— “Санін!!” — раптом спало їй на думку. — “Готовий Санін!!” — Згадала, що це арцибашівський Санін отак підглядав дівчат на купальнях… А ці там, на тім боці — прості селянські дівчата, значить голюсінькі купаються, бо купальники існують не для них, де-бо їх знайти!.. Скажи, яка розкіш для декого, виходить, цей недолік епохи!.. Бр-р-р!.. Так само згадала, що арцибашівський Санін після таких сеансів розповідав потім усім своїм знайомим про пікантні спостереження… Чи й цей розповідатиме? Напевно ж!
Яка мерзость!..
Ой, куди їдеш, та й від’їжджаєш,
Молодий козаче?!
Та за тобою ж, бурлакою,
Дівчинонька пла-а-че…
Яка мерзость!.. З огидою поточилася назад. Навшпиньках. Хотіла крикнути дівчатам, щоб розбігалися там, але язик отерп від думки, що прозрадить, що вона все бачила. Помалу обійшла це місце, де такий великий стовп суспільства займався ділами державної ваги. Пішла геть.
Вона пройшла ще трохи берегом, як раптом почула тихий басовий смішок і якісь репліки, теж в очереті. Боже! Та тут за цими павіанами й ступити ніде! І тут на череві, так само як і Страменко, лежало двоє мужчин голих, власне, в самих трусах, і теж дивилися в біноклі й тихо вимінювалися вражіннями. Так от для чого потрібні тут, на маївці пролетарській, цейсівські семикратні біноклі! Щоб краще бачити пролетаріат!.. Один з них був Добриня-Романов, він лежав, крехтячи, придавивши своє тугеньке пузце до колючого очерету, й цмокав язиком від захоплення, як циган на ярмарку… Вони подавали один одному такі репліки про спостережене, що Ата кинулась прожогом геть… Боже мій! То був один, а тут ще два! Три! Аж три Саніни! Три павіани! Ату опановує страшна огида й презирство від раптової думки, що прийшла в голову, — їй привиділося, що всі ті стовпи суспільства, що недавно так зворушливо співали, всі, в тому числі й старий милий дідуган Чубенко, розлізлися по очеретах з цейсівськими біноклями й підглядають дівчат і дівчаток, майже дітей ще, й мліють на мокрому піску… Бр-р-р!..
Інстинктивно підібрала якусь грубу сукувату палку й пішла з нею геть далі, далі, на безлюддя. Тинялася позагеттю, а серце билося з нестерпним соромом, з мукою…
Зайшла далеко. Сонце пекло, хміль знову почав розбирати… Ані Павла, ні жодної з подруг Ата не знайшла, зате знайшла гарне затишне містечко по довгій блуканині. І аж тут трохи заспокоїлась. “Зрештою, що ж тут дивного! Це ж такі равлики!”
Місце було дуже гарне — яскрава золота латка піску, висушеного й розпеченого сонцем, межи річкою й мальовничою сагою. Сага починалася зразу при латці піску, повна білих водяних лілей, латаття, ряски й баговиння і одгороджена високим муром очерету від всього дальшого світу. А ліворуч — річка. За річкою десь на тім боці купальники, але далеко. Тиша, затишок, спокій.
Тут нарешті можна відпочити й прийти до пам’яті!
Ата не була з боязких і тому почувалася на цім безлюдді прекрасно. Все, чого треба боятися, лишилось далеко. А тут така дивна, така чиста, така благословенна природа. Піщана латка така гарна, як розстелений м’який, чистий килимок. Зумисне розстелений для неї… Ата простяглася на нім, приємно мружачись проти сонця. “Чарівний килимок, щоб літати в мрію”. По якомусь часі розібралася, лишившись в самому купалевому строї, що одягла його ще вдома під суконку, щоб не носитись з зайвими речами, і почувалася як на сьомому небі від раптової легкості, від почуття справжнього щастя.
“Чарівний килимок, щоб літати в мрію”…
Лежала й вже сміялася з усього, чим хвилювалася, — яке все безмежно, безмежно дурне. Смішне. І всі смішні. І вже їх просто шкода. Почуття великодушної вибачливості огортає душу… “Равлики!”
Сонце поливає приском, як окропом, але вітерець легенько студить, голубить ніжно шкіру, торкає за приплющені вії, дуже приємно! Господи, скільки щастя є в світі для людини, а вони… Обважніла голова вже йде колом, під приплющеними віями крутиться веселка, така спектральна каруселя… Потім веселка стала пригасати, натомість розкрилася якась чудесна казкова панорама, дивна, феєрична…
Ата не зчулася, як і заснула.
