Ата не зрозуміла Страменка, бо в голові їй шуміло від усього баченого й чутого, від ритмічного й безугавного шуму машин та вентиляторів у цехах і від власної тепер хапливості швидше відійти звідси, — і вона нічого не сказала…
* * *
Проводжав Ату той же Колька Трембач, молоденький фоторепортер газети, комсомолець, колишній безпритульний і взагалі “шибайголова”, як його називали Атині подруги, “дівчата нашої країни”, до речі, безсловесно й таємно закоханий у Ату по самі вуха. Але він про те ніколи навіть натякнути б не зважився, де! хіба такий “смаркач” про такі речі зважився би говорити! У нього ще й язик для того не повертається; його тільки зраджували наївні очі, що ще не навчилися криводушити.
Проводжаючи Ату з доручення “самого” Страменка, Колька вивів її на площу, озирнувся на редакційний “хмародряп” і досить таємниче та загадково посміхнувся:
— Я той… Я Вам зроблю картку на пам’ять… з товаришем Страменком… От буде гарна пам’ять!.. Ще й побільшу… — а усмішка, крива й зла, блукає на устах.
— А чого ви посміхаєтесь?.. Ще й так криво!
— А так…
— А все ж таки?
— Зі знаменитим чоловіком ви знялися, товаришко Дахно!.. Власне, я вас зняв… Це велика честь…
В голосі глум, і Ата почервоніла. Розгнівалась. Вона знала, що глум той з “великого чоловіка”, але в якійсь мірі це тепер торкалося й її.
— А все ж таки!?. Ваша посмішка єхидна… Ну, говоріть!
— Гм … Цей підлабузник і безпринципний хам… Ох! Вирвалось!!. — Слово, що вирвалось, злякало самого Кольку, він схаменувся, озирнувся навколо, подивився спідлоба на Ату, закашлявся удавано, потім позіхнув широко й махнув рукою. — Ах, киньмо! ..
— Ні, ні, говоріть!
— Киньмо!.. Я взагалі нічого не говорив!
— Це правда, ви дійсно нічого не говорили. Але — все ж таки?..
— Нічого… Гм… А як він дер на вас баньки! Ух!! О, він давно й дуже вами цікавиться й дере баньки… (А в голосі ніби нотка особистої образи).
Ата посміхнулася. “Ну, хто на неї не дере баньки!” А вголос:
— Що за дурниці ви говорите!
А Колька вже ніби й не чує. Уникаючи вже зовсім цієї теми, підносить футляр з фотоапаратом на долоню, тримає його так, задуманий, насуплений, такий смішний, як півник цибатий наїжачений, хотів щось іншого сказати й передумав.
— Нехай колись… Як уже ви станете орденоноскою… Чи ви тоді так забагатієте, що … ?
Ата зломила брови, почервоніла буйно й брякнула люто:
— Не меліть катзна-що!
Тут їх здибали знайомі, й розмова на тім урвалася. Так і лишилося невідомим, як треба розуміти “не меліть казна-що”. Чи “не меліть катзна-що”, що я стану
орденоноскою? Чи “не меліть катзна-що”, ніби я запишаюся, як стану орденоноскою?
А чи “не меліть казна-що” взагалі?
* * *
Лишившись сама, Ата спробувала розібратися у всьому, що сталося. Виглядає на те, що таки хтось всерйоз заміряється начепити їй ордена. А також виглядає на те, що хтось хоче при тім зварити свою кашу… Згадала, як Страменко супроводив її по цехах, і аж тепер дійшло до її свідомості, що він уперто торкався плечем до її плеча, так уперто й так змислово ж і так зазирав їй у очі!.. Дійсно “дер баньки”, мовляв той малий. Бр-р-р! Аті стає бридко. Ату розбирає досада і в той же час розбирає сміх.
Досада й сміх!
Їй хочуть “організувати орден”, і зовсім дешево…
Ну, не досада?! І не сміх!?.
Але по спині повзе легенький холодок, і робиться зовсім не до сміху.
