— Хіба то таке зло? — повторила Ата підбадьорена, тріумфуючи в душі, що це не вона, а він опустив очі, під її поглядом, і відступив, відступив! Це вже її перемога, моральна перевага. — Хіба то таке зло?
— Ну, зло не зло, але й не добро, для вас… — промимрив Сазонов, закурюючи цигарку. Закурив. Пустив хмару диму, заховавшись за нею. А як хмара розтанула, обличчя Сазонова вже знову було опановане, та сама усмішка, той самий пильний погляд і та сама цікавість в очах.
— То навіть дуже погано для вас… — проговорив серйозно, співчутливо, а очима спостерігав кожну риску, кожен порух на її обличчі. За посмішкою ховалась велика цікавість. Видно було, що таке спостерігання цієї Дівчини зблизька робило йому велику приємність; лише уникав прямого погляду в очі.
— Чому погано? —перепитала Ата, тим часом теж пильно й з великою цікавістю розглядаючи Сазонова та все намагаючись дивитися прямо в очі, усторч. — Чому погано?
— Ну, хіба ви не розумієте?
— Не розумію.
Сазонов пустив знову густу хмару диму й засміявся з-за неї, зареготався. Ата посміхнулась теж. Вона не тільки розуміла, що її брехня зовсім прозора й тому зухвала, вона розуміла, й які з того можуть бути наслідки, але в той же час вона прекрасно зрозуміла (підмітила) одну річ, яка піддавала їй відваги саме так розмовляти, а саме: вона підмітила, що Сазонов хоче порисуватися, хоче показати себе з надзвичайного боку, хоче показати себе великодушним володарем, хоче попишатися своєю силою й могутністю — силою пана, який має право на примху, а тією примхою має бути вияв великодушності й шляхетності. Прояв, так би мовити, людини. І навіть з батьківськими почуттями, І то, напевно, було так підтасовано, що спершу розмовляв з нею той задавакуватий, вульгарний і самовпевнений чванько сержант, розмовляв мовою цієї установи й її стилем. Все зроблено для того, щоб створити зумисний контраст між: “слугою” й “паном”, між брутальністю й чемною прихильністю. І от “пан” хоче показати свою прекрасну душу. А показування душі в такій установі — це демонстративне показування сили: от схочу й зроблю так, а схочу — зроблю й інакше!
— Ви прекрасно розумієте, чому погано, — заговорив Сазонов. — А якщо не розумієте, то зрозумійте: дуже погано!Ія вас хотів попередити… Тільки попередити. Бажаючи вам добра.
— То ви мене для цього й покликали?
— Так. Пауза.
— Дякую. І варто було так турбуватися?
Сазонов взяв у руку костяний ножик для розрізування книг і паперу, покрутив його, подивився на Ату довгим поглядом і проговорив мляво, але з притиском:
— Хтозна… Може, й варто.
— Гм… Дякую. — Ата посміхнулася, хоч на душі їй стало зовсім не до сміху. Вона зрозуміла, що вся ця великодушність награна й що, власне, відбувається дуже тонка й хитра гра, й що над нею нависла велика небезпека. Та небезпека однаково велика в обох випадках: у випадку зацікавлення нею Сазонова як мужчини й у випадку заінтересовання його як начальника НКВД.
— Ви стурбовані, — посміхнувся Сазонов. — Але не турбуйтесь. Те, що ви були в церкві, це ще не такий великий гріх, хоч це моральний розклад і поганий приклад для інших. Є у вас гріхи тяжчі. Але ми про них поговоримо іншим разом, якщо ви матимете охоту. А зараз — я до вас більше нічого не маю… Абсолютно нічого.
— І я можу вже йти?! — зраділа Ата явно, навіть пропустивши страшну фразу про “гріхи тяжчі” (“пускає туману чоловік”), і це не вислизнуло з-під уваги Сазонова. Сазонов посміхнувся:
— Авжеж, можете йти. Хіба що от що… Посидьте ще хвилинку. Лише хвилинку, а тоді вже й підете… Так хіба що от що… Але умовимось: ви відповідаєте щиро.
— Очевидно.
— Чудесно. Так скажіть мені, будь ласка, чи ви дуже певні в тих, що були разом з вами, або, точніше, в тих, кого ви бачили протягом того дня?
— ?!. Я вас не розумію.
— Ну що ж тут незрозумілого? Чи ви ручаєтесь за всіх тих людей, які були й які зустрічалися вчора з вами, як за людей порядних, як за людей чистих перед… е-е… перед вами й перед нами всіма?
Ата затрепетала душею. Але трималася назовні спокійно.
— Я вас не розумію, товаришу начальник НКВД.
— Гм… Тоді скажемо прямо — ви вчора зустрічались з таким Баратом. Ви зустрічалися з ним?
