В редакції Кольки Трембача не було.
Взагалі в редакції ще нікого не було. Зайшла до контори — тут сидів сам бухгалтер Шийка. На запитання, де вона може бачити Трембача, понурий бухгалтер подивився на Ату довгим поглядом, не то здивовано, не то скептично, не то презирливо (от, мовляв, ті артистки, як за хлопцями устілки стелять!) і буркнув щось невиразне собі в вуса, ніби: “А я знаю?” Який злий чоловік. Мабуть, посварився з жінкою або з невісткою. А втім, це ж зовсім в дусі “кольорів” їхнього часу отака, ще з Біблії знана й для теперішнього часу приготована, відповідь: “Я не сторож братові моєму!” Одначе, подумавши пильніше над Шийчиним “А я знаю?”, Ата засміялась: “Ні, це не Каїн! Це просто равлик. Равлик!”
— До побачення, равлик!
Звичайно, вона цього не сказала вголос, а лише в думці, задьористими іскорками очей; вголос же вона сказала з трохи ображеною, а трохи сумною ноткою, тихо:
— Вибачте… — і легенько вклонилася на прощання.
Старий бухгалтер Шийка раптом почервонів. Почервонів буйно, розгублено закліпав віями, губи його затремтіли, й він, як школяр, упійманий на непристойності, усвідомивши ту непристойність (непристойність нечемності), забелькотав:
— Ах, простіть… Дитя… Простіть… Його нема. Там спитайте… Там… — і показав олівцем нагору. — Ах, вибачте… Ну, Боже ж мій!.. — і затнувся зовсім, замовк, лише губи йому все тремтять. Здавалося, що він ось-ось заплаче, цей “равлик”. Аті стало його шкода:
— Нічого, нічого, — проговорила вона теж розгублено, — я піду нагору… До побачення… — і, зачинивши двері, швидко побігла нагору, утекла від цього нещасного “равлика”.
Нагорі постояла, відсапалася, поторкала ще раз позамикані двері редакційних кімнат і побігла вниз, стрибаючи через одну ступеньку. На сходах зустріла самого Страменка… Він заступив їй дорогу зухвало, окинув поглядом з голови до п’ят — її волосся, її шию мистецьки вирізьблену, її груди, всю її сніжно-білу постать, її ноги в білих туфельках і, заіскрившись очима, хотів покласти фамільярно руку на її плече. Ата спалахнула, стрельнула диким поглядом, сповненим раптовим вибухом дикої зненависті, і, підбивши Страменкову руку вгору, побігла вниз. І троянду загубила. Страменко подивився услід… Потім збив ногою білу троянду геть зі ступеньки вниз і пішов нагору… А Ата зупинилася на вулиці, розгублена й сердита, з сльозами гніву на очах. Побачила, що бракує троянди білої, але не схотіла вертатись. Постояла трохи на зовнішніх сходах, поки не заспокоїлась. А як заспокоїлась, угледіла, як за вікном, у цеху друкарському, до неї вітався Вітер Олекса. Покликала кивком голови, й за хвилину він опинився біля неї.
— Добридень, Вітре!
— Добридень, Сонце!..
— Дотепно, але невірно.
— Хіба ні?
— От, бачите, ви й самі іронізуєте. Якби було вірно, ви б не мали такої нестерпно кислої міни, “сонце” уздрівши. Так, ніби ви лазили сьогодні в чужий сад, накрали там кислиць зелених та й наглиталися їх, і тепер маєте оскому… І ніщо її не може прогнати. При чому ж тут “сонце”?
Вітер навіть не посміхнувся, зітхнув:
— Може, я й маю оскому… Це вічне у мене… — похнюпився, задивився вбік. — Ви ж знаєте.
— Та знаю. Ви справжній поет. Як Байрон. Поети ніби всі кислі. Удають. Але сьогодні ви не удаєте, сьогодні ви по-справжньому й особливо кислі, й слово “сонце” в ваших устах прозвучало просто як тяжка образа. І тепер я навіть не знаю, як до вас прикласти той рядок з пісні — “Та й вітра питає…”
— Вам щось треба? — стрепенувся Вітер, весь готовий до послуг, до відданої служби, навіть до самопожертви. — Питайте! І Вітер скаже… Наказуйте! І Вітер зробить!..
— Ой! Я бачу, що ви готові до самопожертви навіть. Це у вас на виду написано… У вас вигляд самогубці. Але це просто тому, що ви хотіли би вкоротити собі віку через ту вашу оскому.
