Часом крам був такий дивний, що Ата не могла зрозуміти, для чого він виставлений і хто його може купити. Ну, от, скажімо, лежить одірваний і зовсім гнилий закаблук з великого якогось чобота. Для чого він? Бач, мабуть, він лежить тому, що походить з чобота велетня, не йначе, як рідкість історична. А закаблук собі лежить, наїжачився щетиною цвяшків іржавих… Та ось підходить чолов’яга, хапає закаблука захоплено, ніби якраз оту загублену перлину, що без неї й жити годі, і вже не хоче випустити з рук, торгується. Підходить другий — і створюється конкуренція… “Попит перевищує пропозицію”! Ата пильно дослухається, для чого їм потрібен закаблук такий гнилий і плюгавий? От бач!!. Виявляється, справа зовсім не в закаблукові, а в цвяшках! Це ж цілий капітал — цвяшки!!!
Та Ата не тільки роздивляється на фантастичний асортимент цього “горизонтального універмагу” (за визначенням якогось веселого студента з цих-таки юрбищ), і не тільки полює вона на книги, — вона ще й шукає чогось іншого, важнішого. В стократ важнішого! Не ярмаркової екзотики гоголівських часів шукає вона, ні. Зрештою, Ата вже звикла до думки, що з тих гоголівських ярмаркових атрибутів лишився, мабуть, тільки той “сколективізований чорт”, що шукає ночами (а може, і вдень тут десь по кишенях) “червону свитку”, та й той (чорт) зовсім змодернізований. Ні, Ата ходить на ці базари, як у школу, тільки нікому не признається. Вона на всі вуха слухає гомін. Вона впивається м о в о ю! В цієї обідраної юрби, позбавленої всіх гоголівських пишнот і прикрас колишніх, яка ж прекрасна мова! Соковита, звучна, співуча! І — динамічна! — ось цим нова. Тепер вона динамічна. Не солопіївська. Яка прекрасна мова!
Аті спадає на думку, що це ж найкоштовніший атрибут іменно гоголівських ярмарок, гоголівських часів — мова! І що проти цього воли та корови! і навіть цигани й всі чорти? Мова — це ж душа всієї країни і оцих усіх юрбищ. І вона пісенна, звучна, мила, з чудесним округлим, “ль”, з такою гарною фонетичною стильністю, що найкращим мовникам і не снилась.
Особливо Ату приваблювали різні голосні суперечки, перепалки помежи жінками. Ата неодмінно поспішала туди й слухала. Від деяких словечок вуха їй в’яли, але нічого, з пісні слова не викинеш, — поза тим — яка ж гарна лекція мови. Кожен такий її “похід в маси”, “в народ” збагачував її лексику, а головне — оживляв душу її власної мови й вимови.
Біля якої-небудь жінки чи бабусі, що звучання її мови особливо впадало Аті в вухо й вабило, Ата зупинялася й зумисне розпитувала її про якусь річ, прицінювалася, сперечалася, торгувалася. Смішно. І чим краще жінка чи бабуся говорила, тим гарячіше Ата торгувалася. Милувалася звуками й зворотами мови, перехоплювала їх і повторювала в суперечці, поки жінка чи бабуся не говорила: “Іди, дочко, не мороч мені голови!”. Заодно й людей отак студіювала.
Тепер ось вона отак стоїть і торгується з якоюсь старенькою-старенькою бабусею… Бабуся продає старі книги, ще старіші за неї, а серед тих книг Біблія. Ця Біблія геть розшарпана й без оправи, але все ж таки це Біблія, ще й на старослов’янській мові. А сама бабуся теж така, як і Біблія, — біблійна якась бабуся, древня. Щось у ній таке, що вражає. Вона говорить звичайною, простою українською мовою, але сама, здається, далеко не з простого роду. Щось в її обличчі аристократичне, хоч одягнута вона в звичайні, знеосіблені лахи. Бабуся сидить на землі, трясе головою від старости, а білі-білі пасемка волосся сяють на сонці, як авреоля… Ата вже закінчувала розмову з бабусею, купивши Біблію за 2 карбованці, як хтось її торкнув за плече. Ата обернулася й зраділа усмішці, опроміненій рясними зморшками, що засяяла назустріч, — Харитон!
