Дівчина мовчить. Пересипає рукою пісочок. Потім зітхає:
— Облишмо про це… Те, що я знаю, й те, що ви знаєте, все це не має аніякісінького значення. Дурниці. І те, що ви розігруєте з себе Ромео, — теж дурниці. І не має ніякого значення. Який з вас Ромео, Павлику… ох, вибачте, товаришу Гук!
— Я не розігрую…
— Ні, ви розігруєте. Іменно розігруєте. Так, ніби ви здаєте іспит на амплуа першого коханця в провінційному театрі… Фе… А тим часом…
— А тим часом… я не розігрую, Ато…
— Що ви хочете сказати, що ви таки справжній Ромео?
— Ні, але… Взагалі — я нічого не розігрую…
— Розігруєте! Всі тепер розігрують… Ви не справжній. І ви зовсім не Павлик. Ви Павло Іванович ГУК (це Ата вимовила знову офіціальним тоном, комічно-важно, наморщивши носа), Павло Іванович ГУК, Секретар Обкому ЛКСМУ, ви, можна сказати, вождь усієї молоді, а розігруєте Ромео, то пак клеїте з себе хлопчика, на відлюдді, отак раптом… Чи, може, це вам сонце… ах, пробачте! Але констатую: ви маєте двоє облич, — одне он в тім вашім портфелі, яке вам не дозволяє розігрувати Ромео на людях, ще б пак! — а друге нашвидку скомпоноване на відлюдді, отак експромтом… Мовляв, гарненька собі безпартійна, наївна, чому б не побаламутити… Але для цього (Ата круто звела брови і раптом почервоніла, хотівши щось пальнути: і таки не стрималась, пальнула) — для практичного й раціоналізованого кохання наших сучасних “Ромео” у вас там, здається, є Людмила Богомазова…
Хлопець не сподівався цього і геть зашарівся. Потім зареготався. Потім змолився:
— Ато, облиште!.. Я ж не розігрую. Е-е…
— Що “е”? Розігруєте, і все тут. Доказати вам? Про-сю, як каже та симпатична бабуся, що шукає Єрусалима в “Народному Малахії”, — просю… Ось: таж вам треба оце на роботі бути, великі свої обов’язки виконувати, а ви з безпартійною дівчиною байдики б’єте… Ви ж прогульник і симулянт…
Гук якось відрухово подивився пильно навкруги. Ата це помітила і аж в долоні вдарила:
— Ага! А хіба я не казала… Ха-ха-ха!.. О, милий мій Ромео!.. О, лицарю мій!.. Ха-ха-ха! Вас ждуть світової революції справи, а ви з безпартійною дівчиною байдики б’єте! Куди ж це ваша душа простяглася, га? А що, як вас, спитають, га?: а де це ви, товаришу, були, га? А може, ваша душа дрібнобуржуазна, га?
— Облиште, Ато!..
— Стривайте, дайте мені до кінця висловитися, не затискайте “самокритики” безпартійним… Ви байдики з безпартійною дівчиною б’єте, а душа ваша зовсім не тут, а там, десь. Хіба ні?
— І все ж таки я не розігрую… я…
Ата зітхнула й якось змінила тон з саркастичного на смутний.
— Слухайте, друже! Як це ви не розігруєте, коли всі тепер розігрують, тобто дурня клеють. Всі. І ви не можете бути винятком. Такий час. Боже! Як глянеш — всі ми прохвости, всі ми зовсім не те, чим видаємося. Зовсім не те, за кого ми себе видаємо.
— Гм… І ви?
Пауза.
— Можливо…
Юнак замислюється, перевертає портфель холодною стороною догори й лягає на нього потилицею, лягає горічерева. Щось мимрить і раптом заходиться сміхом та:
— Чудна ви, Ато!