Вітер посміхнувся:
— Ну, до того ще не дійшло, і тут ви помиляєтесь. Може, в мене, скажемо, просто… живіт болить…
— Не вірно! Ви мусили би сказати: — “мій поетичний живіт болить”, бо я прекрасно знаю, що звичайний біль звичайного живота на вас ніколи не діє й не може діяти. Він он у вас так гарненько підтягнений ремінцем. Ой Вітре, Вітре! Який же ви й далекий від того “вітра буйного”, в якого можна й поради спитати, і попустувати з ним, і сили черпнути!..
Вітер ураз випростався, аж груди випнув, зломив брови суворо й гордо, ніби хотів промовити: “Ви думаєте, що такий уже й далекий?!” Але замість того запитав тихо, дивлючись десь убік:
— Ви когось шукаєте, Ато?
— Так. Кольку Трембача такого.
Вітер свиснув і подивився Аті пильно в очі. І покрутив головою:
— Нема.
— Стривайте! Що значить “нема”! — аж стрепенулася Ата від тону Вітрового голосу. — Ви це серйозно? І як це розуміти?
Вітер ще пильніше глянув на Ату, потім озирнувся назад і ступнув зі сходів: — Пройдімось трохи…
Збентежена Ата за ним. А коли вони зайшли за ріг, завернули в вузесенький перевалочок поза будинок редакції й зупинилися в затінку рясного клена, Вітер зовсім приголомшив Ату:
— Це треба так і розуміти, що нема. Нема Трембача. Нема тут і, може, взагалі вже нема.
— Дозвольте, дозвольте! — вхопилася Ата за Вітрове плече. — Я щось не розумію нічого. Поясніть, ради Бога. За порядком. Чому “нема тут”?
— Звільнили. Понад тиждень тому.
— За що звільнили? Як?
— Не знаю.
— Хто звільнив?
— Страменко… На наказ згори, ніби…
“А-а-а”… Ата зовсім чітко збагнула враз, чому Кольку звільнили з редакції. І саме через це їй мороз чкурнув поза шкірою. Згадала церковцю на цвинтарі й їхню візиту… Згадала виклик до Сазонова… І тут же згадала свої страшні підозріння… Боже!!.
— Боже! О Вітре буйний! Ви вже кращий, аніж той, що в пісні співається… Скажіть тепер… чому “взагалі немає”? Швидше!
— Гм… Я сказав “може, нема”… Розумієте… — Вітер раптом якось стрепенувся весь і заговорив швидко, уривчасто: — Після того, як його звільнили, він напився п’яний. Та як напився! Напився з горя. Як чіп. Як стєлька. Я-ак звощик. Як останній швець чи босяк… І завалився потім десь біля річки в кущі, в сиру тванюку… Там, на другім кінці міста… біля “Червоної Зорі”… І проспав там ніч,.. А вранці його знайшли вже готового та й одвезли до лікарні…
— Стоп, стоп! — схопила Ата Олексу міцно за лікоть. — Що значить “готового”!
— Вибачте. Я не так сказав. Значить, уже непритомного, в гарячці… Запалення легенів… Крупозне…
— А Боже!.. Але він може ще живий?!
— Не знаю. Ніхто того не знає. Ніхто до нього не ходив. Ви ж розумієте… А рідних у нього нема… От і хто-зна… Бояться, брат, усі… Чутка, що вже нема. Сам Страменко ніби вчора комусь телефоном брякнув: “Був Трембач і нема Трембача!”
Ата зірвалася з місця, але ступивши кілька кроків, швидко повернулася й наставилася пломеніючим поглядом у Вітрове сіре, смутне обличчя.
— Ще одно запитання. Останнє. Чому ж ви мені й досі про це не сказали. Га? Хіба це чесно?
— Гм… Бачите, Аталейо… Я сам не знав… Ще до вчора ніхто з нас про це не знав нічого… взагалі нічого. Щез Трембач — ну, то й що, мало що буває, може, в командировку поїхав. І тільки вчора вияснили… Як? Не питайте… Та й зараз мовчіть, взагалі… — Вітер махнув безнадійно рукою й замовк.
Ата шпарко обернулася й подалася. Вона подалася до лікарні, ген туди десь, на край міста. Вона була збентежена й зворушена до самої глибини душі. Дедалі йшла швидше. Щось їй підступало до горла й лоскотало нестерпно.
