На маївку вибралося багато народу, а насамперед вся місцева верхівка, цвіт суспільства. Пішки й машинами, велосипедами й лінійками, і кількома автобусами, організовано й поодинці — все рушило зрання, немов на прощу, ген да-а-леко за місто, за п’ять кілометрів, на традиційну маївчану територію — в Шаманівку, в Доброславівку, на розкішні береги ріки, що впадає в Чорне море… по дорозі забігає в Дніпро на хвилину, а тоді вже прямісінько в Чорне море… Все рушило з запасами випивки й пролетарської їжі, з гармоніями, з балабайками, з гітарами й мандолінами, з патефонами, з дітьми…
Їхало кілька духових оркестр, сурганились по піску валки вантажних машин і просто підвід з вантажами місцевої торговельної мережі: з “пролетарським” пивом, з “пролетарською” горілкою, з “пролетарськими” винами, з “пролетарською” “крем-содою” й “лимонадом”, що її колись місцева буржуазія називала гордо “фіалкою”, а простий нарід звав глузливо “панською шипучкою”, — словом, з усім тим, чим багата ця країна, для таких от свят всенародних і всевипивальних (з горя й з радості), — все для ущасливлювання в найпростіший спосіб своїх вічно голодних і вічно натомлених трудящих. Але це ще не все для ощасливлювання. Найбільше їхало машин універмагів та церабкоопу із спеціальним крамом, необхідним, на думку влади, для кожного щастя: цим крамом вони “затоварені” безнадійно, бо мало таких щасливих нагод, коли в чаду щастя людині забракне тільки цього добра і коли їй в тім чаду можна його втелющити: це тройний одеколон (який нормально в цьому місті купують тільки безнадійні п’яниці, щоб пити, коли забракне горілки), і інші парфуми, панські віяльця, люстерка, різні креми, помадка до губів, пір’я до капелюшків, вуальки, пудра в величезній кількості й всіх ґатунків, непарні “модельні туфлі” й черевики (парні давно розпродані по блату), парасольки, портрети всіх вождів, від Сталіна з люлькою починаючи, а найголовніше — стоси книг, безліч книг: повні збірки творів Леніна, Сталіна, Маркса й Енгельса тощо, історія ВКП(б), “Вопроси ленінізма” тощо тощо… Словом — все потрібне для прохарчування й утримування цивілізованої людини. Нормально це все додається примусово-добровільно до ложок, мисок, виделок, хусточок та інших, хоч і прозаїчних і примітивних, але край дефіцитних, рідкісних, а тому дорогих речей щоденного вжитку: одна ложка — одна пляшка одеколону (звичайно за гроші: ложка — гривеник , одеколон до неї — 10 карбованців); одна алюмінієва миска — один комплект творів Леніна чи Маркса; одна хусточка — два томи Сталіна й портрет з вусами на придачу, за гроші, звичайно. Це все зветься навіть на офіційній мові “примусовий асортимент”, клас торговельної культури міста Нашого. Зараз завідувачі універмагів просто в творчій лихоманці: вони надіються “виконати й перевиконати плани”, втелющити “під п’яну лавочку” в руки щасливим громадянам велику кількість того добра.
А там десь, на тій святочній території вже кілька днів працюють бригади теслярів, малярів, і так різних будівельників, — будуючи ятки, шопи для оркестр, для буфетів, трибуни для “ораторів” і лавки для начальства, дощаний поміст для танців, а головне — пишуть безліч гасел на червоній матерії…
* * *
Колектив театру вибрався теж на маївку.
По-перше — спробуй не вибратись! Спробуй зігнорувати різні витівки начальства! А по-друге — таж там можна дуже гарно відпочити й розважитись! На лоні божественно гарної природи! Намилуватись краєвидами й живими людьми! Нахапатись сонця! Надихатися п’янкого повітря! Накупатися до несхочу в прозорих водах їхньої прекрасної ріки, що все ж таки тече в Чорне море і в увесь світ! Вибралися й всі “дівчата нашої країни”, і Ата теж з ними; з ними вибрався й старий Харитон, такий радісний і щасливий.
