Гора примеркає, темніє все дужче й дужче. Знизу, як з того світу, підіймаються тумани й стеляться пасмами, фантастичні, загадкові. Під туманами попід горою тією ще вібрує життя. Власне, не “ще”, а воно там завжди вібрує, не погасаючи… На горі лиловіють урочисті й непроглядні хащі, древні, величаві, а в них ще древніші мури й башти з іржавими флюгерами… а навколо них спалахує сміх і вереск… Там молодість гасає по урвищах і лилових нетрях пралісу, шубовскає в воду з замчища і гоготить несамовито (як, зрештою, безліч віків тут гогочуть цілі покоління, опановані дикою вітальною силою й життьовою снагою)… Чи, може, то гоготить дикий козлоногий сатир, і то те його гоготіння тріумфально женеться за дівочим вереском, що розсипається дзвінким битим склом там, попід горою на купальнях…
Ата посміхається на той вереск дівочий далекий і зітхає:
— Я так люблю це все, цю мою прекрасну землю, що навіть найбільші паскудники не можуть в моїх очах і в моїй душі її запаскудити!..
Павлові робиться гаряче. Від серця йому відступилась тривога, бо це ж мимовільна відповідь на всі його невисловлені запити, на його турботу. Він бере Ату під руку, — бо вже вони рушають далі, — і Ата не противиться, оперлась покірно на міцну юнацьку руку. Павлові робиться й зовсім гаряче, аж млосно. Вони повернулися й пішли в темряву, пішли в глибину бору, перетинаючи його навскоси, навпрост.
Проблиск оптимізму погас, і Ата знову така, як і була, — печаль обступила її, як ця темрява. Вона думками не тут. Вона, напевно, навіть не відчуває, що сперлася на гарячу й тремтливу юнацьку руку, таку радісно-тріумфуючу, у якій кров запульсувала шалено, загуготіла, женучись як той, сповнений полохливого щастя, дівочий вереск там, по діброві… Нервово вичерпана до решти. Байдужа. Апатична. Рука її холодна й вогка, по ній зрідка пробігає легенький трепет, як згадка, як відголосок пережитого й ще не вгамованого жаху… Павлові досадно. “Чи ви й тепер будете втягати мене до комсомолу?” — який же й убивчий і який терпкий від болю був її голос!
А ніч млосна, запаморочлива. Вони в темнім бору самі. Ніде ні звуку, ні гомону. Лише шелест пристрасний і таємничі зітхання — то десь верховіття сосон перешіптуються нишком…
Самих сосон поодиноких не видно, вони лише відчуваються всією своєю масою, великою армією старезних дерев, що подихують теплом і живицею, і то власне по тому теплу й по духові живиці відчувається близькість кожного дерева, яке встає їм на шляху. Вони йдуть помалу, ступають по м’якому килиму падалішніх шпильок, лявіруючи помежи невидимими стовбурами. А бір полонив їх, і, мабуть, вже вони з нього й не виблукають, та вони й не квапляться виблукувати. Так ідуть собі, мовчать, кожен думає своє й відчуває кожен своє, що лежить на серці. Бір подихає раз прохолодою, а раз п’янким теплом, запаморочливою духмяною втомою, сповнений пристрасті й млості… Бір, де стільки божеволіло закоханих, де стільки розігралося драм і трагедій, і радісних обіймів, і поцілунків за всю його історію. Пахне сосною, живицею, вогкою пріллю, землею, медовим цвітом якимсь, — пахне земним терпким духом кохання… Павлові голова йде