Названий “другом”, “пророк” глипнув очима й злегка вклонився самою головою, прозрадивши стилем, що колись він був трохи вихованою людиною й що те виховання ще не вилиняло зовсім. Дівчата теж вклонились, а Ата навіть сказала “добридень!”. А сказавши добридень, Ата завважила, що їх — пророків — аж два: один на пенечку, а другий, зовсім подібний, на мольберті, на листі фанери, нашкіцований чорним вуглем…
— Це я так… — пояснив горбань, помітивши, куди дивилася Ата, — до “Пророка” Пушкінового. І запросив дівчат знову сідати. Але дівчата не сідали, вони роззиралися по кімнаті. Хто б міг сподіватися, що цей горбань отакий-о! Що він має отакі от речі?! Що він такий от…
Аті мимохіть пригадалося, що хтось там з геніальних італійських майстрів теж був ніби такий вузлуватий і теж був злючка, і вона глянула на горбаня здивовано.
— Це ви все?.. Це все ваше?
— Моє, — промовив горбань тихо й повів рукою, ніби кажучи: “Ну, що ж, якщо ви вже прийшли, то, будь ласка, я вам дозволяю оглянути… Але тільки вам!”
І вони оглянули… Тут було на що подивитися! Дивні шкіци голів дитячих, і дівочих, і старечих. Особливо вражаючими були шкіци різних калік: обличчя сліпих і глухих, що в надзвичайному напруженні тяглися до світла й до звуку, до втраченого життя… Щось таке своєю кричущою й трагічною виразністю, чого Ата ще не бачила ніколи. Це все, мимо чого проходиться байдуже щодня й не помічається. А воно от кричить, а воно от сповнене такої надзвичайної, такої трагічної краси людської, душевної… Прегарні, в якомусь модерному, ще небувалому стилі зроблені пейзажі, сповнені тепла й любови, й аж наче музики, — пейзажі їхньої рідної землі, етюди з різних закутків їхнього рідного міста, сповнені сонця, й барв, і невловимого звучання… Натюрморти з квітів, трав, яблук вкритих росою… Скульптурні мініатюри, поодинокі й групові, як грайливі відбитки оточення… І з усього б’є життя — квітуче, соковите, звабливе, радісне… Який шалений талант! І серед усього — жодної, а жоднісінької риски на теми, офіційні, на теми пропагандивної дійсності, на теми т. зв. “соцзамовлення”. Все те десь там, поза цими стінами. Тут панує він — Данко Шигимага, отакий-о горбатий чаклун. Це його світ, власне “світ, переломлений через нього”.
Ата пригадує горбанів вираз про “горбату душу” й по-справжньому розуміє сенс цього щойно тепер. І згоджується. Покірно згоджується. Дійсно… І від того стає їй трохи журно. Ах, яка ж вона убога тут супроти нього! Вона відчуває, яка ж вона убога…
Нарешті стомлена спогляданням, сповнена враженг нями, а особливо підтята згаданим виразом про “горбату душу”, Ата сіла на одне, з крісел і, ніби відчуваючи горбатість власної душі, знітилась… А надворі періщить дощ, б’є грім, ніби зумисне не даючи їм звідси вийти, щоб побачили все і пізнали все до кінця, щоб побачили світ і душу цього горбаня до глибин…
Ольга підійшла й тихо сіла біля Ати й дивилася здивовано на горбатого господаря. А він, хоч і зовсім юний, а такий негарний і некрасивий, миршавий і сіренький, стояв і чекав, увесь якийсь насторожений, зібраний в кім’ях , і тільки очі поблискували, ніби говорили: “Ну ж, дивіться далі! Ви хотіли бачити мою душу, так дивіться далі! Дивіться! Це все була єрунда, а от дивіться далі!..”
Тут Ата вловила погляд “пророка”, що здивований мандрував від неї до тієї таємничої постаті на підставці, замотаної в простирадло, і назад, ніби порівнював, і зрозуміла — головне там! І це горбань хоче, щоб вони глянули й на те, що під тим накривалом.
— А то що? — запитала Ата в горбаня, з тремтінням у серці, кивнувши на простирадло.
— Та то так… — мляво протяг горбань, а чоло йому вкрилося потом, зніяковів, аж зблід, схвилювався.
— А можна глянути?
— Та… знаєте… — зам’явся горбань, — то так… знаєте… — а очі так і кричать “можна! можна!”