А Павло ходив і шукав її всюди. Й не міг ніде знайти. Він ходив по острову, поглядав і на той бік у діброву, — нема ніде. Він не міг припустити, щоб ця хоробра й смілива дівчина просто утекла з такої почесної компанії геть, щоб цей, воістину відважний Ататюрк, панічно відступив з поля великих завойовницьких можливостей і забився грець його зна й куди на відлюддя й пливе собі в казку на золотому килимку.
Мабуть, вона розсердилась на нього, що кинув саму серед “дідів”, та сіла на човна, та й майнула собі десь геть, може, й додому. Але це було би зовсім досадно і зовсім для нього сумно. Ні, вона не така, щоб принаймні не поглузувати з нього. Він навіть чітко уявляє, як вона буде з нього кпити… Тільки б знайти. Але де ж вона? Голова болить чи душа болить — не розбереш; але не від хмелю болить голова, він фактично майже нічого не пив, а від досади, що взяв і загубив те, ради чого сюди приперся сьогодні.
Хотів напитися пива, випив пляшку, а далі згадав дурнуватого того арцибашівського Саніна (щось він засів йому сьогодні кілком у душу, просто ідіотизм якийсь!), згадав, як той “син сонця” хлистав пиво, мов кінь, і йому перехотілося пити.
Проте від Саніна йому сьогодні не легко відчепитися.
Никаючи по хащах, Павло набрів на Страменка в очереті, при тій його “державній” праці. І наче його довбнею по тім’ї стукнуто: “Ну ось він і є! Санін!! У всій красі і величі!..”
Хотів гукнути Страменка й поглузувати, але стримався: “бугаїв не дратують!” Небезпечно! Та й — занадто велика цяця, партійна акула як не як. Не гукнув. Натомість саркастично і з великим пафосом продекламував у душі перед уявною аудиторією, де він би цього партійного попа (культпропа-агітпропа!) висміяв би і розніс в тартарари, вступ зі свого конспекта, квінтесенцію цілої тієї сакраментальної санінщини, — яскраві уривки книги, так добре відкарбовані в пам’яті: “Неизменно голая, неизменно возможная женщина стояла перед ним во все мгновения его жизни, й каждое женское платье, обтянутое на гибком круглом, полном теле самки, возбуждало его до болезненной дрожи в коленках…” Ха-ха! От, брат, ти який! Дивись, дивись, а потім будеш розповідати всім дівочі прикмети. Дивись, дивись!”
“Ночью ему снились сладострастные й солнечные картины, молодые и красивые женщины…”
Ще б пак! Після таких вправ! Ха-ха!..
“Невысокие груди, круглые плечи, гибкие бедра мелькали перед его глазами, и голова сладко кружилась в сладострастном восторге…”
От, брат, що “мелькає” в нашій культпропівській душі! Чорти б тебе взяли!
Чи ти ба! Як все пасує…
А Страменко сопів і йорзав, щось з азартом ловлячи в бінокль, й навіть не запідозрював, з яким презирством дивиться на нього пара очей; забувши про все на світі, совав по піску ногою, либонь, від “болезненной дрожи в коленках”, тим стверджуючи, що “голова его кружилась в сладострастном восторге”.
Так бач, чого в нього лежав “Санін” на столі! Божок! Ідеал! “Буржуазний” приклад для “пролетарського” наслідування. Тьху ти!.. Плюнувши, Павло позадкував геть, — Страменко почав зводитись, щоб десь, либонь, іти шукати інших об’єктів для “сладострастньїх восторгов”.
Залишивши Страменка, Павло з досади пішов і випив пива біля буфету, а потім никав всюди, все думаючи про те ж:
“Он яке діло, га! Та так і до “соціалістичного”, так би мовити, лупанарія вже недалеко! Авжеж! Туди би наш культпроп, порядком ідейного шефства, водив би на виховання наших юнаків, молодих і наївних учнів своїх”.
В голові і на серці Павлові препаскудно. Либонь, від пива. З досади він пішов пити його ще. Засів у якійсь ятці, пив пиво в надії освіжити голову. Пив і думав:
“Цікаво, про що справді він там мріяв, той ішак, лежачи на піску черевом, га?”
І, немов у відповідь, зринуло знову в пам’яті списане з тієї книги, — мрія одного з її героїв про те, “как эта гордая, умная, чистая девушка”… — буде позбавлена ним честі і він потім ще й відстьобає її хлистом.