“А я думала!.. А я думала!!.”
По дорозі заскочила до власної хати, покинула книгу “ТРИ КОЛЬОРИ ЧАСУ”, взяла з кухлика жмут квітів червону півонію, гарячих тюльпанів і багато білих роменів — і подалась.
Уявляла, що того веселого шибайголови, того хлопця “без роду, без племені” давно вже немає, десь закопали й земельку притоптали… — уявляла, як то її притоптали, і бігла спіткаючись.
Потім пішла рівніше, бо лікарня на далекім кінці міста аж за комбінатом “Червона Зоря”, й треба розраховувати сили. Думала про Вітра, була сердита на нього. Хоч знала, що він зовсім ні в чому не винен, але була сердита. Уявляла його сіре, скорбне й злякане обличчя, його всю тендітну постать і сердилась чомусь. Теж мені вітер! Не вітер — макуха якась! Горобців навгороді полохати!.. Але всі ці сердиті відрухи тільки для того, щоб заглушити те інше, що лізло в голову. Лізло ж у голову безглузде, вкрай жалісне — як-от закопували того непотрібного нікому шибайголову десь уночі. А якщо не закопували, то будуть закопувати завтра і як при тому не буде нікого, лише одна чужа, майже зовсім чужа, стороння дівчина з жмутом білих лілей… А вона конче добере білі лілеї…
Колька Трембач був живий. І це спершу навіть трохи розсердило Ату, бо виходило зовсім прозаїчно, не співпадало зі зворушливим сценарієм вифантазуваного. Сіра полатана ковдра, стандартне прозаїчне лікарняне ліжко, брудні стіни, задушливе повітря, а головне — таке сіре, до невпізнання змінене обличчя. Й таке старече, зовсім не юнацьке. Й таке чуже. Зовсім чуже. Й зовсім вороже, колюче своїм понурим, злим поглядом.
Ата зайшла до палати й розгубилася. Настрій упав. Чого вона справді прийшла!.. Це зовсім не той юнак, до якого вона летіла. А хоч і той, то для чого він їй взагалі, отакий? І вона для чого йому? Он як він дивиться! Ніби на ворога лютого, ніби вона йому страшну кривду заподіяла, поріг переступивши… А юнак дивився вороже, по-вовчому. Ата зовсім розгубилася, не знала, що їй робити з квітами; озирнулася за кухликом чи чимсь подібним, але не побачила нічого такого ніде, — та й поклала квіти просто на тумбочку жужмом, а сама стояла ні в сих ні в тих. “Може би краще піти геть?” Надто вже цей скелет злий. Ось він скаже їй щось образливо-недоречне або й глузливе.
— Добридень, — витиснула Ата з себе.
Колька не відповів. Щось поворушив безкровними губами, дивлячись на гостю спідлоба — сердито, вороже, затято… Простяг руку, взяв квіти з тумби й підніс їх для того, щоб кинути… А далі сталося щось несподіване. Випустивши раптом квіти, скелет шпарко обернувся ниць і затремтів увесь. Заридав. Спершу тихо, тільки плечі скидалися дрібно, а далі голосно, і закричав крізь плач:
— Ідіть геть!.. Ідіть геть!.. Ге-еть!!.
“Ага-а”, — посміхнулася Ата, вірніше, скривилася в посмішку, щоб самій не заплакати. — “Вовченя ти таке! Он воно що! Ну, стривай же!..” — Окинула оком велику й порожню кімнату, де лежав сам Колька і де стояло ще кілька порожніх ліжок, навіть без матраців, побачила в далекому кутку табуретку, пішла навшпиньках і взяла її, поставила біля ліжка хворого, зібрала розсипані квіти на підлозі й не знала, що з ними зробити. “Ага, ось!” — на одному підвіконні стояла порожня шклянка; Ата взяла її, уткнула в неї квіти та й поставила на тумбі в головах хворого. “Води би, але де тут узяти? Нехай, потім”. А тоді сіла й сиділа тихенько. Чекала, поки напад плачу мине. Нехай виплачеться. Вона уявила, як цей хлопчина лежить тут сам довгі-довгі дні й ночі, як він гарячкував при смерті, а біля нього за увесь час жодної близької душі, всі відцуралися, а рідні й взагалі нема. І от озлобився хлопець на всіх і вся, як вовк, затявся напропале й вирішив зненавидіти всіх, заплатити їм око за око, та й умирати в самоті. І от — нічого з тієї злоби не вийшло… Нехай виплачеться.