обертом. Завеликий для нього іспит — йти поруч, лікоть до ліктя, з такою дівчиною, з оцим своїй вічним болем серця, з цією своєю невідступною мрією… А вона ж мовчить, ані пари з уст! Так ніби це вона йде не з ним, а з нечутливою, мертвою, чужою дерев’яшкою. Ніби підмінено Ату, вийнято з неї її таку прекрасну, дзвінку й життєрадісну душу. Холодна рука лежить в його руці, як і перше, не здаючи собі справи, де це вона. Зрідка та рука здригає, й пальці конвульсійно стискають хлоп’ячу руку. Павла від того б’є струм…
Вони сіли, потомлені, на старезнім якімсь пні й відпочивають. Це вже вони десь недалеко від міста — чути брехіт собак і цокіт коліс по шосе. Ще трохи — й вони вийдуть на шлях, увійдуть в широку вулицю і підуть міськими околицями. Серце Павлове калатає від якогось, ще не усвідомленого, ще зовсім неясного наміру чи вчинку, що він його ось зробить… Тут дещо видніше, а чи то так йому очі поширились, він слухає брехіт собак і дивиться на дівоче обличчя, яке біліє проти зірок (бо це тут галявина). Ата сидить, закинувши голову і заплющивши очі, спершись спиною об товстелезну сосну. Думає щось… І тут сталося те, про що ще хвилину перед тим Павло й подумати не насмілився б виразно… Нахилившись над блідим дівочим обличчям,
Павло дивився пильно на нього, на напіврозкриті дівочі уста і — не зміг перемогти себе, перемогти раптового безумного пориву, шаленого припливу крови до серця, до мізку, — він, завмираючи увесь від хвилювання, посиленого стократ жалем до цієї печальної дівчини й бажанням забрати увесь її біль, усю її тугу, прихилив лице й сам не зчувся, як поцілував її… Власне, доторкнувся… Він хотів поцілувати в уста, але не потрапив і тільки доторкнувся своїми устами до гарячої нижньої губи… Ата враз скинулася, шарпнулась перелякано — точнісінько так, як “тоді” “там” над річкою. Замалим не скрикнула безтямно. Але не скрикнула. Широко витріщеними очима дивилась на Павла. Серце її заторохтіло від якоїсь, ще не зовсім усвідомленої, внутрішньої бурі — від бурі крови, найпевніше. Але та буря розрядилася зовсім в несподіваному напрямку — Ата провела рукою по устах, зітхнула й саркастично, убивчо процідила крізь стиснені зуби (люто, злобно, майже зі зненавистю):
— А-а-а-а… І ви теж!!. Хочете зіграти в Саніна!?. Ах… І ви теж?..
Боже! Скільки ж тієї люті, глуму, жовчі, злоби! Безодня сарказму! “І ВИ теж” — цебто як і той мерзотник Страменко! Павла ніби штурхнули ногою в груди з усієї сили. Кров так само швидко відкинулася від серця, як і прилилась. Він звівся й, заточуючись, відступив. Голова йшла обертом. Хотів сказати “пробачте”, хотів перепроситися, але язик задубів. Стояв розгублений. Думав, покличе, пожаліє… Не покликала… Відчай підступив йому до горла і воднораз почуття пекучого сорому за підленький вчинок, почуття біди непоправимої й почуття досади, обиди та ущімленої мужської гордості… Похитнувся й пішов геть. Пішов у темряву. Ішов, а серце йому стискалося з мукою. А думка завмирала: “Покличе чи не покличе?” Бо ж як їй самій лишатися в цій темряві?! Відійшов і стояв серед душного мороку. Мов на варті. Беріг її … “Покличе?..”
Ні, не покликала.