— Я теж так думаю… Знаєте, мені часом здається, що нині кожна людина чудна — це шарада. На кожного глянеш — не справжній, і все тут! Якась омана. Кожен має дві душі — одну для щоденного вжитку, для офіційного вжитку, а другу таємну, про яку навіть і товариш Сазонов нічого не знає. І от ходять, працюють, живуть, і кожен немов у футлярі… Хто це сказав “людина в футлярі”? Гарно сказано. Геніально. Це про нас, це він думав про нашу епоху. Іменно кожен в футлярі. Або як равлик у мушлі. Равлик у мушлі! А потім після служби десь на самоті тихесенько вила-а-зить равлик з мушлі.
Хлопець ще дужче сміється. Від усього серця.
— Знаменито! Образно! Їй-бо!.. “Вила-а-а-зить”… Я бачу, як він, падлєц, вилазить… Ну, далі?
— Ну, а далі знову сховається й ніякими калачами його звідти не виманиш, ніякими штурханцями не виштурхаєш…
“Павликові” дуже весело, він аж качається зо сміху. Потім перемагає себе:
— Гаразд… А чого ж то всі такі “в футлярі”?
— А я знаю? (Наївно знизала плечима). Я не докопуюсь, не доскіпуюсь. Я тільки констатую. І часом аж плакать хочеться, що це таке з людьми сталося! В книгах читаєш (в старих книгах) про людей — гарно як, люди такі чудесні. А в житті кругом поглянеш — тільки самі ріжки з мушель стирчать, та й ті все більше й більше ховаються, ховаються… Бр-р-р-р… От… Чого ви так пильно дивитесь?
Гук дійсно звівся на лікоть і дуже пильно дивився на дівчину.
— Майте на увазі, — попередила Ата з комічною серйозністю, — ми говоримо один на один і… ми взагалі мовчимо, якщо вже на те пішло. Ясно?
Несподівано в хлопця надулися моргулі на щелепах, брови насупились — він не в жарт розгнівався.
— Божевільна ви дівчина, Ато! Що ви говорите!! А Ата ніби й не чула. Пересипала рукою пісочок.
— Так, так. Всі ми не те, чим видаємось… І ви теж. Аллах вас знає, Павлику! У вас навіть ріжок не видно, так вони далеко в мушлі… Ха-ха-ха!.. Або от, скажемо, бухгальтер є у нас. Так, уявіть собі, равлик-равликом. Чинуша. Тихше води, нижче трави. Ходить — не дише. Такий ударник на праці. Суцільна праця. Суцільна жертвенність. А… а додому прийде, виповзе трішечки з мушлі і… грає на бандурі й плаче… Плаче… Гм… Умовимось, що ви цього не чули… Тепер підемо далі. Ах, ну чого далеко ходити! Юнак є один у нас… Офіційно — суцільний марксизм-ленінізм. Де! Суцільний святий подвижник, лицар світової революції, закутий в панцер діамату проти всіх спокус. Суцільний правовірний жрець її, як турецький мулла, що, крім як про Магомета, ні про що більше й не думає. І от — уявіть собі — цей святий діаматчик вила-а-а-зить, як равлик з мушлі, на гарячий пісочок і босоніж, босоніж шпарить позагеттю, з безпартійною дівчиною байдики б’є… Ха-ха!
Ата вимовляє “ха-ха”, зовсім не сміючись.
Гук не витримує й заходиться сміхом. Лежить і сміється, й дивиться закохано на зіркасті очі, що такі зараз особливі якісь. А далі:
— Ну й що ж тут дивного. Все в порядку. А може ж, він тую дівчину, скажемо, до комсомолу хоче втягти.
— А-а… Ну, це інша справа. Логічно. Що ж… пробуйте, товаришу Гук!
Ата бере бедрика на долоню й легесенько дме на нього — бедрик раптом розкривається, як квітка, сяє проти сонця пелюстками крилець, зривається і летить. Ата посміхається чи то з бедрика, чи якійсь своїй думці, — посміхається загадково.
— Так, це логічно… — по хвилі роздуми. — Тільки я щось не помічала, щоб ви її тягли.
— А ви хочете?! — аж підвівся на лікті юнак.
