Коли компанія пішла, Петро ліг горілиць на солому, настелену на помості, де він перед тим лежав, як той Квазімодо, і де він був звичний відпочивати під час своїх мандрів на дозвіллі, і, заклавши руки за голову, замислився, “що б це могло означати?”. Та ось зарипіли сходи внизу, й на дзвіницю здерся старий чернець, і між ними, як між добрими приятелями, відбулася така розмова:
— Слухайте, отче! Звідкіля Ви знаєте цю дівчину? Чернець скинув скуфейку, витер пітне чоло й сів поруч на соломі, якийсь час сидів мовчки розгублений, вагаючись і в той же час по-дитячому посміхаючись. Вітерець грався ріденьким білим пасемком його останнього волосся, що ще трималося на маківці, як чубок у древнього-древнього запорожця. Петро мусив знову повторити своє запитання, але старий щось не мав охоти відповідати. Ніби змагався сам з собою, зважував, чи говорити йому, чи ні. Нарешті проговорив тихо, ніби сам до себе:
— Як же ж мені не знати цієї дівчини?.. Як я її маленьку на руках бавив…
— Та-ак?! Чия ж вона? Хто вона?
— Вона дочка одного великого чоловіка… Еге ж, великого чоловіка…
Петрові раптом здалося, що він здогадався, про кого мова. Був страшенно вражений, одначе не вірив і чекав, що буде далі. А чернець вже не міг зупинитися в своїй довірливій одвертості. Він посміхався крізь вологу очей і говорив з самого серця:
— Еге ж, великого чоловіка… Правда, він улаштував “дитячу державу” в монастирі, але не він той монастир закривав, це зробили ще до нього, інші… Та це й справа Божа, Бог спитає, Бог тут судія… А він робив усе по Божому ж заповіту — він любив людей. Він любив дітей. Він організував дитяче царство для всіх сиріт і вбогих, для всіх покинутих, для всіх отих бездомних і безпритульних маленьких “розбійників”… Він ними піклувався… Він їх визбирував по смітниках… Він їх учив… Він їх уму-розуму навчав, у люди виводив, вчив їх чесно працювати і вчив їх грамоті та всіх наук… І вчив любити свій край, найперше любити свій край… Він був їм батьком і матір’ю… і було їх у нього зо дві тисячі, зовсім манюсіньких і старшеньких… І мене він пригрів і не штурхнув ногою, і багато нас таких, теж безпритульних… Я там працював і я все бачив. Бачив, як то по-справжньому треба любити людей і скільки терпіння для того треба, й як треба любити свій край і свій нарід… (Сивий чернець зітхнув)… І за це він умер… Так (знизив голос до шепоту) розстріляли (і боязко озирнувся по цих словах)… Замучили… Ще за його життя я бавив малесеньку його дочку, оцю… дівчинку Аталею. Потім всіх розігнали, а дівчинка ця потрапила в безпритульні, в такі самі, яких її батько визбирував був по всій землі. А з безпритульних потрапило дитя десь в “дєтдом”. І тинялося по тих “дєтдомах”. Та й загубилося зовсім. І, мабуть, загубило й прізвище своє, й навіть ім’я…
Чернець витер шорсткою, зморщеною рукою очі. І посміхнувся, згадавши сцену, й покрутив головою втішено:
— Е, ні, вона не забула своє ім’я!.. Не забула… В батька пішла. Горда і все ж така проста… Яка дівчина! Неначе янгол прийшов із неба порадувати мене старого перед смертю…
В Петра калатало серце.
— Так вона дочка Діденка?! Діденка?!. Так вона не Дахно… Боже! Вона дочка людини… такої незабутньої… Найкращої з усіх людей, яких він досі знав… Людини, виключної шляхетності, виключної мужньості й виключної чесності!.. Он воно що.
І тепер багато чого з поведінки й вдачі цієї дівчини було для нього зрозумілим. Це успадковане… Але тут же в душу закрався страх; Петро схопив старика за плече:
— Отче! Ви комусь про це вже говорили?
— Ні! — аж відсахнувся злякано сивий чернець. — Ні, що ти, Бог з тобою, сину!..
— А Аталея… ця дівчина… про вас знає, хто ви?