Пішов… А Ата сиділа й слухала, як чвохкає кров у скронях. Обхопила скроні руками. І слухала, як завмирали кроки по м’якому килиму падалішніх шпильок соснових… завмерли…
Було шкода Павла. Це вона виразно відчула. Шкода цього хлопчину бідолашного. Бо ж він її любить! Любить же! Щиро й гаряче!.. Ах, як все виходить у житті по-дурному, безглуздо, якось наперекір і плутано, за якимось зовсім чужим планом, ніби зумисне якнайхи-мерніше… В тім дотику уст, несміливих і полохливих, вона відчула, як він її любить, але — вона його ні! Ну, ні ж, ні! Серце її до іншого лежить і йому належить… хоч… може, він того й не хоче, і знати не буде, і теж скаже отак — “Ну, ні ж, ні!!.” Але належить! А Павло цей… А може, вона його любить? Хтозна… Ні, ні! Таки ні! їй тільки його шкода, й вона зовсім на нього не гнівається, бо ж він ніби щирий і хороший товариш…
Хотіла покликати, щоб вернувся, але не покликала. Чомусь не покликала. їй страшно самій лишатися в цім чорнім, зрадливім бору, але… не покликала. Злоби й гніву вона зовсім на нього не має й зовсім не думала про нього так, як сказала. Це щось інше…
Вгорі перебіг вітерець по верховіттях сосен, і вони тривожно зашепотіли десь там, але наче до неї униз:
“Ш-ш-ш-ш-шо ж ти… ну, ш-ш-шо ж ти!.”
— Павле!.. — покликала Ата тихо, зламано.
Ніхто не відповів. Та й покликала вона тихенько, зовсім тихесенько, тільки самими губами поворухнула.
…Він хотів потішити, тільки потішити… Ну ясно ж! А вийшло навпаки, чи що? Зовсім навпаки.
Ата ще довго сиділа сама й дослухалася до свого серця, щось вичитувала в ньому. Так… Вона би цілувала зараз з плачем, з риданням, але — іншого! Так, зовсім іншого. Він — єдиний, кого би вона хотіла зараз бачити. Сміян… Вона би тепер не злякалась, о ні, вона би тепер від нього не кинулася, ні, — сама би впала йому на груди й розридалась… І наплакалась би донесхочу. Увесь свій біль, усі образи, усе своє горе виплакала би і висміяла би на грудях у нього… в того… в “божевільного”… Та ба …
Посидівши ще трохи, Ата зітхнула, потім звелась і стомленою ходою пішла на собачий брехіт.
Другого дня в місті Нашому на похмілля задеренчали всюди тривожні телефони начальства, перелякані чуткою, що никала, тиняючись, шепотлива, тихенька ніби, але саркастична, про неподобства поведінки одного з стовпів суспільства міста Нашого, що його хтось бачив… Телефони навально хотіли її зразу ж погасити, знищити в зародку… Дзвонив Калашников, дзвонив Рогач, дзвонив Сазонов. Дзвонили в редакцію, дзвонили всюди.
— Ти шши-т-то текою там?.. — розтягував слова Сазонов у телефон до Страменка, позіхаючи люто й тяжко поводячи щелепою з похмілля, бо її зводили корчі, через що слова в нього сьогодні виходили особливо якісь дубові, на грузинський чи вірменський штиб, як жаргон одеських чистіїв черевиків, так що йому й не треба було зумисне кульгати язиком для наслідування “Самого”, тобто “людини в Кремлі” (“Людина стоїть в зореноснім Кремлі”). — Шит-то такое?.. Пачему текая балтовня? Ти каво ізнасиловал? Кажи!..
Страменко вже перед цим мав з самого ранку пару подібних запитань, та ще й перед тим мав цілу ніч до надуми і пристосувався — в нього вже виробилася й затверділа чітка формула пояснення, яку він і говорив у телефон, сміючись:
— Ви що, перепились? Ха-ха-ха! Нікого я не “знасилував”, а, можна сказати, навпаки — мене хтось, п’яного, знасилував, укинув у воду. А хто — не знаю. Ви ж бачили, який я прийшов, га!.. — тон у Страменка непідробно веселий, грайливий. — Ви не бачили, який я був у рясці й чуханцях!?.
Сміх. Всі бачили, який Страменко вчора прийшов п’яний, у рясці й баговинні та в чуханцях, повні черевики болота, і бінокля десь утопив у багні, — бідкався непритомним язиком. Ясно! Хтось займається контрреволюцією, ширить провокації.