Молодь вирушила пішечки через бори пахучі, через піски чебрецем порослі й запапші до одуріння, через луки. Найбільше треба йти бором. Гарна путь в ранковій прохолоді сизим бором, наповненим запахом живиці й ультрамариновою синявою, попрострілюваною золотими сонячними стрілами, — бором, що виглядав, як храм, встелений килимом падалішніх шпильок соснових, переснований з якихось невидимих вікон пасмами проміння, із свічками юних пагінців на тих молоденьких соснах, що стоять нижче всіх, як панікадила чи поставці для свіч; місцями порослий травичкою й квітами-смолкою, такими зірочками червоними, на яких бринить ранкова роса й пасуться одинокі, найпрацьовитіші джмелі в сонячних смугах. Ті смуги тут, в півтемнім бору, особливо яскраві. Зовсім як у храмі, а вже зовсім як на тім образі церковнім, де намальований Голуб — Дух Божий. Десь у вершечках сосен проти сонця туркотить горлиця, і це особливо зворушує: дівчата настроєні на надзвичайний лад, — на любовний лад. Їм солодко завмирає серце й паморочиться голова, так хочеться летіти на крилах у казку й закохуватись, закохуватись… Як та горлиця. Вона ж туркоче з надмірної любові. І вони теж… туркочуть…
В чарах кохання моє дівування,
Хочу я вільно, як пташка, прожить… —
це попереду йдуть Люся Жабка, Матильда й Оксана Чоботар і напівжартівливо напівсерйозно несуть цю пісеньку, як прапорець. Несуть попереду. Муркотять, як три горлиці:
Батько зітхає, матінка лає,
Слава про мене недобра біжить…
По дорозі до колективу несподівано пристав Павло Гук, виринувши раптом з синяви бору, як вродився. Він ішов через бір навскоси босоногий, з черевиками на паличці через плече й з зарошеними голими литками — щоб не намочити штанів, він їх підкасав і так ламзав. Видно зумисне хотів перейняти цю групу. І перейняв. А вийшло зовсім “ненароком”. Дівчата були дуже веселі з цієї зустрічі “ненароком”.
Всім легко. Всім гарно. Це вже, мабуть, у людській вдачі так закорінене, що людину веселить кожна мандрівка. Мандрівка — ілюзія волі. В вічному стремлінні до ідеальної свободи людина відчуває в якійсь мірі здійснення цієї мрії, коли отак вирветься від усяких обов’язків і всіляких обмежень та умовностей і кинеться навпростець іти й іти, без стежок і без доріжок, думати, що хотіти, пустувати по-дитячому, підставляти груди під сонце й вітерець, забути про всілякі остогидлі приписи й норми поведінки, про обов’язковий набір слів і понять, про обов’язкове коло формул і фраз штампованих, і таких же штампованих жестів…
А за виразом Ати — це равлик вилазить з мушлі… Вила-а-а-зить… Сказати правду, так Ату і в цій маївці найбільше вабило побачити трохи тих равликів, побачити, як вони показуватимуть ріжки на сонячних луках і в дібровах. Мушлю їм розпарить сонечко, тривогу й острах приспить горілка й благословенний вітерець, терпкий і п’янкий дух живиці й волі та плюскіт хвиль блакитних виманить їхні душі з тісної шкаралущі…
Старий же Харитон був радісний і щасливий тому, що це нагадувало йому юність, його дитинство. Він розповідав усю дорогу, не цікавлячись тим, чи хто його слухає чи ні, про те, як він колись з своїми товаришами кожної Трійці (тобто Троєцькими святами) мандрував отут, цим же столітнім бором, до ріки, а тоді до монастиря… Це було за царя Гороха, в дні його юності (Харитонової цебто юності, не Горохової). І це був традиційний тоді похід на прошу, на храмове свято… Наро-о-ду-у! — плавом пливло. Богомольці з усього світу! “В лаптях і без лаптів, і так, босяком!” А дітлахи з усіх околиць, а особливо з міста, — з вузликами харчів, з копійкою в жмені на перевіз… А перевіз цей — плавба на човнах — на “байдаках”, на “запорозьких чайках”, — річкою до монастирських гір! Це й була найцікавіша для дітей частина всіх торжеств, — пливти човнами! А річка — глибоока! А вода в ній чиста, аж ворона від незміримої глибини! Га! Тепер ті глибини, мабуть, позамулювало й вони позаростали чуханцями, й горобець пішки там ходить. А мости!!. Аж п’ять мостів треба було переходити, поки доберешся, якщо би йшов пішки… Ех, було колись, було! А тепер уже й сонце не так світить…