— Гм… Експромтом на такі речі не відповідається. — І засміялася самим голосом, бо то був не сміх, а іронія. — Ха! Якщо ви оце прийшли зі мною сюди, щоб тут на пісочку втягати мене до комсомолу, і якщо ви для цього й Ромео розігруєте, то тяжка-а-а ж ваша професія, друже мій Павле, тяжка-а. А Людмилу Богомазову ви вже втягли, “Генеральну лінію”?..
Це було несподіване. Хвилева раптова мовчанка, а тоді дружний спільний регіт. Вони сміялися щиро, весело, як люди, що мають справді добрий об’єкт для сміху. А об’єкт для сміху таки неабиякий. Справа в тім, що в місті десь там є одна знаменита дівчина, яку звуть усі “Генеральна лінія”: колишня купецька дочка, що до революції разом зі своїм родом була на самій суспільній горі, а після революції опинилася на соціальному дні; спершу була коханкою начальника НКВД, потім перейшла до рук секретаря Облпарткому, потім в неї закохався голова виконкому, й вона стала його коханкою; потім вона перейшла до голови Споживспілки… Потім до голови кооперації… Потім ще до когось… Потім знову до начальника НКВД… Так і ходить. За це цю дівчину, дуже гарну з себе, прозвано в місті “Генеральною лінією”, а наймення її Людмила Богомазова. Людмила Богомазова — “Генеральна лінія”…
Пересміявшись, юнак споважнів. Зітхнув.
— Слухайте, Ато! Ви прекрасно знаєте, що я сюди прийшов не для того, щоб втягати вас до комсомолу.
— А для чого ви сюди прийшли, громадянине… О, громадянине!..
— Я прийшов як ваш вірний джура, як ваш раб, як вірний песик… Отак притягся хвостиком… Щоб тут з вами бути на варті й без кінця чекати й виглядати, як… як ітиме один маньяк з лугу чи з бору… чи чорт його зна звідки…
— О, Павлику! Зворушливо!.. Гм… І ти скажи, яка прозірливість! (А в самої пересмикнулось обличчя). Тільки ви про це вже раз говорили.
— Говорив… Ну й колюча ж ви!
— Нічого, лежіть смирно і не бійтесь… Будемо виглядати.
— Лише я не розумію, — промовив юнак роздумливо. — Що ви в ньому знайшли. Ненормальний, пропащий чоловік. Тут вже ви дійсно ламаєте комедію.
— О Боже! Ми ж домовилися, що всі тепер ламають комедію. Лише той “маньяк”, здається, єдиний становить виняток.
— Так?
— Еге ж.
— Вас інтригують старці… І ненормальні…
— Якщо вже на те пішло, то мене дійсно інтригують старці… якщо вони мають таку… таку страшну авреолю…
— А-а… Ясно.
— Що вам ясно? Ліпше не “акайте”, бо нічого вам не ясно… Не те, що ви думаєте. Ви самі знаєте, що я не надаюсь на Джульєтту ані для вас, ані для кого іншого.
— Згоден… Справді, ви — Ататюрк! Авантурниця, конспіраторка, фантастка, хлопець у спідниці… Аллах його знає ще що… Словом — А т а т ю р к! Вас перехрестили вдало.
— Добре. Згода. На цьому давайте й покінчимо. Хай я буду хлопцем. Навіть хай я буду Ататюрком… Давайте ліпше милуватися білим світом. О!! Що то таке?!
Високо-високо, в опаловій синяві, креслить великі кола чорний, могутньокрилий птах.
— То, мабуть, орел-білохвост.
— От бачите…
— Що?
— Літає!!.
Як вона вимовила оте “літає”! Лице її, задерте вгору, аж засяяло. Очі запалахкотіли. “Л і т а є!!”
— О, о!? А це?!
Далеко десь там, де ходили хмари маленьких блискавок, гримнуло тисячоголосе “ура” й покотилось хвилями, як рокіт грому, покотилося лунами десь за бори, за луки, за лілові пагорби.
Ата послухала якусь мить, і сяйво її лиця померкло. Брови наморщились.
А за спиною, на Старокиївській вулиці дудніли й свистали дітлахи. Брови розморщились.
— Слухайте, мій милий Ромео! Ви б краще принесли мені пищиків.