— Так…
— Отож… Ну, Ольга Шведова й Матильда — це порядні дівчата, чесні совєтські патріотки, але Барат!.. Чи знаєте, хто він, тобто чи не могли би ви мені сказати, хто він?
— Кажуть, директор музею.
— Ні, це не тільки кажуть, а це так і в дійсності є. Але от він сам всюди (та ще й голосно) каже, що він петлюрівський офіцер, так як ви на це? Чи, може, те, що він сам каже, — це, мабуть, найменше ймовірне? Тим більше, що в Петлюри не було офіцерів, а були “старшини”, — як ви думаєте? Ви ж з ним розмовляли…
Ата відчуває, як її охоплює відчай і земля під нею хитається. Вона почувається так, ніби її хотять примусити прилюдно роздягнутися догола й облити себе брудом, облити брудом власну душу, змушуючи отак на когось щось говорити. Опановуючи хвилювання, Ата говорить сухо, а в той же час майже благально:
— Товаришу начальник НКВД! Я думаю, що в цих речах я зовсім не тямлю нічого…
— Гм… — посміхається Сазонов ледь помітно, іронічно: — А в церкві ви теж не тямите нічого?
— В церкві?.. В церкві я теж не тямлю нічого, але я там була і… може… знову буду… і за церкву ви мене можете карати, будь ласка. Що ж до того чоловіка, то що я про нього можу знати?
— Гм… Я думав, що ви нам допоможете… — промовив начальник роздумливо, з жалем. — Еге ж. І тому вирішив був, що про церкву ми забудем о… М-м-да…
Ата заніміла, її огорнув справжній жах. Жах і відчай, — вона зрозуміла, про що йдеться, її заплутують в тенета! Ідеться про те, щоб вона, рятуючись від кари за церкву, зробилася “стукачем”, як то кажуть, донощиком. З розпачу, замалим не заломила рук. Стрималась. Насупилась. Промовила рішуче, навіть трохи грубо:
— Слухайте, хто той чоловік, я не знаю й знати не хочу; це мене зовсім, зовсім не торкається.
Сазонов посміхнувся:
— Ви думаєте, що не торкається?
— Так. Певна цього… — пауза й несподіване запитання усторч: — А ви як думаєте?
— Я!? — Довга павза. — Я думаю… Я думаю… — і весело засміявся. — Я думаю теж, що це вас не торкається!! Ну, пожартували й досить. Я дуже й дуже прошу вас заспокоїтись і не хвилюватись. На цім наша розмова може й закінчитись. Будьте спокійні й не турбуйтесь… Все це так, знічев’я… Ну, там на дозвіллі трохи над цим подумаєте, так собі, трішки лише, й розум прийде сам. Тоді ми й побачимось. Так?
Ата мовчала. Вона звелась і стояла схвильована й розгублена вкрай.
— Ну-ну, ви вже й розгнівались. Я бажаю вам добра, ви це запам’ятайте. А ще запам’ятайте таку річ, на всяк випадок: цієї вашої візити не було. І цієї нашої розмови, як і розмови з тим “хлопчиком”, теж не було. Гаразд? І про того негідника Барата забудьте. Взагалі забудьте. Оце і все. А тепер бувайте здорові. Як бачите, з вами нічого не сталося й зовсім ми не такі страшні люди, як дехто думає… (Посмішка).
Попрощавшись, Ата швидко вийшла. Вибігла. Голову їй розсаджує вир думок, одна другої дикіших, одна другої химерніших. Бачила, що їй на шию накидають аркан, вже накинули… Бачила, що вона заплуталась десь в хитро розставленому павутинні, що розмова про того Барата зовсім не того призначення, як то видається на перший погляд… Бачила… Нагло їй спала на думку одна дрібниця, а саме: той начальник ані звуком не обмовився ще про одну особу, яка ходила разом до церкви, — про Кольку Трембача. Ата аж стала і все на ній потерпло. “Так от хто провокатор!! От хто доніс!”
Заточуючись, мов п’яна, Ата дотеліпалась до скверика, що насупроти будинку НКВД, й там сіла на лаву. Взялася за груди — серце билося, як скажене. “Боже! Колька доніс! Безперечно, це він доніс! Та як же це?! Такий милий, гарний і закоханий у всіх хлопець і… доніс на всіх?! Га? Що ж це таке?!”
Тут помітила, що на другім кінці довгої лави сиділа в затінку ще якась людина.
— А-а… — озвалась людина фамільярно страшною октавою. —Товаришка Дахно! Привіт, привіт! Так це ви “там” працюєте? — кивнула людина на будинок НКВД.