— Ні… — зітхнув глибоко, — авжеж, ні… Та навіщо їй і знати…
— Для чого ж ви зробили те, з тим поклоном?
— Грішний, сину! Твоя правда… Та не міг, брате, витримати… Як я ж її на руках вибавив!..
Петро похмурився. Сидів довго задуманий. А тоді встав, збираючись іти, й поклав ченцеві руку на плече.
— Отче! Того нічого не було. Ніколи не було! Ви берегли цю таємницю досі, ви й заберете її з собою до Бога. Людям вона не потрібна. Вони зроблять з неї велике горе.
— Так, так, сину. Я про це все життя пам’ятав, всі роки пам’ятав. Я про це пам’ятатиму й рештку днів моїх… З Богом, сину!
— Амінь! — Петро зробив дідові римський жест рукою, посміхнувся про себе й, перекинувши сорочку навскіс через плече, пішов собі, гологрудий, засмалений сонцем, в моргулях біцепсів, як гладіатор.
……………………………………………………………………….
Ми дзвіночки — лісові цвіточки,
Славим день… Славим день… —
ллється звідкись у Петрову душу тріумфальна сонячна пісня, як шал сонячного проміння. Увіччю стоїть образ — ніжний, трохи запечалений дівочий профіль і як той дзвонар уклонився перед ним, мов перед царівною, а у вухах дзвенить дивна пісня. Це її пробудив якимось чаром той дзвонар. Сотні дитячих голосочків зринають з темних глибин і дзвенять над усім, над тяжким намулом пам’яти, ніби проліски пробиваються з-під купи прілого брудного листу й перетлілого бур’яну:
…Славим день.
Славим день!..
Ми співаєм —
сонце зустрічаєм, —
Дзень…
Дзень…
Дзень!..
Славим день!
Фіалки і конвалії, проліски й дзвіночки, білі лілеї й рожеві тюльпани і нагідки… Багато їх. Вони лепечуть ніжними голосочками й водять танок Горюдуба. А помежи ними метелики й золоті бджілки… Це все маленькі діти так виряджені крутять кольорову веремію весни й співають під акомпанемент рояля. Це дитячий весняний балет. І це все в дитячій республіці… Не в тій, що “Педагогічна поема” Макаренка, а в іншій, кращій, і ось тут близько, — там он, де височіють шпилі й вежі на молочно-фіалковій горі за зеленими луками, за борами сизими. Там, де народилась ця дівчина, хоч вона, напевно, про те й не знає. Тепер там руїна чи якийсь музей, тепер там запустіння. Чиясь зла воля все зруйнувала, далебі, щоб ті дзвіночки, лісові цвіточки не славили день на прекрасній співучій мові дідів і прадідів. А вони славили! А чиясь відважна і дерзка воля, горда і полум’яна, одягла їх і причепурила, вдихнула в них любов до цієї землі й до всього живого на ній, і свою гордість, і свою полум’яність… В Петровій душі розгортається незабутня картина спогадів: в колосальній залі (великій, мов полігон) повно дітлахів — зовсім малих дошкільнят і старшеньких школярів, недавніх сиріт і безпритульних, — море їх, білявих, русявих і чорнявих голівок. Те море мерехтить у Петрових очах і гойдається…
Ми дзвіночки — лісові цвіточки,
Славим день, славим день…
Це з естради лунає пісня квітів. Малесенькі виконавці — білі конвалії й блакитні проліски — такі зворушливо серйозні, з незрівнянним натхненням і грацією демонструють самі себе — квіти весни. З ніжними пелюстками й крильцями вони пурхають в ритмі танку й завмирають в апофеозі радості й дзвенять під акомпанемент рояля та під невидимі іншим зали помахи руки старенької Марії Степанівни… Зворушлива Марія Степанівна, а ще зворушливіший цей її весняний балет, де зовсім крихітні актори часом збиваються з ритму рухів, але це так і треба збиватися з ритму рухів, це їм усі вибачають, бо так і треба — це квіти весни, а не актори, це стихія руху, сонця й радости. Це так і треба… Одначе з ритму пісні вони не збиваються…
А на простінках перед естрадою з обох боків виписано великими літерами, як молитву, що її треба завчити напам’ять і завжди пам’ятати, виписано не для цього свята, а взагалі: з одного боку, як слова гніву і сліз:
О слово рідне, орле скутий,
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх,
Дітьми безпам’ятно забутий.