“Ну, а як тобі таки справді запропонують орден?! І що ти зробиш? Га? Га? Плюнеш у очі?..”
Але це ще не страшно, орден — то й орден, а страшно те, що стелило слідом, так боляче стьобнуло по свідомості:
“Купують тебе! Купують, дівчино!..” — і тут їй стає моторошно. “І за орден той запросять високу, ой яку високу ціну! Вже просять! Не просять, а вимагають!.. Вимагають!.. Але й це ще не вся ціна, що хоче той Страменко (від цієї думки її кидає в жар), а головна ціна в іншім — станеш ти канаркою. Зв’яжуть тебе золотим тим ланцюгом орденоносним!!! Вже в’яжуть!”
Чим більше Ата думає, тим ясніше бачить, що її в’яжуть і таки зв’яжуть. Якщо заповзялися, то напевно зв’яжуть…
І тут Аті згадалася Оксана Петрусенко, ця краса й гордість цілої республіки, згадалася нагорода її орденом, спекуляції навколо цього, загадкова її смерть, либонь, за участі тих, що давали орден… Ату огортає отороп…
А вона ж Оксану Петрусенко не тільки обожнювала й любила до безтями, а й була її, так би мовити, підшефною, ще студенткою бувши.
* * *
В театрі всі — товариші й товаришки — поздоровляли Ату. Неприховані нотки заздрощів бриніли в щирих і нещирих тих поздоровленнях. А Ата була сумна.
Того ж вечора передали їй, що дзвонив редактор “Червоного Комунара” й просив сказати їй, щоби вона не забула про заповіджене інтерв’ю. Зразу Ата не зрозуміла, про що мова й що це значить, а потім згадала Страменкове запрошення при кінці візити! Згадала його натяки, згадала шкіряну канапу з вишитою подушечкою, що так лукаво виставила вушка, і — в душі її закипіло, заклекотало…
Ата більше не зайшла до “Червоного Комунара”, до кабінету її великого редактора — ані на другий день, ані на третій, ані на четвертий… Ніколи!
Сластьон, що належав до числа небагатьох, які не поздоровляли Ати, дивився на дівчину й чомусь посміхався. Аті страшенно хотілося спитати в нього, чого він посміхається. Але не спитала — ану ж він з властивою йому прямотою бахне щось таке, від чого вона згорить з сорому. Ткач теж зустрів якось Ату в фойє і потис їй руку міцно, і на цей раз не був такий понурий, як раніше, а засміявся зовсім безпричинно.
А Страменко був дуже й дуже на неї розгніваний і взагалі на всіх розгніваний. Так передав їй той смішний Трембач. А передавши, потішив:
— Не журіться, товаришко Дахно! Я вам колись сам “організую орден”, та не такий, в сто разів кращий! їй-бо!
Він так і сказав — “організую орден”.
Ата спалахнула на ті слова і страшенно здивувалась:
“І звідки він те чув!?”
Страменко ще двічі присилав спеціального якогось “редактора” з “Червоного Комунара” й дзвонив телефоном. Але Ата не пішла, мотивуючи тим, що їй “страшенно ніколи” та що в неї “голова болить”. Знала, що накликає на себе велику біду, а в кожнім разі наживає великого ворога, та що це їй може коштувати праці, але ж… Так багато ходити по той орден!..
“Ні!” На тому й крапка.
Але фотографії й інтерв’ю Ати таки з’явилися в газеті. Чи по інерції? А чи, може, справді він хоче таки втелющити їй ордена?
* * *
Чого не договорив Колька Трембач? — от що цікавило Ату.
