Ата й її подруги, Оксана Чоботар і Ольга Шведова, забилися в куточок за високі й рясні листаті пальми в бічному порожньому фойє й там, на м’яких кріслах, під портретом Сталіна сиділи й плакали… Не тому, що насувалася їхня колективна явна катастрофа, а тому, що Ата розповіла подругам про свої сьогоднішні одвідини Кольки Трембача… про всю його біду… І про того хлопчика-вовчика, що дер зубами хлібину по пояс у холодній воді… Дівчата наплакалися вволю. Так що й очі їм понабрякали. Ата вже шкодувала, що розповіла все подругам, їй здавалося, що тепер дівчата вже й не перестануть ніколи плакати… Ось вони вже перейшли й до робочої своєї кімнати “готуватися”, а Ольга й Оксана все не можуть дати з своїми сльозами ради. Збентежені товаришки, всі інші “дівчата нашої країни”, допитуються, що та чого, але хто ж їм відповість отак правду — чого?.. Ольга, готуючись грати матір, накладала грим на лице, створювала образ материнської печалі й скорби, а тим часом так плакала, що для створення образу безмежної людської скорби їй зовсім не треба би сьогодні накладати гриму. І сльози змивали їй грим, як зайвий. Те саме з Оксаною… Перед очима їхніми стояв зацькований хлопчик-вовчик, що дер зубами хлібину посеред річки… І в тій річці, мабуть, було менше води, ніж у цих дівочих душах сліз…
* * *
Біля сьомої години ситуація несподівано й круто змінилася. Барометр настрою почав показувати надзвичайний тиск. І той тиск зростав шаленим темпом… До тієї точки в центрі міста, де увесь день стояла гнітюча тиша й була пустка, почали сходитись люди. Та як! Вони потяглися з усіх кінців, по всіх радіусах міста, поодинці й групами, й цілими лавами, побравшись за руки, — то йшла молодь з далеких околиць, з заводів і робітничих кварталів, з колгоспів і радгоспів, з цукрових плантацій і цукроварень… Вона не могла раніше, вона щойно обмила з себе заводську й колгоспну пилюку й піт, причепурилась, як могла, натикала квіток в коси й на груди, побралась за руки та й пішла… Попливла плавом. Вона хоче бачити “Маруську”… Оту дивну й химерну “Маруську”, що про неї ходили легенди по всіх-усюдах, але ніхто ще її не бачив. А тепер от вони побачуть… На власні очі… З молоддю йшли й старші. Вони теж хочуть побачити “Маруську”, тобто тую “Богуславку”, бо занадто вже багато про неї говорилося різного…
О сьомій годині театр був буквально обложений народом, як якась фортеця незчисленним військом. Людей стояло ціле море. Те море місцями було мовчазне, місцями кипіло, клекотало, сміялось, порскало дзвінким реготом, гомоніло молодо, бадьоро, і все тислося в однім напрямку — до каси. Щасливі, що вже дістали квитки, вилізши з несамовитої крутії, стояли оддалік гуртками й парами, чекали нетершіячи, коли вже будуть пускати… А море все прибувало, все повніло…
За сценою, де ще недавно панував дух катастрофи, раптом все стрепенулося. Ніби в людські душі хтось увімкнув могутній струм. Все забігало, запалахкотіло надзвичайним піднесенням, зарухалось, загукало в діловій гарячці. Загорілися вогні в усіх кутках. Загорілись серця. Закипіла робота… Пішло! Неначе крига рушила на річці, що прокинулася буйна й повна надзвичайної таємничої сили в своїх незбагненних глибинах… Щохвилини прибігали охочекомонні “зв’язкові” між сценою й касою та вулицею, доносили гаряче, схвильовано, тріумфально:
“Всі квитки розпродано!”, “А люди йдуть і йдуть!”
“Біля каси скандал! — розпродано “броню”, бо “пани” не з’явилися своєчасно, а тепер іде війна!..”
“Директор упрів! Збився з ніг!.. Так йому й треба!” — веселий дружний сміх.
“Місцева інтелігенція лишилася без квитків, бо огиналися, проґавили “броню”! І цим так і треба!”
“Дістала квитки інтелігенція! Дістала!.. Їй розпродано додаткові “стоячі” місця та “приставні”! Хай стоять… От буде давка!”