А з другого боку, як девіз, як постріл:
О слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! Вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним!
Пісня переливається через край естради — “Ми співаєм, сонце зустрічаєм…” — й її підхоплюють сотні дзвінких голосів у залі:
Славим день!..
Славим день!..
Дзвенять і хвилюються, як морський прибій…
З естради збігає група конвалій і пролісків, і так закосичених діток, у намисті, в червоних чобітках, в вишиваних сорочках, — вони несуть великі китиці живих квітів у руках — білих лілей і тюльпанів…. Вони несуть їх туди, де в першім ряду сидить їхній “батько”, кремезний, “патлатий”, “сердитий”, але такий добрий завжди Марко Григорович. Він підводиться — величезний, як мамут перед цими малятами, він сутулиться, щоб бути хоч трохи меншим, лице його розпливається в добрій широкій посмішці, — він бере квіти, підіймає по черзі тих, що принесли дарунки, високо й цілує кожного в щічки… А заля сміється й гримить:
Славим день!..
Славим день!..
Чи знає ця дівчина, хто був її батько? Хто був він, і за що його знищено?
Він був той сівач, що сіяв зерно, яке може приглухнути, але ніколи не може пропасти, — зерно великої любові до людей і вітчизни й полум’яної спраги свободи. Ні, воно ніколи не може пропасти.
Тепла хвиля підіймається до горла з самої глибини серця. Чи то від думки про дівчину цю надзвичайну, чи від спогадів про ті дні далекі, незабутні, що формували й його Душу.
XVI. Ще одна церковна пригода
Директор музею — чоловік саженного зросту, з орлиним носом, з начисто виголеним черепом, підкреслено неохайний, що сприймається як претензія не то на репутацію великого філософа, не то представника дореволюційної богеми, як про неї пишеться в книгах. Хоч ця зумисна бравада неохайністю — це, власне, стиль інший, стиль сучасності, — підігравання “під пролетаріат”. А як сказати правду, то вона й зайва, ця бравада, бо не дуже-то й дисгармонує з навколишньою дійсністю, де вважається нормальним ходити розхристаним по центру міста, а вже з закасаними рукавами то завжди і всюди, і навіть до театру. Така ж неохайна й директорова мова, — демонстративно пересилувана рясними москализмами, каліченими французькими, німецькими й латинськими словечками.
Та попри все те — він дуже дотепний оповідач. Видно, що це людина начитана й бувала в бувальцях. Єдина дрібниця, що справді псує враження, викликавши в Ати зразу почуття огиди, це його вічно мокрий ніс, власне, одна ніздря, що постійно воложилась. Ознака, що ця людина або кокаїніст, або морфініст. Перевірила своє враження, — Ольга й Оксана теж такої самої думки. Але він так весело гомонить і скалозубить, що можна, вибачити й прококаїнений ніс, як річ несуттєву. І мав він гостру інтуїцію, а разом з тим був він до грубості, до цинізму простолінійний, ця деталь вразила теж одразу; посередині якоїсь своєї тиради, схопивши насмішкуватий і трохи збриджений погляд Ати, він, не змигнувши й оком, проговорив:
— Це все спадщина минулого. Не приховую — я був колись кокаїністом, товаришко… е-е… Аталея, здається?