— Здрастуйте, Дахненя! Базаруємо?
— Здрастуйте… Базарую…
— Ну, то будемо разом, а то ви ще загубитесь. Ач яке возстаніє вавилонське!.. Здрастуйте, Бакрабихо! — гукнув Харитон до бабусі. — Боже поможи!
Бабуся закивала привітно, як добра стара знайома:
— Здоров, здоров, Харитоне Григоровичу!.. Спасибі, спасибі…
Харитон взяв Біблію з Атиних рук. — Ага, це про Страшний Суд!.. Добра книга. Це в Бакрабихи? Добра баба… Тільки ж і нащо вона вам, ця книга? Це попові б… Або хай би той Губенко читав, собачий син, про Страшний Суд. Йому треба… А вам… Ну, кат-тього бери! Пропав коповик ?.. Два карбованці?! Та що ви?! Ну, кат-тього бери…
Харитон взяв Біблію під пахву, й вони пішли далі плавати по людському морю. Харитон почувався в цьому морі ще краще ніж Ата. Він не стогнав, як стара Чоботариха, не жалів ні за чим, а високо задирав голову, крутив нею на всі боки й на всі боки сяяв посмішкою своєю добрячою, радісною, великодушною, — і бігав з усіма. Він вибачав усе — і що люди такі обідрані, і що краму нема, і що ті бідолахи продають “все своє добро”, “все лахміття й все сміття”, — сонце-бо на небі сяє, люди не плачуть, а навпаки, всі, либонь, веселі, — чого ж іще?! — так, здається, говорила Харитонова посмішка й увесь вигляд. Він супроводив Ату й давав різні цікаві пояснення.
Скажемо, про Бакрабиху: що це за таке химерне прізвище? Й хто вона? А це, брат, французьке було прізвище, тільки ж “було, та загуло”, стало наше. Був такий французький барон Букрабо. Поселився тут колись. А вона була жінкою його, баронеса Букрабо. Потім барон взяв та й умер, а вона взяла та й лишилася та й стала Бакрабихою, так народ перехрестив, давно-давно. А народ вже як перехрестить, то вже назад і з попом не одхрестиш. Жила, як всі. Учителювала й працювала в конторах, і торгувала — всяко було… Стала зовсім наша. Бакрабиха. А тепер, бач, ледве вже повзає, як черепашка. Стара вже. А гарна ж яка була молодою! І людина ж хороша яка…
Ата слухає, а сама думає: “Боже, яка ж і страшна сила в цього людського моря, в оції стихії! Хто в нього пірнув, то вже ніколи не випірне… Все собі забирає… Коли вже й з баронеси Букрабо зробило Бакрабиху”.
— А оце ось Пхайко… — рапортує Харитон. На ряднині сидить сива, насуплена, броваста людина, з вигляду — колишній генерал чи й губернатор, ще й на старезному-старезному кітелі помітно плями від еполет. А уста штивно підібрані, стиснені, і увесь вираз — закам’яніла відчуженість, незміриме презирство чи безмежна апатія “бувшої”, скиненої з рахунку, людини. Людина з паноптикуму. Живий труп. Він продає якісь пляшечки (“пузирьки”), якісь розпаровані карти, й пучечки розсмиканих старих аксельбантів (для кресала), й пучечки якихось старих паперових квітів, засиджених мухами…
— Це Пхайко! Генерал був. Але ж був — і не дай Бог!.. Бог з ним… По старості уцілів… — Харитон махнув рукою й не став тривожити Пхайкового минулого. — Бог з ним…
Авжеж. Тепер це мумія, тінь, напівзітертий ієрогліф.