“Такої сили народу ще не було!”
“Аншлаг!!. Каса закрилася… Все розпродано! Але її штурмують!”
“Без квитків лишилося більше, аніж з квитками!”
“Йде продаж на завтрішній день!..”
“Ура, друзі! Ура!!.”
Все це діяло на змучених морально членів колективу з надзвичайною силою. Можна сказати, що ті, котрі вже були вмерли морально, раптом воскресли. Тепер вони можуть готуватися по-справжньому! Навіть Січкаренка несподіваний поворот справи вибив з його скептичної колії: знизуючи досадно й здивовано плечима, він мусив приміряти бутафорного запорозького чуба…
Імпульсивний Сластьон, відчуваючи вплив гомону величезних людських юрбищ на собі, як ніхто, уже загорівся, немов смолоскип… Він ішов до високої точки творчого піднесення. Одначе зрозумів, відчув, що пункт морального (психічного) управління всім, що діється, й усім, що буде діятись, і управління ним самим сьогодні уже не в ньому і не в цілому колективі, а деінде. Пункт морального (психічного) управління й фактор, що вирішуватиме сьогодні все, буде т а м, в тому могутньому людському морі, в його збірній душі й збірній волі. Він це відчув раптом з усією чіткістю й силою. Це ж уже заявило себе сьогодні з найбільшою яскравістю… І Сластьон хвилювався, як і кожен з його колег. Він розумів, що суд цього людського моря — це буде справжній суд, а не той, що був учора… Що ж він скаже, цей суд?..
Людська стихія, що обложила театр, спершу складалася виключно з мешканців робітничих кварталів та напівсільських і сільських околиць. Це був народ, оті “трудящі”, про яких любить говорити офіційна пропаганда, як про “господаря країни”, тобто люди, які до театру дуже рідко ходять, бо не мають ані часу, ані грошей, але як вже й ідуть, то так, як до церкви на Великдень, як нехитрі серцем і прості душею на надзвичайно урочисту відправу… Вони давно вже відкладали гроші на квиток, щоб піти на тую загадкову, давно оповиту ходячими легендами “Марусю Богуславку” мальовану тим божевільним”. Вони чекали дня цього, а в цей день вони чекали цього вечора, щоб прямо з праці, сяк-так причепурившись, податися по давно очікуване. І от вони прийшли, пробігши часом десять кілометрів пішечки. Вони мали обмаль часу й далеку дорогу, але не спізнилися, прийшли саме в час, от тільки що квитків не всім вистарчило… Мешканці ж центру тим часом зовсім пошилися в дурні. А особливо тая вічно перелякана й вічно нашорошена інтелігенція. Зранку-бо по місту циркулювали різні, а часом зовсім фантастичні, чутки.
Спершу чутка про провал генеральної проби в присутності начальства, про його незадоволення. Потім про можливу заборону вистави ще сьогодні,.. І, нарешті, відома вже, тихо, але уперто нашіптувана чутка про те, що сьогоднішня прем’єра — це буде капкан, у який ловитимуть дурнів, нотуватимуть кожного, хто прийде по квитки, щоб потім потягти на цундру… Тож нічого й дивного, що свобідні, але вічно перелякані, громадяни центру цілий день боялися й підходити до театру. Ану ж! І були всі певні, що тая “Маруська” так і захиріє, піддана остракізмові . Та увечері цих переляканих свобідних громадян нагло облетіла інша, громоподібна чутка — чутка про те, що театр обложили незчисленні маси народу! Незчисленні! І прем’єра буде. Тоді всі мешканці центру, оті всі “члени” різних “партійних, професійних і громадських організацій” кинулися стрімголов до театру… Тиск збільшився. Навколо каси відбувалися цілі баталії за квитки. А директора мало не розтерзано за ту “броню”. “Броню” вже розпродано, а тут раптом з’явилися претенденти! Треба було комбінувати. Найгірше вийшло з