Ата нашорошилась. Хоч в цім місті всі знали її ім’я, одначе тут було сказано таким тоном, в якому забриніла одна спеціальна нотка, спеціально підкреслена — нотка, фамільярна ніби, з натяком на окрему обізнаність. Чи це їй здалося? Глянула кутиком ока на інших — ніхто не звернув уваги на ту нотку, значить, вона помилилася, значить, вчулося. А директор музею, тов. Барат, вів далі з грайливим цинізмом:
— Був, був кокаїністом… Така, знаєте, була праця… знаєте… Смерть, жах, кров — поневолі станеш, е-е-е… — і махнув картинно рукою, зробивши таємничу недомовку, розраховану на створення мученицького ореолу, який би мав вибачати й цинізм, і кокаїн, і мокрий ніс, і часом алогічне його патякання, підкреслено алогічне (чи, може, Аті так здавалося… О, той недоречний ніс, що створив уже непереборне упередження! Велика річ естетика, і велика біда, коли її хтось вразив)…
Ата дивилась, слухала пильно й, здасться, починала розуміти цю нещасну людину. Та це тільки так їй здалося, що вона розуміє. Тут же спростовувала сама себе, слухаючи далі. Це був просто балакун, нестримний, хоробливий балакун. І тільки. Правда, веселий і дотепний. Людина, в якій не вміщаються всі ті веселі історійки, афоризми мудрості, анекдоти, — він, як мішок, напханий усім тим веселим крамом через гору. І тому він мусив неодмінно той крам витрясати з себе, щоб полегшити самого себе. Особливо багато він знав речей фольклорних, з історії України взагалі й з історії цього міста зокрема, і весело їх розповідав. Хоч вони сумнівної вартості, і все те не від професора, а від анекдотиста. Так, наприклад, він оповів історію виникнення назви цього міста, — за цією “науковою” версією виходило так: приїхала сюди колись цариця Єлисавета, йшла вона по дощаному пішоходу, а це саме після дощу, і ще й дошки прогнилі, поодривані, — наступила цариця ніжкою на одну дошку, а вона як не хляпне, а грязюка з-під неї як не чвіркне — просто цариці в обличчя. Цариця так і обмерла з переляку:
— Ах!..
А далі оговталася, обтерлася, посміхнулася та:
— Ну, це нічого, це — н а ш е !..
Так і лишилася нібито навіки назва “Наше”. Місто Наше.
Або про одну вулицю, що має непристойну назву, — як та назва була дана в сивій давнині. Приїхали колись до цього козачого міста царські драгуни на постій і звеліли козакам годувати їхніх коней та й їх самих. Горді козаки запротестували, відмовились. Тоді їм наказано те саме від вищого начальства. Вони знову відмовились категорично. Особливо завзятою була одна сотня. Тоді ту сотню драгуни оточили, роззброїли, вивели всіх мужчин на цю вулицю, поздирали з них шаровари силою й, повалявши на землю, всипали всім паліччя… Відтоді вулиця й називається… е-е… цього просто не можна й вимовити! Хоч на всіх листах так і пишеться, а в щоденній мові так і вживається ця назва повністю. І що особливо знаменно .— за радянської влади, коли поміняли назви всім вулицям, цієї назви не в стані були подолати, змінити, — бо чиїм же ім’ям, якого вождя, замінити цю сакраментальну назву!?
Ну, й інші історичні екскурси в такому ж дусі. На сповид це простісіньке варнякання, скалозубство, живлене вулишним фольклором. Але коли вслухатись пильніше, то тут не тільки скалозубна похабщина, а, далебі, в ній десь заховане гостре жало спеціальної політичної цілеспрямованості. Чи принаймні якоїсь цілеспрямованості…
Прийшли до музею. Містився той “музей” в ограді великого місцевого собору, в прибудованій тут колись “салдатській церковці”. Церковця стояла в далекому кутку великої огради, повної старезних лип та столітніх дубів, і скорше нагадувала панський, поміщицький дім з каринтськими колонами при фасаді, ніж церкву. Посередині ж огради, межи дубами, здіймався височенний собор прекрасної архітектури, з трьома ще золотими банями, хоч і без хрестів. Окремо від нього, при західній стороні огради височіла дзвіниця, зроблена за проектом архітекта Растреллі в стилі Андріївського собору в Києві; на тій дзвіниці ще вціліла позолочена постать Володимира Святого з хрестом, над яким кружляють стрижі й ластівки. Чомусь її там архітект поставив, скопіювавши з Володимира Святого над Дніпром, хоч собор і не називався Володимирським, а просто Собор.
Перше ніж завести всіх до свого “музею”, Барат вибачився, побіг туди сам, виніс великі ключі й повів усіх до собору:
— Я вам розкажу анекдот… Я вам його розкажу на тім самім місці, де він родився… Будь ласка! — і одімкнув тяжкі, ковані залізом двері-браму собору. Над тією брамою ще вцілів напис, зроблений на намальованій стрічці, простягненій на всю широчінь від одного фрескового янгола до другого:
ДІМ МІЙ-ДІМ МОЛИТВИ
Янголи хоч і були пооблуплювані дуже та поздряпувані, але ще тримали стрічку міцно.