Тут Павло раптом схопився, як опечений, — він подумав про Ату.
Де ж вона, Господи!?
* * *
Аті снилося щось жахливе. Задихаючись, вона скрикнула й проснулась і — о жах! Сон не щез!! Щось тяжке й ричаще душило її за горло, навалилось на груди й дерло їх пазурями, затискало рота… Боже!! Страменко!! Страшний, волоокий, аж синій, задиханий… Він палив обличчя горілчаним перегаром й намагався смердючими губами впитися їй в уста, а руками хотів здерти купалевий стрій, зірвати його…
Він же вічно думав про цю горду, чисту й прекрасну дівчину, образ її переслідував його всюди, і от тепера він нарешті знайшов її — беззахисну, на відлюдді! В ньому заревів справжній звір, і він упав на беззахисну жертву…
Ата шалено скрикнула… Мельком побачила якісь перелякані обличчя за кущами, що моментально щезли, — боялися втручатися, напевне… Одчайдушно рвонулася і з усієї сили вдарила Страменка в обличчя й вивернулася. Але від ляпаса Страменко ще дужче спалахнув і аж завив, намагаючись вчепитися мертвою хваткою.
“Я ж тобі орден!., орден… орден…” — хрипів він, задихаючись. “Орррден”…
Ата шалено відбивалася, але вже мовчки, бо розуміла, яке це позорище, коли би збіглися люди, та що потім в змаганні з таким партійним вельможею вона не візьме гору… Раптом в одчайдушному пориві звинулася, як пружина, й з усієї сили штовхнула Страменка ногами в груди — штовхнула з страшною силою. Страменко гикнув і полетів у воду… Він упав у сагу, в болото, повне ряски й баговиння, і геть пірнув там, аж забулькотіло… А Ата схопилася миттю, пщібрала потоптану свою одежу, схопила рукою на однім плечі обірваний купальник і швидко пішла геть. Побігла. Біля кущів зупинилась — “Втопиться!” — але побачила, як Страменко випірнув, мов бегемот, з мулу і схопився за кущі… “Не втопиться! Герой… Ну й добре…” Подалася. Але не до людей, а далі, геть. До сліз розгнівана, до безтями ображена, обурена…
Страменко виліз з болота, пирхаючи й люто матюкаючись крізь зціплені зуби, — брудний, увесь в рясці; і бінокля згубив, — даремно він його шукав на березі. На березі валялись тільки дівочі туфельки, на які він зо зла наступав брудними ногами, заливаючи їх патьоками болота з себе… Таких дівчат в “Саніні” не передбачено.
Не знайшовши бінокля, він поплентався до своїх. Хміль йому геть вивітрився з голови, але він удавав п’яного, тинявся, як людина “ні до чого не придатна”.
На острові, серед п’яних сатирів і німф майнув веселий шепіток, що нібито Страменко хотів скривдити одну дівчину… оту Дахно… Мужчини, хто чув, сміялися з безглуздя. П’яна качка! До чого можна перепитися! Жінки, як більш довірливі, обурювалися, але обурювалися з таємничої чутки, бо вона твердила, що лише “хотів”, але “не вдалося”, і тому обурювалися. А одна, така партдама Клавдія Орлова, спересердя почала навіть бити пляшки:
“Подумаєш! Недоторкана!”
Здається, чужа чистота й честь дівоча її страшенно кривдила.
Та швидко було сконстатовано, що нічого подібного, — Страменко спить собі в машині в холодочку, “п’яний як чіп”.
Ату душив гнів і душили сльози, але вона не плакала, сльози стояли в горлі клубком — сльози безмежної образи.