Таку резолюцію виніс і Сазонов, а слухавши Страменка, реготався. Для проформи промурмотів “знаю я тібе!” й позіхнув. Він Страменкові повірив. І повірив не тому, що любив Страменка чи вважав за гідного довіри, а тому, по-перше, що ставився наперед з презирством до всіляких чуток, розмірених у престиж влади, як до “ворожих вихваток”, а по-друге, — тому що ставився з презирством і іронією до самого Страменка: “Ха! Ну кого така гнида, така макуха може знасилувати! Ха! Це навіть образа людській гідності! Ще якби про нього, про Сазонова, таке говорили, ну це могло би бути й правда. А то — Страменко! Ха! А до того ж — хіба таку геройську дівчину так собі й знасилуєш! Не з тих!.. А хахли оці ще й кажуть таке: “Корова не схоче — бик не скоче”. Так хіба ж вона такого йолопа схоче! Теж мені бик! Ха-ха-ха!” Це було зовсім смішно. І тому вся ця телефонна історія настроїла Сазонова з самого ранку на веселий лад. Для проформи він ще ганяв телефоном по різних підвладних йому інстанціях — обкомах та виконкомах тощо, питаючись довірочно в певних осіб, хто ширить чутки, хто може підтвердити про “Страменків страм”, чи є свідки, которі поширюють цю напасть?
Ніхто не може підтвердити! Ніяких свідків немає, й не було, і бути не може. Все блеф; замах на партійну честь і авторитет соввлади та її передових, заслужених людей. А хто чутки ширить — невідомо. Певно, вороги, “куркульські недобитки” та інша “контра”. А вкинув у воду редактора хтось напевно. Це факт. Якийсь гад. Вкинув підпилого, у хмелю… Тоді в Сазонова навіть зринула ідея — створити “діло”! Він швидко й звично склепав концепцію такого “діла” й висловив по телефону редакторові:
— Тібе втапів у воду якийсь враг народ а… Факт! Це терористичний акт!.. Свідки є? І х т о вкинув? Га?..
Але Страменко “був п’яний”… “не пам’ятає”… “ніяк не може згадати”.
Так все й заспокоїлось. Вляглось.
Ще Сазонов посилав Рогача з місією до театру. Оскільки самому Сазонову не випадало піти до Ати Дахно чи викликати її й так ні сіло ні впало спитати в дівчини: “Чи тебе ніхто не ґвалтував?”, то він підіслав Рогача, “хитрющого хахла”, з цим завданням. Як найавторитетніша по чину особа й вроді ж обласний “староста”, він найбільше надавався для такої місії. Рогач під’їхав машиною до театру й пішов оглядати все всередині, — хазяїн мусить цікавитись своїм господарством, а він, безперечно, формальний хазяїн всьому тут. Полазивши поза кулісами, він “випадково” зустрів Ату й покликав її щось сказати “по секрету”, бо “залюбився”.
Він жартував, говорив про се, про те, і ніяк не зважувався поставити занадто делікатне запитання. Нарешті “хитрий хахол” знайшовся: чи не бачила товаришка Дахно часом таке — вчора хтось хотів утопити редактора Страменка… вкинув його в болото п’яного… чи не бачила?
Ата подивилася на Рогача презирливо й гордо… Вона зрозуміла, з якою місією приїхав цей “обласний староста”, — тая мета просвічувалась з його очей, винуватих і в той же час колюче-попередливих. “Цить, дівчино, не зроби божевільного кроку!.. Не кажи ніде нічого!.. Мовчи, якщо хочеш жити!” — здається, говорили понуро ті очі.
— Ні, не бачила… — відповіла холодно. А в виразі стільки презирства, до всіх. І до нього. І стільки чортячої гордості. Такої гордості, що в Рогача навіть погасло те співчуття, яке було ворухнулося в душі.
Він вибачився, попрощався й поїхав.