Всі увійшли до середини собору. Тиша. Запустіння. Бруд. Павутиння.
Посередині навалено купу якогось мотлоху й насипано просяної шолухи. На стінах де-не-де ще визирають з-під бруду фрески. Всі наставні образи, які можна було поздіймати, поздіймано. Величезні панікадила висять на могутніх ланцюгах в центрі і в двох притворах, а на них ластів’ячі гнізда — безліч ластів’ячих гнізд. Понад і попід карнизами в головній бані, і в бічних банях, і над головою самого Саваофа, намальованого на стелі головної копули, поприліплювалися гнізда стрижів. Коли гості увійшли й загомоніли, ластівки й стрижі знялися хмарою й з несамовитим вереском та цигиканням вилетіли в повибивані вікна й закружляли з криком десь надворі, над позбиваними хрестами, в синьому небі.
Барат підвів компанію до піврозібраного вівтаря й показав угору на дві плями на стіні збоку.
— Бачите?
Всі бачили дві плями на стіні. Ата теж бачила. Так, ніби там щось висіло, а потім щезло.
— А пам’ятника отого КУРИЛА — “КУПЦЯ ПЕРШОЇ ГІЛЬДІЇ” на цвинтарі бачили?
Так, всі бачили нагробок “купця першої гільдії — Остапа Курила”.
— Так от слухайте. Це для нас, хахлів, дуже повчально… Колись, ще до революції, той Курило, купець першої Гільдії, був старостою цього собору. Хахол Курило. Найгрубший стовп цього міста. І покликав він раз маляра-богомаза та й звелів йому реставрувати всі образи й всі фрески в цьому соборі, бо вони почорніли від часу й бруду. Ну, бідний маляр, як бідний маляр, як кожен богомаз, — взявся з ентузіазмом за працю ради хліба щоденного. І в короткий час відреставрував усі фрески й образи “з легкістю надзвичайною”, тобто підмалював їх згідно наказу старости Курила, як умів. Одначе той маляр все-таки не був простий богомаз, а щось він там у малюванні тямив, бо десь у школі вчився. Поки йшлося про сякі-такі мальовидла, він їх малював-перемальовував “нічесо же сумняшася”, але ось він натрапив на два образки… роздивився… І рука в нього затрусилася. Й не посміла та рука творити блюзнірство, підмальовувати ті два образки, тобто чинити над ними смертоубивство. Так він їх і лишив непідмальованими. Приходить староста Курило. Оглянув усе та й помітив два образки не поновлені, не обновлені, старі, темні такі, аж чорні.
— А це чого не помальовано?
Маляр затрясся з переляку, але став з Курилом на двобій:
— Я не можу цих образків малювати, бо… бо…
— Ну що “бо”?
— Бо ці образки малював великий Мурільо!.. Мурільо!!! Це куплені й привезені… М у р і л ь о!..
Як не скипить тут Курило, староста й купець першої Гільдії:
— Що ти мені мелеш “Мурило” та “Мурило”! Я, Курило, і от я тобі наказую, скотина ти богомазна, сяка-така! Малюй! Все малюй! Не потребую я тут ніякого бруду й ніякого “Мурила”. То ж катзна-що там уже, таке чорне… Малюй!
Переляканий, похололий маляр взявся за пензлі.
Курило пішов, а маляр бідолашний не знав, що йому робити, сидів біля двох картинок Мурільо й плакав, не зважуючись здійснити над ними блюзнірський, варварський наказ старости Курила. Так минув день.
З’являється Курило знову. І напався на бідолаху. Але маляр відмовився категорично малювати ті два “миршаві” образки. Він прикинувся уже невмійкою, недорікою, що не знає, що ж на тім чорнім місці намалювати. І нарешті поставив старості умову: щоб староста не мали клопоту, він ті образки зніме геть, а на їхнє місце поставить нові. А ці хай будуть йому як заплата за роботу. За всю роботу! І нехай тільки староста видадуть йому ці картинки писемно, тобто нехай видадуть таку посвідку, що от вони провели такий розрахунок за працю. Розрахунок образками.
