На тому розмова їхня урвалася. Коли скінчилася парада і всі пішли з балкона, Сазонов і Павло лишилися стояти так, як і стояли, спершись на парапет, над портретом Сталіна, межи пишними прапорами. Крім них, звичайно, залишився ще Зайдешнер, оддалік, непомітний у кутку на солом’яному кріслі.
— М-мда-а … — протіг Павло Гук. — Дивлюсь я на тебе, й мені чомусь здається, що тебе точить хробак страху перед масою. Чи що тебе точить?
— Та точить…
— Що ж тебе точить?
— Це справа приватна. А втім, може, й не приватна. Чи як ти думаєш?
— Я думаю, що якщо начальника ЧК точать хробаки, то це справа зовсім не приватна, — протяг Павло з усмішкою. Сазонов теж засміявся:
— Іменно… Молодчина! Сукин же ти й син! Ох і спритний, зубастий чорт. То ти за мене так турбуєшся?
— Авжеж. Бо досадно дивитися, як людину залізну та точать хробаки, а ще досадніше дивитися, чоловіче, як така добряча голова, як твоя, та набита половою… половою страху. Пробач, але я щирий з тобою…
— Будь ласка, будь ласка! Чого ж… Так кажеш, половою? Хробаки страху, кажеш?
— Половою… І хробаки страху. Точать тебе, чоловіче! Тебе точить манія підозри (маніакальної підозри!) до всіх, дух недовіри, дух надмірної, вже до абсурду доведеної чуйності і пильності гіпертрофованої…
— По долгу служби, брат, по долгу служби! {Сарказм). А ти що, хотів би мою пильність і чуйність чекістську, клясову приспати? Га?
— Та йди ти к чорту!.. Задавитись треба з такою підозрілістю…
— По долгу служби, брат… по долгу служби… {Загадковий смішок). Ну, й що далі? Давай доїжджай до краю.
— Та я вже й доїхав. З тобою говорити — це як по линві ходити, от-от обірвешся й уб’єшся ік чортовій матері. Ну тебе!
Сазонов мовчки сміється. Скириться. Остання фраза йому дуже сподобалась. Пересміявшись, Сазонов поважніє. Мовчить довго. Думає щось розсіяно. А далі несподівано:
— Як ти думаєш, чи багато тут тих, що на них треба би ставити хрестики оті, про які колись була мова?
— Ну, от! Ух, жах який! Убитися треба! Як же ж професія калічить людину! Ти вже не можеш думати інакшими категоріями й міряти світ іншими мірками, як тільки тими, що є в твоєму професійному арсеналі!.. Це все одно, коли би токар чи інженер-металіст здумав би до всього в світі підходити з своїм лекалом. Звідси недалеко й до достославного Прокруста, на жаль…
— Що, що?.. А то хто не такий? Що то за Прохруст чи Прахвост?
“Наївна простота! Він ніколи не чув про Прокруста!” — скривився мовчки Павло, а вголос:
— Гм… Наші вороги злословлять, що то був Перший Чекіст, але то неправда. На те вони й вороги, щоб злословити. Нічого схожого. Це був навпаки — розбійник, чи бандит по-нашому. Прокрустом звався. Він хотів усіх людей урівняти на одну мірку, бо не подобалось йому, що люди різні й тому трудно мати з ними справу. Для такої “зрівняйлівки”, сказати б по-нашому, по-совєтському, він зробив спеціальне ліжко й кожного клав на нього: якщо хтось довший — велів одтинати йому ноги. Якщо коротший — велів витягувати жили й вивертати суглоби, підтягаючи до стандарту…
Павло розповідає історію Прокруста, а Сазонов слухає й починає сміятися, спочатку тихо, потім дужче, і, нарешті, вибухає реготом. Він сміється від усієї душі, щиро. Він уперше чує цю історію й вона дуже йому подобається. Прокруст подобається… — “Знаменито! Просто знаменито!” — Павло вже й скінчив, а Сазонов усе сміється.
Пересміявшись, Сазонов витер долонею очі й кинув, ніби ненароком:
— Тільки ти даремно свої думки, вірні думки, приписуєш якимсь там придуркуватим ворогам. Цебто думки про Першого Чекіста. Це ж правда! Він таки був першим чекістом, той Прокруст! Вірно! Єй-бо, вірно… Твоя правда!..
Павло посірів. Як небезпечно з цим чортом розмовляти! Дурний-дурний, а чуткий, як диявол. Павло звів брови й удав, що не чує, що дуже його зацікавили стрижі, які з криком і писком гасають навколо Успенської дзвіниці. Він задер голову й пильно водив за ними очима. А Сазонов водив своїми очима за Павловими й посміхався насуплено.