Але вона того не взнала. Та й сам Колька Трембач не знав як слід, чого він не договорив. Він тільки хотів сказати (власне, й сказав, тільки не розшифрував), що Страменко хамелеон і безпринципний кар’єрист, і шкурник, лізе по головах людських без жодних викидів сумління. Та що його побоюються й не люблять навіть однопартійці, видатні діячі міста Нашого, ставляться до нього трохи з огидою, як до безоглядного вислужника, що пробиваючи кар’єру, не пожаліє й рідної мами. Ось це хотів сказати Колька Трембач, те, що йому достоменно відоме. Але за цим ще ж було те, що Кольці зовсім невідоме або мало відомо, бо він дуже молодий. А втім, він щось таке чув теж, підслухав… Бо хіба мало чого говориться поза життьовими офіційними лаштунками, особливо коли старші люди заховаються десь на відлюдді, й добре вип’ють, і мають ілюзію безпеки… А те, що він чув одним вухом, це ось що:
Цей “безпринципний хам” видряпався нагору по головах своїх найкращих друзів, колишніх своїх товаришів боротьбистів та інших “ухильників націоналістичних”, зрадивши їх і продавши поштучно… Оклепував їх і віддавав на розп’яття, як той Юда Христа за тридцять срібних… Останнім боротьбистом, якого він допоміг розп’ясти, був один нарком… Ось таке підслухав Колька і міг би розказати. А може, й не зміг би розказати, бо таки страшнувато. Авжеж.
Для чого це Колька підслухав? Хто його знає. Є вуха, і в них набивається всіляка всячина. А, зрештою… хто ж його знає! Це загадка. Зрештою — все може бути. Як вільно старшим видряпуватися без жодних викидів сумління по чужих людських головах, то чому не вільно молодим теж? І таке може бути.
Все може бути.
Серед цього торжища різних “героїв нашого часу”, серед потворного цього маскараду, серед жорстокої гри в піжмурки одного з усіма і всіх з одним — гри в піжмурки з честю, з совістю, з життям і смертю, — все може бути.
Все може бути!
XII. “Генеральна лінія”
Сам паша турецький Гірей стрепенувся й забув про свою кохану “ханум” якраз посередині зворушливого ліричного монологу, й стрепенулися всі одаліски, лежавши так мальовничо біля “водограю”, втратили вмить горду й ліниву апатію східних красунь, коли до них, на самісіньке нібито подвір’я паші з’явилися несподівані гості — знаменита Людмила Богомазова, “Генеральна лінія”, і… Сазонов! Тільки хто прийшов у супроводі кого?!. Вона прийшла в супроводі Сазонова? Чи Сазонов прийшов у супроводі Богомазової?..
Від несподіванки всі заворушилися, а потім знову завмерли.
— Можна до вас? — напівсерйозно, напівбайдуже спитав Сазонов, звертаючись до всіх зразу і в той же час ні до кого, як справжній владика тут і на всій землі цій.
І, не чекаючи відповіді, почав роззиратися біля себе навколо, очевидно за стільцем, пошукуючи, щоб сісти.
Сластьон спалахнув, нахмурився. Він страшенно не любив, коли перешкоджають йому в праці, коли заходять за сцену чужі люди, і згарячу міг полохнути не тільки Сазонова; в ньому жила гордість і амбіція мистця, що вважав себе й свою працю понад усе й понад усіх, і навіть понад королів. Борюкаючись, щоб опанувати себе, спитав хрипко:
— Чим можу е-е … служити … е-е?..
— Та ми так, подивитись, — посміхнувся Сазонов, все роззираючись. — Можна?
— А-а… “так”?..
— Та можно, чого ж!.. — перебиваючи Сластьона, швиденько й сердито буркнув Харитон за спиною Сазонова, рятуючи ситуацію, зумисне втрутившись, щоб не дати Сластьонові чогось “самашедшого” бабахнути. — Та можно чого ж… Просю… ось тут… — Харитон встав із стільця, на якому сидів у кутку величезної сцени, біля вхідних дверей, у які ввійшов Сазонов з компаньйонкою, швиденько дістав з-за декоративного мотлоху ще одного стільця й поставив поруч:
— Просю, ось тут… — і змахнув полою піджака зі стільця пилюку.