Ата згоріла, а людина додала ще жару:
— Я бачив вас там у вікні з Сазоновим… З того боку вікно…
Ата аж схопила людину за руку… і впізнала: вона цю людину знає, — це Чубенко, старий партизан Чубенко, голова партизанської комісії! А бачила вона його не раз в столярній майстерні, в гостях у Гилимея. Навіть пригадала розмову їхню втрьох — смішну розмову про Страшний Суд. Ата змолилась, аж крізь сльози:
— Товаришу Чубенко!.. Не говоріть… Ах, не говоріть такого!..
— Ну, ну, не буду, дочко! То я пожартував… А нащот “товариша”, то ти той… Я батько тобі, дитино! Дід!.. — смішок, добрий, таки батьківський.
— Простіть… це правда… Батьку! Батечку!..
— От-от-от… О!.. — щось Чубенкові запорошило око. — Ох… Яке ж і солодке дитя з тебе!.. Ну, ну… — Дід закректав, розправив вусяра й витер долонею “запорошене” око. — Так чого він хотів від тебе, той барбос?
Ата озирнулася навколо, взялася за голову й звелась, похитуючись:
— Якщо ви батько, то цитьте, мовчіть, прошу я вас, проведіть мене трохи, я зовсім хвора…
Чубенко посмикав запорозькі вусяра, загрібши їх жилавою рукою, і звівся, радий її проводжати, — й вони пішли геть зі скверу, з-перед цього проклятого будинку. Чубенко й сьогодні був напідпитку, але цього не було дуже помітно, та й Ата знала, що такий Чубенко вічно й що він підпитий найкращий, нікому не шкідливий. А Чубенко був зовсім зворушений Атиним розгубленим і погнобленим виглядом і ніяк не міг мовчати, потішав:
— А ти, дочко, не журись. Плюнь на того мерзавця… Плюнь і хай він, барбос, сказиться. Він на те, мерзавець, і існує, щоб псувати людям життя…
Ата не слухала підпитої мови. В голові їй крутиться шалений вир думок. І все навколо того самого. Вирішила негайно піти до Кольки Трембача. Знайти його й усторч запитати, — що він скаже, як він дивитиметься в очі. Пр-р-ро-вокатор!
І поспішала все дужче й дужче.
Коли переходили базарну площу, Ата раптом зупинилась і схопила Чубенка за лікоть:
— Хто то такий?!
Ген-ген з базарної площі сходив на проспект Барат. Чубенко ствердив, що то Барат, але Ата й без нього знала, що то Барат, одначе настоювала на своєму запитанні:
— Хто то такий? Хто він?
— Ага… Та хто ж його знає, дочко. Колись був офіцером лейб-гвардії “його імператорської величості”; під час революції був полковником в армії Денікіна, душив нашого брата… Потім був у Врангеля — теж душив… А як уцілів — невідомо. Загадка, брат… Та й нехай іде до чорта…
— А в Петлюри він був? — запитала раптом Ата, не втерпівши. — І кажіть мені щиро!
Чубенко подивився на Ату пильно-пильно й відповів запитанням на запитання тихо:
— Це для кого, для Сазонова?
Ата вдруге згоріла від сорому, але промовила твердо:
— Ні, це для мене… Сазонов знає й без нас…
— А, так, це правда… Ну, так він каже, що вроді був. Хоч я його не зустрічав тоді… а то б повісив. Каже, що був він і в Петлюри, то єсть в Симона Васильовича…
“Ясно!” Ата рушила вперед ще швидше. “До Кольки! До того негідника, до того малого злодія! Спитати його! Спитати!”
Чубенко ледве встигав. Вкінці площі Ата зглянулась на старого.
— Спасибі вам, батьку! Тепер я вже піду сама. А ви йдіть… так, так, ви підіть до Гилимея й до Харитона, там поговорите про страшний суд… Прощавайте…
Чубенко засміявся й насварився пальцем: — Ич ти!.. Чула, значить… Ну, з Богом, дитино!.. Ну, а на того барбоса ти плюнь… І на Страшний Суд теж… то для Сазонова!
Ата навіть недослухала кінця фрази, подалась.
* * *
Кольки Трембача Ата так і не побачила. Не знайшла ніде. А тим часом, поки вона бігала отак всюди, шукаючи, буря гніву в серці помалу вляглась. А потім і взагалі погасла. На місце неї прийшла й загніздилася в серці туга, жаль. Туга й жаль на людську нікчемність, на людську ницість. Ата покинула шукати Кольку й, зажурена, й безмежно стомлена, не так фізично, як душею, перемучена всім, пішла до театру.