Дійшовши до краю острова, вона перепливла річку, пройшла до водяних млинів і вже аж тут полагодила свій купальник. Потім випрала свою потоптану суконку й повісила її сушитись… А сама вся дрібно тремтіла в нервовій пропасниці: в очах уперто зринала страшна картина, й вона замружувалась і стріпувала головою, відганяючи кошмар. Серце раз по раз скидалося й калатало від відчуття чіпких рук на собі… Перемагаючи інстинктивний, панічний порив тікати далі і далі, вона стрибнула сторч головою з кручі в глибоченний вир, виринула на самій середині, пропливла вздовж і впоперек, змагаючись з шаленою крутією, а тоді, натомлена, вилізла на кручу й лягла над прірвою, щоб тут чекати, доки суконка висохне. Але як і висохне, то як же ж у ній, такій пом’ятій, іти додому!? І черевички вона загубила, чи забула там… на тім страшнім місці… Але бери їх дарма. Вона не піде шукати… Яка вона не була відважна й завзята, але зараз серце її бігло геть панічно… Намагалася з усієї сили бути спокійною й розважною, а серце утікало. Так, ніби кошмар тривав далі й вона ніяк не могла прокинутися… Що за безглуздя!.. Ні, занадто великий іспит для дівочих нервів, занадто! А ще більший для юнацької, романтичної душі…
Тут Ату й знайшов Павло. Він прибув запалений, засапаний і страшенно зрадів, побачивши її здалеку. З собою приніс її черевички, знайшовши їх на березі, на золотій латці… І приніс також бінокль, знайшовши там же в траві… Почувши безглузду поголоску, що прошелестіла в якійсь компанії, він перелякано оббігав усі кущі й усі урвища, — черевички знайшов, а дівчина як у воду впала.
“Я думав, що ти втопилася!” — пальнув неопанований від шаленої радості, що бачив Ату живу. Так і пальнув просто на “Ти” і аж тоді похопився. Але Ата цього не зауважила. А на репліку тільки мляво посміхнулася… Вона зовсім не збирається топитися, хоч і сидить на дуже зручному для цього місці.
Павло всівся на траві й поставив черевички біля її ніг. Ата ледь посміхнулася, але нічого не сказала. Лице її було змінене. Посіріле. Очі витріщені. Вона не плакала, хоч у очах і стояли сльози: дивилася тими очима кудись поза дійсністю, напевно, в жах пережитого. Уста міцно стулені, ледь-ледь тремтять…
Власне від того тремтіння Павла враз струсонув шалений порив: “Значить, правда!” Він схопився, мов підкинений пружиною, з явним і зовсім недвозначним наміром кинутися “туди”, до “стовпів”… Але дівчина взяла його за руку й тихо потягла вниз. “Будьте коло мене”, — звеліла ледве чутно. Павло покірно сів. Запал його згас від того дотику так швидко, як перед тим був спалахнув. “Справді, куди ж я побіжу! Робити галас з цієї страшної трагедії!? Безмірно помножувати її? І що то поможе? І хто те докаже?!.”
А глибінь трагедії зрозумів серцем, дивлячись на це змінене обличчя. Який же ж і удар по цій ніжній дівочій душі!..
Мовчки, у великім нервовім напруженні дивився Аті в обличчя… Ата мовчала. Павло теж не настоював на розмові. Про що-бо тут говорити?! На дівочих руках великі синці — сліди завзятої боротьби з п’яним мерзотником… Ата, здається, вгадала німе, кричаще запитання в його погляді й скривилася в горду, презирливу гримасу… Скільки презирства!
“Ага, значить, все в порядку!”
Від серця відлягло, й Павло, вже посміхаючись, взявся направляти потоптані черевички, гарно вичистив їх хусткою. Потім простягся на траві й дивився на білий світ. Взяв бінокль і став у нього приглядатися на той бік, в далину… Так вони сиділи довгенько. Нарешті Ата взяла бінокль з Павлових рук (“це… редакторський” — буркнув Павло), покрутила його в пальцях, подивилася, повагалась… і раптом кинула його на середину водяної прірви.
“Амінь!” — сказав Павло, зовсім без жалю спостерігаючи, як той бінокль зробив параболу, і подумав: “А це ж, власне, я у всьому винен — з самого ранку кракав з тим Саніним! І накракав!”
Суконка висохла. Ата одяглась і тихо промовила до Павла:
— Ходімо звідси…
* * *
Коли завечоріло, вони поверталися додому. Ата пішла би була зразу ще завидна, щоб замкнутися в своїй келії, впасти на ліжко й виплакатися, але як же ж ти підеш у такій пом’ятій, невипрасуваній одежі і в таких поковерканих черевичках! Хоч Павло їх і направляв, але що з того! По них-бо злоба походила занадто брутально… Проблукали луками й полями, збираючи мрійні сині дзвіночки й ромени, поки завечоріло, а тоді вже рушили до міста. Тихий вечір печально опустився на землю, погасивши денне світило, втопивши величезне його коло червоне в сизій, фіалково-чорній каламуті далини далекої. Ата йшла пригноблена й нахмарена, великим тягарем придавлена. Жах минув, лишилась печаль і мука, може й від сорому нестерпного, пекельного. І туга. Павло позирав на дівчину скоса й серце йому тривожно стискалося; він боявся, щоби вразлива й занадто чутка ця дівчина, розторощена брутальним замахом на її честь дівочу й людську, й на її душу, чогось собі не заподіяла нині. Занадто вже великий тягар упав на неї, при її такій ніжній і скажено гордій вдачі. Хотів потішати, але що ж ти тут скажеш! Хотів розвіяти її печаль, зняти нестерпну душевну ношу, вернути їй безжурну усмішку й віру в людей і в життя, щоби унеможливити який-небудь безумний вибрик з її боку, але як ти це зробиш? ! Якими словами!!