начальством, з тими “стовпами міста”, — начальство теж пошилося в дурні. Воно було певне, що з усього вийде шпик, і тому махнуло рукою на ту “Маруську”, мовляв Сазонов; але увечері було здивоване, взнавши про облогу театру глядачами. Воно ніколи такого напливу маси народу не сподівалося, — народ штурмує театр. А народ все-таки єсть народ, та ще й “пролетарський народ!”, і з ним треба рахуватися.. Задзвонили телефони з усіх-усюд до директора, вимагаючи (категорично вимагаючи!) забезпечення законних місць для стовпів суспільства, ще й для їхніх ближніх і знайомих, бо воно (начальство) вже ось одягається й ось зараз прийде зі своїми жінками й чадами та тими ближніми… Це, звичайно, найперші й найкращі місця в партері, А тії місця — вже розпродані! Вони розпродані “ударникам” і “стаханівцям” “індустрії й соціалістичних ланів” — різним трудягам, орденоносним молотобойцям, слюсарям, токарям, трактористам і комбайнерам та комбайнеркам… Бідний директор! Він потрапив між молотом і ковадлом — між тими орденоносними молотобойцями з одного боку й орденовидавальним начальством з другого. За короткий (рекордно короткий, стаханівсько короткий) час він обернувся в тремтячий кім’ях нервів, засмиканий, затурканий, загуканий телефонами й так без телефонів. Він мусив тепер проектувати (і перевести!) переселення “ударників” і “стаханівців” десь на гальорку! Або на приставні місця десь в кутках партеру!.. Для цього змобілізовувалися й зносилися додаткові стільці з усіх кімнат, фойє й кабінетів цілого будинку. А це ж ще не все, це ще тільки стільці позносити, а от — коли бухне теє людське море всередину, треба буде перевести ще саму операцію переселення тих “ударників” і “стаханівців”, тих слюсарів і трактористів та комбайнерок! Треба буде директорові їх умовляти, у Сірка очей позичати, щоб здали свої позиції й пересіли з найкращих місць (які їм, власне, й належаться в теорії!) на найгірші в практиці, звільнивши ті місця для людей ще найкращих, для начальства, для “уряду й партії”, бо вони — ті найкращі місця — законно належать тому начальству давно, завжди і повсякчас і сьогодні були розпродані слюсарям і трактористам помилково. Жах!..
Перед восьмою почали впускати в фойє з вулиці. Публіка, тиснучись, обриваючи на собі ґудзики, вливалася в головні двері, виповнюючи всі фойє — долішні й горішні, праві й ліві. За тутешніми звичаями, вхід до актової залі театру відбувається в два тури — спершу з вулиці до просторих фойє при строгій контролі квитків, а потім вже, перед самим початком вистави, впускалося до залі. Особливо при такому товпищі народу ця подвійна процедура обов’язкова.
Всі, хто мав квитки, втиснулися до театру, але на вулиці людей ніби зовсім і не поменшало. Ті, що лишалися, наказували тим, що мали щастя йти досередини: “Ну, дивіться та й нам скажете!” — і збиралися тримати облогу цієї фортеці культури до самого кінця. Навколо театру утворився ярмарок — понаїздили (державні, звичайно) продавці цигарок, морозива, зельтерської, квасу й пива, з візками марки “РОБКООП і НАРХАРЧПРОМ” , закипіла торгівля. Люди, хто мав гроші, їли морозиво, пили пиво та зельтерську й стовбичили юрбами, розташувалися в скверику й садочку на лавках і так на траві в ровах, а молодь, побравшись за руки, ходила по бульвару конвеєром, утворивши безперервний потік, що рухався в обидва боки безупинно — пари й четвірки доходили до мосту через річку Чорну, вкінці площі, й поверталися, йшли назад аж до собору, й знову поверталися… І запитували: “Чи вже там почалося?” “Як там?” — “Ні, ще не почалося!”