Молодь підсміюється з добрячого Харитона, що чомусь завів і тягне вічну старечу пісню про те, що “от колись було! а тепер катзна-що!”. Проте в Харитоновій “пісні” була й крихта правди, — все напевно дуже змінилося з тих часів. Хоч би й тому, що вже десятки років жодні богомольці “в лаптях, і без лаптів і так, босяком” тут не ходять. Бо нема по що, — там, куди вони ходили, в революцію стала велика дитяча республіка… А потім і її розгромлено, як “гніздо контрреволюції” чи як там, і стала в ній армія, то пак “воєнний городок”, а потім — просто стали якісь музеї, пустирища, артільна колгоспна база… А в бору цім столітнім стало багато великих старезних пеньків, а біля них багато самосіву — молодої буйної порості. Так, так, все змінилось. Але вершини найвищих велетнів все ті ж, і досі ніби все ті ж. Вони ніби пройшли крізь століття, дожили до сьогодні й маширують далі, поки молодняк не підтягнеться аж до них, поки не прийде зміна. Це буде непомітно — зміна вахти. Прийде зміна, й тоді старі непомітно вмруть, лишаться пеньки трухляві; але молоді, постарівши, будуть ніби ті самі, ті самісінькі столітні велетні, й бір стоятиме все такий же величний, шумітиме верховіттям в синьому небі… Звичайно, якщо не втрутиться комунгосп і не вирубає цього бору тотально, передчасно, з примхи якого-небудь Гаврюшки Цигипа. І зробить він це на зло Ліспромгоспові, Миколці Пелехові, на доказ того, що в цім світі (в світі міста Нашого) не все діє згідно шильду, згідно логіки й згідно призначення.
Бір раптом кінчається, й перед очима встає величава панорама.
Великою, блакитно-фіалковою дугою простяглися далекі узгір’я, що становлять правий високий берег ріки. На тих узгір’ях біліють купки хаток, як квіти степової кашки. На пагорбах далеких, збоку селищ стоять млини, попіднімавши вгору руки, ніби благословляють світ а чи кричать пробі, гукають про порятунок. Хоч колективізація вже й давно пройшла, а й досі кричать. Ті хатки й одинокі млини загубилися між синьо-сизими смугами лісів, сивими пасмами нив, лілово-сірими латками яруг і проваль. Між краєм бору й тією далекою, півсвіта охоплюючою дугою, тим обрієм фіалковим, простяглися безмежні луки, на них брунатні щітки очеретів, полискують свічада саг і мерехтять сріблястою лускою артерії бистрих протоків. Кой-де тягнуться тонкі пасма (намітки) туманів, що не встигли піднятися вгору. На тлі соковитої ніжної зелені росяних лук, перетканих сріблом саг і протоків, підіймаються, як темні оази в молочно-зеленім безмежжі, зелені гаї, групи дерев над сагами , кущі буйних верб, переліски — все це плями й візерунки різного ступеня зеленавості й синяви. З правого боку синіють великі масиви могутніх дібров, що одвоювали собі багато лугу.
А в самому центрі всієї тієї мерехкотняви зеленої, ділячи фіалкову дугу обрію надвоє, розтинаючи її, підносяться дві гори поруч, як два одногорбих верблюди. На одній горі, на самім хребті багато будівель і висока вежа над урвищем, на голім шпилі — вежа древня, в татарському стилі; а нижче — вся гора заросла густим парком чи лісом. Туди не ведуть п’ять мостів, як колись було, а простягся праворуч всього лиш один міст. Один, але довжелезний, через усі луки.
Харитон аж у поли вдарився — от таке! Він не був тут кілька (а може й, кільканадцять) років і цих змін не бачив. Нема п’яти мостів! Лише один. До того мосту виповзла дорога з бору і поповзла по високій греблі, вигачена жужелицею й камінням і обтикана з обох боків білими стовпцями. Перспектива йти по цій греблі й цьому довжелезному мосту не подобалась Харитонові — він хотів їхати човном, як в юнацькі роки. Інакше було би і не йти на цю маївку.
Всі наставилися очима на гору, забудовану й зарослу парком, славну своїм героїчним минулим, — і вирішили насамперед добратися туди й там поблукати. Хоч центр маївки має бути не на цій горі, але ж вона, либонь, центр всього навколишнього світу, центр дивної панорами, а колись була й центром всіх свят і торжеств міста Нашого.
