Сталіна. Обабіч нього менші портрети Маркса й Леніна. В кутку етажерки з книгами в червоних палітурках — твори Сталіна й Леніна… На столі — посередині — гіпсові бюстики Сталіна й Леніна, потім телефонні апарати і безліч різного причандалля для вигідної редакторської праці… А Страменко говорить. Ата вслухається одним вухом — він, здається, закінчує свій штурм словесний. А закінчуючи, він говорить щось таке, що Ату й здивувало, — він “зовсім не настоює, щоб вона вступала до комсомолу”, навпаки, потішає, що то нічого, що бувають люди, як-от вона, потрібні й вартісні навіть поза комсомолом. Навіть, може, це добре. Авжеж, дуже добре! Він їй допоможе вибитися в люди… Це він хоче організувати їй орден. Страменко вважає за потрібне повторити це кілька разів, з особливим натиском, з підкресленням. А закінчив Страменко зовсім твердою обіцянкою, як присягою, що таки “організує” орден, бо це “від нього й тільки від нього залежить”. “Від нього залежить все”.
Ата подивилась на канапу й на подушечку, що так лукаво наставила вушка, й раптом спаленіла вся — занадто виразні наголоси ставить Страменко в павзах помежи словами! Сиділа, як на голках, — мука це все слухати!.. Та ось Страменко запропонував їй оглянути цехи, машини, всю “технологію” — “як-то тую газету робиться”. Ата зраділа, зітхнула, визволена, й згодилась; аби лиш не сидіти тут один на один з цим всесильним організатором “орденів”. Страменко телефоном викликав завідуючого виробництвом, і вони втрьох пішли оглядати господарство “Червоного Комунара”. Вони оглянули химерні розумні машини, т. зв. лінотипи, що стояли в окремім цеху рядочком і так манірно цокотіли, і так смішно носили залізними кулаками на довгих ліктях якісь мосянжеві залізячки вгору, потім вниз, спускали їх, одливали готові рядки набраного тексту, десь вгорі в коробці самі розсипали ті мосянжеві пластинки, розносили по канавках, де якій належиться бути, звідки вони вистрибували знову на легенький торк пальцем складача-лінотипіста. Смішно… Лінотипісти всі молоді, гарні й всі такі важні (певно задаються!), при появі Ати всі так зосереджено й так красиво працюють… Потім оглядали ще химернішу машину: ротаційну. Такий цілий сталевий дракон, що працює “як живий” — друкує, сам ріже, сам фальцює , складає й відраховує часописи… Потім оглядали інші цехи — ручний складальний, літографський , цинкографський , переплетний книжковий, друкарський, цех з багатьма маленькими машинами-автоматами… Ату водили, як королеву. І всюди, куди вони приходили, робітники затихали й пильно дивилися їй услід; напевно, чутка про орден давно й до них дійшла… Так вони обійшли всю “піраміду”. Страменко був такий запопадливий, такий уважний, заглядав їй у вічі й, користуючись тим, що вражена баченим Ата не звертала уваги ні на нього, ні на другого супутника, він все норовив торкнутися плечем до її плеча або ліктем до ліктя у вузьких переходах помежи стосами паперу, помежи тісно поставленими великими клітками-скринями, що їх тут звуть “реалами”. Ата зразу цього й не помічала, зосередившись всією увагою на зовсім іншому.
Це наддало Страменкові зовсім відваги (“не помічає — значить дозволяє!”), й коли вони повернулися знову до Страменкового кабінету на хвилинку, перед тим як Аті відійти, за забутою хусточкою Атиною, він досить прозоро натякнув, що орден здобути зовсім легко, лише Аті треба буде до нього прийти … е-е … ну для того, щоб дещо устійнити остаточно, деякі там дані, бо від цього, зрештою, залежатиме справа ордена… І зайти вона мусить найближчим часом. Завтра. Неодмінно!