Такий самий, як і на вулиці, тільки ще густіший, мурашник був у всіх фойє. Розкішно обставлені квітами, великими люстрами, обчіпляні портретами вождів, обставлені скульптурними фігурами, ті фойє були заповнені публікою по самі вінця. Тут було представлено все суспільство міста Нашого, у всіх його зразках, у всіх його прошарках і категоріях і у всій його неспрепарованій прозаїчній реальності. Колгоспники й учителі, робітники й службовці, чорнороби й інженери, військові й цивільні… Вся республіка в мініатюрі. Все те вдягнене в найкраще, що воно мало, але — гай-гай… Люди позирали одне на одного, позирали в люстра й ніяковіли під сліпучо-яскравим світлом електричних ламп, помножених люстрами, — всі вони (за винятком військових старшин) були такими буденними, вбогими!.. Хоч би вже швидше починалося, хоч би вже швидше гасло світло, щоб не було видно їхньої біди, латаних ліктів, пом’ятих заялозених штанів, нечищених, та ще й часом дірявих, черевиків і чобіт… Та біда кричала криком на тлі все-таки пишних оздоб цього “храму культури”, пишних гардин і портьєр, пальм і платанів, на блискучім фігурнім паркеті, — під поглядами великанських портретів
Сталіна, Леніна, Маркса, Енгельса, Берії, на тлі розкішних гіпсових скульптур, що сніжно-білі стояли то там, то там, пишаючись своєю красою — фізкультурники й фізкультурниці, піонери з сурмами, дівчата з снопами, червоноармієць з рушницею, дискобол… Це все так контрастувало до вбогих сорочок реального, до засмальцьованих костюмчиків з надутими холошами штанів “навипуск” (поверх чобіт), до розхристаних грудей і закасаних ліктів, до вбогої й потріпаної одежі живої дійсності… Але ще поки не з’явилися ті дачники, то цей контраст між дійсністю і мистецтвом ще можна було й терпіти, бо то все-таки контраст між мистецтвом і життям. Та от прийшли дачники — теж життя! — курортники з місцевих курортів і будинків відпочинку — гості з далекої Москви, Ленінграда, що відпочивають тут щоліта, інші на курортах державних, а інші приватно, за власні кошти наїжджаючи сюди, на цей сонячний, прекрасний “юґ”. Вони внесли приклад, як мусить одягатися людина, йдучи до театру. Це вже не вигадки скульпторів і малярів, а це дійсність! Це не були ані робітники, ані селяни, це були столичні мешканці, головне московські міщухи, з соціальної групи т. зв. “отвєтработніков”, їхні родини… Це були “найпередовіші з передових”. Модні суконьки, вишукані капелюшки, претензійні вуальки, парасольки в руках, білі рукавички у дачниць, як у колишніх давніх “баринь” і “баришень”; риплячі гостроносі блискучі черевики, модні панчошки, прасовані штани й крохмалені сорочки та вимощені “могутні” плечі піджаків у мужчин-дачників… Все це було тим кричущим контрастом, що змушував сільських, та й міських хлопців і дівчат, що прийшли з далеких робітничих кварталів і передмість, губитися, нишкнути, озиратися на себе та й засоромлюватися. А особливо змушувало засоромлюватися дівчат. А засоромившись, пломеніти до сліз за своє убозтво, за репані, спрацьовані руки й такі ж спрацьовані, репані ноги, взуті набосоніж в зовсім немодні черевики, а іноді й в чоботи, вишкрьобані й покривлені, за свої недоречно тепер довгі й прості коси, оздоблені звичайними стрічками, — спломеніти та й сховатися за хлоп’ячі спини й смикати тихенько хлопця за руку — “Ходім!”, не здаючи собі справи, куди “ходім”, але “ходім!”, та й годі. Геть звідси! Такий підсвідомий відрух ревнощів чи досади. Хоч вони, ці дівчата, й гарні, хоч вони й кращі за всі скульптури світу, але куди ж їм з їхніми примітивними та ще й латаними лахами, вся ганебність яких щойно тепер стала очевидна!..