— Ну, як тобі наша молодь? — звернувся Павло веселим і бадьорим тоном до Сазонова, переводячи розмову на інші рейки. — Як тобі сьогоднішній огляд? Ажи, прекрасна наша молодь? Га?
— Прекрасна… Чорт, я вже й забув, як він звався, той Прахвост! Пррахвост?
— Прокруст… Залюбився?
— Аякже… Я мав сьогодні багато об’єктів до залюблювання. Тисячі пройшли!! Та які! — і забринів у тому голосі сарказм і жаль, якийсь невиявлений жаль… І завидки до Павла, що напевно (напевно ж!) має немало завойованих сердець серед тих усіх чорнявих і білявих… Він мовчить, дивлячись униз на широку площу, хмурить брови. Ворушить щелепами. Нарешті випростався й зітхнув, явно наміряючись закінчити розмову. І закінчити якоюсь мораллю.
— Мда-а… — процідив він. — Прекрасна молодь. Знаменита. Але (повернув лице до Павла) нам треба
багато працювати! Дуже багато працювати. А ми відстаємо… Від неї відстаємо. Щоб не сказалось раптом запізно! Бо той, хто завоює цю молодь, хто завоює її душу, поставить над нами хрест, гроб з музикою!.. А?..
— Та так… Твоя правда. Треба працювати. Так працюймо ж! Ключ у твоїй кишені. Ключ до неї, до молоді…
Сазонов аж шарпнувся й скрикнув, забувши, що вони на найвиднішому місці ще й над портретом Сталіна:
— Та ти що?! Ідійота з себе корчиш?!
— Чого ж…
— Я маю ключ від неї?!. Ха-ха!.. Я маю ключ від тюрми, от! Від тюрми ключ я маю!! Чув? Зрозумів?!. Але я не маю ключа від душ усіх отих чорнявих і білявих чортовок і чортенят, що тут пройшли!.. Я не маю такого ключа! Ні, не маю!.. Сміян!.. Сміян має, а не я!.. От… Чорт побери!.. — і махнув рукою. Постояв. Потім повернувся сердитий і схвильований, щоб іти геть. І вже відходячи, докинув, покидаючи Сталіна самого дивитися на порожню площу:
— Мда-а… Не маю я від них ключа… От, брат, яка біда моя… Пойняв?..
Зітхнув з серцем і пішов.
Зайдешнер звівся й пішов слідом, як тінь, притоптуючи останні слова свого володаря, щоб часом не почув їх хто.
Терпкі, понурі, але щирі слова.
* * *
Вибігши від Петра й перебігши фойє, Ата, одначе, не втекла зовсім. На сходах вона зупинилася, їй було й страшно, й дуже соромно, що вона так панічно втекла. Чого нібито! А серце в грудях торохтить, як здуріле. Чого й що! І чого вона так утікає, мов від диявола? Тягло назад, глянути на те “страховище”, сказати слово, вибачитись і… поговорити. А чого б і ні? Чого вона втекла! Ну чого! Таж вона все шукала зустрічі. Мріяла.
А тепер утекла. Вона ніколи нікого не боялася, а тут раптом такий переляк. Чого й що! А серце не слухається й торохтить у грудях, аж вона хоче стримати його рукою й прикладає її до розхвильованих грудей. Серце жахається і воднораз тягнеться назад, туди, звідки вона втекла.
Набравшись духу, Ата пішла назад. Перейшла через фойє, помалу, помалу. Підійшла до дверей. Двері вже зачинені. За ними той відлюдок, той “вовкулака”, з пасмами сивого волосся, що чомусь так яскраво зринають перед очима, нахмарене круте чоло, крилаті брови, рябе кам’яне обличчя, ніби видзьобане з граніту… Серце не вгамовується. Ата хоче знову втекти, але замість того одчайдушно простягає руку й стукає.
— Так! — чується з-за дверей повільне й байдуже. Ата відчиняє двері й переступає поріг, стає на малу латочку підлоги, що була вільною, не зайнятою турецьким містом. Сміян навіть не обернувся, він щось ворожить біля якогось макета в другім кінці своєї великої майстерні, щось виміряє, приціняється, зосереджений, мружачись проти сонця. Сонячна повінь, як і перше, заливає його всього. Голова розкуйовджена, груди розхристані, очі якісь непритомні, замріяні чи заглиблені в щось, над чим він напружено думає. Може, в творче захоплення. А може, просто повні туману божевілля?.. Ох! По спині йде морозець… Справді, вигляд у хлопця зовсім якийсь маніакальний.
Тікати! Швидше тікати! Серце б’ється, як щиглик у сільці, і хоче втікати, але — втікає не в той бік, крутиться на місці… Ата не рухається.
— Ну? — озивається Сміян до невидимого гостя, не відриваючись від праці, і тим стримує гостю від утечі.