— А оце ось Соловйов… Гля!.. І досі живий… — Харитон сам здивувався.
Поруч з першим ієрогліфом сидів другий, подібний: людина з орлиним тонким носом і такими стрішкуватими бровами, що під ними зовсім не можна вглядіти очей. Блідий, зосереджений і відчужений. І в цій відчуженості найбільше нещасний.
— У Думі засідав колись чоловік, — пояснив Харитон з ноткою співчуття. — Але ж і обратно, звисока дуже впав, бідолаха…
— А оце ось… — тут Харитон притишив голос і майже шепнув Аті на вухо, довірочно так, як великий секрет: — Башмаков…
Ата витріщила очі, не розуміючи чого ж такий секрет?.. Коло перших двох шкутильгала навколо розстеленої ряднинки зовсім не страшна, а навпаки, сіренька, миршава, зібрана, як кишеньковий ножик, людинка. Одна нога в неї коротша. На лиці та сама відчуженість і презирство. Лише видно було, що затамована внутрі цієї людини зненависть була така велика, що не вміщалася в її малій фігурі і якимось чином випирала назовні.
— Кажуть, був бєлим охвицером… З великих панів Башмакових…
Проте фігурка була така миршава й така жалюгідна, що тяжко було повірити, щоб вона колись була бравим офіцером.
Ці троє як зумисне зібрались поруч, ніби для виставки — виставки експонатів давно поваленого ладу, залишених на пам’ять, і продавали череп’я тієї епохи, уривки минулої слави своєї у вигляді розсмиканих аксельбантів, для кресала. Люди з паноптикуму…
Ата дивилася на них з цікавістю й з простим людським жалем, і їй навіть і в голову не спадало, що ці музейні експонати ще воскреснуть. Раптом воскреснуть, вийдуть з паноптикуму. І то скоро. І навіть вершитимуть її власну долю. Та ще й вершитимуть немилосердно.
Тим часом бурхливі хвилі несуть їх далі. Харитон гойдається на тих хвилях, плаває по людському морю й дає пояснення. Скільки справді оригінальних, цікавих, надзвичайних типів в цьому, на перший погляд зовсім знеосібленому, людському морі! До них би треба гоголівського генія, щоб на них подивився та й написав про них велику книгу. Книгу про ці душі. Але не мертві, хоч і не зовсім живі; скажем, про “душі напівживі”, що наперекір всьому так уперто чіпляються за життя.
Море людське гуде глухим прибоєм, і тільки зрідка з нього проривається тужлива мельодія чиєїсь далекої одинокої пісні. Ата й Харитон перетинають море уповздовж і опиняються якраз біля тієї точки, звідки зринає пісня. Тут, на обрубку дерева, під стовпом сидить сивий, безокий дід і співає пісню, й акомпаніює собі на старій, розладженій гармонії. Ата й раніше бачила цього діда і завжди він співав “Катюшу”. І завжди Аті було прикро й якось аж наче соромно слухати, як цей старезний дід, сивий безокий патріарх, виводив чужою йому мовою недоречні такі слова хрипким фальцетом: “Виходіла на беріг Катюша!..”
“Катюша” й цей сивий безокий старець!!! І завжди біля нього лежав худющий кудлатий пес і ніби соромився дідової пісні, дивився винувато сльозливими очима. І слухало діда пара дітлахів. Ату дражнила недоречність, і вона завжди проходила мимо, не зупиняючись.
Але зараз зупинилась, вражена: сліпий дід не співав “Катюші”! Він співає “М о р о з е н к а”! Він сидить, оточений юрбою слухачів, сперся спиною об стовп, підвів обличчя вгору, сіре, страдницьке, спітніле, ворушить порожніми очицями до сонця й співає у синє небо:
За тобо-о-ю…
Морозе-е-нку…
Вся Вкраїна плаче.