Сазонов подивився на стільці, потім подивився на Людмилу й показав очима, мовляв, “сідай”, а сам вийняв цигарку, спокійно постукав мундштуком об ніготь, спокійно вклав її в уста під пильними поглядами усіх присутніх і при загальному нашорошеному мовчанні закурив, а сам усе посміхався, трохи байдужою, трохи іронічною посмішкою, оглядаючи всіх примруженими очима (а може, тому, що очі мав примружені, видавалося, ніби вугласте його, щелепате лице посміхається). Подивився на чарівних “одалісок” і на чарівних “рабинь”, подивився на пашу турецького, подивився пильно на “ханум” — і по обличчю перебігла якась загадкова гримаска й щезла…
Сердитий Харитон кивком голови показав Сазонову, на плакат на стіні під протипожежними балонами — “КУРИТИ ЗАБОРОНЕНО!”, але Сазонов явно збирався відходити — курив і застібав ґудзики на гумовому військовому плащі. Ще якусь мить постояв, пустив хмару диму, потім мовчки приклав руку сталінським жестом до дашка кашкета на прощання й пішов собі геть. Людмила Богомазова лишилася сама, віч-на-віч з усіма незнайомими, такими відчуженими, нашорошеними. Вона теж відчужена. Постояла трохи, струнка, гнучка й дуже вродлива, — ніби демонструючи себе з викликом, свою вроду, свою суконку, капелюшок, нафарбовані уста й налаковані нігті, білі рукавички й гарну шкіряну торбиночку на блискучім ланцюжку, — потім обернулася до стільця, подивилася на нього апатично, явно наслідуючи Сазонова, й обережно сіла, ніби зробила стільцеві велику ласку. Сіла. Така горда й байдужа, самозакохана і в той же час з тавром безмежної нудьги на обличчі. Вийняла з торбиночки цигарку, теж постукала мундштуком об налякований ніготь, вийняла таку саму коробочку сірників, як і в Сазонова, запалила…
Перервана праця не клеїлась. Якось всіх вибито з колії, збито з ходу. Лише помалу-малу все розгойдалося знову, але вже йшло не як раніше, а так, ніби тому ходакові загнато в ногу шпичку, — йшло, шкутильгаючи. Сластьон був лютий, всі актори нашорошені, надто дівчата, — якось воно паскудно стало працювати під безвиразним і холодним, і по-чортячому демонстративно гордим та презирливим поглядом цієї зухвалої гості, цієї прославленої “Генеральної лінії”, оповитої пікантною славою коханки всіх вельмож, більших і менших.
Ось вона яка!
Усім відомі були чутки й різні “історії” про неї, знали її страшну славу, але ніхто не мав ще нагоди спостерігати це “сьоме чудо світу” отак на своїй сцені, зблизька, при самій рампі. Тепер вона прийшла сама сюди і кожен не міг одвести від неї очей з цікавості.
“Так ось вона яка!”
А Людмила Богомазова прекрасно знала, ЩО саме про неї всі присутні думають, що їм відома вся її історія і всі її “історії”, й кути її нафарбованих уст демонстративно опускалися — демонстративно презирливо й байдуже, холодно так, а очі мружились згорда.
Людмила сиділа на однім стільці, а другий стояв тісно поруч, і той стілець, будь він неладний! — псував усім настрій. Так ніби на нім сидів “він”, її невидимий супутник, той грізний гість, що так по-сталінськи відсалютував рукою до дашка форменого кашкета; він ніби зовсім і не вийшов, а лише одяг шапку-невидимку (чи “шапку-енкаведимку”, як хтось десь колись пожартував у місті Нашому) й сидить тут же, на тім порожнім стільці. Харитон хотів був на того стільця сісти, обійшов кругом нього й кругом Людмили, постояв нерішуче, почухав голову й махнув рукою, мовляв — “а, нехай ти сказишся!” — і примостився в іншім кутку на щаблі драбини. Людмила сиділа сама. Слава й престиж Сазонова стояли перед нею і навколо невидимим щитом непробійним, і ніхто за тим щитом не посміє її потривожити. Це знали всі, це знала й Людмила і, може, тому кутики її уст кривилися презирливо вниз, вниз, згинаючи червоні п’явки повних губів підківками.