— Пробачте… — каже дівчина розгублено, намагаючись опанувати своє серце й свій голос. — Пробачте… Я прийшла вибачитись…
Сміян враз підвів голову й побачив Ату. І якось смішно схилив голову, ніби хотів сховати вираз свого обличчя й іскорки в очах, що забігали, віддзеркалені великим надщербленим люстром, яке лежало на низенькім столику наполовину замазане фарбами, — подивився спідлоба:
— Перепроситись?
— Так… Я тут зайшла була, непрохана… І підслухала… Перешкодила… Але я випадково, не назнарошне…
Сміян нахмурився. Помовчав. А тоді промимрив не то з досадою, не то виправдовуючись:
— Ага… Підслухали… Ну, що ж… (Пауза). Я іноді говорю сам з собою… Так, так, сам з собою… Смішно?
— Але ми говорили вдвох.
— Удвох?!
— Так. Сміян тре чоло.
— Гм… А я думав, що мені приверзлося… — промурмотів про себе. Що ж ви сказали?
— Я вам заперечила.
— А-а!.. Так то ви? Так то ваші слова про… про отого самого… — Сміян чи не міг пригадати, а чи не хотів зумисне повторювати ім’я Сазонова.
— Так, то мої…
Пауза… Сміян блукає очима по кімнаті, ніби шукає стільця, щоб чемно запросити гостю сісти. Але стільця не було жодного, крім табурету, заваленого якимись паперами й знаряддями, яка стояла в найдальшім кутку й так була замащена знизу догори фарбами, що на неї страшно й подивитися. Провів рукою по чолі й промурмотів:
— Он як… Ну то, значить, я вас теж підслухав. І… значить… ми тепер зв’язані… круговою порукою (іронія)… — Сказавши це, він подивився пильно на Ату. Подивився пильно, і раптом якась дивна посмішка заграла на устах і в очах. Ніби він зазирнув у саме серце і побачив, що там, у тім серці, робиться. Ата сполум’яніла. “Боже! Як він посміхнувся! І як він подивився!” І від думки, що він у її серці підглядів те, що там твориться, Ата знов розгубилася й вже настроїлася чкурнути геть чимдуж. А серце гупає. Дурне серце!
Ата стоїть і не знає, що їй сказати. Слова розлетілися геть, і думки розлетілися геть, як наполохані ластівки, і не збереш їх докупи. Розуміє, що її вигляд зовсім дурний, зовсім-зовсім дурний! що їй треба мерщій утікати, геть, швидше, інакше вона лишиться назавжди в уяві цієї людини дурочкою, безголовою, безпам’ятною й без’язикою, — але вона не може рушитись. Який жах! Щось неможливе… небувале… Ноги її прикипіли до підлоги, до маленької латочки, що лишилася незамальована, вільна від химерного турецького міста… А в голові товчеться разом з кров’ю в скронях:
“Ми зв’язані круговою порукою…” Товчеться й трансформується за якимсь своїм законом. — “Ми зв’язані!.. Ми зв’язані!!” Звичайно, він хотів тим сказати, що вони обоє єретики супроти існуючої дійсності й її віри, такими себе виявили й обоє підпадали би карі, а тому, те, що вони себе підслухали, в’яже їх і зобов’язує взаємно до мовчання, до спільної оборони й охорони. Це сказане було насмішкувато й іронічно… Та, проте, хто ж його знає, який у дійсності смисл у сказаних словах, що в них вкладає саме життя, сама доля!
Ата відчуває, що вони таки дійсно зв’язані. Але не якоюсь там “круговою порукою”, а чимсь іншим, якоюсь страшною таємничою силою, що змушує серце так шалено товктися в грудях, а голову так солодко й безтямно наморочитись. Якимсь присудом долі… Розгублена й безпомічна дівчина, не знаючи, що сказати, одвела очі від Сміянового погляду, помандрувала ними по яскравому місту турецькому, по мечетях і мінаретах і побачила на тих мечетях і мінаретах відбитки своїх власних черевичків, — сліди від своїх черевичків, — залишені недавно… Один… два… три… і ще один… Він їх не замалював!
— Пробачте, — пролепетала, простягти руку в напрямку попсованих мінаретів. — Я вам зіпсувала вашу працю. Поправте… — і підвела очі на Сміяна. Сміян мовчить і посміхається…
Боже, як він посміхається!
Ата не витримує, одчайдушне шарпається всім серцем й всією істотою, ніби рятуючись, відривається від незамальованої латки й вихоплюється з зачарованого кола. Нарешті вихоплюється! Кинулася з кімнати. Можна сказати, утекла, панічно й хапливо. Лише кинула, утікаючи:
— Пробачте… Я мушу йти… До побачення…
А може, й не сказала нічого. В голові їй шуміло, в грудях було тісно серцеві, і нічим було дихати. Господи! Що з нею робиться!?.