Обминаючи міст і шукаючи легендарної “пристані” під провідництвом Харитона, вони таки її знайшли — на тому самому місці, де вона й була споконвіків і де її ще недавно бачили більшість присутніх, завзятих рибалок і купальників: А на пристані знайшли цілу череду човнів — досить-таки облуплених, але з традиційними романтичними назвами: “Віра”, “Надія”, “Любов”, “Чайка”, “Ластівка”, рідше — “Колокольчик”, а ще рідше — “Піонер” або “Октябрь”, а біля них їхніх господарів, в вибійчаних латаних штанах, в старосвітських, “дореволюційних” картузиках і босоногих, з чого було видно, що вони вже не колишні зарозумілі одноосібні човнарі, а організовані громадяни, сколективізовані в артілі “Червоний човен”, що тут же й написано на стовпі.
Романтика врятована! Пливем!..
Але Харитонів настрій був геть зіпсований, хоч він і сів у човна, — все плесо, з якого вони відпливали як з романтичної гавані і яке колись було “глибоченне”, тепер справді заросло чуханцями, й ряскою, й хвощем — не пропхатися.
— Я ж казав!.. — охнув стариган. — Заціпило б тобі!
Пробившись крізь мури очеретів цілою флотилією по вузюсіньких проточках, вони з чуханців і ряски раптом випливли неначе в казку — на чудесний широкий водяний простір. Річка тут розбивалася на кілька рукавів і плинула урочисто й тихо, відбиваючи в собі могутні дуби й верби на берегах, білі хмаринки й блакитну сильвету великої гори, вкритої тисячолітнім парком і будівлями. По річці радісно плюскала риба, викидаючись то там, то там з “незміримих” глибин; від збриж, що пішли від човнів, замиготіли сонячні мечі на всі боки й сліплять очі… Харитон зцупив кашкета й перехрестився, стовчи на колінях, як на молитві, — губи йому тремтіли… Це дитинство! Як же ж миготить мечами! Як виграє веселкою! Як розсипалося діамантами враз!.. Аж всім ніяково на Харитона дивитися, бо в нього очі повні сліз, — ті вічно усміхнені очі в павутині добрих старечих зморщок.
“Ще краще! — шепотить Харитон, — ще краще…” — Він шепотить сам до себе.
І кожен знає, що як він сам доживе до такого віку… Але чи доживе?!
По воді десь здалека стеляться звуки оркестр, наладовуваних до свята: хтось пробує валторни й корнети , баритони й кларнети, — утворює дику какофонію, але вона не ріже вухо, стелиться по воді разом з легенькою ранковою парою над ситнягами .
Почувши звуки випробовуваних далеко труб і кларнетів, компанія розділюється — всі хлопці попливли на звуки, взявши й Харитона з собою, щоб не спізнитися на початок свята. Решта, тобто “дівчата нашої країни”, поет Олекса Вітер і Павло Гук з ними, попливли трьома човнами під гору, туди, де були легендарні печери, гроти, старовинний парк, рештки монастирських мурів з іржавими флюгерами… Для них маївка вже почалася: вони з тієї ряски впливли в казку.
І неначе справді в казці, їх зустрічає величний і старезний парк, не парк — діброва тисячолітня, гайдамацька… Ходить в народі переказ, що тут справді були колись гайдамаки та що саме на цій горі після розгрому Мазепи під Полтавою сховалася купка м’ятежної старшини, щоб продовжувати боротьбу, і тут-таки їм постинано голови… Але сучасники не пам’ятають тієї сивої давнини, не знають її. Вони знають минуле дещо ближче. От Павло Гук, веслуючи й дивлячись на надзвичайну красу природи, по якійсь невловимій асоціації згадує арцибашівського “Саніна”, що він його недавно прочитав, потягши в редакції зі стола Страменка. “Це було тут”, — снується йому в голові…
“Це ж тут, в оцих дібровах і в цих печерах і гротах, серед цієї дивної краси й величі той арцибашівський сатир Санін млів в еротичнім чаду й ганявся за Карсавіною, шукаючи закутків, де б йому ту прекрасну самичку насісти”… Тут Павлів погляд падає на схилене Атине обличчя, осяяне віддзеркаленими водою сонячними зайчиками, і він буйно червоніє від замішання, ніби це він уголос висловив таку занадто радикальну думку, хоч і осуджуючу того аморального Саніна: Йому стає соромно. Які похабні речі з тієї чортової книжки перелізли йому в голову! Ну й не отрута то?! Жах! Чортова книжка! І знову, як і вперше, коли він ту книжку дістав, його опановує здивування, як ця жахлива проказа опинилася в редактора на столі. Він саме через це перечитав її уважно всю, щоб знати, що читає редактор і культпроп, та й поробив зо зла виписки, готуючись до спеціальної доповіді про маразм розкладу в колишній царській імперії в епоху її особливого упадку, та й щоб рикошетом проїхатись по сучасності, — доповідь вважав за конче потрібну, оскільки така книжка ходить по руках (факт незаперечний!) в цю зовсім іншу епоху. Цитат він наробив багато, і тепер от те раптом все зринало з нього, перлось на язик, аж мусив прикусювати його, щоб щось не бовкнути, — аудиторія не підходяща. А думка все кружляє над тим чортовим Саніном… Бо так хвилююче перегукуються луни в діброві, нібито там десь на купальнях кричить тая злякана Карсавіна… Десь дзвінко, загонисто верещать сміхотливі дівчата. А тут ось такі чарівні його подруги, так воркочуть між собою грудними голосами, а кругом така краса невимовна, а її ж колись занечишував той плаский міщух всеімперський!.. Ні, він мусить якось на ньому помститися!