А дачники никали по фойє й “наводили паніку” на місцеву публіку, що поштиво розступалася перед ними; розглядали портрети вождів, скульптури, макети оформлення всіх попередніх вистав, на спеціальних підставках розставлені попід стінами, стенди фотосвітлин з найкращих сцен різних п’єс, а особливо макети й світлини цієї останньої вистави, цієї прем’єри, — й кривилися знуджено, скептично, з виглядом людей, що бачили в “столиці всіх столиць” справжнє мистецтво, а це — “ах, ах, провінція!”. Але з ще більшим почуттям власної вищості дорогі гості розглядали публіку, вони навіть не ховали того почуття власної вищості й гідності, відбитого в кривих посмішках, — оглядали цих “пейзанів” і “пейзанок” так, як напевно англійські та взагалі європейські колонізатори не розглядали колись готтентотів чи бушменів “відкритої” ними Африки, чи екзотичних дикунів Малайї. І це таки були “екзотичні” тубільці, як на рафінованого аборигена Москви. Ну, от така, скажем, дівчина, що засоромлено ховається за спину хлопця! — сорочка на ній вишита пишними квітами, така, знаєте, “малоросійська”, доісторична пейзанська сорочка, ще як у Гоголя в “Сорочинському ярмарку”, а спідничка коротенька, з претензією на сучасну моду, щільно обтягає стегна, а ноги — голі, взуті в якесь розчавлене копито, а не в елегантну туфельку. Ну, що це?! А коса в півпуда вагою, аж згинає дівочу шию, відтягаючи голову назад! — Ну хіба може бути щось смішнішого?!. І обличчя дачниць і дачників розтягаються в делікатно-іронічну, “братню” посмішку. Такий несмак! Боже, який несмак! А хлопці ще смішніші, — штани дудкою, або гармошкою, краваток і натяку немає, черевики часом не в жарт просять каші, нафта й мазута замість парфум, а особливо фасонно виглядають оті штани, випущені на чоботи, — зворушлива, допотопна мода “навипуск”. І це називається сучасна передова молодь!.. Ну, старші як старші, що з них спитаєш. “Ах, ах, провінція!”
Молодь сама відчуває свою біду. Але… замішання скоро минає. Його заступила зумисна бравада. Зумисна. З духу протесту. Брак краваток і накрохмалених ковнірців та манжетів, брак вуальок та рукавичок молодь надолужувала задьористим юнацьким сміхом, випинанням розхристаних “стаханівських” грудей і біцепсів, зневажливими поглядами в бік тих модних “піжонів” та намазаних стрижених “красунь”; з умисним залицянням найвідважніших хлопців-джиґунів до тих “панянок”, безбожно ламаючи й коверкаючи їхню (і без того кепсько засвоєну цими “пейзанами”) мову… Це ж вічна пісня тут — неув’язка поміж лексикою й фонетикою “панів” і “рабів”, що так часто зшаржовано в різних приповідках і анекдотах… “Не хатіцца ль вам прайтіцца, там гдє мельниця вертітся?..” А раніше ще додавався й глум з панської французятини:… “Сам пан теля пасе!!.” “Жре пан ріпу, кінь траву їсть…”
Скоро молодь вже не розступалася перед тими пиховитими дачниками, а йшла на них муром, затискаючи у всі кутки. Старші люди, сивоусі ветерани цього міста, досвідчені герої безпросвітньої праці, сиділи попід стінами, спостерігали те все й втомлено посміхалися. Слюсарі, токарі, мулярі, шевці, лимарі, ливарі — всі, можна, сказати, “сучасні дворяне”, “від станка” й “з-під станка”.
Лише старий Чубенко крутився поміж молодими. Він сам відмолодів у такім крутіжі кипучої молодості. Усміхнений по самі вуха блаженно й безпредметно, він крутився немов тріска серед виру, ходив до буфету, випивав шклянку холодного пива (від горілки обачливо й стоїчно утримувався), повертався назад і никав по всіх фойє. Саме ходіння це робило йому колосальну втіху.
Стільки молоді! Стільки прекрасної молоді! Правда, обідраної, правда, часом замурзаної, правда, іноді напівбосої, але якої ж прекрасної! Хлопці — як дуби! Дівчата — красуні писані, стрункі, чорнобриві… А скільки тих студентів і студенток!.. Старому так і кортіло від надміру доброго гумору підморгнути котрійсь отакій бистроокій і смішливій або закохано замріяній. Але замість того Чубенко зупиняється перед портретом Сталіна, підморгує йому, мовляв, “от, бачиш!?” і йде собі далі, штовхається об юнацькі плечі й груди в водокрутні. З найвищого начальства він був поки-що тільки сам-один, решта прийде пізніше… якщо прийде.