Людмила курить цигарку за цигаркою, і ніхто їй не може заборонити того. Харитон кахикнув був і заїкнувся, як завжди, сердито й безцеремонно, що курити б уже й годі, але Січкаренко шикнув на нього, а вголос промовив (щоб і Людмила ж чула!) — “Лишіть людину в спокої!”. А Сластьон нетерпляче махнув рукою, мовляв — “Ах, тихо там!! Залиште її, нехай собі сидить! Не перешкоджайте праці!”
Так і лишили Людмилу в спокої. Вона просиділа до самого кінця, не проронивши за увесь час ані слова, ані звука. Чого вона сиділа? А так, сиділа собі, та й усе. З виразу обличчя виходило, що ніщо її абсолютно не цікавить, що до всього їй байдуже, що вона сидить, бо дітися їй ніде, що вона нудить світом і не знаходить собі місця на цій землі. Що вона самотня, всіма презирливо обшіптана й обзлословлена…
Принаймні такі рефлексії зринули в Ати. Ця дивилася пильно, дуже пильно на гостю помежи ділом, роздвоївшись увагою між тим ділом і “Генеральною лінією”. Вона бачила її кілька разів мельком і зовсім здалеку, чула про неї всі фантастичні речі і не сподівалася, що вона така, як от зараз виглядить, — така гарна і така… трагічна. Атож. Слава пропащої повії робила, як звичайно, її образ в уяві кожного зовсім потворним. А в дійсності — той образ гарний і дуже трагічний. І чим більше Ата дивилась на цю повію, тим глибшало це її враження, незважаючи на всю браваду Людмили й її злобну машкару, тим більше їй було її шкода. Аті здавалося, що вона бачить її наскрізь за тією злобною машкарою… Це колишня дочка купця чи навіть архієрея; їй приділено долею цвісти б пишно і мріяти ніжно, як і кожній дівчині, а особливо багатій, — мріяти про казкових лицарів, про королевичів, про казкове майбутнє, про святе кохання… про дитячий сміх… про родинне щастя… про блискучий феєрверк радості… Але сталося з світом те, що сталося. І через оте, що сталося, з причине не від неї залежних, вона упала з високих високостей на самісінький низ, на саме дно трагічної дійсності, аж на самісінький спід, в категорію “соціально чужих”, “класово ворожих”, “бившіх”… І все, що потім вийшло, вся ця кар’єра “Генеральної лінії” — це вислід того соціального падіння вниз, на соціальне дно, жорстокий жарт химерної долі… Вона така юна, як і всі “дівчата нашої країни”, їй років 26, не більше, і в той же час — вона така стара… На ній трагічний досвід цілого пропащого покоління, скинутого на соціяльне дно, з якого можна піднятися їм тільки дуже дорогою ціною… отакою ціною…
Аті було жаль цю демонстративно горду й таку демонстративно зарозумілу гостю. Але жаль той щез, коли погляди їхні якось зустрілися.