Компанія молоді пливе в красі казковій, хлюпає водою, опустивши в неї руки, оглядає старезні дуби-велетні, що стоять, як варта, як передовий гайдамацький загін на крутому березі, покручені бурями й часом, але уперто вчепившись в землю і в каміння, обхопивши його грубезним корінням… Потім вилізли на берег і оглядали парк, печери, гроти, старовинні мури й різні будівлі за мурами на горі… Настрій урочистий, святковий, сонячний, красою величавою та й смутком руїн породжений.
“От…
Це тут арцибашівський Санін млів в еротичнім чаду й ганявся за Карсавіною!..” — далі Павло опустив про самичку те, що стояло занотоване в його конспекті приготованої прилюдної доповіді, опустив, бо аудиторія не підходяща, щоб все говорити, і сказав наступний уступ: “Пласка “любов” знудженого всеімперського міщуха, самодура й циніка, загримованого Арцибашевим під сатира, чи пак під “сина сонця”, шаліла тут колись і каламутила та занечищувала оці прекрасні води й оцю величну чистоту природи нашої …” — вийшло гарно, образно. Можна сказати, зворушливо. Ні, він таки хоч скорочений варіянт своєї доповіді, а прочитає. Бо занадто він тим наповнений і чомусь те все йому муляє сьогодні. Якийсь дух неспокою, неусвідомленої досади й тривоги засів і під’юджує його. А ці ось супутники — майже всі нетутешні, та ще й зовсім зелені. Де їм про те знати. А мусять!
“Ось тут він ганявся… О!”
Перед ними мальовничі, праісторичні гроти, а поруч — таємничий, монументально вимурований і різними записами людськими обписаний вхід до таємничих і “страшних” печер… Страшних, бо нібито безкінечних і заплутаних, як печери святої Лаври в Києві або як древні християнські катакомби десь в невідомій Італії.
“Люди в печерах молилися Богу (даремно, звичайно), прикладалися до мощей (теж даремно) і страждали на цій землі від злиднів і наруги чужої, а він іржав тут, той всеросійський прославлений “півінтелігент”, той плаский міщух всеімперський, що від великих революційних ідей, від революційної істерії вдарився в другу крайність — в оголений жереб’ячий цинізм…”
Дівчата розсипаються сміхом, червоніють.
“Ні, так не піде, — думає Павло, — цілий конспект треба буде переробити, занадто радикально все”.
Перед ними на узгір’ї над мальовничим крутим урвищем рештки розкішного якогось павільйону, чи готелю, чи ресторану над шпильчастим, мовби кремлівським, муром монастирським, мохом порослим.
“Ага! Це й тут він млів і гасав!.. — не витримав Павло. — Це тут колись колонізатори, помираючи від нудьги, сплодженої неробством, вбивали час за преферансом, вином і еротикою… Доки… Доки не вдарила революція і не поодтинала їм голів, а разом з ними й всіх знарядь до преферансу, до вина й до еротики…” — Павло поперхнувся, дівчата розсипаються реготом, дзвінким, перламутровим.