“Ні, мабуть, цю не зґвалтуєш… О ні! ..” — думав, чомусь незадоволений. Образила його та гордість, те презирство сатанинське. “Ич, ти!.. Як королева, чортовка!..”
В Ати Рогач дійсно викликав на цей раз огиду. І якраз дивлячись на нього, на його винуваті й в той же час по-передливо колючі очі, збагнула з усією ясністю, що було би безглуздям ставати їй на прю, навіть з усією її гордістю й правдою. Проти кого? Проти цілої системи?!. Справа-бо так обернулася, що усім цим панам треба найперше боронити честь партії й системи, а не якоїсь там, та ще безпартійної, дівчини. Честь окремої людини нічого не варта проти чести партії. Цю логіку знають навіть діти. Будь обережна! Досить поки що з тебе твоєї гордості!.. І твого презирства…
Ата зціпила зуби й пішла до кабінету директора, розраховуючи, що там ще нікого немає й вона встигне скористатися телефоном. Дійсно, не було нікого, й Ата подзвонила до Павла. А коли той озвався, промовила тихо, навіть не привітавшись в поспіху, боячись, щоб хто не зайшов:
— Я вас дуже й дуже прошу: того, що сталося вчора з тим… не було. Дуже вас прошу. Ви зрозуміли?
— Так. Я вас зрозумів, Ато, — промовило в рурці сумно здалеку Павловим голосом і зітхнуло покірно, і Ата відчула, що говорив крізь стиснені щелепи. — Я вас зрозумів…
— Дякую… — Ата почепила рурку.
“От. А то він міг би наробити руху. А навіщо!”
Так і завмерло все.
Гора заспокоїлась. Сумління тієї “гори” чисте. Нічого того не було й не могло бути.
Тільки чутка ще десь ходила, неприборкана. Як ти її приборкаєш? Чутка про те, що в честь весни й квітів тяжко ображено найкращу квітку міста Нашого, дівчину Ату, оту нічию, але найліпшу й наймилішу, таку дорогу всім.
XXVII. “Душа армії”
Душа армії, кузня її духу, фортеця її культурного й політичного виховання, краса й гордість нового ладу — військовий клуб. Ось він який!..
Тут Ата ще не була. Це одна з білих плям (і, може, навіть єдина на всій території міста Нашого), не досліджених ще допитливою дівчиною.
Звичайно, ця цитадель притягувала увагу взагалі всіх дівчат, як магніт надзвичайної сили, але Атину увагу вона притягала зовсім по-інакшому, не як дівочу душу, а як душу відкривача незнаного; як фортеця невідомого для неї світу, світу тих, що марширували тоді такими химерно-грізними й чужими для неї колонами, підробленими під монументальність скульптур, в кованості шинель, з закам’янілістю облич…
Це звідси лунала завжди ота, модна в верхах суспільства міста Нашого, розсаджувана звідси, як з досвідного плекальника, пісня про “любімий ґорад”, на сторожі якого вони стоять:
Любімий ґорад
можеш спать спакойна…
А починалася ця пісня і зовсім зворушливо, таки зворушливо: “В далекий край товариш відлітає…”
Хіба це не бере за серце?! Тільки в пісні він відлітає по-російськи. І це також бере за серце й робить цю цитадель ще таємничішою. Що ж це за цитадель, що з неї товариш, абориген міста Нашого, відлітає й куди?!
Але сьогодні інтерес до цієї цитаделі в Ати пригас. Вона має нагоду відкрити Америку, але — вже їй те байдуже, й вона йде сюди не цікавістю гнана, не як відважний відкриватель, а з нудьгою, гнана сюди досадним обов’язком “скомороха” — “приставляти” й “паясничати”, гнана примусом і в той же час стримувана глибоким болем душі, потоптаної й потолоченої, повергнутої в смятіння.