Вони не пішли шляхом, вони пішли понад краєм великого бору, посинілого й таємничого, з тієї надлугової сторони, де мало хто ходить і вдень, а не то що увечері чи глупої ночі. Йшли понад краєм навпростець і часто зупинялися. Зупинялися й дивилися, обернувшись лицем на захід, на сліпуче-золоті хмаринки там, де потонуло сонце, на високу й фіалково-чорну сильвету гори в золотій авреолі від тих хмаринок золотих, що палахкотіли за сильветою, роблячи її особливо величавою, — дивилися й навіть не знали, що там ще один такий же стоїть і дивиться на ті самі хмаринки, оторочені прощальним відблиском сонця; один “маніяк”, що втратив у цім житті все і навіть право ходити разом з усіма й відвідувати прямо разом з усіма веселі людські маївки.
З Доброславівки з синьо-рожевого присмерку ще долітали звуки оркестри, звуки вальсу, серед яких сумовитий баритон вів свою власну, журливу мелодію, як шовкову прошву… Серце само підставляло слова до неї:
Я бачив, як вітер березку зломив,
Коріння порушив, гілля покрутив,
А листя не в’яло і свіже було,
Аж поки за гору вже сонце зайшло…
Да-алеко, ледве чутно… Бархатно стелилися глибокі й ніжні звуки, — ніби з самої душі…
Іноді долітали й звуки інші, якась пісня чи голос… Там догулювали, до решти перепиті або й від кохання подурілі, найзавзятіші маївчане. Вони там плавали на човнах, а деякі, може, й просто лежали в кущах не в силі підвестися з хмелю й зорієнтуватися, де ж вони, що вони, як вони тут опинилися і в який бік світу білого їм треба б іти. Одні лежали, а інші галасували, розблукані по дібровах, по островах і так на човнах по річних, темних тепера й таємничих протоках. Там ще десь шумить маївка останнім шумом, погасаючи… Там воркочуть машини й стукають молотки, розбираючи вже не потрібні різні дощані балагани й ятки, вертепи п’янства й базікання. Але попри це розбирання, там ще догулюють ватажки: оті “перші й останні хоробрі” цієї великої маївки, її господарі; вони не здаються так просто… Павло уявляє ту, так добре знану, картину… Перепиті до зеленого змія, вони ще й ще п’ють — лежать на залитому пивом і горілкою й замазаному гірчицею брезенті і п’ють, понуро, зосереджено, тримаючи курс на те, хто ж переп’є всіх і вийде переможцем. Такий пияцький турнір! Темрява прикриває їх, і вони можуть, нарешті, по-справжньому відвести душу. А як уже останній ляже покотом на цьому лицарському турнірі, тоді їх повезуть, п’яних, і нерухомих, як колоди, їхні шофери й кучери — машинами урядовими й лінійками казенними — до міста, по хатах на спочинок.
Ата слухає музику далеку… Дивиться на далекий обрій, на величну сильвету гори. А Павло дивиться на її профіль і поривається щось сказати, та не може, боїться порушити мовчанку, та й, власне, що ж сказати йому! І замість того, вслухаючись у вальс, уявляє чітко знайому картину — завершення п’янки “останніх хоробрих”, як вони в мряці смеркання на відлюдді доходять до крапки, завертають, згідно традиції, “пролетарську маївку”… Так було завжди, так і тепер мусить бути.
— Ну, — прошепотіла Ата, зітхаючи, зовсім несподівано й так гірко-прегірко, терпко-претерпко: — Чи… чи й тепер ви ще будете втягати мене до комсомолу?..
Мовчанка. Павло, кусає губу. Потім щось хрипить нечленоподільне про “засміченість”, про “збоченість”… і уриває недоговорене. Ну, що він їй буде говорити ці небилиці тепер от, у відповідь на таке болюче зараз і прокляте запитання! А Ата й не домагається відповіді. Навіщо! Вона задала те сакраментальне запитання зовсім відрухово та й забула зразу про нього. Душа її не біля цієї проблеми.