Юнак схопився й миттю щез за парканом. По хвилі він приніс пищиків (стрючків зелених) повну жменю разом з листям і висипав перед Атою. Сам ліг на старе місце, як слухняний песик.
Дівчина вибирає стрючки, которі погрубілі, розлущує їх, виганяє нігтиком зернятка, тоді надкусює один кінчик і вставляє пищик в уста — не пищить. Геть його. Другий… Третій… А її супутник, поглядаючи скоса, збирає викинені пищики й розкладає їх на долоні… Нарешті пищик у Ати запищав. Голосно. Басом. Ата зробила з долонів горщик і накрила ним пищик, а тоді то розкривала долоні, то закривала — виходило знаменито, як величезний перепел-“хавкун” десь у житі або як голосисте немовля-Гулівер.
— Нате вам, — доручила Ата пищик юнакові, — а я маю другий. Тепер давайте будемо дудіти, давайте будемо пищати. Вроді ми комсомольці або піонери. Адже й у вас такий настрій, як у мене, — пищати! З горя, з досади, з чорт його зна чого — пищати! Ну, — раз, два!.. І вони запищали — одне тоненько, друге басом.
— О! Гляньте!.. — махнула дівчина раптом рукою вліво: — Що це вам нагадує?
Зліва, з піскових пустель і з темних борів далеких на площу вповзала, немов жива ріка, величезна сіра колона, а над нею мерехтять блискавки багнетів. Колона зігнулася дугою, й хвіст її миготів грець його зна й де. Вся колона поділена на рівні квадрати.
— Що це вам нагадує?
Юнак попищав задумливо якусь хвильку, а тоді, не виймаючи пищика з рота:
— Мені це нагадує?.. Це мені нагадує школу, в якій я колись учився, й нашого геніального “Козла” — вчителя російської мови:
От Урала до Дуная, до бальшой рекі,
Колихаясь і свєркая, двіжутся полки…
— і коли “Козел” це декламував, він завжди заплющував очі, як тетерук, від млості й замилування, звичайно. Я думаю, що він уявляв саме таку картину.
— Точно…
Обоє засміялись і знову заходились пищати. Але скоро мусили припинити — голова колони наближалася до них. Незручно ж пищати назустріч пролетарському воїнству. Перший припинив він — похопився, викинув з досадою пищика і, мабуть, хотів би втекти… та замість того лише притис обличчя до портфеля, тільки забув перевернути його холодною стороною. Ата ще пискнула кілька разів, а тоді замовкла, тримаючи пищика в зубах.
Колона йшла на них.
Пролетарське воїнство… Лише зовсім не таке, як Ата звикла досі його бачити! Якесь інакше. Якесь грозово нахмарене, похмуре, парадно імпозантне, чи рішене на загин
та й марширує кудись, звідки немає повороту. Аж страшно… Ніби це зовсім не полк їхнього міста. І це дійсно не полк їхнього міста, вірніше, тут більше, аніж полк їхнього міста. Але сама піхота, без моторизованих частин і без інших додатків. Вишикувана в довжелезну колону, поділена на рівні квадрати, вона марширує по прямій, ніби церемоніальним маршем, не визнаючи ані спеки, ані піску, анічого в світі. Перетинає площу по діагоналі.
Найперші — командири всієї колони. Втрьох. Мабуть, командир, комісар і покомполку. В довгих шинелях, що сягають до п’ят, вони йдуть вряд, мерехтять портупеями, бляхами, орденами, лакованими козирками формених кашкетів, револьверними кобурами, планшетами. Похмурі, вони зовсім-зовсім подібні до тих плакатних “пролетарських воїнів-богатирів”, що так вражають монументальністю та суворістю й що їхні довжелезні шинелі своїми прямими лініями нагадують одежу, вирізьблену з каменя на статуях. Командири йдуть повільним широким кроком, ритмічно погойдуючись, і в такт їм ритмічно погойдується вся колона, всі її сіро-сталеві чотирикутники. Так, ніби це одна жива істота.