Не так тая Україна, як рідная мати…
І співає він зовсім не фальцетом, а глибоким грудним голосом. І співає він усією душею. А навколо стоїть не пара дітлахів, а ціла юрба людей, посхилявши голови, стоїть тісним колом. Ата теж стала в коло і завмерла, спостерігаючи картину. В середині кола жовтіє на землі дерев’яна мисочка; мисочка та порожня, — ніхто навіть не здумав туди щось кинути — люди стоять насуплені, похмурі й слухають важку, тягучу пісню:
Не так тая Україна, як рідная мати…
Заплакала Морозиха, стоя біля хати…
Закінчивши строфу, дід замовкав, ворушив бровами й зморшками чола, по якому стікали великі краплі поту, забігаючи в порожні очиці, а пальцем перебирав клявіші гармонії — гармонія сопла й хлипала… І все те було дуже трагічне.
Дід співав, а юрба все більше никла головами.
Доспівавши пісню, дід замовк, і гармошка замовкла. Дід чогось дослухався пильно, сторожко, здавалося, не тільки вухами, а й порожніми очицями. Може, він дослухався до мисочки, але там ані звякнуло, ані брязнуло. Ніхто нічого туди не вкинув. Дід зітхнув глибоко й звісив голову на груди. Поворушив бровами. Потім розвів гармошку й затягнув “Катюшу”. Хтось в юрбі витер очі, юрба прокинулася й розійшлася. Лишився дід, пес, Ата з Харитоном і порожня мисочка в пилюці.
— Чого ж вони нічого не вкинули? — прошепотіла огірчено Ата до Харитона.
— А що ж вони туди вкинуть, дочко?
Ата озирнулася, ніби хотіла когось хапати за поли й звеліти: “Кидай!”, — показавши на мисочку. Але нікого не було. Людей ніби вітром здмухнуло. Й не тільки слухачів “Морозенка”, а й взагалі все рухливе людське море. Поки вони слухали “Морозенка”, в цей час, ніби на знак чарівної палички, хтось моментально перемінив декорацію, й перемінив усе дійство. Там, де було людське море, — порожнеча, лишилось оголене “морське” дно, а на тім дні, ніби коралові горбочки, рябіли лише ряди “продавців” з їхнім “крамом”, розікладеним на розстелених ганчірочках, шматках ряднини, рогожках, а то й просто в пилюці. Та ще стовбичили міліціонери, раптом здемасковані відпливом, показавшись усі разом — скілько ж їх є! Ця картина нагадує морське дно, а ще краще нагадує викошений раптом і вигребений дочиста луг, де лишилися тільки сліди від покосів та кущики некошених червоноголових будяків — міліціонерів в червоних кашкетах.
Людське море зникло, щезло, розвіялось. Порожнеча. А в тій порожнечі деренчить фальцет:
Виходіла на беріг Катюша…
І вторить йому захрипла гармонія. Ата ступнула до діда й поклала руку на гармонію, ніби затуляючи тій “Катюші” рота:
— Годі, дідусю… Відпочиньте.
Дід схаменувся. Послухав — тихо, значить базар скінчився, — покірно звів міх гармонії докупи й опустив руки. Дослухався до голосу, що повторив “відпочиньте”, й підвів на той голос порожні очиці, ніби хотів побачити ту, що їй цей дивний, такий юний голос належить. І посміхнувся, ніби справді вглядів. Аті стало страшно погляду тих порожніх очиць, аж одвела очі набік, але вони (очі її) повернулися назад, перемагаючи страх.
Обличчя у діда, як у справжнього, традиційного кобзаря, народнього менестреля, отого Перебенді, як його ускрізь малюють: волохаті сиві брови, сліпі очі, велике чоло, пооране зморшками мудрости й життьової утоми, сиві вуса й голий череп, лише з пуком сивого ріденького волосся на самій маківці, розвіваного вітерцем.