А вже як отака зажурена прийшла до театру, несподівано її осінила найтривожніша й найболючіша, і, без сумніву, найвірніша думка за увесь час: думка про те, що Сазонов мав зовсім інше на думці й зовсім про іншу людину хотів би її розпитувати — він хотів би її питати про Петра Сміяна. Так, так! Безперечно, в цьому вся суть. В цьому зерно трагедії, що десь назріває. В цьому центр вузла, що в’яжеться. І саме тому він запитував про Барата, перевіряв, чи орієнтується вона, що той є “стукачем” у Сазонова. Це ж так ясно! Боже! Як це їй одразу не могло прийти до голови! Як можна отак здуріти!
Від цієї думки все інше відійшло геть, і навіть жаль на Кольку. І від цієї ж думки журба й лірична печаль “всепрощенська” обернулися на тривожний біль, нерви напружилися знову, аж наче задзвеніли…
Ждала чогось непоправного…
Одначе минали дні, й нічого не ставалося. Й Сазонов більше її не тривожив.
Може, й справді все те було так, “знічев’я”.
XVIII. В годину пізню
Уночі над театром горить Волосожар, як мерехтлива загадкова емблема тих, ззовні закутих рабів, а в душі — непогамованих мрійників і фантастів, що десь там, ніби мотилі, пробиваються до світла; що десь там “товчуться” в час пізній, в час, коли “чорти навкулачки б’ються”; тих мрійників, що не знають утоми, утікаючи від дійсности в світ вифантазуваний… Волосожар, як гроно пломеніючих діамантів в короні невидимої царівни, як сузір’я перлин в волоссі легендарної полонянки, коханки й трагічної дружини паші турецького, Марусі Богуславки…
Він — Волосожар — стоїть над далеким затуманеним обрієм і тихо миготить дрібнюсіньким миготінням купки зоряного пилу і здалеку видається, що то на театрі, на самім шпилі центральної вежки припнято гроно ілюмінаційних лампок — вони тремтять в безодні ночі й горнуться щільно докупки, як сироти в безмежній тишині космічної пустелі, в синій порожнечі. Але то здалеку. А зблизька — театр стоїть темний, понурий, загадковий, полискуючи мертвим холодним полиском вікон, і ніяких лампок на ньому нема; Волосожар стоїть за ним — громадка манюсіньких зірочок, що туляться одна до одної, щоб не розгубитися в вічності.
Темна постать виходить ген угорі на найвищий балкончик, маленький, як ластів’яче гніздо, припняте під самим дахом, — і стоїть в темряві, зіпершись на ажурні, невидимі знизу ґратки. Стоїть і дивиться на Волосожар… То той, “божевільний”. Він виходить крадькома зі своєї майстерні, як з келії самотнього ув’язнення, і стоїть над містом, і дихає жадібно, — вдихає на повні груди п’янке повітря ночі. І десь там посміхається.
Він вдихає млость терпку життя і цвітіння невидимої землі і вдихає зоряний пил, що сіється згори; він зором своїм печальним хоче охопити все з високості, хоче обійняти всесвіт. Але він бачить тільки Волосожар, — загадкове сузір’я, супутника всього його життя, сяйво недосяжне, але для нього животворяще, як чарівний талісман. Це чарівна точка рідного неба над рідним містом, до якої він все життя припнутий серцем.
Коли він народився на світ — тієї ночі цей Волосожар десь отак стояв на небі…
Коли світ в його очах вже перестав гойдатися перекидя, а став прямо і очі вже почали вірно реагувати на світло, а вуха на звуки, — він уперше побачив його, цей Волосожар загадковий… І це він і почув його тоді, коли він зазирав до його колиски крізь вікно й мерехтів під звуки материнських пісень колискових… Це було перше-найперше, що він почав у світі бачити і чути, — оце гроно мерехтливих цяток, — далеких-далеких, материнськими піснями озвучених, і таких таємничих, що й невідомо, чи то вони мерехтіли десь поза ним, а чи в самій глибині його народженої душі. Оце сяйво і звук навколо нього — це була перша його свідомість, перший проблиск тієї душі новоприбулої в світ…
Коли він був хлоп’ям, це гроно щось ворожило йому: він цілі вечори просиджував на порозі хати, здивовано задивлений у це далеке мерехтіння казкових діамантів. Мати казала на них — “квочка”. Дійсно, це була купка манюніх зоряних курчаток, що дзьоботіли на небі… Але вони кудись манили його й кликали, обіцяли щось невідоме й чудесне, — неопізнані дивоглядні світи, небачені квіти і музику, хвилюючі радості, — величезний захоплюючий світ, щоб летіти в нім летом орлиним, летом голубиним, ще й летом щебетливим-ластів’ячим…
Коли він став юнаком і в душі його прокинулись якісь хвилюючі неясні пориви й жадання, шукання найближчого й найдорожчого друга в людському морі, Волосожар цей мерехтів до нього мерехтінням дівочих очей, іскрами сліз надії, любови й радости, й тремтливого поклику в них… й могутнього крику з невідомого, неопізнаного…