Ата, чомусь хвилюючись шалено, підійшла й — зняла простирадло. І обидві вони з Ольгою так і обімліли. Ольга тихо ахнула, Ата стрималась, але скрикнула в душі…
На підставці стояла — Людмила Богомазова!! Та… повія… та “Генеральна лінія”! Погруддя вилите зі сніжно-білого гіпсу? Людмила Богомазова! Але яка! Невимовно прекрасна. Не звичайна Людмила Богомазова, пропаща дівчина, оклепана “Генеральна лінія”, а дивна. Небесно гарна. Печальна й чиста, як янгол!.. Голова її гордо піднесена вгору, очима в небо, а очі неначе повні сліз… В рисах обличчя викарбувана прекрасна людська душа, очищена в печалі, в великій трагедії… Божеська душа. Руки одтяті по самі плечі, зумисне, щоб не заважали; бо нащо тут руки!
Приголомшена Ата стояла й дивилась, не відводячи очей. Згадала про той зошит і зрозуміла, що то до Цієї ось були адресовані ті слова “Я люблю тебе безумно!..” І слово “Тебе” там стояло з великої літери.
Ой, яка ж сила таланту! Ой, яка ж вона прекрасна!.. І яка ж і шалена любов породила це диво! Яка ж, яка ж вона дивно гарна!..
А Данко теж стояв і дивився молитовно, як зачарований, і Аті видалося, що в нього зовсім немає горба, такий він увесь перероджений, одухотворений… І враз Ата збагнула, що це ж не вона, це не Людмила Богомазова. Тіло це її, але душа не її. Це їй удмухнув горбань свою душу! Це його душа! Це вона, його душа, так поривається в небо!
— Це не її душа! — мимоволі виронила Ата з незрозумілим протестом, тихо.
Гнітюча мовчанка.
— Ви думаєте? — похмурнів Данко; помовчав, а тоді пробубонів сумно: — А ви її знаєте?
— Ні… Але… Гм… А ви її знаєте?
Данко помовчав, ніби роздумуючи, чи знає він справді її, чи ні… а тоді повільним рухом накрив погруддя простирадлом…
А накривши, провів рукою по чолі, по очах і пробубонів:
— Ні, ви її не знаєте.
“Справді! Відкіля мені знати, яка в неї душа?!” — розкаялася Ата в своєму блюзнірському сумніві. Десь прокинувся тоненький незбагненний жаль, ще вчора чи навіть позавчора народжений, жаль з невідомої причини. Хотілося раптом встати й тихо вийти, піти геть. “Ах, яка шалена сила любові!” Але надворі періщить скажений дощ.
Тут купа лахміття заворушилася, великі банькасті очі в ній заблищали — мовчазний досі “пророк” несподівано осміхнувся й прорипів густим пияцьким басом по-російськи:
— І ти не знаєш… Ти ж ніколи навіть не говорив з нею… Ти ж виліпив її так… ну так, як Бог Єву, — взяв шматок глини брудної, дмухнув у нього, в бруд, і — на! маєш! З бруду маєш щось!..
Мова расова, орловська, з широким “о” і “ё”.
Горбань шарпнувся, хотів сказати щось гостре, брутальне, але швидко гнів його минув, і він вимовив з якоюсь печаллю ніби, огризнувся:
— А ви мовчіть там!..
В голосі було вже каяття, що він це показував. Та “пророк” вирішив чомусь не мовчати:
— Ну, чаво ж — заговорив він, розтягуючи смашно “о” й “ё”. — Ти єйо создал… Но ґординя твоя напрасна, ето не ти, а Бог всьо, Бог!.. Всьо, брат, ад Бога! А ти, что ти — вошь ти малая, сєрдітая такая… червь земной ти, вот что… — говорив він вольовим твердим голосом і з фанатичним блиском в очах, як чаклун.
Ата згадала про зошит і що було написано в тім зошиті, про ту гордість несамовиту, про високий лет думки й гордої душі в тирадах про справжнього Бога й думала, що горбань зараз стане цапки, поб’є діда чим попало й викине з кімнати. Але, на диво, того не сталося. Горбань якось знітився, як послушник перед ігуменом, як дійсно червак земний, і тихенько став, обіпершись об мольберт. В нім відбулася якась дивна зміна, він дивився блискучими очима на дідугана і спідлоба позирав на дівчат, мовляв “ага! ось тепер ви послухайте!”
“Що, що таке? Що це значить?” — високо звела брови Ата з дива. “Як же пов’язати той зошит, ті несамовито горді слова в нім з цією упокореністю, з цією майже побожною шанобою до того, що говорить отой брудний п’яниця? Що може говорити про Бога цей?!”
А п’яниця, дійсно, як несамовитий маньяк, уже потрясав космами й говорив з чаклунською силою переконання… Видно, що він сів на свого улюбленого коника, вирішивши, що для того найвідповідніший момент. І мала би між ними відбутися розмова-дискусія, на зразок тієї, яку Ата чула колись між Харитоном і Чубенком з Гилимеєм.