А Колька помалу заспокоївся, затих. Полежав, ніби дослухаючись. А тоді повернувся, підсунув подушку вище й наставився на Ату вже ясними, виплаканими очима. Ата посміхнулася:
— Ну, ще раз добридень, чи що?
— Добридень … — і добра юнацька усмішка осяяла бліде, виснажене обличчя. Воно знову стало подібне до обличчя колишнього Кольки Трембача, вже не було вовкуватим, старечим, шорстким. Очима він посміхався, а голосом вимовив сердито:
— Чого ви прийшли?
— А хіба що?
— Та … — і прикусив губу, а на очі знову навернулися буйні сльози.
— Ну, ну, товаришу Миколо! Ви ж мужчина!.. Зітхнув.
— Я не мужчина, А… Ато. Я вже дід. Д і д! І як дід, уже впав у дитинство. Знаєте, скільки мені років?
— Рівно дев’ятнадцять.
— Ні. Мені вже сто років. За ці дні й ночі, що я тут, і за той один день, що був перед тим, мені вже стало сто років. Не смійтеся… Ах, це не зрозуміти!
— Як ви сюди потрапили?
— Якщо ви мене тут знайшли, то ви знаєте.
— Значить, ви пияк?
— Я не пияк. І ви в те не вірите. За все життя я лише раз напився, ну й… зійшов з усіх копилів. Але не через те зійшов, що напився, а…
— Я знаю.
— Хто вам сказав?
Пауза.
— Це не важно…
— Правда, це не важно… — і зітхнув. — Єрунда все, зрештою. Аварія. Катастрофа. Але це — особиста катастрофа. Каюк. І мені все одно вже. Шкода, що оклигав.
— Ви мали запалення легенів.
— І це правда. Так. І тепер от вичухуюсь. І дуже шкодую… Ви пам’ятаєте цвинтар тоді… і церковцю?..
Ата здригнулася.
— Так.
Микола поклав руку на руку Ати і стиснув по-змовницькому, довірливо.
— Я хотів би тепер знову піти туди… Я невіруючий, Ато, але я хотів би піти туди… Сам… Туди ходять тільки ті, хто сам…
Серце Атине стиснулось. “Значить, катастрофа сталася таки на цьому пункті! І його напевно викликав Сазонов, але поводився не так, як зі мною, дівчиною. І, може, він не витримав?.. Цікаво, про що він його ще допитував?” Але не промовила й слова. А Микола, вгадуючи інтуїтивно запитання на Атиних устах, чекав, морщив брови тривожно. Але, не дочекавшись запитання, зітхнув.
— Так… Піти туди… І, може, назавжди… До того смішного янгола, що тужить, пам’ятаєте? У мене все вигоріло внутрі, і я тепер такий, як і ті старенькі бабусі й діди… І вже нічого мені не треба… Лише піти туди… — нагло урвав мову й пильно-пильно глянув Аті в очі. — А те, що ви думаєте, Ато, це неправда.
Ата вся згоріла.
— Не “думаю”, а “думала”…
— Ну, от бачите. Але то неправда… Бачите, я маю тепер сто років і бачу все наскрізь. Але нічого, нічого. Я теж думав так… про вас, а тепер бачу, що то неправда. Я тепер бачу все наскрізь…
Заплющив очі, прикусив губу й лежав нерухомо, лише на чолі ворушилися уперті зморшки, блукали.
Ата почувала себе зовсім розстроєною, їй до крику шкода було цього хлопця, і вона не знаходила слів потіхи, щоб йому сказати; не знала, що ж їй сказати, бо всі слова слабі й банальні.
— Може, вам тяжко, може, вам не можна говорити багато? Тоді лежіть спокійно і не хвилюйтесь… А я піду.
— Ні, ні! Сидіть! — схопив за руку. — Мені можна говорити. І я лежу спокійно. А щодо хвилювання… Я ждав когось і хотів говорити, але ніхто не приходив, і мені не було з ким говорити, і я говорив сам з собою. І хвилювався. І геть виговорив усе й перехвилювався. Так що я хвилюватись уже й не буду. Все переговорено, і все передумано.
— Ой? Таки все?
— Справді.
— То ви не маєте чого й мені сказати?