Вони мали тут давати концерт, вірніше, брати участь у концерті, як складник, хоч і мали би становити його головну суть. Вони — спеціяльно складений дівочий ансамбль на зразок славнозвісного “ТЕАЖІНАНСу”.
Виявилося, що відкрити цю “Америку”, так дбайливо охоронювану “сьома печатями”, зовсім просто, їм прислали спеціальні перепустки, з ними вони опинилися тут, по цю сторону всіх брам, грізної варти й спеціального контролю. Дуже просто. Було тільки прикро, що по них не прислано авто, з тих люксусових авто, якими роз’їжджають “пани”-комісари й інші головні риби цього царства. Коли взяти до уваги, наскільки це царство могутнє, упривілейоване, багате (багате царство в царстві злиденному!), то така неуважність прикра, — це означало, що до них тут не особливий інтерес.
Проте це була неправда. І це вони відчули відразу, як тільки переступили поріг демаркаційний, що відділяв це царство від світу зовнішнього, — все виструнчилось назустріч їм. А коли вони переходили блискучий вестибюль клюбу й минали більярдні кімнати, заставлені зеленими столами, надимлені, як пекло, й наповнені командирами всіх рангів, озброєними більярдними киями, — всі ті командири, як по знаку якоїсь чарівної палички, покинули гру й висипались в коридор — проводжали очима гостей, тримаючи більярдні киї, мов списи на параді… Коли б же хтось узявся устійнити фокус, у якім зійшлися всі погляди, всі серця, всі хороші й всі нехороші (лукаві й єхидні) посмішки — то це була би Ата, що йшла попереду, опустивши голову, неначе її вели на страту…
Концерт мав бути пишний, але… якось навіть чудно думати й говорити про концерт, про мистецтво в цій фортеці — школі убивства — куди не кинь оком, з усього криком кричить щось протилежне красі й мистецтву, що збудовані ж на любові й ніжності: скрізь якнайна-очніше представлено всі знаряддя калічення й смерті — в схемах, в діаграмах, в моделях учбових, в плакатах, в гаслах, в карикатурах, — рушниці, пістолі, гранати, протигазові маски, танки, літаки, кораблі, дротяні загорожі, міни, бомби… шанці… доти… розриви… завали… зразки ран і язв від іприту та інших газів… корчі ранених… — все це наочно явлено в розрізі і в деталях, ліплене з пластмаси, різьблене, мальоване й зовсім оригінальне… І ось все це має бути тлом і середовищем для муз, що їх сюди покликано, чи просто наказом примушено з’явитися!..
Трішки моторошно в цій цитаделі. Зовсім незвична атмосфера. І зовсім парадоксальна ситуація — мистецтво має нібито обслужити знаряддя смерті.
Почуття лячности посилилося, коли Ата побачила у вікно з їхньої закулісної кімнати, де вони готувалися до концерту, як на подвір’я ДЧА з запілля вмашрирувала сіра колона… Ні, спочатку задудніла земля здалеку, а тоді, ритмічно й грізно погойдуючись, вмаширувала маса в сталевих шоломах, — маса, таких самих, як тоді вона бачила, понурих, карбованих самими прямими лініями… “Слухачі прийшли!” — майнуло в голові. І стало зовсім тоскно. Як їй в такому душевному стані та перед такою масою виступати!
Тоскно…
Концерт почався. Почався він виступом власного дивізійного “балабаєчного” ансамблю, з претензією на наслідування знаного “ансамблю пєсні і пляскі” Александрова. Ансамбль співав і триндикав, а дівчата за кулісами в своїй кімнаті дослухалися, ждучи своєї черги, тобто другої частини концерту. Гнітюче почуття в Ати не зникало, а посилювалось; саме від слухання триндикання того “ансамблю” й реакції залі на нього, реакції отієї грізної маси в сірих дубових шинелях, з дерев’яними обличчями… Вона не бачила залі, але чула її вухами й нервами, — все те має бути дуже понуре й таке ж далеке від неї, як і ті плакати й стенди з розібраними гранатами й протигазами, з мальованою кров’ю (для виразності) й заляпаними кров’ю санітарами з пластмаси… Ансамбль співав немудрих солдатських пісень, таких зчовганих уже, грав на балабайках, гоцав “камаринського” з гуркотом. Заля понуро й зовсім скупо, нескладно, аплодувала, іноді іржала (як здалося Аті — іржала!), мабуть, з пласких якихось солдатських вибриків на сцені.