— Червь!., І мразь!! — гримів “пророк” з маніакальними очима. — Всє мразь… І ваш удєл — гєєна оґненная! Гєєна… Ваш удєл!..
— А ваш? — пролепетала злякана Ольга. Ата мовчала, все більше хмарніючи.
— Ваш!.. — заклекотав “пророк” і аж простяг руку. — Удєл грєшніков!.. А праведників Бог обирає…
Ольга зовсім злякалася й замовкла, знітилась. А дідуган гримів:
— Забули Бога!!. Строптиві й горді!.. Це по ділам вашим… Ну, от ти, — раптом простяг дідуган руку до Ати, — ти віриш в Бога? Га? Га?!.
Ата мовчала. Вона дивилася на Данка Шигимагу й чекала, думала, він візьме на себе цей прикрий обов’язок зупинити цю комедію, або дискутувати з цим несамовитим дідом, що, здається, не в жарт розігрує з себе пророка й посланця з самісінького неба. Але горбань мовчить, дивиться на діда блискучими очима побожно й молитовно, а той напосідає, вимагаючи від Ати відповіді:
— Ні, ти віриш?!. Ти віриш?!
Ата знизала плечем і тихо промовила:
— Ви краще спитайте он у нього, і нехай він вам пояснить, — кивнула вона на Данка, автора тиради про “діда бородатого”, їй хотілось (вона чекала), щоб Данко Шигимага вступив у двобій з цим несамовитим дідуганом, посланцем давньої, непобідимої всеросійської дичавини, отієї, що стала “підпорою жандармів”. Але горбань мовчав. А “пророк” аж палахкотів:
— Хто він — я знаю! Я його знаю! Він душа праведна і не спокушена дияволом. Я його знаю. А от ти!.. Віриш?!
Ата зітхнула, знову знизала плечем здивовано, а тоді промовила уперто, зумисне наперекір, зломивши брови:
— Ні… Не вірю…
— Вона вірить! Вірить! — скрикнув раптом горбань. — Вона вірить!
— Ні, я не вірю, — повторила Ата спокійно. “Пророк” від цієї несподіваної твердої прямоти аж рота роззявив та так і завмер. Горбань чомусь розхвилювався, а Ата до нього усторч зі здивуванням:
— Слухайте! Ви питали, чи я читала ваш той зошит? Я читала! І от ви тепер поясність мені й вашому “другові” отой ваш уступ про “справжнього Бога”.
— То не я! — спалахнув і скрикнув горбань, почервонів буйно, й аж сльози йому виступили: чи то сльози обурення, чи сльози замішання: — То не моє!., то пак… то… то не мої думки!
— Як, як?..
А горбань гаряче, ніби заговорюючи увагу шаленим темпом, щоб не дати говорити про ті “не мої думки”:
— Це ж неправда, що ви не вірите!.. Ви ж недавно ходили до церкви… Все місто говорить, що ви ходили до церкви… (і “пророкові”). — Це та сама…
— А-а-а… да-да-да!.. Блудна вівця… Вона!.. — протяг дідуган з понурим “пророчим” тріумфом.
— Дивно, — протягла Ата своє задумливо, адресуючись до горбаня: — Якщо то не ваші думки, то чого ж ви їх носите за пазухою, при собі? Як же це?
— А так… Мало чого я ношу … — роззлостився горбань. — Але разом з усім я ношу глибоку віру… віру в Бога!.. І визнаю себе за мразь і за червака земного… А, от Ти!.. (Він навіть пальнув “ти”, але Ата не розгнівалась).
Пауза.
— А як же ж з “новою, вищою формою релігії”?
— Ах, облиште про те! — аж скрикнув горбань, позираючи на свого “друга”, розпаленого, вогненноокого. — Скажіть ліпше, що це правда, що ви ходили до церкви! Все місто говорить. Це правда?
— Правда…
— Ну от! — зрадів горбань. — Значить, вірите.
— Блудна вівця! — гагахнув кудлатий “пророк”. — Як же ж ти не вірила, а ходила до церкви?!
Ата шарпнулася, хотіла згарячу стрелити щось за ту “блудну вівцю”, але стрималась, звела брови й промовила насмішкувато, наперекір:
— А так… Не вірила й ходила… Що ж тут?
— Як?! Храм Божий сквернити!.. О Боже праведний, о деснице карающа!
— Ви вірите!.. Скажіть, що ви вірите! — залопотів горбань; видно було, що йому чомусь залежить на тім, щоби Ата сказала, що вона вірить. Скидається на те, що вона правила комусь тут за аргумент до чогось. Може, до тези про навернення “дурних овець” і “черваків” на “шлях істини”. Від цієї думки її всю скоробило. “Ага! Добре. Так я ж вам зараз доложу про те “навернення”!”