Та молодь, що її колись запрошувала Ата на прем’єру, молодь з далекого колгоспу “Соціалістична Перебудова”, теж прийшла! Ата була мило здивована й зворушена, коли її викликав “сердитий”, як завжди, Харитон: “Йдіть, там уже парубки до вас аж з край світу…”, — й коли вона вийшла в театральний скверик та й побачила знайомого хлопця й дівчину — то був Микола й його подруга з числа тих, що колись проводжали культбригаду. Гарний, чисто виголений і охайний Микола, ніяковіючи, доложив, що вони тільки делегація, а що їх прийшло аж дванадцятеро, “аж дванадцять косарів!”, але для всіх не вистарчило квитків у касі та… по правді, не вистарчило й грошей, — і от вони згадали її запрошення колишнє та й б’ють оце чолом: п’ятьом не вистарчило квитків…
Ата дістала їм контрамарки й сама тішилась, що дістала, бо сьогодні це проблема навіть для неї; просила не гніватися, що їм доведеться сидіти десь “на курнику”. На це дістала подяку й веселу, тільки трохи приперчену, Миколину відповідь:
— Нічого… ми привишні… до курника…
Так що й вони прийшли, ті Атині поклонники з далекого колгоспу, з тієї “Соціалістичної Перебудови”, такої вбогої й облупленої, що від самої згадки про неї світ у очах темніє…
Перед самим впуском до залі було виголошено через мегафони в усіх фойє, що всі ті, хто купив квитки на перший, і другий, і третій ряд партеру, мусять зректися своїх місць, як помилково їм проданих, і зайняти або приставні місця в партері, або приставні місця на балконах… Це стосувалося тих “стахановців” і “ударників соціалістичної індустрії” й “соціалістичних ланів”, що мали щастя купити “бронь” найвищого начальства. Зчинився рейвах. Бідолашний директор утік. Його заступив представник культпропу товариш Лівшиць і, приймаючи покривджених у кабінеті директора, тихо але строго роз’ясняв їм, у чому справа. Маєстатичний, як втілення власті, як власть сама. Від того його тихого спокійного голосу, що особливо натискав у своїх аргументах на авторитет облвіддшу НКВД, який теж має зарезервовані “законні місця” спереду, буря моментально уляглася. Так, ніби нічого й не було. Навіть найворохобніші зразу поприкусювали язики й понуро поспускали голови, — і нічичирк… Інцидент вичерпано…
Найвище начальство прийшло вже аж тоді, коли публіка заповнила всі місця залі — виповнила вщерть партері балкони, й проходи, й вже хвилин з десять тупотіла, вимагаючи початку а чи то вимагаючи, щоб хтось нарешті заповнив ті три ряди порожніх стільців спереду, бо то через них не може ніяк піднятися завіса. Всі дивилися на ті порожні місця й тупотіли. Особливо гриміли балкони, бо звідти та щербина в партері була найвидніша і досада там була найпекучіша. Вони гримотіли, ніби викликали найголовніших персонажів сьогоднішньої вистави, що мають прийти й оті всі місця зайняти. Під грім тієї тупотняви й викличних аплодисментів і зайшло нарешті начальство кількома групами, й зайняло всі ті порожні місця. Тупотнява й аплодисменти гримнули голосніш, а тоді одразу й вщухли.
Ось так нарешті всілися всі, вгорі й унизу. Театр переповнений. Ніхто не пам’ятає, щоб ще колись тут було стільки людей… Директор викликав посилену команду пожежної охорони та наряд міліції для охорони порядку.
* * *
В дірочку, проколупану в театральній завісі пальчиками й пальцями, зі сцени видно море людських облич, що заповнили увесь простір від підлоги й до стелі, від землі до неба — море пломеніючих очей… Не зала, а щось таке безмежне, як зоряне небо!.. І це зоряне небо десь продовжене там, за стінами, там, де інші чекають і не розходяться, щоб хоч почути від інших, як там воно…
У передніх рядах сидять всі великі “риби” з своїми жонами… Ось Сазонов з Зайдешнером праворуч і жінкою ліворуч… Калашников… Каган… Равіч, Страменко, Рогач, Добриня-Романов, Говоров… І комісар Шубін… І багато інших “риб”… І тов. Маслов тут теж… І Людмила Богомазова біля нього… І Павло Гук тут… І Чубенко теж тут… Всі тут. Власне, там. По той бік. Там увесь реальний світ. І він увесь наче дивиться в цю дірочку сюди. Жде… А т у т, по цей бік, — юрба інших людей, якихось химерних, нереальних, розмальованих і розписаних, що збираються “блазнювати” перед першими й потішати їх, і для того не пошкодували ані фарб, ані ганчір’я, ані всіляких брязкалець. Вони дивляться назустріч тій безлічі очей крізь дірочку, самі невидимі, дивляться по черзі… Й одходять, безмежно схвильовані. Подивився й Сластьон. Подивилась і Ата. Подивилась і Ольга своїми ще заплаканими очима… І не одного з колег поведінка Ольги дуже здивувала — тоді як у всіх цих химерно розмальованих персонажів погляд у дірочку викликав радісне, піднесене хвилювання, у Ольги він викликав знову буйні сльози, що так нагло порснули з очей… Правда, їй за ролею належиться сьогодні багато плакати, але навіщо так зарані й навіщо так щиро!?. А Ольга в ту дірочку напевно нічого не побачила, лише побачила маленького здичавілого хлопчика по пояс у сліпучій і холодній воді, що дер хижо зубами хлібину й глитав її… глитав…
Сластьон витер хустинкою спітнілі долоні й прорік урочисто, кивнувши туди, за завісу, на тих, що сидять там, по той бік: “Ну, братця!.. Ушкваримо ж їм “Марусю Богуславку”! Ушквармо ж їм “М аруську”!.. По місцях!”