Тужно…
Але як же ж і здивувалась Ата, коли під час антракту виглянула нишком у залю, в щілинку межи завісою й бічною колоною… Вона уявляла собі залю, повну тих грізних кам’яних воїнів у сталевих шоломах, в ремінцях на обличчях, як у намордниках, шорстких, понурих… А побачила величезну — залю, повну ніби школярів, — повну стрижених хлопців, несміливих і тихих і зовсім не грізних, без шоломів і без шинель, посаджених рядочками, ніби на шкільних лавах, тісно, один при одному… Всі вони такі смішні в їхній обстриженості під “одну гребінку”, в їхній зв’язаності й несміливості, в упокореності якійсь могутній силі, якійсь “дисципліні”, уособленій різними блискучими начальниками, яких натикано рясно в перших рядах, та їхніми (начальницькими) жонами й дамами. Дами — це щось таке чужерідне в солдатській стихії цій, що, мабуть, поневолі будеш губитися, ніяковіти й втягати голову в плечі, коли ти смішно обстрижений, коли ти в казенну сорочку вдягнений і, в громохкі, незручні чоботища взутий… словом, коли ти знеосіблений, мовби арештант… Щось є спільне між цими милими й такими бідолашними юнаками й арештованими, або школярами. Це три категорії суспільства, яких стрижуть під одну машинку й “скопом” і які зовсім не становлять суспільства, бо не мають такого права: вони або ЩЕ ТІЛЬКИ школярі, або ЛИШЕ безіменні солдати, або ВЖЕ арештанти…
Коли дівчата вийшли в національних своїх пишних строях перед рампу, починаючи другий відділ (їхній відділ), — зала принишкла. Зітхнула, як одними грудьми. І замерехтіла очима. Аті здалося, що тиха, радісна усмішка попливла, як хвиля, по тих усіх юнацьких обличчях, по всьому тому знеосібленому стриженому морю… І раптом вибухнула громовими оплесками. Аж комісар, що сидів у першім ряду, здригнув, й ніби стривожено озирнувся по залі, й знизав плечима… Такі несподівані й такі грімливі були ті оплески після недавнього знудженого ляпотіння й того невиразного “іржання” (як було видалося Аті), що супроводили перший відділ концерту. А заля гримотіла й промінилася очима на сцену…
Дівчата пересміхнулися, зринаючи з депресії. “Диви! Це та страшна публіка, що так грізно вмаширувала!..”
Дівчата заспівали…
Кожна їхня пісня була стрічана й проваджана бурею оплесків. Хлопці, всі ті стрижені селянські й робітничі діти, дуріли з радості, з захоплення. Так їм подобалося те, що співалося, і як співалося, і ті, що так чудесно співали… Вони гримотіли й кричали “біс!” і кричали “браво!” І знову гримотіли, викликаючи по двічі ту саму пісню…
Комісар чогось хвилювався, йорзав на свойому стільці в переднім ряду, озирався. А потім, нахмарений і схвильований, криво посміхаючись, звівся й десь пішов… Мабуть, домовлятися з кимсь, щоби продовжити цей прекрасний, цей небувалий досі тут, у цих стінах, концерт, що приніс тим стриженим дітям стільки радості…
А концерт гримів. Дівчата, окрилені успіхом, промінилися, й промінилися їхні пісні, маршируючи тріумфально через людські душі й серця. Співачкам здавалося, що це вони самі маширують так через ті душі й серця. Побідно.