— Не вірю! — відрізала вона категорично і гостро.
— Не вірю! — вона це випалила й сама вже була певна, що це іменно так, хоч стало їй якось журно-журно й до сліз боляче, так як тоді в церкві на цвинтарі. Голос її став терпкий, а слова тяжкі, як брили, вона їх неначе вивертала з самої глибини серця, зривала з живого місця:
— Віра потребує прикладу, як квіти потребують сонця… В час великого горя ту чисту й святу віру, немов ясну свічечку, запалила в моїй душі одна бабуня…— пауза. — А коли вона померла, я, дитина ще, стояла над її могилою з тією іскоркою дивної віри в душі й думала пройти з нею крізь все життя… — пауза. — Але та іскорка швидко й погасла… В бруді життьовому та іскорка погасла… — пауза. — І погасили її ви, отакі от… як ви! — кивнула до “пророка”, — черваки, нездібні на подвиг і жертву, нездібні на великий приклад… а лише на пусте крякання шаманське…
— О маловіри! — рикнув дідуган патетично.
— Почекайте, — взялася Ата за голову. — Ви помовчте, отче. Я скоро піду, й ви так і не будете знати, хто ж я і чому я така… А ви про це мусите знати… Доложите на небі і скажете за нас слово… Ні, ви не кричіть, бо Бог не велів … Чи, може, Бог велів вам на нас кричати?
“Пророк” був заскочений такою мовою. Він справді хотів кричати, ворушив щелепами й тряс бородою, але Ата, її тон, іскра щирого болю в її голосі не дали йому кричати.
— Ви вірите по-своєму — це добре. Але чого ви скіпаєтесь до мене, й кричите, й топчетесь по душі, й хочете конче вивернути ту душу, й вже розпинаєте?.. Гаразд, я скажу це вам… — Ата аж заломила руки на грудях, хруснувши пальцями; Ольга схопила її за плече по-передливо: “Не треба! Ходім!”
“Ні, вони мусять це знати… Цей саморобний “апостол правди” мусить це знати… Навіть коли він сексот Сазонова!” — І заговорила голосно, збираючись таки вивернути їм свою душу.
— Ви хочете знати все… І ви хочете знати, чому я ходила до церкви. До речі, мене про це питали вже деінде, інші, і теж новітні апостоли й пророки… Ходила… Ходила… І не тільки я, а й душа моя розчахнена… До сліз… до розпачу… Е-е… — Ата враз махнула рукою й замовкла. Потім зітхнула:
— Нехай я вам це розповім колись. Нехай колись… На тім розмова нагло й урвалася. Ата урвала її.
Та цій обіцянці таки суджено було здійснитися — цій розмові суджено було продовжитись і закінчитись згодом. І то якраз з цим несамовитим волооким “пророком”. І то в обставинах таких страшних і таких незвичайних, яких ніхто не міг би ніколи передбачити.
Їй легенько паморочилась голова від хвилювання й страшенного напруження волі. Враз вона наче пірнула в інший світ — їй привиділось, що в дверях стоїть Петро Сміян… Обперся об одвірок і вже так стоїть давно й слухає… Обернулася… Ні, це тільки привиділося. Протерла очі — нікого в дверях нема, лише в сінях просунулась чиясь тінь, чиясь постать поуз двері й щезла…
Дощ і гроза надворі перестали, в вікно ударило снопом сліпуче проміння вечірнього сонця… Опромінена Ата думала про Петра… Шкода, що його не було тут. Цікаво, що він сказав би?
Та його не було, й Ата навіть не могла уявити, що він тут сказав би. И чи сказав би щось взагалі.
Зітхнула й помалу рушила геть…
А як уже відходила зі своєю подругою, до неї підійшов Данко Шигимага, зніяковілий, розгублений, опритомнілий і тихо запитав тоном вибачення:
— Ви на мене гніваєтесь?
— За що?
— За “горб на душі”.
— Ну, що ви! Горб же є! Є горб на душі!.. В кожного є горб… Коли не свій, то чужий…
— Або равликів
— Що?
— Нічого.
XXVI. “Я бачив, як вітер березку зломив…”
“Я бачив, як вітер березку зломив…”
З популярного вальсу
Була велика маївка… Радісна маївка, що скінчилась для декого великою печаллю.
Маївка ця мусила бути, як і належиться, ще в травні, але було холодно, не було погоди, якось так випадало, що кожна неділя зіпсована дощами; та оскільки в цьому місті маївка — річ традиційна і невідклична, бо надзвичайної ваги подія, то її святкування не здіймалося з порядку денного, незалежно від календаря. Тим більше, що календар, як і все в цій країні, залежить від начальства, а не навпаки.