Почуття сорому й почуття якоїсь безмежної дикої радості виповнило її всю. Сорому, бо ж вона пописалась, як дурочка. Як остання дурочка! Як найостанніша придурковата, безголова й без’язика… але всі ці докори йшли стороною, щезали, тонули в радості шаленій і могутній, що бурхала, як море, підхопила й несла її на своїх хвилях… Ата сміялась і не вірила, що таке можливе, і картала себе, — все це якась фантастика, якесь безглуздя, в ньому немає логіки!.. Але ж і в почутті, що у людини нібито ростуть крила, теж немає логіки!? Одначе такі божевільні почуття бувають! І зараз вона іменно відчувала, що в неї ростуть крила.
Це почуття окриленосте вже й не збиралося покидати її.
Слідків на мінаретах Сміян так і не замалював. Вони так і лишилися назавжди на будівлях екзотичного, фантастичного східного міста — слідки від мініатюрних дівочих черевичків. Щоб нагадували потім про цей день… Як запис її несподіваної й незабутньої, і “придурковатої” візити.
* * *
Продефілювала молодь містом, прогриміла литаврами — і знову настали будні. Ніби це було марево, що промерехтіло й щезло, розтануло — так наче й не було його. Ніби хтось вигадав те все.
Аж не віриться, що це таки було і що звідкілясь тієї молоді стільки тут набралося. Ніби налетіли хмари ластівок з невідомого далека: прошуміли, прощебетали—й канули. Нема. Пусто. Знову сірі стріхи й сірі площі, убогі покривлені стіни, облуплені вежі, напіврозібрані церковні бані, похилені телеграфні стовпи підпираються ковіньками від утоми й старості, глибокі вибоїни, спалені спекою сквери, пообгризені козами й завалені сміттям кущі жовтої акації над бульварами… І тяжка каторжна праця, “ударна” і неуникна, як прокляття… І страх, невідступний, всюдисущий і всепроникливий страх, як чума, як болотна малярія на голодних загеттях далеких околиць Заозір’я. І шепоти по хатах у присмерку та зітхання тишком-нишком… І безпритульні діти, що ніби існують “поверх норми” (от якби й їх пустити нарадою!)… І безпритульні, безгосподарні кислоокі пси на площах і по бур’янистих завулках, в реп’яхах, в ковтунах — сухоребрі й висловухі, за якими й гицель вже не ганяється… бо гицеля скасував міський комунгосп і його начальник тов. Гаврюшка Цигип, — скасував гицеля, як приватника, одноосібника, носія дрібновласницької буржуазної стихії, класово чужої ідеології… Пси нудяться й даремно шукають собі смерті як визволення. І сказитися не можна, бо казяться тільки з жиру.
І біжить вітерець вулицями й площами, крутить вихорці з пилу й сміття, шелестить дрібною жужелицею в сірих, закурених робітничих кварталах, крадеться заводськими подвір’ями, перебігає густими лабіринтами вулиць, завулків, скверів і перевалків, блудить ними, як той веселий Поліщуків хлопчик-безпритульник, — “кине на собак, плюне на коня, свисне і знову кудись бреде”; деренчить печально на паркані одірваною й розщепленою дошкою у Мегериному колись дворі, а тепер колгоспному. І так само деренчить тинами недоламаними по сколективізованих околицях, шугаючи порозламуваними подвір’ями навпростець… І тільки на Успенській дзвіниці в самому центрі міста та біля театру він набирається ентузіазму й буйствує, ганяє, як навіжений, співучі флюгери, лопотить прапорами й гойдає весело величезний рекламовий транспарант, гуготить ним і ніби гукає на всі боки, захоплений майбутнім, інтригуючим видовищем з тією “МАРУСЬКОЮ” (мовляв, саркастично той Сазонов):
— Ось дивіться, дивіться!!
— Увага! Увага!!.
І носить його над площею.
І це ж, мабуть, він, цей вітерець зухвалий і одчайдушний розніс геть по місту й навіть по найдальших околицях і той сазонівський сарказм їдучий про тую “МАРУСЬКУ”…
“Ета ваша Маруська…”
Ха-ха!.. Тю-тю-тю-у! Улю-лю-у!
Сарказм, їдучий і обидний, і вітерець розніс його, завихрив, розкотив по всіх усюдах, розімчав поголоску ту скрізь зі сміхом, зі злістю, з гіркою досадою; пошпурляв через тини й заводські брами, й у шкільні вікна…
Щоб знали всі, щоб було їм відомо, що тая “Маруська” уже й нещаслива.
“Ета ваша Маруська…”
Га!