Ударив утретє гонг. Померкло поволі й погасло світло.
Попливла в обидва боки й щезла завіса, що розділяла той світ, реальний, сучасний і цей світ — древній, нереальний… але теж сучасний, лише загримований… щоб “дурня клеїти”.
XXXII. … містерія
Це не була звичайна вистава, це вийшла якась особлива містерія, де діяли всі: і ті, що на сцені, одягнені в химерні, нереальні шати, з поналіплюваними вусами, бровами й чубами, і ті, що сиділи насупроти них в темряві, виповнивши увесь світ, геть всі обрії мерехкотнявою очей. Від самого початку перебіг якийсь такий струм, такий повів душевний, що зімкнув тих і тих, залю й сцену, тих, що дивилися, й тих, що зібралися їх потішати, “блазнювати” перед ними… Така іскра пройшла й установила контакт між більшістю людських сердець, що в своїх глибинах таять багато несказаного, але справжнього, усім спільного, надаючи всьому окремого, бажаного їм смислу… Як сказав потім горбань Данко Шигимага, справжнє, велике мистецтво — це сума психічної взаємодії, взаємовпливу мистця й оточення, творця й споживача, — мистецький твір, вийшовши з лабораторії мистця, перестає бути його власністю, навіть в своїй дії перестає бути тим, на що його мистець прирік, а стає
власністю мас: вони його наповнюють своїм змістом. Вийшовши в люди, мистецький твір набирає часом зовсім не тієї функції, що її призначив автор, а вже в кожному разі ефект сприймання залежить насамперед від тих, хто сприймає, і це спричинює часто зовсім непередбачені наслідки. На той чи той ефект складається багато-багато причин… Ось так сказав горбань Данко Шигимага, мистець і “теоретик мистецтва”, коли взявся розібратися у всьому, що сталося цього вечора, коли взявся проаналізувати й установити якусь закономірність того непередбаченого ефекту, який прийшов. Але це він зробив згодом. Цього ж вечора він сидів на гальорці й затаївши подих, разом з усіма чекав якогось чуда від тієї “Маруськи”, власне, хотів того чуда.
Сам сюжет вистави дуже простенький і нічого особливого собою не обіцяв і не являв, і сам театральний колектив не зміг би з того сюжету видобути жадного чуда. Зрештою, це було стверджено на генеральній пробі напередодні, після якої Страменко охарактеризував цю п’єсу “антимистецькою”, всіх її турків і яничарів “придуркуватими”, а запорожців “матнистою романтикою” (це теж вже стало ходячим по місту, таке Страменкове визначення).
Але глядачі прийшли до цієї “Маруськи” зі своєю гадкою, зі своїми серцями й думами, зі своїми інтимними мріями й недомовками і принесли з собою ту іскру, яка давно зродилася в людських душах під впливом легенд, що кружляли навколо цієї “Маруськи”, і взагалі під впливом інших, різних “легенд”, до цієї “Маруськи” зовсім і не причетних, — іскру чекання чогось особливого, бажання того особливого… І от вона, ця іскра, увімкнута й на той бік, почала розгорятися… Хоча…