За командирами, після широкого інтервалу, йдуть прапороносці. Теж втрьох і теж похмурі. Прапор, піднесений навскоси вгору, обвис на безвітрі.
Потім великий інтервал, і йде один, стрункий і блискучий. За ним йде батальйон, поділений на квадратики… Знову інтервал — в ньому командир — і знову батальйон… Знову… Знову…
Це батальйони повертаються з муштри.
Особливо вражає екіпіровка. Всі солдати, як і командири, одягнені в нові довжелезні шинелі, в сталеві зелені шоломи з ременями під підборіддям, взуті в дебелі чоботи, обчепляні протигазами, флягами, набійницями, лопатками саперними… Сонце пече немилосердно, а колона ніби демонструє проти нього. Сіро-сталеві чотирикутники, складені ще з менших, сунуться ритмічно й глухо, ніби машина. Тригранні багнети рушниць, взятих “на ремень”, миготять блискавками, вистрілюючи без звуку то вліво, то вправо рядами. Нове сукно шинелів дає лише прямі і ламані лінії, й від того солдати видаються механічними. Ці механічні солдати крокують тяжко, втомлено і, може тому, грізною ходою. Бронзові лиця понурі, знеособлені, — полаковані потом, припорошені пилом, — приведені до одного знаменника. Вони такі суворі, ніби йдуть на якесь справді велике діло чи на неминучу колективну смерть… Проходять чота за чотою по випаленій сонцем площі і вливаються в горло такої ж випаленої сонцем вулиці, засипаної присохлим цвітом, лушпайками пищиків та живосилом обдертим листом акацій.
В повітрі вичувається щось незвичне, як близькість грози чи бурі… Від цього відчуття в Ати загоряються очі якимось зухвалим блиском.
А відділи йдуть і йдуть… Далеко викидають тяжкий, кований чобіт наперед під приглушене й апатичне “три-чотири” старшини… І дивним було, що вони не співають.
А вже як останні шереги пройшли, коли колона втягала свій “хвіст” у розпечену сонцем вулицю, коли останній солдат чи командир несподівано повернувся й помахав до Ати рукою, — хтось впереді задзвенів високим і меланхолійним тенором на всю свою досаду й невисловлений жаль:
Копав же ж я й криниченьку
Неділеньки й дві.
Любив-кохав дівчиноньку
Людям, не собі…
Ой, жаль, жаль!..
Пісня вдарила раптом так, підхоплена безліччю голосів, насталених досадою й журбою, що здавалося, з акацій посипався останній цвіт, а дітлахи позстрибували з парканів і повибігали з дворів, і побігли табунцями поруч солдатських чот і роїв, збиваючи босими репаними ноженятами додатково пилюку з запорошених пішоходів; вони повикидали свої пищики й облишили забави — ця забава видалася їм куди цікавішою і кращою.
Пісня ще довго гриміла десь в сонних вулицях міста, й ще довго було чути старшину останньої чоти, що тепер особливо налягав на горло: “Ать!.. Тва!.. Ать!!.”
Потім все затихло, лише ген над золотими банями Собору навально кричали й шугали несамовито в синьому небі наполохані стрижі.
Ата й її супутник якийсь час дивилися в спорожнілу вулицю.
— І що ви на це скажете? — нарешті запитав юнак досить стурбовано.
— Вам краще знати, — промимрила Ата й раптом весело засміялася без видимої причини.
— Тобто? — здивувався юнак. — Що це значить?
— А це значить, — примружила очі Ата, — що мені сьогодні найбільше сподобалося з усього баченого — це як кружляв отой орел!.. Решта — юринда. Пішли! — раптом звелась вона на ноги.
Взуваючи сандалі, вона ще якийсь час дивилася пильно в бік цвинтаря, взувала сандалі повільно, ніби нехотя, довго обтрушувалась; потім взяла в руку брилика й рвучко обернулася до міста. Юнак теж взувся, взяв портфеля, обтрусився — і вони пішли.
Пройшли Старокиївську вулицю й вийшли до Зеленого озера. Тут Павло раптом схопив Ату за лікоть.
— Гля!..