Людмилин погляд зовсім не просив співчуття. Він був презирливий (ох який презирливий!), і глузливий, і сповнений якоїсь чортячої злобної зухвалості, що от, мовляв, “бачили, з ким я зайшла? Отож! А на ваші думки мені начхати!” Від цього схрещення поглядів серце Атине прохололо, і тепер уже вона не могла вловити на обличчі тієї розмальованої “лінії” жодної риски, яка би викликала співчуття. Просто тупа, горда з того багна, в якому зав’язла по вуха, розпутна й безсоромна особа — вона пишається своїм становищем і своєю дикою славою…
А Людмила Богомазова курила; характерно так, як курять подібні жінки в Одесі або в американських кінофільмах, і кутики уст її… Ба! Кутики уст її чомусь тремтіли. Вони зраджували себе! Замість презирливої гримаси, іноді вони здригалися безпомічно… І знову Аті робиться жаль цю людину. Вона вдивляється — й знову бачить її інакше,
— вона бачить страшну силу характеру, що стримує за міцно стисненими зубами величезну й бездонну трагедію. Аті хочеться отак просто підійти до неї й заговорити, але… ану ж вона люто зиркне, зарегочеться хрипко і брутально й вилає її так, як лаються повії, — триповерховою моряцькою лайкою. Вираз її обличчя нічого ліпшого й не обіцяє… Охота підійти щезає, Ата позирає лише оддалік
— і вже не бачить тремтіння в кутиках уст, то їй лише так здалося!, то її власне серце тремтить, її шляхетне серце…
Богомазова була би класично гарна, якби не була так непоправно спотворена: якби не те специфічне тавро пропащої жінки, якби не печать злоби, якби не печать безнадії, а звідси — підкресленої, демонстративної відплатної зневаги до всього, що дороге людям — до звичаїв, обичаїв, до понять моралі й честі, до душевної чистоти, до всього оточення. І ця її зневага пробивається у всьому. Вона навіть курить стилем зневаги — затягається глибоко, жадібно, напропале, зосереджено, аж шипить, аби тільки тим сказати, що до всього іншого їй байдуже. “Наплювати!” — так каже те куріння, так кажуть її мовчазні скривлені уста, так каже вся її фіґура, хоч вона й нерухома, як мумія…
Так Людмила Богомазова просиділа до самого кінця. Ніхто за увесь час не обізвався до неї. Навіть найзавзятіші й найзальотніші “джиґуни”; не зважилися приступити до цієї “Генеральної лінії”, оповитої славою “приступної для всіх”… Ясно, для всіх “великих”.
Коли праця закінчилася, коли видовище відтворюваної далекої химерної епохи померкло і розсипалося на окремих буденних людей й на сірі запилені деталі різних театральних умовностей, Людмила зітхнула, встала зі стільця, постояла якусь мить, потім закурила на дорогу цигарку й пішла. Нікому не сказала ні “здраствуй”, ні “прощай”. Вийшла так само мовчки і в ті самі двері, як і прийшла була.
Коли Людмила відійшла, всі зітхнули з полегкістю і в той же час здивовано. Сластьон знизав високо своїми кістлявими плечима й нічого не сказав, махнув лише неозначено рукою.
А Харитон подивився услід, очі йому взялися смішливими зморшками, він схитнув головою й прорік безапеляційно:
— Шльондра … — подумав хвилинку й додав, — г енеральськ а…
Всі, хто чув, пирснули зо сміху; Харитон перехрестив Людмилу по-свойому, ще й так оригінально. Він чув, звичайно, титул “Генеральна лінія”, але ніяк не міг того перетравити своєю упертою й простою головою, що значить “генеральна” та ще й “лінія”? Смішно й неправильно! Генеральна репетиція — це так. А “Генеральна лінія” — ні. Треба казати “Генеральська” і, очевидно, “шльондра”, а не “лінія”.
І де він вискіпав таке слово! На древньому діалекті міста Нашого це означає… тяжко вимовити те, що воно означає. В древній Греції це означало би “куртизанка”, вибрана коханка для всіх високопоставлених осіб. А в Цій дійсності це така жінка… Словом — “Генеральна лінія”, як не крути, як не верти.
* * *
Ця візита Людмили Богомазової була вже в розпалі праці над “МАРУСЕЮ БОГУСЛАВКОЮ”. Вона ще приходила не раз і була присутня на репетиціях, — сиділа за кулісами, мовчала, зосереджена в собі, й курила. Вона завжди приходила з кимсь з начальства, так що її ніхто не посмів би не пустити, коли би навіть і хотів, потім начальство відходило й вона лишалася сама, але авторитет неприсутнього начальства охороняв її. Але до неї й так звикли й не зважали вже на її присутність. “Хай сидить!” І навіть Харитон подобрішав і вже не казав на неї “шльондра” позаочі й не забороняв курити увічі, він навіть іноді приносив їй стільця, якщо такого не було поблизу, й ставив у кутку сердито: “Отут!..”