— Навіщо ви співаєте цю “Катюшу”, — промовила Ата тихо, досить-таки огірчено. — Хіба ви інших не вмієте?
Дід посміхнувся, але нічого не сказав. Ворушив бровами, піднімав їх високо, здивовано й ніби іронічно, ніби ними казав: “А хіба ти не чула?” та “І чого ти доскіпуєшся, дитино?” — Але з уст не пускав і пари. Дослухався до спорожнілої площі, де стовбичили міліціонери, і це дослухання було досить красномовне, хоч, може, дід і не мав на думці нічого подібного. Справді, що він міг мати на думці? Мовчанка. Ата сіла на колодці поруч з дідом і провела пальцем по старих перламутрових клавішах гармонії: “Кобза!” — буркнула насмішкувато і досадно. Дід знову нічого не відповів, знову поворушив зморшками чола й високо підняв брови — чи здивовано, чи огірчено, а чи знов іронічно. Мовчанка.
— А як ваше прізвище, дідусю? — питає Ата вкрадливо, лагідно так. Мовчанка. Дід повертає до неї очиці, ворушить бровами, ніби той великий нічний метелик поводить крильцями, хоче спурхнути і не летить, — нічого не каже. Ата зітхає, тоді дід ворушить губами й повертає очиці до сонця, й каже тихо, зломано ніби:
— Гусаков…
Ата аж скинулася здивована, знизує плечима, потім криво посміхається. Сліпий дід якимось дивом угадує її здивування й посмішку, зітхає й каже, так само дивлячись порожніми очицями на сонце:
— Був, дочко, колись Гусаком, та став Гусаковим…
— А то ж чого?!
Дід мовчить якусь мить, дослухається до зовнішнього світу всім своїм єством, застібає гармошку, либонь, збираючись уже йти, а застібаючи, каже:
— Та так… Як була колись у нас перепись… давно-давно… так тоді й зробили ще мого діда “Гусаковим”… А був він Гусак, так його, й його батька, й батька його батька дражнено споконвіку… Так, бач, прийшли пани й все перейначили — з Свердла зробили СвердлОВА, з Орла — ОрлОВА, з Гусака — ГусакОВА… Та й стали ми так панами…— дід посміхається скорбно, скептично й починає чіпляти гармонію на плече. Ата розуміє, що дід тим дає знати, що розмову закінчено, вона встає й, ніяковіючи, кладе в його мисочку 20 копійок. Дід пильно дослухається, як брязнула тихо монета в мисочці, потім шарить тремтячою рукою, знаходить мисочку й притискає її до грудей, щоб тая монетка не випала, підводить кудись очиці зовсім не в той бік і каже тихо:
— Спасибі, дитино…
Ата задкує помалу, а дід, заховавши монету, сидить якусь мить, ворушачи устами. Потім помалу зводиться. За ним зводиться й його кудлатий пес, з ковтуном на хвості. Звівшись і тримаючись за стовп, дід повертається лицем на схід на дитячий голос — звідти біжить малесенька дівчинка, замурзана й простоволоса, — поводатарка, значить. Вона підбігла радісна, але перед чужими людьми враз згорнулась, як колючий їжачок, знітилась і зиркала спідлоба: дід помацав її за голівку, погладив ніжно, потім сперся рукою на плече й вони пішли, — дід, пес і дівчинка.
Ата теж обертається і йде. Їй ніяково. Ніяково, бо що таке двадцять копійок! Харитон бурчить ревниво:
— І що ви з таким дурним дідом встряєте в розмову!
— Чому ж дурним, Харитоне Григоровичу?
— Бо дурним… Прізвище йому перемінили!.. Всім дурням прізвища перемінили, звісно! Розумний не дався… От мій дід! Як був мій дід Кулик, так і я Кулик!
Ата сміється. Вона сміється з Харитонової просто-лінійності й віри в добру волю, що, на думку Харитона, фактор рішаючий і головний завжди й повсякчас. А тим часом… А тим часом буває так, що й не питають ані думки, ані волі, якщо вірити тому ж таки “дурному дідові”…
* * *
З базару вони йдуть через міський парк.