— Браво, “професоре”!.. Професоре історії!.. Ну, далі!.. Ха-ха-ха…
“Ні, брат, — думає Павло, — так не піде!” На тому лекція Павлова й скінчилася. “А шкода! Шкода. Тільки ж авдиторія — ну, зовсім непідходяща”. Бо тих цитат, що він понавибирав з тієї повчальної книги і коментарів, що він подавав, навіть не кожне мужеське вухо зможе витримати. А прочитати б треба. Тим більше, що йому здається чомусь, ніби герої тієї книги зовсім і не повмирали.
Ата згадала, що вона теж читала цю книжку, бо підсунув той Добриня-Романов колись, порядком, так би мовити, “виховання молоді”, — і книжка та пласка викликала в неї огиду, страшну огиду своєю павіанячою мораллю. Почуття тієї огиди зринуло й зараз…
— Що це вам дався той Санін!
— Та я ж мовчу вже…
— Де ж ви мовчите, як ви щось там бубоните про “світловолосу фігуру боголюдини, що прийшла в цей світ, щоб бачити сонце, а тим часом підглядає голих дівчат на купальнях…”.
Загальний регіт. Павло справді був спійманий Атою на тому, що, йдучи біля неї, мурмотів сам до себе, глузливо цитував з пам’яті якийсь уступ з книги та свою їдку заувагу до нього.
— Та то я так.
— Киньмо. Світ такий хороший. Бачите?! Навіщо ж його псувати згадками про різних там паскудників і їхні паскудства. То все давно минуле…
— Ви думаєте? Мовчанка.
— Цитьте! Ось слухайте!..
Над рікою розгорнувся й поплив широкий і гойдливий мотив… “Я бачив, як вітер березку зломив…”
Грала духова оркестра там десь, за широкими протоками, там, де височіли, як зелена хмара, буйні ліси Доброславівки.
— По конях! А то все відбудеться без нас!
Але замість бігти, всі дівчата стали прислухатися до вальсу, як зачаровані… Широка невидима ріка звуків десь зринула й завирувала, й потекла упоперек, через ріку блакитну, потекла через прекрасний ранковий світ.
“Я бачив, як вітер березку зломив …”
Звуки котилися над сонячними луками, над зеркальними водами, гойдали блакитним повітрям мерехкотливого ранку, — і здавалося, що все затанцювало, загойдалось мрійно — трави й дерева, й проміння рос, і бджілки над квітами, й метелики… Дивно! Слова ж у цьому вальсі, як відомо, печальні, та й мелодія ніби журлива, а от зараз така вона радісна, легка, гойдлива, за душу бере, пориває гойдатися й упиватися тим ритмічним, молодим колисанням, ноги стають пружинясті й ступають не на п’яту, а на пальці, на самі кінчики, хочуть відірватися від землі й піднестися в усміхнене, радісне небо…
Дівчата похапалися руками одна за одну, побралися парами й закружляли по сонячних плямах широкої алеї, і викружляли так у молодому вихорі на сліпучозелену галявину, як на сонячний майдан… Закидали голови аж на спини й мружили й приплющували очі, хмеліючи від шуму крони, розгойданої мрійливим ритмом вальсу…
“Я бачив, як вітер березку зломив…”
Звичайно, він її зломив з любові, цілуючи, а потім знову піднесе, й вони загойдаються, попливуть в вальсі кохання… І березка буде щаслива до безтями, залюблена…
— По конях! А то все відбудеться без нас!
Пострибали в човни й попливли туди, на музику, немовби метелики полетіли на сяйво… В човнах пливли й під ритм вальсу гойдалися з боку на бік, замалим не черпаючи води бортами, — виробляли “па” звиненими руками… Туди, на мрійливу, ліричну музику, — колисанку закоханих і юних!
* * *
Яка краса відродження країни!
Ще рік, ще день тут чувся плач рабів,
Мовчали десь святі під попелом руїни
І журно дзвін старий по мертвому гудів…
Петро тре очі. Це було ось тут! На оцій ось стіні. Колись. Чорний оцей величезний квадрат тоді був записаний малиновими літерами з золотою лиштвою, а кожна перша літера в рядку — візерунчаста. Це був вогненний клич. Намальовано його любовно, так само патетично, як і звучав він, якимось героїчним новим небаченим шрифтом. А підписаний був цей тріумфальний крик душі незнаним, але таким ваблячим, магічним ім’ям — “О. ОЛЕСЬ”.