При вході до нього ви-и-исоко мерехтить дзеркальна земна куля, на щоглі. Куля велика, мабуть з метр в діаметрі. Моря на ній викладено з шматків люстра, материки з кольорових черепків різних, СССР — з червоної емалі. А на тій червоній емалі той, хто робив її, мабуть, зумисне утяв штуку: взяв і на півдні тієї емалі, десь між Дніпром і Доном зробив біле колечко, а в нього встромив червоний прапорець з серпом і молотом, а під колечком написав — “Н а ш е”. Всім цей суперпатріотизм митця сподобався. Начальству ж він сподобався особливо. Звісно — їхнє місто, це пуп землі. Центр. Головна точка. Виправдання ж а чи логічна мотивація? Будь ласка: оскільки ця земна куля стоїть в їхньому власному місті, то чи не мають вони права позначити на ній точку, де саме вона стоїть?! Навіть треба би було й парк там намалювати. І навіть намалювати, як у тім їхнім парку стоїть сніжно-білий (гіпсовий) бюст Сталіна на мармуровому п’єдесталі по один бік входу до головної алеї, а по другий бік — Шевченка (мармур, звичайно, мальований на фанері). І тільки те, що ті бюсти не можна намалювати на тій земній кулі в великому масштабі, стало на перешкоді здійсненню такої гарної ідеї самого голови міськради.
Ата й Харитон сідають на старезній дубовій лавці під старезною липою перед круглим, осяяним сонцем, майданчиком супроти головної алеї й трохи відпочивають. Після такої вранішньої “фіззарядки”. Ата дивиться на високі ялини, на розложисті клени, на зяблика, що стрибає по доріжці в сонячних плямах, й сидить задумана, — згадує ту людську шалену біганину, згадує крутію чутих слів і вигуків, шибеничного гумору, калейдоскоп неголених облич, химерних прізвищ, пісню про “Морозенка”, історію з “Гусаковим”… А Харитон чертить щось паличкою на пісочку.
— Називайте мені… — каже Ата раптом. — Що?
— Прізвища.
— Та які? — дивується Харитон, спантеличений таким “наказом”.
— А взагалі. Всі, які знаєте. Тутешні… Називайте!
— Ага. Ну, добре… — і Харитон починає бубоніти, як псаломщик у церкві, ніби читає “Апостола”: …Мегера, Пидоря, Легеза, Колот, Бойко, Черевик, Чоботар, Гилимей, Дідич, Гопка, Кобка, Перебийніс, Лойко, Ловикота, Гречка, Путря, Одуд… Ну? — зупиняється він.
— Далі, — каже Ата, закинувши голову на бильце лавки й заплющивши очі й так слухаючи Харитонове бубоніння.
— Та навіщо вам?! — упирається Харитон.
— Треба, — каже Ата, не розплющуючи очей. — Для п’єси треба…
— А-а… — здогадується Харитон і бубонить далі вже веселіше, “раз для пієси”:… Каплун, Шапарь, Бубир, Лютий, Рябий, Попільнюх, Шандиба, Горленко, Сопітько, Скубак, Драшман, Качайло, Міняйло, Посипайло, Грабовський, Курило, Кочак, Косяк, Масєка, Хорошун, Говорун, Бігун, Пінчук, Богун, Лендер, Гарбуз, Батюк, Матяж, Рубан, Урбан, Дубовий, Лиховий, Кутовий, Мазур, Сахно, Махно, Смалій, Палій… Ну?
— Далі, — каже Ата. — Це все тутешні?
— Тутешні. Це всі, которих я сам знав.
— Добре. Далі…
— …Барабаш, Гармаш, Карабан, Чабан, Соловей, Корабельний, Колісник, Скляр, Сич, Индик, Бабич, Лойко…
